Зі збро­єю про­ти сво­їх

Про яни­ча­рів і яни­чар­ство — без мі­фів та сте­ре­о­ти­пів

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ким же, зре­штою, бу­ли ці лю­ди, про яких вже на пи са но ба га то бе лет рис тич ної, лег - ко важ ної, як втім і се рйоз - ної спе ці аль ної іс то рич ної лі­те­ра­ту­ри? Що ми, вла­сне, зна­є­мо до­сто­вір­но­го про яни­ча­рів? Про ко­го йдеть ся: про хи жих, жор с то ких за­гар­бни­ків, які зни­щу­ва­ли на сво - єму шля­ху бу­кваль­но все жи­ве, під­ко­ря­ю­чи да­ле­кі, чу­жі зем­лі; або про вправ них во ї нів, які са мо від да но слу жи ли сво є му во ло да ре ві- сул та - но ві, го то ві бу ли від да ти за ньо го і са­ме жи­т­тя? Хто пе­ред на­ми: зра­дни­ки сво­єї свя­тої хри­сти­ян­ської ві - ри і Ві­тчи­зни, які пе­ре­йшли на бік « бу­сур ма нів » , чи прос то ви со ко - про­фе сій ні сол да ти Се ред ньо віч чя (остан­нє не за­пе­ре­чу­ва­ло­ся на­віть ти­ми єв­ро­пей­ськи­ми хри­сти­ян­ськи­ми хро­ні­ста­ми, що бу­ли на­ла­што­ва­ні що­до яни­ча­рів одвер­то во­ро­же, як, на­при­клад, Ко­стян­ти­ном Остро­ви­цею, сер­бом, який у дру­гій по­ло­ви­ні ХV сто­лі­т­тя по­тра­пив у по­лон до тур­ків, слу­жив у осман­ській ар­мії й на­пи­сав пре­ці­ка­ві «За­пи­ски яни­ча­ра»)?

Пи­та­н­ня ці­ка­ві не ли­ше із су­то на уко во го, іс то ри ко- ака де міч но го по­гля­ду, і не тіль­ки то­му, що тут ми ма­є­мо спра­ву з ба­га­тьма ре­аль­ни­ми дра ма тич ни ми сю же та ми, які сто - су­ю­ться жи­т­тя й смер­ті лю­дей. Слово « яни чар » , яке за пев них ча сів ста ло сим во ліч ним, уза галь не ним за­мін­ни­ком по­нять «за­про да­нець», «ре­не­гат», «від­ще­пе­нець», ма­ло не «кат Ба­тьків­щи­ни» (до ре­чі, «за­слу­га » в цьо му на ле жить на сам пе ред пись мен ни кам та пуб лі цис там — при­найм­ні, та­кий ви­да­тний схо­до­зна вець, як ака де мік Ага тан гел Крим­ський, ні­чо­го ана­ло­гі­чно­го про яни­ча­рів не пи­ше), це слово має, на ща­стя, і ціл­ком кон­кре­тно, ре­аль­не іс то рич не на пов нен ня. Спро бу є мо коротко ви­сві­тли­ти, по­ка­за­ти йо­го, спи­ра­ю­чись не на мі­фи, а на біль­шменш пе­ре­ві­ре­ні факти. І то­ді по­ба­чи­мо, як у жи­вій істо­рії не­зба­гнен­ним чи­ном пе­ре­плі­та­ю­ться, по­єд­ну­ю­ться, спів­і­сну­ють, зда­ва­ло­ся б, не­по єд ну ва ні по дії, яви ща, кон ф лік - ти, про­це­си. І це сто­су­є­ться не ли­ше на­шої те­ми, чи­та­чу.

