Для пе­ре­мо­ги над ту­бер­ку­льо­зом зна­йшов лі­ки у зем­лі

Про ви­да­тно­го вче­но­го ро­дом із Він­нич­чи­ни — Зель­ма­на Ва­ксма­на

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Зель­ман Абра­хам Ва­ксман — єди­ний з він­ни­чан і один з уро­джен­ців Укра­ї­ни — ла­у­ре­а­тів Но­бе­лів­ської пре­мії. Ли­ше в остан­ні ро­ки зав­дя­ки по­шу­ку мі­сце­вих кра­є­знав­ців вда­ло­ся прив’яза­ти мі­сце йо­го на­ро­дже­н­ня до Но­вої При­лу­ки (ра­ні­ше ним вва­жа­ло­ся мі­сто При­лу­ки у Чер­ні­гів­ській обла­сті). Вче­ний уві­йшов до 100 най­ві­до­мі­ших лю­дей сві­ту, став на­ціо­наль­ною гор­ді­стю США, а те­пер і Укра­ї­ни. Пі­сля ґрунтовних ар­хів­них до­слі­джень 23 ве­ре­сня 2003 ро­ку бі­ля Ва­ксма­нів­ської кри­ни­ці у Но­вій При­лу­ці від­кри­ли пам’ятний знак про на­ро­дже­н­ня Но­бе­лів­сько­го ла­у­ре­а­та. В це­ре­мо­нії взя­ли участь ке­рів­ни­ки обла­сті і син но­бе­лі­ан­та — Бай­рон Ва­ксман. Се­ред ін­ших ва­ксман­ських місць — мі­сце бу­дин­ку Ва­ксма­нів, ста­рої ба­зар­ної пло­щі, єв­рей­ської шко­ли, а та­кож єв­рей­ське кла­до­ви­ще і мо­ги­ли роз­стрі­ля­них (се­ред яких — учи­те­лі май­бу­тньо­го уче­но­го і да­ле­кі ро­ди­чі).

НО­ВА ПРИЛУКА

...Це був кі­нець XIX сто­лі­т­тя. У Но­вій При­лу­ці, що на Він­нич­чи­ні, від ди­фте­рії по­ми­ра­ла дво­рі­чна дів­чин­ка. А в су­сі­дній кім­на­ті пла­кав її дев’яти­рі­чний брат Зель­ман. Він пла­кав з жа­лю до лю­бої се­стри­чки, від без­си­л­ля чи­мось їй до­по­мог­ти, і по­ше­пки по­вто­рю­вав, за­спо­ко­ю­ю­чи сам се­бе: «Як­би я був лі­ка­рем, я б її вря­ту­вав». То­ді ні­хто не міг при­пу­сти­ти, що ми­нуть ро­ки — і цей хло­пчик ста­не ви­да­тним уче­ним, ви­на­йде лі­ки і вря­тує ти­ся­чі ма­лень­ких жит­тів...

На­ро­див­ся Зель­ман Абра­хам (Со­ло­мон Яко­вич) Ва­ксман 22 ли­пня 1888 ро­ку в Но­вій При­лу­ці, яка роз­та­шо­ва­на по­бли­зу Він­ни­ці. Це бу­ло ти­по­ве для Він­нич­чи­ни се­ло, де мир­но ужи­ва­ли­ся єв­реї та укра­їн­ці. Сім’я Зель­ма­на на­ле­жа­ла до мі­щан се­ре­дньо­го до­ста­тку. Ба­тько й дід на­ро­ди­ли­ся у Він­ни­ці. Ма­ти Фра­дя ма­ла вла­сний пром­то­вар­ний ма­га­зин, а ба­тько Яків об­би­вав ме­блі й орен­ду­вав зем­лю. У Но­вій При­лу­ці не бу­ло ні­яких за­галь­но­осві­тніх шкіл, то­му хло­пчи­ка в п’ять ро­ків від­пра­ви­ли вчи­ти­ся в хе­дер — ре­лі­гій­ну шко­лу. Ко­ли Зель­ма­ну ми­ну­ло де­сять ро­ків, Фра­дя, дум­ка якої зав­жди ба­га­то ва­жи­ла в ро­ди­ні, на­по­ля­гла на то­му, щоб син за­ймав­ся з ре­пе­ти­то­ра­ми. Во­на найня­ла при­ва­тних ви­кла­да­чів, які на­вча­ли Зель­ма­на ро­сій­ської мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, істо­рії, ма­те­ма­ти­ки, гео­гра­фії, ні­ме­цької та фран­цузь­кої мов.

