Сво­бо­да остан­ньо­го сло­ва

Ста­но­ви­ще жін­ки у Крим­сько­му хан­стві

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Гуль­на­ра АБДУ­ЛА­Є­ВА

(За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те у «Дні», №120-121)

Пра­вою ру­кою ана­бе­їм бу­ла ка­зна­дар-бе­кеч. Цю від­по­від­аль­ну по­са­ду — скар­бни­ка га­ре­му — по­сі­да­ла ша­но­ва­на жін­ка хан­сько­го бу­дин­ку. Ві­до­ма ще одна по­са­да при хан­сько­му га­ре­мі, за іє­рар­хі­єю, одра­зу за ана­бе­їм — це улу-ха­ні. Во­на так са­мо, як і ва­лі­де, ма­ла свій до­хід зі сво­їх зе­мель і, по су­ті, мо­гла за по­тре­би за­мі­ню­ва­ти ана­бе­їм.

Ме­шкан­ки га­ре­му ма­ли пра­во за сво­їм ба­жа­н­ням бу­ти при­су­тні­ми на уро­чи­сто­стях, які від­бу­ва­ли­ся в Ди­ван-ха­ні (За­лі Ра­ди). Над верх­ні­ми две­ри­ма го­лов­ної За­ли й сьо­го­дні мо­жна по­ба­чи­ти за­бра­ний ґра­та­ми на­ві­сний бал­кон­чик зі стріль­ча­сти­ми ар­ка­ми. Са­ме сю­ди ча­сто на­ві­ду­ва­ли­ся ме­шкан­ки га­ре­му. Во­ни сте­жи­ли за тим, що від­бу­ва­є­ться, але са­мі за­ли­ша­ли­ся не­ви­ди­ми­ми для сто­рон­ніх очей. Жі­но­ча по­ло­ви­на хан­ської ро­ди­ни впо­до­ба­ла й ві­до­му Со­ко­ли­ну ба­шту. Із її огля­до­во­го май­дан­чи­ка во­ни спо­сте­рі­га­ли за за­хо­да­ми, що від­бу­ва­ли­ся на го­лов­ній пло­щі пе­ред па­ла­цом. Спе­ці­аль­но для них за­про­шу­ва­ли ко­ме­ді­ан­тів та ско­мо­ро­хів, що роз­ва­жа­ли дам сво­ї­ми ре­при­за­ми. Во­ни та­кож ма­ли пра­во спо­сте­рі­га­ти за вій­сько­ви­ми на­вча­н­ня­ми, що три­ва­ли у дво­рі па­ла­цу. Дру­жи­ни ха­нів за сво­їм ба­жа­н­ням мо­гли у будь-який час за­ли­ши­ти Ба­хчи­са­рай і ви­їха­ти до сво­їх за­мі­ських ре­зи­ден­цій.

Пред­став­ни­ці бу­дин­ку Ге­ра­їв актив­но за­йма­ли­ся бла­го­дій­ні­стю. На свої ко­шти бу­ду­ва­ли фон­та­ни-че­шме, за­їжджі дво­ри, ла­зні, ме­кте­би і, зви­чай­но, ме­че­ті. Так, у дру­гій по­ло­ви­ні XVII сто­лі­т­тя донь­ка крим­сько­го ха­на Му­ра­да Ге­рая I Ха­ті­дже ха­ним по­бу­ду­ва­ла вла­сним ко­штом у Кер­чі ме­четь. За­мов­ни­ком Та­хта­ли-Джа­мі, зве­де­ної 1707 ро­ку, бу­ла донь­ка крим­сько­го ха­на Се­лі­ма Ге­рая I Бек-сул­тан-ха­ним, а на ко­шти всі­ма ша­но­ва­ної да­ми ча­сів Кри­му Ге­рая-ха­на — Ді­ля­ри Бі­кеч — бу­ло зве­де­но Ешиль-Джа­мі. Їхній при­клад на­слі­ду­ва­ли й ін­ші зна­тні та ба­га­ті па­нян­ки хан­ства.

