По­вер­не­н­ня до те­а­тру Ле­ся Кур­ба­са

Не­що­дав­но Чер­ні­гів­ський те­атр ім. Т. Шев­чен­ка пред­ста­вив «Одер­жи­му» Ле­сі Укра­їн­ки у по­ста­нов­ці ре­жи­се­ра, акто­ра та... во­я­ка-до­бро­воль­ця Оле­ксан­дра Ла­птія

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець, Чер­ні­гів — Ки­їв

Ця ро­бо­та не ста­ла пе­ре­сі­чною прем’ єрою — з де­кіль­кох при­чин. По- пер­ше, не­зви­чним як на сьо­го­дні є ре­пер­ту­ар­ний ви­бір — не ка­са, а сер­йо­зний, не­і­гро­вий, на­віть фі­ло­соф­ський ма­те­рі­ал ( тим біль­ше, що до чер­го­во­го юві­лею ав­тор­ки ще да­ле­ко). По-дру­ге, те­атр про­дов­жує опа­но­ву­ва­ти но­вий про­стір: у фойє пі­сля низ­ки кон­цер­тів те­пер гра­ють дра­ма­ти­чну ви­ста­ву, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи та­кож га­ле­реї на­го­рі ( для цьо­го на­віть при­ду­ма­ли на­зву — «Ква­друм сце­на»).

Зре­штою, ва­жли­во, що по­ста­нов­кою « Одер­жи­мої » по­вер­нув­ся до рі­дно­го Чер­ні­го­ва Оле­ксандр Ла­птій, ко­трий на зла­мі 1990— 2000- х де­бю­ту­вав тут як актор. То­ді й роз­по­ча­ла­ся їхня спів­пра­ця з Ан­дрі­єм Ба­кі­ро­вим, ко­трий теж від­но­сно не­що­дав­но по­вер­нув­ся сю­ди пі­сля три­ва­лих ман­дрів. Хі­ба що гео­гра­фія цих ман­дрів рі­зни­ла­ся: Ба­кі­ров ста­вив ви­ста­ви в Укра­ї­ні та Бі­ло­ру­сі, а Ла­птій по­над де­сять ро­ків про­вів у Мо­скві...

— У якийсь мо­мент у ме­не ви­ни­кли за­пи­та­н­ня, на які не бу­ло від­по­віді, — ка­же Оле­ксандр ЛА­ПТІЙ. — По­став ви­бір: або вза­га­лі йти з про­фе­сії, або ку­дись ру­ха­ти­ся. Якраз то­ді Ана­то­лій Васильєв (ві­до­мий ре­жи­сер, «гу­ру» по­шу­ко­во­го те­а­тру. — А.Л.) про­во­див 10-ден­ний се­мі­нар для акто­рів та ре­жи­се­рів кра­їн СНД. Я по­бу­вав там і зро­зу­мів, що це са­ме той на­пря­мок, у яко­му мо­жна роз­ви­ва­ти­ся да­лі, на­бу­ва­ти но­вих знань. І 2004-го по­їхав до Мо­скви. Васильєв то­ді якраз вів актор­ську ла­бо­ра­то­рію при сво­є­му те­а­трі «Шко­ла дра­ма­ти­чно­го ми­сте­цтва» на ба­зі пер­шої ви­щої осві­ти. Але ту­ди я по­тра­пив не одра­зу, а че­рез екс­тре­ний ввід у ви­ста­ву «Ілі­а­да. Пі­сня Двад­цять Тре­тя». Там всю пла­сти­ку бу­ло по­бу­до­ва­но на схі­дних єди­но­бор­ствах, а оскіль­ки я за­йма­ю­ся ни­ми з 14 ро­ків, то, ду­маю, са­ме цим і звер­нув на се­бе ува­гу Васильєва. Із вво­дом я впо­рав­ся, і да­лі по­про­сив­ся до ла­бо­ра­то­рії — спо­ча­тку си­дів «по­за ко­лом», а по­тім уже став пов­но­цін­ним уча­сни­ком.

«ГУ­МА­НІ­ТА­РІЇ З ВИ­ЩОЮ ОСВІ­ТОЮ НА­МА­ГА­ЛИ­СЯ МЕ­НІ ДО­ВЕ­СТИ, ЩО НЕ­МАЄ НІ УКРА­Ї­НИ, НІ УКРА­ЇН­ЦІВ, НІ УКРА­ЇН­СЬКОЇ МО­ВИ»

Оле­ксан­дро­ві гріх бу­ло б на­рі­ка­ти на свою мо­сков­ську кар’єру. У те­а­трі «Шко­ла дра­ма­ти­чно­го ми­сте­цтва» він пра­цю­вав з А. Ва­си­льє­вим та І. Яцком, об’їздив пів­сві­ту, зі­грав вель­ми по­мі­тні ро­лі у шек­спі­рів­сько­му «Ко­рі­о­ла­ні», «Як ва­жли­во бу­ти сер­йо­зним» О. Уайль­да, а та­кож Іро­да у «Са­ло­меї», Лю­ци­фе­ра у бай­ро­нів­сько­му «Ка­ї­ні»... Один кри­тик на­віть на­пи­сав про йо­го ро­бо­ту: «Ар­ти­сти то за­ви­ва­ють том­но, то за­гроз­ли­во ре­вуть, і хі­ба що вкра­дли­вий го­ло­мо­зий Ірод (Оле­ксандр Ла­птій) ста­вить спов­не­ний при­стра­сті сю­жет на своє мі­сце».