1909 ро­ку в Оде­сі Зель­ман успі­шно склав іспи­ти за п’ять кла- сів, а на на­сту­пний рік — за пов­ний курс гім­на­зії. Він ду­же хо­тів про­дов­жи­ти осві­ту... Ко­ли 1909 ро­ку по­мер­ла йо­го улю­бле­на ма­ти, а ба­тько не­за­ба­ром одру­жив­ся з ін­шою жін­кою, Зель­ман ви­рі­шив ско­ри­ста­ти­ся за­про­ше­н­ням сво­їх дво­ю­рі­дних бра­тів і се­стер, які жи­ли в Аме­ри­ці, та по­їха­ти до них. З со­бою для ком­па­нії взяв дру­га ди­тин­ства Пей­сі Ми­тни­ка, а се­стра Пей­сі — Бер­та Де­бо­ра (її люб’язно на­зи­ва­ли Бо­бі­лі), до якої Зель­ман від­чу­вав не про­сто дру­жні по­чу­т­тя, по­вин­на бу­ла при­їха­ти пі­зні­ше, ко­ли брат ви­зна­чи­ться на мі­сці.

НЬЮ-БРУНСВІК

І от 2 ли­сто­па­да 1910 ро­ку двоє він­ни­чан при­їздять у Фі­ла­дель­фію. Пей­сі ви­рі­шив обла­шту­ва­ти­ся тут, а Зель­ман по­їхав на фер­му в НьюДжерсі, де жи­ла йо­го дво­ю­рі­дна се­стра Мол­ко. Там він про­вів зи­му і лі­то, до­по­ма­га­ю­чи се­стрі та її чо­ло­ві­ку ви­ро­щу­ва­ти кур­чат і по­си­ле­но ви­вча­ю­чи ан­глій­ську мо­ву. Як зга­ду­вав пі­зні­ше сам уче­ний, жи­т­тя на фер­мі про­бу­ди­ло в ньо­му ба­жа­н­ня з’ясу­ва­ти хі­мі­чні та біо­ло­гі­чні ме­ха­ні­зми зем­ле­роб­ства і йо­го основ­ні прин­ци­пи.

За по­ра­дою се­стри Зель­ман ви­рі­шив від­ві­да­ти роз­та­шо­ва­ний не­по­да­лік, у мі­сте­чку Нью-Брунсвік, Рат­жер­ський уні­вер­си­тет, на ба­зі яко­го ді­яв агро­но­мі­чний ко­ледж. То­ді май­бу­тній уче­ний ва­гав­ся у ви­бо­рі про­фе­сії: якою во­на має бу­ти — ме­ди­чною чи агрономічною. У Нью-Брун­сві­ку він зу­стрів­ся з до­кто­ром Дже­ко­бом Лі­пма­ном і по­ді­лив­ся з ним сво­ї­ми сум­ні­ва­ми. Лі­пман, який був го­ло­вою від­ді­ле­н­ня ба­кте­ріо­ло­гії і де­ка­ном агро­но­мі­чно­го ко­ле­джу, сво­го ча­су та­кож емі­гру­вав з Ро­сії. Са­ме він пе­ре­ко­нав Зель­ма­на в то­му, що агро­но­мі­чна освіта дасть йо­му біль­ше знань і пра­кти­ки. До то­го ж у ко­ле­джі Зель­ман міг отри­ма­ти сти­пен­дію, яка да­ва­ла йо­му мо­жли­вість не бу­ти тя­га­рем для рі­дних.