Хан­ські ді­ти (прин­ци та прин­це­си, їх прийня­то бу­ло на­зи­ва­ти сул­та­ни) жи­ли ра­зом із ма­те­ря­ми на жі­но­чій по­ло­ви­ні. І якщо прин­це­си за­ли­ша­ли­ся по­руч з ма­тір’ю до за­між­жя, то прин­ци вже у ві­ці се­ми ро­ків за­ли­ша­ли ма­те­рів і ня­ньок, щоб за ста­рою тра­ди­ці­єю роз­по­ча­ти на­вча­н­ня. Ін­ко­ли во­ни отри­му­ва­ли осві­ту в сім’ї, але най­ча­сті­ше їх від­си­ла­ли до Ка­бар­ди, де во­ни жи­ли в бу­дин­ку сво­го ата­ли­ка (на­став­ни­ка). По­вер­та­ли­ся во­ни до ло­на сво­єї ро­ди­ни вже до­ро­сли­ми чо­ло­ві­ка­ми.

Ва­жли­во від­зна­чи­ти, що чо­ло­ві­ки з хан­сько­го ро­ду Ге­ра­їв не одружувалися з про­сто­лю­дин­ка­ми. У хан­ській ро­ди­ні це вва­жа­ло­ся ме­за­льян­сом, при­ни­зли­вим для крим­сько­го пра­ви­те­ля, і тим па­че, для йо­го ді­тей, на­ро­дже­них у та­ко­му шлю­бі. То­му дру­жи­на­ми ха­на ста­ва­ли дів­ча­та зі зна­тних крим­сько­та­тар­ських ди­на­стій, рів­них за по­хо­дже­н­ням хан­сько­му ро­ду. Ча­сті­ше це бу­ли донь­ки ши­рин­ських бе­їв. Не рід­кі­стю бу­ли шлю­би й зі зна­тни­ми чер­ке­ска­ми, але ви­клю­чно з ро­ду Бе­сле­ней. Прин­цам ді­ста­ва­ли­ся на­ре­че­ні з най­кра­щих до­мів хан­ства, ви­хо­ва­ні в тра­ди­цій­но­му ду­сі, що во­ло­ді­ють по­чу­т­тям вла­сної гі­дно­сті.

Не бу­ли рід­кі­стю ви­пад­ки, ко­ли ха­ни бра­ли за дру­жин сво­їх да­ле­ких ро­ди­чок. Так, дру­жи­на ха­на Ба­ха­ді­ра Ге­рая Хан­за­де-ха­ним бу­ла донь­кою ха­на Бо­ру Га­зі Ге­рая. Во­на ма­ла тон­ку на­ту­ру і, як ба­тько, скла­да­ла вір­ші. Про тре­пе­тне ко­ха­н­ня між нею і ха­ном пе­ре­по­від­а­ли ле­ген­ди.

Окрім цьо­го, існу­вав тюрк­ський шлю­бний зви­чай — ле­ві­рат, за яким удо­ва по­мер­ло­го ха­на або прин­ца мо­гла одру­жи­ти­ся вдру­ге з ро­ди­чем сво­го по­кій­но­го чо­ло­ві­ка. На­при­клад, дру­жи­на за­ги­бло­го прин­ца Ахме­да Ге­рая Ши­рин-Бек по­бра­ла­ся з йо­го мо­лод­шим бра­том Са­а­дет Ге­рая, ко­ли той став ха­ном, а дру­жи­на прин­ца Му­ба­ре­ка Ге­рая вдру­ге одру­жи­ла­ся з Му­хам­ме­дом Ге­ра­єм ха­ном, а пі­сля йо­го смер­ті — із Са­а­де­том Ге­ра­єм ха­ном. І та­кі ви­пад­ки бу­ли не­по­оди­но­кі. Що ж до прин­цес із ро­ду Ге­ра­їв, то їх видавали за­між ви­клю­чно за бе­їв та ви­со­ко­по­став­ле­них осіб дер­жа­ви, а ін­ко­ли і за сул­та­нів Осман­ської ім­пе­рії. Ві­до­мо, що донь­ку Мен­глі Ге­рая ха­на Ай­ше Ха­фса ха­ним бу­ло ви­да­но за­між за май­бу­тньо­го сул­та­на Се­лі­ма I Яву­за.