Отож, хто ж та кі яни ча ри? Це — ре гу ляр на пі хо та в Османсь - кій ім­пе­рії (пев­на ча­сти­на істо­ри­ків на віть вва жає їх пер шим ре гу ляр - ним вій­ськом в Єв­ро­пі вза­га­лі), що існу­ва­ла від 1365 ро­ку до 1826 ро­ку ( по над чо ти ри з по ло ви ною сто літ - тя). Са­ме слово «яни­ча­ри» по­хо­дить від ту рець ко го « йе ни че ри » — « но - вий во їн » . Ці во я ки на ле жа ли до лав осо бис тої гвар дії сул та на ( « ка - пи ку лу » ) , по над те, скла да ли її осно ву. При цьо му во ни офі цій но вва жа ли ся « ра ба ми » сул та на; ми по ба чи мо, що на справ ді все бу ло зна­чно скла­дні­ше. Що­до фор­му­ва­н­ня яни ча рів — у « кра щі ча си » , у ХVІ сто­літ­ті, їхня кіль­кість ся­га­ла 80, ба на віть 100 ти сяч бій ців), во - ни ви ко ну ва ли різ но ма ніт ні фун к - ції: по-пер­ше, бу­ли го­лов­ною удар­ною си­лою сул­тан­ської ар­мії під час гран­діо­зних за­во­йов­ни­цьких по­хо - дів те ре на ми Схід ної та Пів ден ної Єв­ро пи ( Укра ї ни зок ре ма), Бал ка - нів, Се ред зем но морсь ких кра їн, зго дом — Угор щи ни, Ав ст рії, дер - жав Схо­ду (Іран, Ірак, Па­ле­сти­на), Кав ка зу ( Вір ме нія, Гру зія)... Ось тут і жор с то кість, і ша лен ст во, і зви тя га, і бой о вий хист яни ча рів (во­ни по­чи­на­ли як стріль­ці-лу­чни­ки, але вже на по­ча­тку ХVI сто­лі­т­тя не по га но на вчи ли ся во ло ді ти вог не паль ною збро­єю) про яви ли ся пов ною мі рою. По- дру ге, бу ли осо - бис ти ми охо рон ця ми сул та на та чле­нів йо­го ро­ди­ни, а та­кож вар­то - ви­ми, по­лі­цей­ськи­ми та по­же­жни­ка ми. І, по- тре тє, за не об хід нос ті ( як що во ло дар Османсь кої ім пе рії від­да­вав та­кий на­каз) здій­сню­ва­ли ка­раль­ні функ ції.

Вар то ска за ти про іс то рію фор - му­ва­н­ня та по­ря­док ком­пле­кта­ції й по­пов­не­н­ня яни­чар­ських з’єд­нань. Яни­чар­ську пі­хо­ту, ви­хо­дя­чи з не­об хід нос ті ре ор га ні за ції війсь ка Османсь кої ім пе рії, бу ло ство ре но сул­та­ном Му­ра­дом І в 1365 ро­ці. Це вій­сько ду­же сут­тє­во спри­я­ло успі­хо ві агре сив них війсь ко вих ак цій но­во­по­ста­лої сул­тан­ської Ту­ре­цької дер­жа­ви у ХІV—XVсто­лі­т­тях; так, без яни­ча­рів, які впер­то, з на­по­ле­гли­ві­стю фа­на­ти­ків, штур­му­ва­ли по­ту­жні за­хи­сні сті­ни Кон­стан­ти­но­по­ля, на­вряд чи бу­ло мо­жли­вим за­хо­пи ти це ве ли ке міс то у трав ні 1453 ро­ку.

