На­ли­во­чка

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ко­ли ви­шне­вий сад на шиї, і ти пе­ред ним у ві­чно­му бор­гу, то фру­кто­ві сю­же­ти до­во­ди­ться вті­лю­ва­ти й вті­лю­ва­ти. Цьо­го ро­ку і зби­ра­ли- зби­ра­ли, і тру­си­ли-об­тру­шу­ва­ли, пе­ре­тя­гу­ва­ли дра­би­ну з мі­сця на мі­сце, а ви­шень мен­ше не ста­ва­ло. Без­ліч так і вте­кла вго­ру дра­жня­чи — ану, до­тя­гни­ся. Ро­зу­мію — все ні­як не зі­бра­ти, та не бі­да, бу­де сой­кам за­без­пе­че­но чу­до­ві їстів­ні бо­ну­си. Птахи ці, ве­ли­че­зні й за­гад­ко­ві, дав­но кла­ца­ють у са­ду, ви­би­ра­ю­чи кі­сто­чки ли­ше з ви­шень зрі­лих, та­ких, що ма­кси­маль­но уві­бра­ли при­страсть сон­ця, пе­ре­тво­рив­ши цю енер­гію на свою тем­но-чер­во­ну со­ко­ви­тість.

Чу­до­во пам’ятаю, як 25 ро­ків то­му ыз чо­ло­ві­ком ми про­ро­щу­ва­ли з кі­сто­чок свій май­бу­тній сад, і то­ді, зов­сім ще ма­ло­до­свід­че­ні са­дів­ни­ки, не ви­би­ра­ли, які ма­ти­ме­мо — ран­ні, се­ре­дні, пі­зні... Яка рі­зни­ця — ви­шні та й усе. Адже для есте­тів ва­жли­вий флер, аро­мат, зво­ру­шли­вість цві­ті­н­ня, що й бу­ло го­лов­ним у но­во­му вбран­ні са­ду, що всо­та­ло ле­две вло­ви­мі слі­ди лі­тніх очі­ку­вань, сен­ти­мен­таль­ну ні­се­ні­тни­цю яки­хось мрі­янь упе­ре­між із ко­льо­ром ві­тру, який чи то був, чи то ні. Ви­шні зростали з на­ми, а ща­сли­ва ха­зяй­ка, що не зна­ла сон­них сто­сун­ків у сім’ ї, бай­ду­жо­сті до се­бе, дня без ла­ска­вих слів, ду­ма­ла, та ні, бу­ла впев­не­на, що так бу­де ві­чно.

Та все ж, на­віть якщо ба­га­то що стає ми­ну­лим — те­пер це ро­зу­мію, жи­ву­чи без то­го, ко­го лю­би­ла, осо­бли­во­го Іго­ря За­сє­ди, чиє жи­т­тя від­ле­ті­ло вже як 10 ро­ків, знаю — збе­рі­га­є­ться мо­тор сто­сун­ків у пам’ яті, аро­мат ура­ні­шньої ка­ви в са­ду і вдо­ма й бен­кет спіл­ку­ва­н­ня удвох. І це на­зав­жди, а від­так мо­жна бу­ти ща­сли­вою стіль­ки, скіль­ки жи­веш.

Той, хто вміє в дум­ках фі­ксу­ва­ти мит­тє­во­сті ща­стя, а не про­бі­га­ти стрім­го­лов крізь жит­тє­ві од­кро­ве­н­ня, хто вміє кла­ня­ти­ся їм із вдя­чні­стю, для то­го аб­со­лю­тно при­ро­дні стриб­ки із сьо­го­дні­шньо­го дня до сві­ту го­стрих від­чут­тів. Не при­пи­ня­ю­чи увесь час ди­ву­ва­ти­ся, мо­жна по­стій­но онов­лю­ва­ти ін­тер’єр вла­сно­го сві­то­на­строю. Моя ж за­ча­ро­ва­ність на все жи­т­тя чо­ло­ві­ком — яскра­вим, ро­зум­ни­ком, до то­го ж чо­ло­ві­ком осо­бли­вої му­жно­сті й гі­дно­сті, у рік кру­глої да­ти дзвін­ко на­га­да­ла про се­бе одним спо­га­дом, про який Ігор вже ні­ко­ли не ді­зна­є­ться, оскіль­ки здій­сни­ла по­та­єм­не ба­жа­н­ня вже пі­сля йо­го від­хо­ду. Річ у то­му, що ду­же хо­ті­ла по­бу­ва­ти в Ліл­ле­гам­ме­рі, мі­ні­а­тюр­ній сто­ли­ці Зи­мо­вих олім­пій­ських ігор 1994 ро­ку, де Ігор пра­цю­вав і по­вер­нув­ся з Нор­ве­гії хво­рим, ми ду­ма­ли — із за­па­ле­н­ням ле­ге­нів. Бу­ла ж грі­зні­ша й під­сту­пні­ша хво­ро­ба, що ма­ску­ва­ла­ся під за­па­ле­н­ня. На­ста­ли дов­гі ро­ки бо­роть­би за йо­го жи­т­тя, оди­над­цять ро­ків від­во­ю­ва­ли. За­ли­ши­ла­ся най­кра­ща фо­то­гра­фія — сто­їть він на го­рі бі­ля трам­плі­ну в Ліл­ле­гам­ме­рі й ди­ви­ться зго­ри, а, зда­є­ться, ба­чить не ли­ше сні­го­ві вер­ши­ни, але й увесь світ. Я все- та­ки ді­ста­ла­ся ту­ди біль­ше п’ яти ро­ків то­му, зна­йшов­ши тур, що вклю­чає до мар­шру­ту це мі­сте­чко. І бі­ля льо­до­ви­ка, не­да­ле­ко від то­го трам­плі­ну, по­кла­ла, вір­ні­ше, ви­кла­ла за нор­везь­ким зви­ча­єм, сво­го тро­ли­ка з де­кіль­кох древ­ніх ка­ме­нів. І, зви­чай­но, сфо­то­гра­фу­ва­ла на пам’ять цю осо­би­сту, ли­ше мою ком­по­зи­цію се­ред ві­чних льо­дів.