Пред­став­ни­ці бу­дин­ку Ге­ра­їв ма­ли зна­чну сво­бо­ду в осе­лі сво­го чо­ло­ві­ка, до ре­чі, остан­ньо­му від­ни­ні до­во­ди­ло­ся за­бу­ти про дру­гу дру­жи­ну. Роз­лу­ча­ти­ся із прин­це­са­ми су­во­ро за­бо­ро­ня­ло­ся. А ось хан­ські донь­ки ма­ли пов­не пра­во з до­зво­лу ба­тька роз­лу­чи­ти­ся з чо­ло­ві­ком, який не вла­што­ву­вав їх, і вдру­ге ви­йти за­між. За хан­ську донь­ку да­ва­ли ве­ли­ке при­да­не і вла­што­ву­ва­ли пи­шне свя­то з на­го­ди її ве­сі­л­ля. Мі­сто при­кра­ша­ли ар­ка­ми, пра­по­ра­ми, вно­чі в не­бі спа­ла­ху­ва­ли фе­єр­вер­ки, а в га­ре­мі від­бу­ва­ли­ся свя­тку­ва­н­ня на честь на­ре­че­ної. Мо­жли­во, най­яскра­ві­шою ча­сти­ною ве­сі­л­ля був ве­чір хни. Та­кою бу­ла тра­ди­ція на­но­си­ти ві­зе­рун­ки хною на ніг­ті й паль­ці на­ре­че­ної. Пі­сля то­го, як ве­чір хни за­кін­чу­вав­ся, го­стей про­во­джа­ли до па­ла­цу, щоб во­ни мо­гли взя­ти участь у свя­тко­вій і урочистій про­це­сії, що су­про­во­джу­ва­ла на­ре­че­ну до бу­дин­ку же­ни­ха. Там її зу­стрі­чав май­бу­тній чо­ло­вік. Тут го­стей при­го­ща­ли, і пі­сля ве­чір­ньої мо­ли­тви во­ни за­ли­ша­ли осе­лю же­ни­ха, узяв­ши із со­бою отри­ма­ні від ньо­го по­да­рун­ки.

Го­во­рять, що сві­том прав­лять жін­ки. До­да­мо до цьо­го: му­дра жін­ка лег­ко мо­гла під­по­ряд­ку­ва­ти со­бі чо­ло­ві­ка й ста­ти сі­рим кар­ди­на­лом, при­брав­ши до сво­їх ні­жних рук кер­мо вла­ди, на­віть якщо во­на все жи­т­тя пе­ре­бу­ва­ла за ажур­ним бал­ко­ном хан­сько­го га­ре­му.

На жаль, істо­ри­ки ма­ло звер­та­ють ува­гу на роль пред­став­ниць бу­дин­ку Ге­ра­їв у по­лі­ти­чно­му й гро­мад­сько­му жит­ті хан­ства. А да­рем­но, без уча­сті цих ша­но­ва­них дам ні­чо­го не від­бу­ва­ло­ся на­віть у па­трі­ар­халь­ній ро­ди­ні Ге­ра­їв.

Жін­ки з ро­ду Ге­ра­їв актив­но бра­ли участь у жит­ті сво­єї кра­ї­ни, са­ме від їхньо­го на­строю де­ко­ли за­ле­жа­ли ди­пло­ма­ти­чні від­но­си­ни Крим­ської дер­жа­ви з су­сі­дні­ми дер­жа­ва­ми. По­си­ла­ю­чись на дже­ре­ла, що збе­ре­гли­ся з істо­рії Крим­сько­го хан­ства, де фі­гу­ру­ють іме­на жі­нок хан­сько­го ро­ду: ка­ді­а­скер­ські кни­ги, до­ку­мен­ти крим­сько-ро­сій­ських від­но­син, Ли­тов­ської Ме­три­ки — мо­жна від­тво­ри­ти кар­ти­ну тих да­ле­ких ро­ків і зро­би­ти ви­сно­вок, що сьо­го­дні дру­жи­ни крим­ських ха­нів не­за­слу­же­но за­бу­ті, і їм від­ве­де­но роль дру­го­го пла­ну.

