«Я ли­ше зро­бив Сер­гія ви­ди­мим»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

На­при­кін­ці ми­ну­ло­го ти­жня на сті­ні ста­ро­го бу­дин­ку у скве­рі Не­бе­сної Со­тні на ву­ли­ці Ми­хай­лів­ській бу­ло уро­чи­сто від­кри­то но­вий графіті-ба­ре­льєф за­галь­ною пло­щею 100 ква­дра­тних ме­трів — пор­трет Сер­гія Ні­го­я­на, пер­шо­го із за­ги­блих ге­ро­їв Май­да­ну

Але­шан­дре Фар­ту на­ро­див­ся в Пор­ту­га­лії 1987 ро­ку. Про­вів ди­тин­ство у пе­ред­мі­сті Лі­са­бо­на. На­вчав­ся в ху­до­жній шко­лі Byam Shaw та в Уні­вер­си­те­ті ми­стецтв у Лон­до­ні. Жи­ве і пра­цює в Лон­до­ні та Лі­са­бо­ні. Роз­пи­су­ва­ти ву­ли­ці по­чав ще в 13 ро­ків, а здо­був сла­ву, ви­ро­бив­ши вла­сний, уні­каль­ний стиль: на від­мі­ну від ре­шти стріт- ар­ти­стів, Vhils не ма­лює, а про­дря­пує чи ви­рі­зає зо­бра­же­н­ня на сті­ні. Світ ді­знав­ся про твор­чість Але­шан­дре 2008 ро­ку, ко­ли йо­го ро­бо­та з’яви­ла­ся на ор­га­ні­зо­ва­но­му ле­ген­дар­ним арт-пар­ти­за­ном Бен­ксі фе­сти­ва­лі Cans («Бля­шан­ки» або «Бан­ки»). Са­ме то­ді фо­то­гра­фія Фар­ту в про­це­сі ство­ре­н­ня му­ра­лу бу­ла опу­блі­ко­ва­на на пер­шій сто­рін­ці лон­дон­ської га­зе­ти The Times. Остан­ні сім ро­ків Vhils пра­цює по всьо­му сві­ту. В Укра­ї­ну він при­їхав упер­ше.

Я май­же ви­пад­ко­во від­крив для се­бе твор­чість Фар­ту близь­ко двох ро­ків то­му, по­ди­вив­шись ві­део, яке вра­жа­ло на­віть на тлі роз­ма­ї­т­тя стріт-ар­тист­ських пра­ктик: в сті­ні ви­бу­ха­ли за­кла­де­ні ту­ди за­ря­ди, пі­сля чо­го там про­сту­па­ло люд­ське облич­чя. Vhils із рів­ним успі­хом пра­цює в ру­ї­нах чи в за­зда­ле­гідь при­бор­ка­но­му про­сто­рі га­ле­рей, ство­рює ко­ла­жі, тра­фа­ре­тні ма­люн­ки, ве­ли­кі ін­ста­ля­ції, філь­ми, однак при всьо­му роз­ма­їт­ті най­ефе­ктні­ши­ми все ж ли­ша­ю­ться са­ме ре­льє­фні ро­бо­ти.

« Ти мо­жеш від­чу­ти істо­рію мі­ста, її вплив, по­дії, що пе­ре­жи­ло мі­сто. Во­ни ша­ра­ми на­ко­пи­чи­ли­ся в йо­го сті­нах. І ці енер­ге­ти­чні ша­ри впи­ва­ють на лю­дей і фор­му­ють їх осо­би­стість. Цей ча­сто не­впо­ряд­ко­ва­ний цикл вза­єм­но­го впли­ву міс- та та йо­го ме­шкан­ців зав­жди ду­же ці­ка­вив ме­не».