Але по­стає пи­та­н­ня: як ком­пле­кту­ва­лись і по­пов­ню­ва­лись ла­ви яни чарсь ких бій ців? Від по відь до - во лі ві до ма і дра ма тич на: основ ну ча­сти­ну цих з’єд­нань скла­да­ли юна­ки- хрис ти ян ці 12— 16 ро ків ( трап - ля­лось, і мо­лод­ші), яких бу­ло взя­то у по­лон під час да­ле­ких по­хо­дів сул­тан­ської ар­мії або за­бра­но в ба­тьків на те­ри­то­рі­ях, вже офі­цій­но при­єд­на­них до Осман­ської ім­пе­рії, в рам­ках то таль но го війсь ко во го рек - рут­сько­го на­бо­ру (ця акція йме­ну­ва­лась «дев­шир­ме» — по­да­ток кров’ю). Кон­кре­тно це сто­су­ва­лось бол­гарсь- ких, сербсь ких, ук ра їнсь ких, ал - бансь ких, вір менсь ких, грець ких, гру зинсь ких, бос нійсь ких хлоп ча - ків, яких за­би­ра­ли з ро­ди­ни і, ви­ма­га ю чи су во ро го до три ман ня « дев - шир ме » ( влас не, за галь ної офі цій - ної по вин нос ті хрис ти янсь ко го на - се лен ня ім пе рії), зго дом ви хо ву ва - ли в су­во­рих іслам­ських тра­ди­ці­ях.

Вар­то за­ува­жи­ти, що на­бір «дев­шир­ме» (за­сто­со­ву­ва­лась роз­на­ряд­ка) не був аб со лют но все охоп ним. Від ці­єї акції звіль­ня­лись одру­же­ні ( ось чо му в ту до бу фік су ють ся на - вди во ви жу чис лен ні ви пад ки ран - ніх шлю бів ді тей), хрис ти янсь кі жи те лі Стам бу ла, які во ло ді ли ту - рець кою мо вою, осо би юдейсь ко го віросповідання. Ха­ра­ктер­но, що по­при кров, за­гро­зи жи­т­тю, ри­зик не­без­пе­чних битв, до­во­лі ве­ли­ка ча­сти на бать ків ( а зго дом — і са мі хло­пча­ки) чі­тко ро­зумі­ла: слу­жба у ла­вах яни­ча­рів до­зво­ля­ла до­мог­ти­ся ви­со­ко­го ста­ту­су в су­спіль­стві. А як що для цьо го по тріб но під ня ти зброю суп ро ти сво­єї ко лиш ньої Ба­тьків­щи­ни — що ж...

Як ми вже го­во­ри­ли, яни­ча­ри йме­ну­ва­ли­ся «ра­ба­ми сул­та­на» і по­стій­но жи­ли в мо­на­сти­рях-ка­зар­мах. Пер ші 200 ро ків іс ну ван ня яни чарсь ко го кор пу су ( аж до 1566 ро­ку, ко­ли по­мер най­мо­гу­тні­ший із осман­ських во­ло­да­рів — сул­тан Су­ле­йман І Пи­шний) їм бу­ло за­бо­ро­не­но одру­жу­ва­ти­ся і ма­ти вла­сне го­спо дар ст во; по тім цю за бо ро ну бу ло ска­со­ва­но, що ма­ло гли­бо­кі й не­о­дно­зна­чні наслідки для подаль­шої істо­рії яни­чар­ства як ін­сти­ту­ції. Уся вла­сність по­мер­ло­го або за­ги­бло­го в бою яни­ча­ра ста­ва­ла на­дба­н­ням йо­го пол­ку, в яко­му він слу­жив. Ці­ка­во, що яни­ча­ри опа­но­ву­ва­ли не ли­ше вій­сько­ве ми­сте­цтво (во­ло­ді­н­ня вог не паль ною збро­єю, лу ком, ме - чем, стро­йо­ві впра­ви), але і ви­вча­ли лі те ра ту ру, мо ви, пра во, тео ло гію, ка­лі­гра­фію (от­же, не всі з них, при - най м ні, бу ли прос то жор с то ки ми го ло во рі за ми). Ста рі або по ра не ні яни ча ри ма ли пра во на от ри ман ня пен сії; чи ма ло з них, при пи нив ши во ю ва ти, ро би ли до во лі успіш ну вій­сько­ву кар’єру. 1683 ро­ку, за на- ка­зом сул­та­на Ме­хме­да ІV, в яни­ча­ри по ча ли бра ти і ді тей му суль ман (ва­жли­вий істо­ри­чний ру­біж).

