Не бу­дьмо пе­си­мі­ста­ми

Від­ро­джу­ва­ти укра­їн­ське слово на Дон­ба­сі є ко­му

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО Львів — Слов’янськ

Цьо­го ра­зу до Слов’ян­ська я їхав з пев­ною на­ді­єю. Адже пла­ну­ва­ла­ся зу­стріч па­трі­о­тів під про­мо­ви­стою на­звою: «В єд­но­сті си­ла». Во­на бу­ла при­уро­че­на до між­на­ро­дно­го Дня дру­зів. Якщо все прой­де успі­шно, га­дав я, то мо­жна бу­де ви­ко­ри­ста­ти цю акцію як своє­рі­дний ета­лон, зра­зок для на­слі­ду­ва­н­ня. Ро­бо­ти у нас на Дон­ба­сі не­по­ча­тий край, і ра­но чи пі­зно шко­ли, ви­ші, ко­ле­джі, бі­бліо­те­ки за­йма­ти­му­ться чи­мось по­ді­бним. То­му до зу­стрі­чі я від­по­від­но го­ту­вав­ся — ви­ді­лив кіль­ка днів на те, щоб пі­ді­бра­ти від­по­від­ні га­зе­ти та лі­те­ра­ту­ру. До­бре, що на­пе­ре­до­дні ме­ні подарували кни­же­чку вір­шів На­дії Кме­тюк «Повертайтеся жи­ви­ми!». Ви­рі­шив, що вір­ші мо­ло­дої га­ли­чан­ки, яка вже ба­га­то ро­ків при­ку­та до ліж­ка, але по­стій­но три­має ру­ку на пуль­сі по­лі­ти­чно­го жи­т­тя Укра­ї­ни, як ні­що ін­ше, по­с­при­я­ють кон­со­лі­да­ції па­трі­о­тів пів­ні­чно­го Дон­ба­су. Гео­гра­фія міст і се­лищ, від­обра­же­на у по­е­зі­ях На­дії, до­сить ши­ро­ка. До ре­чі, про­спон­со­ру­ва­ли цю кни­же­чку актив­ні уча­сни­ки Єв­ро­май­да­ну — ма­буть, від­чу­ли спо­рі­дне­ну ду­шу. І цим са­мим до­по­мо­гли за­кар­бу­ва­ти на па­пе­рі при­клад не­бай­ду­жо­сті, лю­бо­ві до бли­жньо­го та ди­во­ви­жно­го по­лі­ти­чно­го та­кту сво­єї зем­ля­чки. От­же, бе­ру цю кни­же­чку. Хай зна­йом­ля­ться з нею ме­шкан­ці Слов’ян­ська. Мо­же, й учи­те­лі-фі­ло­ло­ги ві­зьмуть її на озбро­є­н­ня, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи ко­лись на уро­ках Дру­жби. Пе­вен, що та­кі уро­ки ра­но чи пі­зно бу­дуть; хо­ча б то­му, що во­ни кон­че не­об­хі­дні. Та­ким ось чи­ном, пе­ре­чи­ту­ю­чи та ана­лі­зу­ю­чи, під­би­рав і ре­шту дру­ко­ва­ної про­ду­кції.

«МИ СТО­Ї­МО І СТО­Я­ТИ­МЕ­МО»

Вва­жав за не­об­хі­дне узя­ти з со­бою до­бір­ку пу­блі­ка­цій «Дня». Сю­ди уві­йшли: «Фе­одаль­но-про­ми­сло­вий ідіо­тизм як фі­ло­со­фія вла­ди» — роз­мо­ва з ро­сій­сько­мов­ним пи­сьмен­ни­ком Дон­ба­су Во­ло­ди­ми­ром Ра­фе­єн­ком («День» від 3—4 жов­тня 2014), «Пі­сля оку­па­ції» («День» від 4 лю­то­го 2015) — адже там зга­ду­ю­ться Слов’янськ і Кр­ама­торськ, «Хо­че­мо за­ли­ши­тся в Укра­ї­ні» — зво­ру­шли­ва роз­мо­ва Дми­тра Де­ся­те­ри­ка з ро­ди­ною ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців, яка зна­йшла при­ту­лок на Чер­ка­щи­ні («День» від 16 кві­тня 2015). Оскіль­ки знав, що на зу­стрі­чі бу­дуть вій­сько­ві, то при­хо­пив ста­т­тю «Ми сто­я­ли і сто­я­ти­ме­мо» — роз­мо­ва з ком­ба­том Оле­ксан­дром Щер­би­ною, який за­ві­тав до ре­да­кції («День» від 26 трав­ня 2015), «По­зив­ний «Ка­пе­лан» («День» від 5 черв­ня 2015) то­що. До­ре­чни­ми бу­ли і де­кіль­ка пу­блі­ка­цій Ва­лен­ти­на Тор­би — жур­на­лі­ста, який до­бре знає схід. Окрім «Дня», мав із со­бою чи­ма­ло при­мір­ни­ків «До­неч­чи­ни», яка те­пер ви­хо­дить в Ки­є­ві, «Куль­ту­ру і жи­т­тя» та «Крим­ську сві­тли­цю» з пу­блі­ка­ці­я­ми про Дон­бас. Вва­жав за до­ціль­не взя­ти і де­кіль­ка ра­йон­них га­зет Ки­їв­щи­ни, у яких по­стій­но ви­хо­дять ці­ка­ві ма­те­рі­а­ли про мі­сце­вих во­лон­те­рів. Хай зна­ють до­не­цькі па­трі­о­ти, що і Центр з ни­ми! А ще бу­ла про­а­нон­со­ва­на сво­го ча­су «Днем» кни­же­чка «Істо­рії не­се­па­ра­ти­сток». У ній опи­са­на си­ту­а­ція на Дон­ба­сі очи­ма про­укра­їн­ських до­неч­ча­нок. Вда­ло­ся ді­ста­ти зав­дя­ки зна­йо­мим у Він­ни­ці, адже там те­пер До­не­цький уні­вер­си­тет «в ек­зи­лі». На­при­кін­ці дру­го­го дня під­го­тов­ки рюк­зак був пов­ним.