Вла­сне, ці сло­ва Але­шан­дре з ко­ро­тко­ме­тра­жно­го філь­му « Роз­різ » то­чно пе­ре­да­ють суть йо­го твор­чо­сті. Ви­рі­зьбле­ні порт­ре­ти Фар­ту ( вар­то за­зна­чи­ти, що ху­до­жник бе­ре за мо­де­лей зде­біль­шо­го про­стих лю­дей) по­єд­ну­ють мі­кро- і ма­кро­косм, бо, бу­ду­чи за­кар­бо­ва­ни­ми в сті­ні, роз­кри­ва­ю­чи са­ме її фа­кту­ру, ви­яв­ля­ю­чи час, що всо­тав­ся в неї, ці обра­зи від­лу­ню­ють в ото­чу­ю­чо­му мі­сько­му кра­є­ви­ді з та­кою си­лою, якої не ма­ють на­віть най­кра­щі ма­льо­ва­ні стріт- арт­тво­ри. І це з пов­ною мі­рою сто­су­є­ться порт­ре­ту Ні­го­я­на у скве­рі Не­бе­сної Со­тні.

Ідея за­про­си­ти Фар­ту до Ки­є­ва на­ле­жить гро­мад­ській ор­га­ні­за­ції «Мі­сто-сад», яка, вла­сне, й опі­ку­є­ться скве­ром на Ми­хай­лів­ській. Дій­сно ва­жли­вим є те, що це ціл­ко­ви­то гро­мад­ська іні­ці­а­ти­ва, яку дер­жа­ва під­три­ма­ла вже пос­тфа­ктум.

Ор­га­ні­за­то­ри про­е­кту на­да­ли ме­ні як ко­ре­спон­ден­ту « Дня » не­оці­нен­ну мо­жли­вість по­го­во­ри­ти з ху­до­жни­ком віч-на-віч.

— Але­шан­дре, ви ба­га­то пра­цю­є­те в рі­зних кра­ї­нах. Що са­ме за­ці­ка­ви­ло вас у ки­їв­сько­му про­е­кті?

— Перш за все, я маю дру­зів — ху­до­жни­ків із Ки­є­ва, і тро­хи обі­зна­ний з ва­шою істо­рі­єю. Я знав, що остан­ні рік-два тут бу­ло до­во­лі важ­ко, і хо­тів зро­би­ти свій осо­би­стий вне­сок, до­по­мог­ти у ва­шій си­ту­а­ції. В основ­но­му, моя ро­бо­та ве­де­ться з гро­ма­да­ми, я пра­цюю для то­го, щоб звер­ну­ти їхню ува­гу на пев­ні пи­та­н­ня. Так що, в прин­ци­пі, я по­да­ру­вав свою ро­бо­ту лю­дям, які тут ме­шка­ють — і для ме­не це ва­жли­во.

— А чо­му ви обра­ли са­ме облич­чя Сер­гія?

— Бу­ло б не­мо­жли­во на­ма­лю­ва­ти всіх лю­дей, які за­ги­ну­ли у тій бо­роть­бі. Тож, по­спіл­ку­вав­шись із кіль­ко­ма дру­зя­ми, я ви­рі­шив на­ма­лю­ва­ти лю­ди­ну, яка ба­га­то озна­чає для укра­їн­сько­го су­спіль­ства і ста­ла своє­рі­дним символом усіх тих, хто за­ги­нув на Май­да­ні.

— Кіль­ка більш за­галь­них пи­тань. Як ви при­йшли до та­ко­го сти­лю?

— Я ду­маю, що ба­га­то в чо­му це пов’яза­но із Лі­са­бо­ном — мі­стом, де я на­ро­див­ся. Адже я по­чи­нав ма­лю­ва­ти на йо­го сті­нах. І от я ма­лю­вав, та в один мо­мент зро­зу­мів, що я до­даю ша­ри — про­те, мо­жли­во, слід по­фар­бу­ва­ти сті­ну у бі­лий ко­лір та по­ча­ти ці ша­ри зні­ма­ти, ма­лю­ю­чи за до­по­мо­гою тих ша­рів, що зни­зу. Та­ким чи­ном я ро­бив би не­ви­ди­ме ви­ди­мим — і це має сенс та­кож і в цьо­му про­е­кті. Ко­ли за до­по­мо­гою при­хо­ва­них ша­рів про­я­вив­ся пор­трет Сер­гія, то ви­йшло, ні­би він уже був там — а ме­ні тре­ба бу­ло ли­ше зруй­ну­ва­ти сті­ну, щоб йо­го по­ба­чи­ли. Так я зро­бив Сер­гія ви­ди­мим.