Пер­шою на сто­рін­ках по­соль­ських книг зга­ду­ва­ли Ба­раш-сул­тан — дру­жи­ну одно­го із си­нів за­снов­ни­ка Крим­сько­го хан­ства Ха­джі Ге­рая, що втік до Мо­ско­вії, Айдера. Із ли­сту­ва­н­ня ха­на Мен­глі Ге­рая з Іва­ном III по­мі­тно, що 1483 ро­ку мо­сков­ський князь ви­сту­пає як по­се­ре­дник між рі­дни­ми бра­та­ми Ай­де­ром та Мен­глі і про­сить остан­ньо­го від­пу­сти­ти до Мо­ско­вії «Ай­де­ро­ву ца­ри­цю» із си­ном, що за­ли­ши­ла­ся в Кри­му. Не­ві­до­мо, ви­ко­нав би хан це про­ха­н­ня чи ні, але не­за­ба­ром при­йшла звіс­тка, що сам Ай­дер по­мер у мі­сті Во­ло­гда. І не­віс­тці до­ве­ло­ся за­ли­ши­ти­ся при крим­сько­му дво­рі.

Не­за­ба­ром до неї при­єд­на­ла­ся дру­жи­на стар­шо­го си­на Ха­джі Ге­рая Нур-Дев­ле­та. Остан­ній, як і Ай­дер, вів бо­роть­бу з Мен­глі Ге­ра­єм за хан­ський трон. За­знав­ши по­раз­ки, він пі­шов до мо­сков­сько­го кня­зя, по­тім по­сів пре­стол у Ка­си­мо­ві. 1503 ро­ку Нур-Дев­лет по­мер, і цьо­го ра­зу Мен­глі Ге­рай хан на­ка­зує мо­сков­сько­му кня­зю на­ді­сла­ти йо­му прах стар­шо­го бра­та, щоб по­хо­ва­ти в дюрбе ба­тька. І не­за­ба­ром, су­про­во­джу­ю­чи остан­ки чо­ло­ві­ка, до Кри­му при­бу­ла Юма­ди­ко­ва донь­ка (так її на­зи­ва­ють дже­ре­ла) ра­зом зі сво­їм си­ном Са­тил­га­ном.

Із 1486 ро­ку в по­соль­ських кни­гах у зв’яз­ку з пе­ре­да­чею да­рун­ків від мо­сков­сько­го дво­ру крим­сько­му зга­ду­ю­ться дру­жи­ни са­мо­го ха­на Мен­глі Ге­рая: ца­ри­ця За­ян-сул­тан зі зна­тно­го та­тар­сько­го ро­ду Се­дже­у­тів, Мах­дум-сул­тан, ймо­вір­но, з чер­ке­сько­го ро­ду Бе­сле­ней, і най­ві­до­мі­ша в істо­рії Кри­му стар­ша дру­жи­на Мен­глі Ге­рая Нур-сул­тан. Перш, ніж ста­ти стар­шою дру­жи­ною крим­сько­го ха­на, Нур-сул­тан, донь­ка ор­дин­сько­го бея Ті­му­ра з ро­ду Ман­гі­тів, по чер­зі бу­ла дру­жи­ною двох ка­зан­ських ха­нів Ха­лі­ля та Ібра­гі­ма. В кін­ці 1486 ро­ку вдо­ва ви­ру­ши­ла до Кри­му, де на той час жи­ли її ба­тько й бра­ти, що обі­йма­ли при дво­рі крим­сько­го ха­на ви­со­кі по­са­ди. Са­ме під за­сту­пни­цтвом ба­тька во­на ма­ла про­ве­сти ре­шту сво- їх днів. Але до­ля роз­по­ря­ди­ла­ся іна­кше. Сам крим­ський хан зро­бив її сво­єю дру­жи­ною, звів­ши у ранг пер­шої жін­ки хан­ства. Так по­ча­ло­ся но­ве жи­т­тя но­гай­ської кня­жни у роз­кі­шно­му хан­сько­му па­ла­ці. Від по­пе­ре­дньо­го шлю­бу в Нур-сул­тан бу­ло двоє си­нів. Во­ни — пре­тен­ден­ти на ка­зан­ський пре­стол — за­ли­ша­ли­ся під опі­кою мо­сков­сько­го ца­ря, що зму­шу­ва­ло крим­ську хан­шу ве­сти з Іва­ном III ли­сту­ва­н­ня, спов­не­не тур­бо­ти про сво­їх ді­тей і за­пев­нень у то­му, що во­на дбає про дру­жбу між мо­сков­ським кня­зем та крим­ським ха­ном.