КРА­СА КАР­ПАТ НА­ГА­ДА­ЛА, ЩО МИ ЄДИ­НІ

До­ро­га зі Льво­ва до Слов’ян­ська бу­ла ці­ка­вою — до­да­ва­ли емо­цій роз­мо­ви в ку­пе про ни­ні­шню си­ту­а­цію на схо­ді. А ось і ко­ли­шня сто­ли­ця се­па­ра­ти­зму... Те­пер про цей пе­рі­од вже ма­ло що на­га­дує. Ко­ли під­няв­ся на дру­гий по­верх Цен­траль­ної мі­ської бі­бліо­те­ки, то ледь не охнув від за­хо­пле­н­ня — вра­же­н­ня та­ке, ні­би пе­ре­ніс­ся в Кар­па­ти! Кар­ти­ни львів­сько­го ху­до­жни­ка Бо­г­да­на Са­лія, справ­ді, ду­же до­ре­чні. Це ли­ше штри­шок, але над­то ва­жли­вий, бо ви­став­ле­ні ро­бо­ти, справ­ді, є не­по­га­ною пре­лю­ді­єю до офі­цій­ної ча­сти­ни. За­хо­джу в зал. На ви­дно­му мі­сці си­ньо-жов­тий пра­пор, на яко­му свої ав­то­гра­фи і по­ба­жа­н­ня за­ли­ши­ли бій­ці АТО. На­при­клад: «Сво­бо­ди і мир­но­го не­ба над го­ло­вою». «Львів з ва­ми, Дон­бас з на­ми» та ба­га­то ін­ших. Най­біль­ше ме­ні спо­до­ба­ло­ся ось це: «Я — До­не­цкий. Во­юю за Украи­ну. Мы вер­нем на­шу зем­лю!».

«МИ ЗГУР­ТУ­ВА­ЛИ­СЯ НАВ­КО­ЛО ЦИХ ДІВ­ЧАТ...»

Опи­са­ти все, що по­ба­чив і по­чув, не змо­жу, не ви­ста­чить мі­сця. Лю­ди зі­бра­ли­ся ди­во­ви­жні — ко­жен вар­тий до­бро­го сло­ва. Всі мо­лод­ці, всі ге­рої! Ну, як не по­дя­ку­ва­ти жін­ці, яка, ри­зи­ку­ю­чи сво­бо­дою і здо­ров’ям (а мо­же, й жи­т­тям, бо від те­ро­ри­стів всьо­го мо­жна бу­ло че­ка­ти) зро­би­ла все мо­жли­ве, щоб спо­ча­тку ни­шком підгодовувати, а по­тім ви­зво­ли­ти з по­ло­ну на­шо­го вер­то­льо­тчи­ка? Як не по­дя­ку­ва­ти Ана­то­лію Во­до­лаз­сько­му, який один ви­йшов із Дер­жав­ним Пра­по­ром на цен­траль­ну пло­щу Друж­ків­ки, про­те­сту­ю­чи про­ти спроб роз­ко­ло­ти Укра­ї­ну? Бі­бліо­те­ка зі­бра­ла най­кра­щих, най­до­стой­ні­ших. А про ор­га­ні­за­то­рів свя­та най­кра­ще ска­зав мі­сце­вий по­ет і кра­є­зна­вець Оле­ксандр Ро­мань­ко. За­пи­сую по­ха­пцем, урив­ка­ми (то­му мо­жли­ві не­то­чно­сті) йо­го вір­шо­ва­ний ви­ступ: «Чи хо­дять лю­ди у бі­бліо­те­ку? — Ці­ка­вить це пи­та­н­ня зем­ля- ків. Для ба­га­тьох — це справ­жня Мек­ка! Для во­лон­те­рів, клу­бів, і гур­тків... Не все у мі­сті на­шо­му га­разд... Та ми нав­ко­ло цих дів­чат дав­но вже згур­ту­ва­лись...». А на за­вер­ше­н­ня Оле­ксандр ска­зав сло­ва, які не­аби­як роз­чу­ли­ли бі­бліо­те­чних пра­ців­ни­ків: «Наш друг — бі­бліо­те­ка! Во­на нас зі­грі­ва, не­на­че в ніч хо­ло­дну ва­тра!». По­дум­ки дя­кую Са­шко­ві за ви­ступ, бо він у по­е­ти­чній фор­мі ска­зав те, що й ме­ні хо­ті­ло­ся ска­за­ти. Тіль­ки він ви­сло­вив­ся по­е­ти­чні­ше.