— Чи ви­ко­ри­сто­ву­є­те ви якісь спе­ці­аль­ні ін­стру­мен­ти?

— За­зви­чай — пер­фо­ра­то­ри, до­ло­то, ви­бу­хів­ку, рі­зно­ма­ні­тні ма­те­рі­а­ли. Про­цес ви­ма­гає щось зруй­ну­ва­ти за­ра­ди ство­ре­н­ня. Так усю­ди, в будь-якій твор­чо­сті — тре­ба щось зни­щи­ти, аби ство­ри­ти щось ін­ше. Та­ке своє­рі­дне пе­ре­тво­ре­н­ня. І на це я так са­мо хо­тів би звер­та­ти ува­гу.

— Фор­маль­на ху­до­жня освіта до­по­мо­гла вам, чи та­ки до­ве­лось у якийсь мо­мент від неї ві­ді­йти? Який у вас те­пер зв’язок із тим до­сві­дом?

— Освіта бу­ла ва­жли­вою, але во­на не навчила ме­не ні­чо­го з то­го, що я ро­блю за­раз. Зви­чай­но, во­на бу­ла сти­му­лом, і во­на змі­ни­ла те, як я спри­ймаю ба­га­то ре­чей — та я не був но­ва­чком у ми­сте­цтві, я ма­лю­вав на ву­ли­цях і до то­го. Фор­маль­на освіта про­сто по­ка­за­ла ме­ні рі­зно­ма­ні­тні ме­то­ди, але я впев­не­ний, що най­ва­жли­ві­шу осві­ту я мав сам із со­бою, з стріт-ар­том і графіті на по­ча­тку сво­єї твор­чо­сті. Це бу­ла моя шко­ла.

— От­же, ви про­йшли під­піль­ний пе­рі­од у ва­шій кар’єрі? — Так, і він був ва­жли­вим. — Ма­буть, тра­пля­ли­ся кон­флі­кти з вла­дою?

— Так — і це нор­маль­но, якщо ви ро­би­те щось не­за­кон­не.

— Де по­лі­ція бу­ла су­во­рі­шою — в Пор­ту­га­лії чи у Ве­ли­ко­бри­та­нії?

— В основ­но­му, в Пор­ту­га­лії. Ме­не спі­йма­ли дві­чі чи три­чі, але зре­штою усе бу­ло га­разд.

— За­раз існує по­ту­жний рух ву­ли­чних ху­до­жни­ків з осві­тою, які ство­рю­ють мас­шта­бні про­е­кти на ве­ли­ких сті­нах. Як ви ду­ма­є­те — чи є кон­флікт між рі­зни­ми на­пря­ма­ми стріт-ар­ту, на­при­клад, між гра­фі­тчи­ка­ми, що до­сі ма­лю­ють не­ле­галь­но, спре­я­ми на сті­нах у ду­сі 1970-х, і ти­ми ми­тця­ми, які ма­ють біль­ші мо­жли­во­сті?

— Я шко­лу не за­кін­чив — вчив­ся, але не ви­пу­стив­ся... А втім, я ду­маю, що ми ма­є­мо рух, який при­йшов пі­сля графіті, — і я не хо­тів би ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти тер­мін «стріт-арт», ме­ні біль­ше по­до­ба­є­ться « пост- графіті » , на по­зна­че­н­ня то­го, що при­йшло пі­сля графіті.

— Ну, ваш стиль, на мою дум­ку — це якраз графіті в йо­го пер­ві­сно­му зна­чен­ні, від іта­лій­сько­го graffiare, що озна­чає зі­шкря­бу­ва­н­ня, ви­дря­пу­ва­н­ня...