У ве­ре­сні 1911 ро­ку Зель­ман Ва­ксман став сту­ден­том Рат­жер­сько­го агро­но­мі­чно­го ко­ле­джу. Він, як губ­ка, вби­рав у се­бе все, чо­го йо­го на­вча­ли про­фе­со­ри і... Мен­дель, чо­ло­вік Мол­ко, який ді­лив­ся з хло­пцем сво­ї­ми на­ви­чкам в ово­чів­ни­цтві й пта­хів­ни­цтві. Про свої пер­ші до­слі­дже­н­ня Зель­ман на­пи­сав не­ве­ли­чку ста­т­тю, яку опу­блі­ку­ва­ли у мі­сце­во­му жур­на­лі і яка при­не­сла йо­му пер­ший го­но­рар роз­мі­ром 10 до­ла­рів.

На тре­тьо­му кур­сі, під ке­рів­ни­цтвом Лі­пма­на, Ва­ксман по­чав ви­вча­ти ба­кте­ріо­ло­гію, на­віть не пі­до­зрю­ю­чи, що бу­де за­йма­ти­ся нею все своє жи­т­тя. Під час екс­пе­ри­мен­тів Зель­ман ви­я­вив чи­слен­ні ко­ло­нії ор­га­ні­змів, з одно­го бо­ку, схо­жі на ко­ло­нії ба­кте­рій, з дру­го­го, во­ни біль­ше на­га­ду­ва­ли гри­би. Ва­ксман ді­йшов ви­снов­ку, що ці ба­кте­рії, які утво­рю­ють роз­га­лу­же­ні клі­ти­ни і на­га­ду­ють гри­бни­ці, — акти­но­мі­це­ти — ві­ді­гра­ють ва­жли­ву роль у жит­ті ґрун­тів. Він ще не знав, що во­ни та­кож ві­ді­гра­ють го­лов­ну роль у роз­роб­ці та ство­рен­ні ним ан­ти­біо­ти­ків.

1915 ро­ку Ва­ксман одер­жав сту­пінь ба­ка­лав­ра на­ук і став аси­стен­том-до­слі­дни­ком Агро­но­мі­чної до­слі­дної стан­ції в Нью-Джер­сі. На­сту­пний 1916 рік був на­пов­не­ний ва­жли­ви­ми для ньо­го по­ді­я­ми: опу­блі­ку­ва­ли йо­го пер­ші на­у­ко­ві стат­ті про роз­по­діл цві­ле­вих гри­бів і акти­но­мі­це­тів у ґрун­ті, він став гро­ма­дя­ни­ном США, отри­мав сту­пінь ма­гі­стра і одру­жив­ся з Де­бо­рою Ми­тник, яка ста­ла йо­му гарною дру­жи­ною, вір­ним дру­гом і на­дій­ним су­пу­тни­ком у жит­ті.

ВІД­ВІ­ДИ­НИ БА­ТЬКІВ­ЩИ­НИ

На­сту­пно­го дня пі­сля ве­сі­л­ля мо­ло­дя­та ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Їхній шлях про­ля­гав на за­хід, до Ка­лі­фор­нії. Але це не бу­ла су­то ве­сіль­на по­до­рож: Ва­ксман від­чу­вав, що йо­му не ви­ста­чає знань з біо­хі­мії, та ви­рі­шив по­пов­ни­ти їх у Ка­лі­фор­ній­сько­му уні­вер­си­те­ті в Бер­клі.