Пі­сля смер­ті чо­ло­ві­ка 1515 ро­ку й при­хо­ду до вла­ди во­ро­жо­го Мо­скві Му­хам­ме­да Ге­рая ха­на Нур­сул­тан при­пи­няє будь-які від­но­си­ни з Мо­сквою. Во­на від­хо­дить від справ і пе­ре­дає на ко­ристь мо­лод­шо­го хан­сько­го си­на Ал­па Ге­рая ча­сти­ну сво­їх до­хо­дів, а по­че­сним мі­сцем пер­шої да­ми в дер­жа­ві по­сту­па­є­ться дру­жи­ні сво­го па­син­ка Му­хам­ме­да Ге­рая Ну­рум-сул­тан.

Му­хам­мед Ге­рай хан був не пер­шим чо­ло­ві­ком Ну­рум-сул­тан, во­на вже бу­ла за­мі­жня за йо­го мо­лод­шим бра­том прин­цом Му­ба­ре­ком Ге­ра­єм, який за­ги­нув, оче­ви­дно, ще до то­го, як Му­хам­мед став ха­ном. Від цьо­го шлю­бу в Ну­рум-сул­тан був син Дев­лет Ге­рай. Ну­рум-сул­тан стає трон­ною дру­жи­ною Му­хам­ме­да Ге­рая, або го­лов­ною жін- кою хан­сько­го дво­ру. Са­ме во­на при­сі­кає всі спро­би Мо­ско­вії збли­жу­ва­ти­ся че­рез неї з крим­ським ха­ном. Нав­па­ки, її по­гля­ди спря­мо­ва­ні на За­хід. Але її «хан­ство» три­ва­ло не так дов­го, як у све­кру­хи. За сім ро­ків Му­хам­мед Ге­рай хан тра­гі­чно ги­не в по­хо­ді під Ха­джі Тар­ха­ном, і хан­ський пре­стол по­сі­дає йо­го брат Са­а­дет Ге­рай. При­кме­тно, що мо­лод­ший брат її двох по­кій­них чо­ло­ві­ків — Са­а­дет Ге­рай, вір­ний тюрк­ським зви­ча­ям, офі­цій­но бе­ре в дру­жи­ни ту са­му Ну­рум-сул­тан. Де­який час її ім’я зга­ду­є­ться ли­ше в офі­цій­них дже­ре­лах. Мо­жли­во, ця вла­дна жін­ка при­свя­ти­ла се­бе ви­хо­ван­ню сво­го си­на й пле­ка­ла на­дію, що одно­го чу­до­во­го дня він по­ся­де трон ве­ли­ко­го ха­ка­на. І, оче­ви­дно, не ли­ше пле­ка­ла, а й до­кла­да­ла до цьо­го усіх зу­силь, то­му на пев­ний час ві­ді­йшла в тінь по­лі­ти­ки, по­сту­пив­шись лі­дер­ством ін­шій не­віс­тці, вдо­ві прин­ца Ахме­да Ге­рая, одно­го з чи­слен­них си­нів Мен­глі Ге­рая ха­на Ши­рін-бек сул­тан, з якою та­кож одру­жу­вав­ся Са­а­дет Ге­рай хан. Са­ме Ши­рін-Бек сул­тан, за­во­ю­вав­ши сер­це ха­на, стає йо­го трон­ною дру­жи­ною. І все бу­ло б до­бре, як­би її син від пер­шо­го шлю­бу Бу­чкак Ге­рай не взяв участь у змо­ві про­ти ха­на і не попла­тив­ся б за це го­ло­вою. Зра­да си­на від­би­ла­ся і на йо­го ма­те­рі. Во­на, оче­ви­дно, ста- ла на за­хист си­на і, не­зва­жа­ю­чи на свій вплив на Са­а­де­та Ге­рая, опи­ни­ла­ся в ув’язнен­ні, де, ймо­вір­но, і за­кін­чи­ли­ся її дні.