По­вер­не­мо­ся до то­го, як від­бу­ва­ло ся ви хо ван ня май бут ніх яни ча - рів. Придатних для слу­жби хло­пчи­ків обов’яз­ко­во від­прав­ля­ли в Стам­бул; тут най­зді­бні­ших з них осе­ля­ли у ( су час ною мо вою) « цен т рі під го - тов ки кад рів » Ен­де ру ні, що роз та - шо­ву­вав­ся на те­ри­то­рії гран­діо­зно­го сул тансь ко го па ла цо во го ком п - ле­ксу То­пка­пи. Там та­ким чи­ном ві­ді­бра­них хри­сти­ян­ських хло­пча­ків го ту ва ли до при двор ної охо рон ної слу­жби. Ін­ших ді­тей від­прав­ля­ли в яни­чар­ський кор­пус, а пе­ред цим ча­сто-гу­сто від­да­ва­ли на ви­хо­ва­н­ня в ту­ре­цькі ро­ди­ни, де во­ни на­вча­ли­ся ту рець кої мо ви, іс ла му, основ вій­сько­вої спра­ви, в них ви­хо­ву­ва­ли слух ня ність та по кір ність. Зго дом юна ків від прав ля ли в на вчаль ні кор­пу­си, там во­ни впро­довж що­най­мен­ше ше­сти ро­ків про­хо­ди­ли (під на гля дом єв ну хів) війсь ко вий ви - шкіл, на­вча­ю­чись во­ло­дін­ню рі­зно­ма­ні­тни­ми ви­да­ми зброї.

Яки­ми бу­ли зав­да­н­ня яни­ча­рів під час бою? Зі­ткне­н­ня за­зви­чай роз­по­чи­на­ла кін­но­та, яка ма­ла про­рва­ти лі­нію обо­ро­ни су­про­тив­ни­ка. Яни­ча­ри ж, стрі­ля­ю­чи з ру­шниць, бу­ду­ва­ли­ся кли­ном та роз­по­чи­на­ли ата ку, ви ко рис то ву ю чи ме чі та ін - шу зброю (окре­ма ці­ка­ва те­ма: здій­сни­ти по­рів­няль­ний ана­ліз ці­єї та­кти ки та бой о вих прий о мів на ших за­по­розь­ких ко­за­ків). До­сить ча­сто тра­пля­ло­ся так, що во­рог осман­ців, а над то як що він не мав чис лен ної дис цип лі но ва ної пі хо ти, не ви три - му­вав та­кої ата­ки. Ха­ра­ктер­но при цьо му, що яни ча ри, за зви чай, не стрі­ля­ти зал­па­ми, від­да­ю­чи пе­ре­ва­гу при ціль ній стріль бі. За зна чи мо та­кож, що під час бою яни­ча­ри ча­сто ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли та­бір (за­го­род - же­н­ня з ве­ли­ких во­зів).

Яни ча ра лег ко бу ло від різ ни ти від тра ди цій но го му суль ман­сько го на­се­ле­н­ня, бо він мав ву­са й го­ле­ну бо­ро­ду, що бу­ло не­ха­ра­ктер­ним для остан ньо го. Чле нів яни чарсь ких кор пу сів мож на бу ло роз різ ни ти й від реш ти ос мансь ких вій сь ко во - слу­жбов­ців: во­ни но­си­ли бі­лий пов­стя­ний ков­пак («юскюф») з ви­ся­чим зза ду шмат ком ма те рії, що за фор - мою на га ду вав, по- пер ше, ру кав сул тансь ко го ха ла та, а, по- дру ге, па рад ну шап ку за по розь ко го ко за - ка (!) Спо чат ку най по пу ляр ні шою збро­єю яни­ча­рів бу­ли ко­ро­ткі спи­си й пу­ки, зго­дом — ру­шни­ці, ар­ба­ле­ти, ме­чі, ша­блі, кин­джа­ли, ята­га­ни. За­сто­со­ву­ва­ли­ся та­кож і рі­зні бу­ла­ви, бо­йо­ві со­ки­ри, де­я­кі ви­ди древ­ко­вої зброї (але­бар­ди, бер­ди­ші).