На­ве­сні 1918 ро­ку Ва­ксман за­хи­стив до­ктор­ську ди­сер­та­цію, а в ли­пні 1918-го на за­про­ше­н­ня Лі­пма­на по­вер­нув­ся в сіль­сько­го­спо­дар­ський ко­ледж в Рат­жер­са, де чи­тав ле­кції з мі­кро­біо­ло­гії ґрун­ту. З на­ро­дже­н­ням єди­но­го си­на Бай­ро­на 1919 ро­ку ба­тько­ві сі­мей­ства до­ве­ло­ся взя­ти до­да­тко­ву ро­бо­ту в ла­бо­ра­то­рії до­кто­ра Та­ка­мі­не. На­ве­сні 1924 ро­ку Ва­ксма­ни ви­ру­ши­ли до Єв­ро­пи: у Ри­мі роз­по­чи­нав­ся з’їзд ґрун­то­знав­ців, і Зель­ман хо­тів зу­стрі­ти­ся з про­від­ни­ми вче­ни­ми в цій га­лу­зі. Але тут на ньо­го че­ка­ло роз­ча­ру­ва­н­ня: справ­жніх уче­них там бу­ло ма­ло, за­те ба­га­то бу­ло по­лі­ти­ків. З Ри­му Ва­ксман, за­ли­шив­ши ма­лень­ко­го си­на у швей­цар­сько­му пан­сіо­ні, при­їхав до Ро­сії. І на­сам­пе­ред по­пря­му­вав на ба­тьків­щи­ну — у Но­ву При­лу­ку, яка вра­зи­ла йо­го зли­дня­ми. Ба­тька вже не бу­ло — він по­мер під час гро­ма­дян­ської вій­ни, то­ді ж по­мер­ла йо­го дру­га дру­жи­на та їхні ді­ти. Ва­ксман про­вів там 10 днів. До ньо­го по­стій­но при­хо­ди­ли лю­ди з сум­ни­ми розповідями про своє жи­т­тя, і він від­чу­вав се­бе в чо­мусь вин­ним пе­ред ци­ми лю­дьми, не ма­ю­чи мо­жли­во­сті до­по­мог­ти їм. Та найважчим бу­ло для Ва­ксма­на те, як пи­ше до­слі­дник йо­го жи­т­тя і твор­чо­сті, до­цент Він­ни­цько­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Пи­ро­го­ва Во­ло­ди­мир Ку­чер, що в Укра­ї­ні у ньо­го не за­ли­ши­ло­ся «ко­рі­н­ня».

ВІД­КРИ­Т­ТЯ

...Ім’я Ва­ксма­на ста­ва­ло де­да­лі ві­до­мі­шим. З 1931 ро­ку він па­ра­лель­но по­чав ви­вча­ти мор­ські мі­кро­ор­га­ні­зми. Про­во­дя­чи про­тя­гом два­над­ця­ти ро­ків по кіль­ка мі­ся­ців на бор­ту на­у­ко­во-до­слі­дни­цьких су­ден, Ва­ксман ви­на­йшов ме­тод бо­роть­би з обро­ста­н­ням дна мор­ських ко­ра­блів. 1932 ро­ку Аме­ри­кан­ська на­ціо­наль­на асо­ці­а­ція із бо­роть­би з ту­бер­ку­льо­зом звер­ну­ла­ся до вче­но­го з про­ха­н­ням ви­вчи­ти про­цес руй­ну­ва­н­ня па­ли­чки ту­бер­ку­льо­зу у ґрун­ті. Ва­ксман ви­рі­шив ви­ко­ри­ста­ти свої до­слі­дже­н­ня з мі­кро­біо­ло­гії ґрун­ту для лі­ку­ва­н­ня хво­роб лю­ди­ни. Він по­стій­но ста­вив пе­ред со­бою за­пи­та­н­ня: чо­му хво­ро­бо­твор­ні мі­кро­би, так чи іна­кше — в люд­ських або тва­рин­них екс­кре­мен­тах або в ті­лах по­мер­лих, — по­тра­пля­ю­чи у ґрунт, швид­ко зни­ка­ють? Во­ни не мо­жуть жи­ти у ґрун­ті, чи їх зни­щу­ють ін­ші мі­кро­би? Якщо та­кі мі­кро­ор­га­ні­зми існу­ють, чи не мо­жна отри­ма­ти з них ре­чо­ви­ни, які чи­ни­ли б та­ку ж згу­бну дію на «шкі­дли­ві» мі­кро­би, але вже не в ґрун­ті, а в ор­га­ні­змі тва­ри­ни і лю­ди­ни?

1939 ро­ку у сво­їй ла­бо­ра­то­рії він зі­брав штат із трьох сту­ден­тів­ви­пу­скни­ків, аси­стен­та і трьох до­слі­дни­ків. Одер­жи­мі іде­єю ен­ту­зі­а­сти під ке­рів­ни­цтвом Ва­ксма­на роз­ро­би­ли стра­те­гі­чний план май­бу­тньої ро­бо­ти...