1532 ро­ку Са­а­дет Ге­рай хан за­ли­шив крим­ський пре­стол на ко­ристь сво­го рі­дно­го бра­та Са­хі­ба Ге­рая. Але пер­ший рік хан­ства Са­хі­ба Ге­рая був за­тьма­ре­ний смер­тю йо­го улю­бле­ної дру­жи­ни Фа­тьми Сул­тан. За­ли­ши­ли­ся ві­до­мо­сті, що на­сту­пно­го ро­ку влі­тку хан їде до Кер­чі, щоб укла­сти там шлюб з яко­юсь чер­ке­скою зі зна­тно­го ро­ду. Пі­зні­ше в до­ку­мен­тах во­на зга­ду­є­ться під ім’ям Ха­ни­ке-сул­тан. Мо­жли­во, са­ме від цьо­го шлю­бу у ха­на на­ро­ди­ла­ся донь­ка Ну­рі-сул­тан Ха­ним, яка зго­дом упов­но­ва­жить при­двор­но­го істо­ри­ка й пи­сьмен­ни­ка Рам­ма­ля Ха­джі на­пи­са­ти хро­ні­ку, при­свя­че­ну ча­су прав­лі­н­ня її ба­тька Са­хі­ба Ге­рая ха­на.

Оче­ви­дно, зу­си­л­ля Ну­рум-сул­тан не за­ли­ши­ли­ся да­рем­ни­ми, і вже 1551 ро­ку, пі­сля за­ги­бе­лі Са­хі­ба Ге­рая, трон пред­ків по­сі­дає її син Дев­лет Ге­рай хан.

Дев­лет Ге­рай хан ви­явив­ся най­більш ве­ле­лю­бним з усіх Ге­ра­їв. За дов­гі ро­ки йо­го прав­лі­н­ня в по­соль­ських кни­гах Ли­тов­ської Ме­три­ки зу­стрі­ча­ю­ться іме­на п’яти йо­го дру­жин: Ай­ше-Фа­тьма Сул­тан, Хан-Су­гра, Ха­ни­ке, Фер­хан, а тро­хи пі­зні­ше зга­ду­є­ться ще одна дру­жи­на на ім’я Джа­мал. Ві­до­мо, що з усіх п’яти дру­жин вплив на Дев­ле­та Ге­рая ма­ла стар­ша — Ай­ше-Фа­тьма Сул­тан, ма­ти хан­сько­го спад­ко­єм­ця Му­хам­ме­да Ге­рая. Дев­лет Ге­рай ні­чо­го не ро­бив, не по­ра­див­шись з дру­жи­ною, і зав­жди до­слу­хав­ся до її дум­ки. От як про це по­ві­дом­ля­є­ться в по­соль­ських кни­гах: «Хан ша­нує свою ве­ли­ку ца­ри­цю Аї­ша Фа­тма сал­та­ну... ду­має... з ца­ри­цею і слу­хає її». Сим­па­тії ці­єї му­дрої жін­ки зав­жди бу­ли на бо­ці Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го. Ма­буть, во­на ма­ла вплив не ли­ше на сво­го чо­ло­ві­ка, а й на ре­шту йо­го дру­жин, оскіль­ки збе­ре­гло­ся ли­сту­ва­н­ня цих дам із поль­ським ко­ро­лем. Ну і, зви­чай­но, осо­бли­ве мі­сце в хан­сько­му га­ре­мі по­сі­да­ла лі­тня, вла­дна Ну­рум-сул­тан, на дум­ку якої зав­жди зва­жав син Дев­лет Ге­рай хан.

По­чи­на­ю­чи з XVI сто­лі­т­тя, в бу­дин­ку Ге­ра­їв утвер­джу­є­ться ти­тул ана­бе­їм, або хан­ши-ва­лі­де, який офі­цій­но вхо­дить до про­то­ко­лу хан­сько­го дво­ру. Пер­шою ана­бе­їм ще 1524 ро­ку ста­ла ма­ти Са­а­де­та Ге­рая, Мах­дум-сул­тан, дру­га дру­жи­на Мен­глі Ге­рая ха­на. Те, що ти­тул — не про­сто да­ни­на по­ша­ни ма­те­рі, ви­дно з по­дій ті­єї до­би, адже Мах­дум-сул­тан до­кла­ла чи­ма­ло зу­силь, щоб за­твер­ди­ти сво­го си­на на хан­сько­му пре­сто­лі. Біль­ше то­го, во­на об’єд­на­ла зу­си­л­ля з ін­шою дру­жи­ною сво­го чо­ло­ві­ка й оби­дві ша­но­ва­ні да­ми не до­зво­ли­ли Са­а­де­ту Ге­раю та йо­го бра­то­ві Са­хі­бу Ге­раю, при­зна­че­но­му в сан кал­ги, розв’яза­ти між со­бою кров­ну во­ро­жне­чу. Обом ма­те­рям уда­ло­ся ще на са­мо­му по­ча­тку 1525 ро­ку при­ми­ри­ти сво­їх си­нів. Від­то­ді вдо­ви по­кій­но­го ха­на Мен­глі Ге­рая по­сі­да­ли одна­ко­во по­че­сне мі­сце при дво­рі Са­а­де­та, а пі­сля — й Са­хі­ба Ге­рая.