І ще один не ду­же ві­до­мий факт. Ви яв ля єть ся, іс ну ва ли су то « хрис - ти­ян­ські» яни­ча­ри: в ар­мії Ре­чі По­спо­ли­тої за ту­ре­цьким зраз­ком бу­ли сфор мо ва ні з доб ро воль ців влас ні яни­чар­ські ча­сти­ни. Ко­роль Ав­густ ІІ на по­ча­тку ХVIII сто­лі­т­тя ство­рив свою осо­би­сту яни­чар­ську гвардію. Озбро­є­н­ня та фор­ма хри­сти­ян­ських яни ча рів пов ніс тю на слі ду ва ли ту - ре­цькі зраз­ки, від­рі­зня­ю­чись ли­ше ко­льо­ром, зокре­ма, вій­сько­ві ба­ра­ба­ни бу­ли ту­ре­цько­го зраз­ка.

Істо рію яни ча рів та яни чар - ства пов­ною мі­рою мо­жна зро­зу­мі - ти ли­ше в кон­текс­ті за­галь­ної со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки осман­ських пра­ви­те лів. Ось що пи ше про це ви знач - ний ту­ре­цький істо­рик Га­ліль Інал­джик: «Осман­ський ре­жим за­мі­нив фе­одаль­ну роз­дрі­бне­ність цен­тра­лі­зо ва ним прав лін ням, а по дат ки та при ві леї при зна ча ли ся на роз­суд фе­одаль­них сень­йо­рів. Для се­лян­ства ( но во під ко ре них кра їн. — І. С.) но вий ре жим мав бу ти кра щий за ста­рий. Щоб зро­зу­мі­ти пе­ре­ва­гу осман ців над міс це вою бал кансь кою ад мі ніс т ра ці­єю, вар то ли ше по рів - ня ти ос мансь кі за ко ни з ко дек сом за ко нів сербсь ко го мо нар ха Сте фа - на Ду­ша­на. На­при­клад, ко­декс Ду­ша­на ви­ма­гав від се­ля­ни­на пра­цю­ва ти на сво го па на два дні на тиж - день; осман­ські ж пра­ви­ла ви­ма­га­ли, щоб зем­ле­роб пра­цю­вав на зем­лях міс це во го фе о да ла на йо го ко - ристь ли­ше три дні на рік. Про­те­кція се­лян­ства від екс­плу­а­та­ції мі­сце вою вла дою бу ла осно во по лож - ним прин ци пом ос мансь ко го прав - лін ня. Вод но час Осма ни офі цій но ви­зна­ли пра­во­слав­ну цер­кву, вла­сне, утис ку ю чи ка то лиць ку по всіх сво­їх во­ло­ді­н­нях. Ці фа­кто­ри ва­жли­ві для по­ясне­н­ня, чо­му так лег­ко і швид­ко по­ши­рю­ва­ла­ся осман­ська ек­спан­сія на Бал­ка­нах, та чо­му се­лян ст во не при ста ло до спро ти ву сво­їх па­нів Осма нам».