Все це про­май­ну­ло в го­ло­ві за не­хи­трим да­чним за­ня­т­тям — на­би­ва­ла 20- лі­тро­вий бу­тель, до ре­чі, на пре­ве­ли­ку си­лу, ку­пле­ний на ки­їв­сько­му рин­ку, сво­ї­ми ви­шня­ми. Ви­рі­ши­ла впер­ше в жит­ті зро­би­ти на­ли­во­чку. У мо­є­му ди­тин­стві ду­же ба­га­то хто в на­шій ко­му­наль­ній квар­ти­рі вправ­ляв­ся у рі­зних ре­це­птах, пам’ятаю, і в нас у на­шій одній кім­на­ті бу­ло роз­став­ле­но ма­ми­ні пля­шки із зав’ яза­ни­ми мар­лею гор­ле­чка­ми. У них ви­ру­ва­ло аро­ма­тне не­зро­зумі­ле жи­т­тя — го­ту­ва­ла­ся на­лив­ка. Ми з мо­лод­шим бра­том, при­ро­дно, по­тай від ма­ми­них очей, під­ні­ма­ли мар­лю і паль­чи­ком ку­шту­ва­ли цю сма­чну й за­бо­ро­не­ну рі­ди­ну. Кра­пель­ку — не біль­ше, але який спо­гад. На­віть не знаю, чи ви­йде у ме­не, оскіль­ки у ма­ми ре­цепт узя­ла сьо­го­дні­шній. Не знаю, адже на­лив­ка на­пій де­мо­кра­ти­чний — во­да із цукром та зрі­лість пло­дів. Все є, а ба­жа­н­ня при­йшло за по­ри­вом, яке щіль­но на­сто­я­ло­ся на ща­сли­во­му ча­сі. Не­має по­тре­би, зна­чить, при­мі­ря­ти чу­жий лук, пра­гну­ти обов’яз­ко­во спо­до­ба­тись усім-усім — ви­йде, як ви­йде, а « грусть все­гда со­сед­ству­ет с лю­бо­вью» — це ще Оку­джа­ва ска­зав, і всі ми під­твер­джу­є­мо це жи­ву­чи.

На­лив­ка бу­де на­сто­ю­ва­ти­ся мі­сяць-пів­то­ра, якраз « до­сти­гне » до сум­ної рі­чни­ці й ро­ди­на ро­зіп’є її з дру­зя­ми, й усі, знаю, все одно хва­ли­ти­муть, на­віть якщо і не все ви­йде іде­аль­но. Ось та­кий са­до­вий bresh ко­льо­ру сти­глої ви­шні.

Та все ж лі­то на те й лі­то, щоб по­гра­ти­ся з фар­ба­ми, ве­сел­ко­вий спектр яких не­скін­чен­ний. Це до­по­ма­гає і взя­ти свою но­ту, тоб­то увійти у фор­му, й по­жи­ти со­бі на вті­ху, а то й вди­хну­ти яко­мо­га глиб­ше і... зро­би­ти стри­бок у но­ві твор­чі пла­ни. Для цьо­го, що­прав­да, до­ве­де­ться щіль­ні­ше по­пра­цю­ва­ти з під­сві­до­мі­стю, во­на не по­вин­на від­чу­ти, що ду­же хо­ті­ло­ся б по­ман­дру­ва­ти, та не ви­хо­дить. Знаю, при­йом у то­му, щоб під­сві­до­мість не учу­ла ту­рист­ську не­ре­а­лі­зо­ва­ність, а сприйня­ла моє ба­жа­н­ня не ти­ня­ти­ся спе­ко­тною Єв­ро­пою як мій ви­бір, і по­ві­ри­ла — сто­я­ти на те­ра­сі й на­би­ва­ти ви­шні у ве­ли­че­зний бу­тель і є мій го­лов­ний план. Най­ці­ка­ві­ше, що цьо­го ро­ку ме­ні не до­ве­ло­ся ко­ке­ту­ва­ти з під­сві­до­мі­стю, бо­я­чись, що во­на вло­вить, як пра­цює на по­ча­со­вій слу­жбі. Її на­чеб­то при­спа­ла, а ви­шне­ве роз­ма­ї­т­тя й ме­та втя­гну­ли в та­ке ба­га­то­хо­до­ве дій­ство, що лі­то в се­лі, хай і з пе­ре­р­ва­ми на ро­бо­ту, і при­кра­си­ло, і при­го­сти­ло, і зно­ву по­да­ру­ва­ло ку­рор­тний ро­ман із на­ши­ми ви­шня­ми. Скіль­ки, ви­яв­ля­є­ться, хі­тів у са­ду, а bresh — по­ня­т­тя най­го­стро­сю­же­тні­ше і най­ба­жа­ні­ше.

Все це вбе­ре моя щи­ра на­ли­во­чка, що на­сто­ю­є­ться на від­да­но­сті.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.