Бо­ра Га­зі Ге­рай хан удо­сто­їв ти­ту­лу ана­бе­їм свою стар­шу сестру Ку­тлуг-Сул­тан-ха­ні, дру­жи­ну Ха­джі бея ши­рин­сько­го. Хан ра­див­ся з нею що­до всіх пи­тань і на­віть на­по­ле­гли­во ви­ма­гав від сво­їх са­нов­ни­ків спо­ча­тку обго­во­рю­ва­ти всі спра­ви з нею, перш ніж ви­но­си­ти їх на обго­во­ре­н­ня в Ди­ва­ні. А по­ві­ре­ний у спра­вах Кри­му і Мо­скви та­кий со­бі Дер­віш-бей на­по­ле­гли­во ра­див мо­сков­сько­му ца­ре­ві вша­но­ву­ва­ти спо­ча­тку сестру ха­на, ка­жу­чи йо­му, що «во­на то­бі лю­ди­на по­трі­бна й у крим­сько­го ха­на за­мість ма­те­рі». Ра­зом із Ку­тлу­гСул­тан-ха­ні у ха­на бу­ла ще одна ана­бе­їм — хан­ша Фер­хан, дру­жи­на Дев­ле­та Ге­рая, яка бу­ла Га­зі Ге­раю ма­чу­хою. До ці­єї да­ми ста­ви­ли­ся з осо­бли­вою по­ва­гою, але від дер­жав­них справ во­на бу­ла да­ле­ка.

У мо­сков­сько­му По­соль­сько­му на­ка­зі ува­жно сте­жи­ли за іє­рар­хі­єю дво­рів іно­зем­ців під час скла­да­н­ня ди­пло­ма­ти­чних до­ку­мен­тів. Так, за прав­лі­н­ня Га­зі Ге­рая за ана­бе­їм слі­ду­ють чо­ти­ри дру­жи­ни ха­на: хан­ша Фа­тьма-сул­тан, Ка­рім­шах, Ме­хрі­вах, Зей­наб, да­лі — дру­жи­ни кал­ги й ін­ших сул­та­нів, а вже по­тім хан­ські донь­ки. То­му мо­жна бу­ло зро­би­ти ви­сно­вок, що за сво­їм ста­но­ви­щем ана­бе­їм сто­я­ли ви­ще за ре­шту жі­нок ро­ди­ни Ге­ра­їв.

Осо­бли­вий ін­те­рес ви­кли­ка­ють ро­дин­ні зв’яз­ки бу­дин­ку Ге­ра­їв з Чер­ке­сі­єю і зна­тни­ми но­гай­ськи­ми ро­да­ми. У дру­гій по­ло­ви­ні XVI сто­лі­т­тя се­ред дру­жин усе ча­сті­ше з’яв­ля­ю­ться уро­джен­ки Пів­ні­чно­го Кав­ка­зу. Зі зна­тної адиг­ської ро­ди­ни бу­ли дві дру­жи­ни Дев­лет Ге­рая: Ай­ше-Фа­тьма-сул­тан і Хан-Су­гра. Чер­ке­скою бу­ла й не­віс­тка Дев­лет Ге­рая — дру­жи­на ха­на Ісла­ма Ге­рая I. А ось ін­ша не­віс­тка Дев­ле­та Ге­рая з чер­ке­сько­го ро­ду Бе­сле­ней бу­ла по чер­зі дру­жи­ною одра­зу трьох йо­го си­нів: спо­ча­тку прин­ца Му­ба­ре­ка Ге­рая, що за­ги­нув у єги­пет­сько­му по­хо­ді, по­тім — дру­жи­ною ха­на Фе­тха Ге­рая і на­ре­шті — дру­жи­ною Се­ля­ме­та Ге­рая ха­на. Зав­дя­ки уча­сті ці­єї да­ми її син Джа­ні­бек Ге­рай по­сів хан­ський трон одра­зу пі­сля смер­ті ха­на Се­ля­ме­та Ге­рая. Про­те ана­бе­їм за прав­лі­н­ня си­на їй не вда­ло­ся ста­ти. Оче­ви­дно, во­на по­мер­ла, а її мі­сце по­сі­ли дві стар­ші се­стри ха­на Ха­лі­ме Сул­тан Ха­ним — дру­жи­на бея Аза­ма­та Ши­рин­сько­го й Фа­тма Сул­тан Ха­ним.