— Так, зві­сно. За­раз є ба­га­то ху­до­жни­ків, які шу­ка­ють рі­зні спосо­би, які на­ма­га­ю­ться ба­га­то ду­ма­ти про їхнє зна­че­н­ня, ро­блять кон­це­пту­аль­ні ре­чі — во­ни при­йшли з графіті, з під­піль­но­го ми­сте­цтва. Це про­сто ево­лю­ція ру­ху, на мою дум­ку.

— Я пи­тав про кон­флікт, бо спо­сте­рі­гаю та­ку тен­ден­цію, ко­ли мо­лодь ван­да­лі­зує стріт-ар­тму­ра­ли ін­ших ми­тців. Що ви про це ду­ма­є­те?

— Я ні­ко­ли не пе­ре­бу­вав у кон­флі­кті. Я по­ва­жаю оби­дві сто­ро­ни, оби­два ви­ди ми­сте­цтва. Зви­чай­но, є пев­ні від­мін­но­сті, але сто­ро­ни по­вин­ні ви­зна­ва­ти одна одну, ді­ля­чи про­стір у мі­сті.

— А які ху­до­жни­ки на­ди­хну­ли вас?

— Ви го­во­ри­те про укра­їн­ців? — Не тіль­ки. — Але, зві­сно, у вас є « Ін­те­ре­сні Каз­ки » й Оле­ксій Кі­слов (укра­їн­ський му­ра­ліст, ви­хі­дець з Кри­му. — Д.Д.) — гар­ні ху­до­жни­ки. Що­до впли­ву осо­би­сто на ме­не, то тут мо­жу на­зва­ти Гор­до­на Мат­та-Клар­ка ( аме­ри­кан­ський ху­до­жник, знаменитий зав­дя­ки зро­бле­ним в 1970-ті се­рі­ям ро­біт у по­ки­ну­тих бу­дин­ках, де він ви­рі­зав за пев­ни­ми ша­бло­на­ми фра­гмен­ти стель, під­лог і стін, пе­ре­тво­рю­ю­чи та­ким чи­ном ру­ї­ни на ве­ле­тен­ські ін­ста­ля­ції. — Д.Д.); та­кож є Ка­та­рі­на Грос­се — ні­ме­цька мис­тки­ня, яка по­ча­ла роз­пи­лю­ва­ти фар­бу на сті­нах ще у 1980-х; і ще Бен­ксі, Ше­пард Фей­рі, Swoon ( зна­ме­ни­ті стріт- ар­ти­сти. — Д. Д.) — усі во­ни мої дру­зі, але во­ни так са­мо спра­ви­ли на ме­не зна­чний вплив.

— На­о­ста­нок спро­бую спря­му­ва­ти роз­мо­ву в більш фі­ло­соф­ське рі­чи­ще. Сьо­го­дні за­пи­та­н­ня вам ста­вив я—а що ви най­ча­сті­ше за­пи­ту­є­те сам у се­бе?

— Ма­буть, най­ва­жли­ві­ше пи­та­н­ня для ме­не — чи моє ми­сте­цтво ро­бить щось для сві­ту? Ми­сте­цтво — це ін­стру­мент при­вер­не­н­ня ува­ги до пев­них пи­тань, що, зре­штою, мо­же що-не­будь змі­ни­ти. Я хо­тів би спри­йма­ти се­бе як ін­стру­мент, який до­по­ма­гає спри­чи­ни­ти ці змі­ни. І це ду­же ва­жли­во для ме­не. — Ви дій­сно ві­ри­те, що ми­сте­цтво мо­же змі­ни­ти світ на кра­ще? — По­тро­ху, ма­ли­ми кро­ка­ми, змо­же. Та це має ро­би­ти не один ми­тець. — По­тро­ху, крок за кро­ком — як ви ро­би­те свої тво­ри. — Са­ме так.

ФО­ТО РУ­СЛА­НА КАНЮКИ / «День»

АВ­ТОР ПОРТ­РЕ­ТА — ХУ­ДО­ЖНИК З ЛІ­СА­БО­НА НА ПСЕВ­ДО VHILS, СПРАВЖНЄІМ’Я — АЛЕ­ШАН­ДРЕ ФАР­ТУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.