ТАМ Є КО­ГО КОН­СО­ЛІ­ДУ­ВА­ТИ. СЕ­РЕД АКТИ­ВІ­СТІВ ТРА­ПЛЯ­Ю­ТЬСЯ УНІ­КАЛЬ­НІ «ТРУДОГОЛІКИ»

Про ко­жну лю­ди­ну, яка бу­ла на зу­стрі­чі, мо­жна го­во­ри­ти дов­го. По­ки що від­зна­чу з-по­між ін­ших вчи­тель­ку укра­їн­ської мо­ви Окса­ну Про­сел­ко­ву. Во­на так по­я­сни­ла свою актив­ну жит­тє­ву по­зи­цію: «Вва­жаю, що те­пер ду­же ва­жли­во по­пу­ля­ри­зу­ва­ти на Дон­ба­сі укра­їн­ське слово. А для цьо­го тре­ба за­охо­чу­ва­ти учнів 5—7 кла­сів (опти­маль­ний вік!) до си­сте­ма­ти­чно­го чи­та­н­ня. Бо це бу­де най­кра­щою про­па­ган­дою укра­їн­ської мо­ви в на­шо­му краї...

Са­ме чи­та­цькі кон­кур­си пе­ре­ко­на­ли ме­не у ко­ри­сті чи­та­н­ня су­ча­сної укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри: ді­ти про­дов­жу­ва­ли чи­та­ти вже пі­сля йо­го за­вер­ше­н­ня, і чи­та­ти са­ме укра­їн­ську книж­ку (на ці книж­ки в бібліотеці бу­ла справ­жня чер­га). Пам’ятаю, то­ді я ку­пу­ва­ла все на­о­сліп, це був 2013 рік, ми ще не зна­ли ні Ле­сі Во­ро­ни­ної, ні Іва­на Ан­дру­ся­ка, ні Окса­ни Лу­щев­ської, ні Га­ли­ни Па­гу­тяк, ні Ірен Ро­здо­будь­ко... Ми зна­йо­ми­ли­ся з ни­ми з їхніх кни­жок — і це то­ді бу­ло справ­жнє не­упе­ре­дже­не став­ле­н­ня до ав­то­ра. Вра­же­н­ня­ми від про­чи­та­но­го ді­ли­ли­ся не тіль­ки ді­ти, а й ба­тьки, зде­біль­шо­го ма­ми, які ча­сто ще ді­тям та­ко­го ві­ку чи­та­ють вго­лос. Зга­дую пер­ше ор­га­ні­за­цій­не зі­бра­н­ня: при­йшли ма­ми з ді­тка­ми, отри­ма­ли спи­ски, ін­стру­ктаж та но­мер чер­ги на книж­ку. Ко­жен мав про­чи­та­ти про­тя­гом ти­жня, я ко­жно­му на­га­ду­ва­ла на­при­кін­ці ти­жня, що тре­ба книж­ку по­вер­та­ти. Бу­ли ви­пад­ки, ко­ли ді­ти не хо­ті­ли їха­ти на від­по­чи­нок, щоб не втра­ти­ти свою чи­та­цьку чер­гу...»

Тож не бу­дьмо пе­си­мі­ста­ми — схо­же, що від­ро­джу­ва­ти укра­їн­ське слово на Дон­ба­сі є ко­му. Я зга­дав тіль­ки Окса­ну Про­сел­ко­ву, але мо­жна зга­да­ти до­брим сло­вом ще й ма су во лон те рів і во лон те рок. А ще — і кра­є­знав­ців, які є па­тріо тич ним стриж нем шах тарсь ко го краю! Во ни та кож бу ли при сут ні. Не ка­жу вже про во­ї­нів, про яких роз­по­від­а­ти зна­чно скла­дні­ше, бо во­ни не над­то ба­ла­ку­чі із зро­зумі­лих при чин — три ває вій на. Ска - жу ли­ше основ­не: во­ни не ли­ше ві­рять у на­шу пе­ре­мо­гу над се­па­ра - тис та ми, а й у справ ж нє від род - же­н­ня Укра­ї­ни.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.