Онук ха­на Дев­лет Ге­рая — Са­а­дет Ге­рая — був одру­же­ний із Єр­ту­ган, донь­кою пра­ви­те­ля Ма­лої Но­гай­ської ор­ди. Пі­сля смер­ті чо­ло­ві­ка Єр­ту­ган одру­жи­ла­ся з йо­го мо­лод­шим бра­том, прин­цем Му­ра­да Ге­ра­єм. У ті­сних родинних від­но­си­нах пе­ре­бу­ва­ли ха­ни з ви­щою крим­ською зна­т­тю. Хан­ських до­ньок най­ча­сті­ше видавали за пред­став­ни­ків впли­во­вих крим­сько­та­тар­ських ро­дів Ши­рін, Се­дже­ут. Так, донь­ка Мен­глі Ге­рая Мах­дум-шах одру­жи­ла­ся з ши­рин­ським бе­єм Дев­ле­те­ком, ін­ша донь­ка Ма­гім — із Ху­сей­ном, бра­том хан­ши Нур-сул­тан, ще одна донь­ка ха­на, Ку­тлу­гсул­тан, зго­дом ви­йшла за­між за си­на Дев­ле­те­ка Ба­хті­я­ра, а Ай­ше Ха­фса ха­ним 1493 ро­ку ста­ла дру­жи­ною май­бу­тньо­го сул­та­на Осма­на Се­лі­ма I Яву­за і пер­шою сул­тан­шею-ва­лі­де Осман­ської ім­пе­рії. Ще одна донь­ка Мен­глі Ге­рая, Ме­хрі-Сул­тан-ха­ни­ке, бу­ла дру­жи­ною Ма­миш-бея Се­дже­у­та — хан­сько­го шу­ри­на. Донь­ка Му­хам­ме­да Ге­рая I одру­жи­ла­ся із си­ном Ши­рін-бея — Агиш-бе­єм. Син Ма­миш-бея Ко­чкар-мур­за пі­зні­ше одру­жив­ся з донь­кою Са­а­де­та Ге­рая ха­на, а се­стра Ко­чкар-мур­зи ста­ла дру­жи­ною пле­мін­ни­ка Са­а­де­та Ге­рая Ісла­ма Ге­рая. Про­те вже у дру­гій по­ло­ви­ні XVI сто­лі­т­тя шлю­бні зв’яз­ки Ге­ра­їв з но­гай­ською зна­т­тю при­пи­ня­ю­ться.

Облич­чя крим­ських жі­нок хан­сько­го бу­дин­ку Ге­ра­їв ви­ра­зно про­гля­да­ю­ться крізь чо­ти­ри сто­лі­т­тя. Дже­ре­ла, що ді­йшли до на­ших днів, ма­лю­ють у на­шій уяві не бо­яз­кі си­лу­е­ти за ві­кна­ми хан­сько­го па­ла­цу, а обра­зи вла­дних і не­за­ле­жних пра­ви­те­льок, що рі­шу­че втру­ча­ю­ться у спра­ви сво­їх чо­ло­ві­ків, бра­тів і си­нів. І ці обра­зи до­да­ють істо­рії до­му Ге­ра­їв біль­ше фарб і пов­но­ти.

КРИМ­СЬКО­ТА­ТАР­СЬКА РО­ДИ­НА В ХVІІІ ст.

ТА­ТАР­СЬКІ ЧО­ЛО­ВІК ТА ЖІН­КА. КАР­ТИ­НА ХVІІІ ст.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.