Пер­ша ре­чо­ви­на, яка вби­ва­ла шкі­дли­ві мі­кро­ор­га­ні­зми, але бу­ла над­зви­чай­но то­кси­чною, одержала на­зву акти­но­мі­цин. Че­рез два ро­ки вче­ні від­кри­ли стре­пто­три­цин — ви­со­ко­ефе­ктив­ний ан­ти­біо­тик про­ти збу­дни­ка ту­бер­ку­льо­зу. І ось, на­ре­шті, на­став день, що ви­зна­чив шлях до пе­ре­мо­ги над чи­слен­ни­ми хво­ро­ба­ми, які до­не­дав­на вва­жа­ли не­ви­лі­ков­ни­ми. 23 сер­пня 1943 ро­ку бу­ло ви­ді­ле­но стре­пто­мі­цин, спро­мо­жний по­до­ла­ти чу­му, ту­ля­ре­мію, бру­це­льоз. Але най­го­лов­ні­шим бу­ло те, що стре­пто­мі­цин міг за­ра­ди­ти й у ви­пад­ку ту­бер­ку­льо­зу...

По­тім ви­на­йшли ін­ші пре­па­ра­ти, які Ва­ксман ще 1941 ро­ку за­про­по­ну­вав об’єд­на­ти під за­галь­ною на­звою «ан­ти­біо­ти­ки». На ко­шти, одер­жа­ні від па­тен­ту­ва­н­ня стре­пто­мі­ци­ну й не­о­мі­ци­ну, 1949го Ва­ксман за­сну­вав при Ра­джер­сько­му уні­вер­си­те­ті Ін­сти­тут мі­кро­біо­ло­гії, ди­ре­кто­ром яко­го він став.

А вже 1952-го ім’я Зель­ма­на Ва­ксма­на, уро­джен­ця Він­нич­чи­ни, ста­ло ві­до­ме всьо­му сві­то­ві: йо­го бу­ло на­го­ро­дже­но Но­бе­лів­ською пре­мі­єю в га­лу­зі фі­зіо­ло­гії та ме­ди­ци­ни «За від­кри­т­тя стре­пто­мі­ци­ну — пер­шо­го ан­ти­біо­ти­ка, ефе­ктив­но­го при лі­ку­ван­ні ту­бер­ку­льо­зу». На це­ре­мо­нії бу­ло ого­ло­ше­но, що стре­пто­мі­цин вже вря­ту­вав ти­ся­чі жит­тів. Ва­ксма­на ві­та­ли як «одно­го з най­біль­ших бла­го­дій­ни­ків люд­ства»...

По­мер ви­да­тний аме­ри­кан­ський мі­кро­біо­лог, ви­хо­дець з Укра­ї­ни 16 сер­пня 1973 р. в Хайє­ні­сі (Мас­са­чу­сетс) у ві­ці 85 ро­ків. Син Зель­ма­на Ва­ксма­на Бай­рон про­дов­жив спра­ву ба­тька — він став про­фе­со­ром біо­ло­гії і ди­ре­кто­ром ін­сти­ту­ту мі­кро­біо­ло­гії.

1924 ро­ку Ва­ксман по­пря­му­вав на ба­тьків­щи­ну — у Но­ву При­лу­ку, яка вра­зи­ла йо­го зли­дня­ми. Ба­тька вже не бу­ло — він по­мер під час Гро­ма­дян­ської вій­ни, то­ді ж по­мер­ла йо­го дру­га дру­жи­на та їхні ді­ти. Ва­ксман про­вів там де­сять днів. До ньо­го по­стій­но при­хо­ди­ли лю­ди з сум­ни­ми розповідями про своє жи­т­тя, і він від­чу­вав се­бе в чо­мусь вин­ним пе­ред ци­ми лю­дьми, не ма­ю­чи змо­ги до­по­мог­ти їм. Та найважчим бу­ло для Ва­ксма­на, як пи­ше до­слі­дник йо­го жи­т­тя і твор­чо­сті, до­цент Він­ни­цько­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту ім. М. Пи­ро­го­ва Во­ло­ди­мир Ку­чер, те, що в Укра­ї­ні у ньо­го не за­ли­ши­ло­ся «ко­рі­н­ня»

ФО­ТО З «ВІ­КІ­ПЕ­ДІЇ»

ЗЕЛЬ­МАН ВА­КСМАН ПІД ЧАС РО­БО­ТИ В ЛА­БО­РА­ТО­РІЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.