І да лі Інал д жик пи ше: « За вой - ов ни ки, од нак, не вба ча ють у со бі пред с тав ни ків яки хось особ ли вих, спе ци фіч них со ці аль них пе ре ко - нань. Во ни зна ли, що, про ва дя чи по лі ти ку при ми рен ня сто сов но хри­сти­ян, во­ни мо­гли лег­ше роз­ши­рю­ва­ти свої во­ло­ді­н­ня та збіль­шу­ва­ти дже­ре­ла до­хо­дів. Це та­кож бу­ло ча­сти­ною їхньої екс­пан­сіо ніст­ської до­ктри­ни — то­ле­ран­тно об­хо­ди­ти­ся з міс це вою знат тю та війсь ко вим кла сом. Осма ни бра ли пред с тав ни - ків вій­сько­во­го кла­су со­бі на слу­жбу, за ви нят ком тих, хто від кри то опи­рав­ся їм, і та­ким чи­ном у Бол­га­рії, Сер бії, Ал­ба нії, Ма ке до нії та Фес­са­лії во­ни утри­му­ва­ли на слу­жбі кіль­ка­ти­ся­чні мі­сце­ві вій­ська, ві­до­мі під слов’ян­ською на­звою «вой­ни ків » . Во ни за до воль ня ли ся пра - вом на ви­ко­ри­ста­н­ня фі­ксо­ва­ної ді - лян­ки дер­жав­ної зем­лі, бу­ли звіль­не­ні від спла­ти по да­тків і слу­жи­ли во я ка ми в бой о вих час ти нах ос - мансь кої ар мії. Во ло хи, сербсь кі хрис ти я ни- ко чо ви ки, та кож бу ли звіль не ні від спла ти пев них по дат - ків в об мін на служ бу при кор дон - ною сто­ро­жею та в за­го­нах для рей­де рів на во ро жі те ри то рії. Ба га то сол да тів, на бра них із ва саль них дер жав, слу жи ли в ос мансь ко му війсь ку під ко ман ду ван ням сво їх кня­зів та сень­йо­рів, не при­йма­ю­чи ісла­му». Так ствер­джує один із най­ав­то­ри­те­тні­ших до­слі­дни­ків істо­рії Осман­ської ім­пе­рії кла­си­чної до­би.

Щоб чи­тач кра­ще уяв­ляв со­бі ре аль ний зміст ви сло ву « яни ча - ри — ра­би сул­та­на», вар­то за зна­чи­ти, що ці «ра­би», а над­то пі­сля то­го, як їм бу ло до зво ле но ма ти влас ну спра ву і зба га чу ва ти ся, на стіль ки змі­цни­ли свій по­лі­ти­чний та еко­но­мі­чний вплив, що, тра­пля­лось (і це не бу­ло рід­кі­стю), ски­да­ли, зво­ди­ли на трон і на­віть вби­ва­ли са­мих сул­та­нів, ор­га­ні­зо­ву­ва­ли дер­жав­ні пе­ре во ро ти! Так, за ду ши ли тя ти вою лу­ка сул­та­на Ібра­гі­ма (1648 р.), за­рі­за­ли сул­та­на Осма­на ІІ (1622 р.), і це — ли­ше два при­кла­ди; на­справ­ді у ХVII— XVIII ст. та кі ви пад ки аж ні як не бу ли по оди но ки ми. Про те ло­гі­ка істо­рії во­дно­час по­ля­га­ла і в то­му, що, пев­ною мі­рою до­мі­ну­ю­чи в уря ді, змі ню ю чи сул та нів, от ри - му­ю­чи но­ві й но­ві по­са­ди та ве­ли­кі гро­ші, яни­ча­ри по­сту­по­во, крок за кро­ком, втра­ча­ли май­стер­ність во­ї­нів, пе ре тво рю ю чись на та ких со бі зви­чай­них діл­ків, чи­нов­ни­ків, а то й ха­бар­ни­ків. Вре­шті, це й спри­чи­ни ло лік ві да цію ін с ти ту ції яни - чар­сько­го вій­ська 1826 ро­ку.

А як що­до фе­но­ме­ну «укра­їн­сько­го яни­чар­ства», бли­ску­че роз­кри­то Ро ма ном Іва ни чу ком у ро ма ні « Маль ви » ? Це — ве ли ка, бо ліс на і стра­шна те­ма. Але те­ма для окре­мої роз­мо­ви. Ду­же важ­кої.

ФО­ТО З САЙ­ТА FAUSTOFF.RU

ЯНИ­ЧА­РИ ПЕ­РЕД СУЛТАНСЬКИМ ПА­ЛА­ЦОМ. ХVI ст. СТА­РО­ВИН­НИЙ МА­ЛЮ­НОК

ФО­ТО З САЙ­ТА PUPSU.RU

ЯНИ­ЧА­РИ В БОЮ. ХVI ст. СТА­РО­ВИН­НИЙ МА­ЛЮ­НОК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.