До то­го ж бу­ли й тре­нін­ги, що їх Ла­птій про­во­див зі сту­дій­ця­ми, і са­мо­стій­ні по­ста­нов­ки: кон­церт-по­до­рож «До­ро­ги сві­ту» (за етні­чни­ми обря­до­ви­ми пі­сня­ми рі­зних ре­гіо­нів пла­не­ти) та « Пі­сня ле­бе­дів » за п’єсою Оле­ксія Ду­да­рє­ва «Ря­до­ві», ко­лись на­пи­са­ною до 40-річ­чя Пе­ре­мо­ги. При­кме­тно, що «Пі­сня...» — прем’єра черв­ня 2013 р. — те­пер, з від­ста­ні ча­су та на­бу­то­го на­ми усі­ма до­сві­ду, ви­гля­дає про­ро­чою: пер­со­на­жі «до­во­йо­ву­ють» Дру­гу сві­то­ву, вже, по су­ті, пе­ре­бу­ва­ю­чи «по той бік» жи­т­тя та смер­ті (усі во­ни вбра­ні у бі­лу одіж без жо­дних «вій­сько­вих» при­кмет), а по­се­ред сце­ні­чно­го май­дан­чи­ка — де­кіль­ка де­ся­тків сто­пта­них сол­дат­ських че­ре­ви­ків, все­ре­ди­ні яких — зем­ля та про­ро­слі ко­ло­ски...

На­ве­сні ми­ну­ло­го ро­ку Ла­птій, не до­вів­ши до прем’єри но­ву по­ста­нов­ку (це ма­ла бу­ти му­зи­чна ви­ста­ва «Па­дмі­ні» за дав­ньо­ін­дій­ським епо­сом), за­ли­шив Мо­скву й по­вер­нув­ся в Укра­ї­ну.

— Я ду­маю, що для ке­рів­ни­цтва те­а­тру мій крок ви­явив­ся ду­же не­при­єм­ним, але ні­чо­го вже не мо­жна бу­ло змі­ни­ти. Я біль­ше не міг пе­ре­бу­ва­ти у то­му ін­фор­ма­цій­но­му по­лі, — го­во­рить Оле­ксандр.

— Якщо сфор­му­лю­ва­ти одною фра­зою, ти по­їхав з Ро­сії то­му, що...

— ... я гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни. Ко­ли там на­ма­га­є­шся по­ясни­ти лю­дям, що все на­справ­ді не так, як їм по­да­ють, то у від­по­відь чу­єш: «А по­че­му ты то­гда здесь си­ди­шь, если та­кой ум­ный?» Тоб­то твоя по­зи­ція — пер­ві­сно слаб­ка: ти пе­ре­бу­ва­єш на чу­жій, уже во­ро­жій те­ри­то­рії, й ко­ли про­бу­єш роз­кри­ти прав­ду, те­бе не слу­ха­ють, бо вва­жа­ють ав­то­ма­ти­чно за­ан­га­жо­ва­ним.

Бу­ли лю­ди, які про­сто пе­ре­ста­ли ві­та­ти­ся, при­чо­му на­віть ні­чо­го не по­ясню­ю­чи. Це ті, з ким я про­пра­цю­вав де­сять ро­ків, з ким бу­ло ба­га­то обго­во­ре­но й зі­гра­но... Гу­ма­ні­та­рії, з ви­щою осві­тою, і на­віть не з одні­єю, на пов­но­му сер­йо­зі на­ма­га­ли­ся ме­ні до­ве­сти, що не­має ані Укра­ї­ни, ані укра­їн­ців, ані укра- їн­ської мо­ви. Я то­ді ка­зав їм: «Ось я стою пе­ред ва­ми, роз­мов­ляю укра­їн­ською, так що ж— і ме­не не­ма, і її не­ма?!» Важ­ко со­бі на­віть уяви­ти, що бу­де, ко­ли ця «се­кта» зі­штов­хне­ться з ре­аль­ні­стю...

...Тож я при­їхав до­до­му. А по­тім — цей ви­хор по­дій, вій­на. Тре­ба бу­ло щось ро­би­ти — не хо­ті­ло­ся бу­ти па­сив­ним спо­сте­рі­га­чем. У Чер­ні­го­ві якраз на­би­рав­ся ба­таль­йон «Північ», і я пі­шов ту­ди до­бро­воль­цем. Про­йшов ду­же хо­ро­ший ви­шкіл — у нас там є центр та­кти­чно­го на­вча­н­ня, я до­сі з ни­ми щіль­но спів­пра­цюю, про­во­ди­мо кур­си, май­стер- кла­си з вій­сько­вих ди­сци­плін. — На схід їздив? — Кіль­ка ра­зів. Чо­го про це ка­за­ти? Ні­чо­го сер­йо­зно­го не бу­ло, Бог ми­лу­вав. А з по­ча­тку осе­ні до­бро­воль­ців по­ча­ли офі­цій­но оформ­ля­ти до ар­мії чи МВС. Зі ВСУ у нас дов­го ні­чо­го не ви­хо­ди­ло, по­тім при­йшла роз­на­ряд­ка на МВС. Але я щось не ба­чив се­бе у та­кій яко­сті. Уяв­ляв за­пис у тру­до­вій книж­ці: «актор ви­щої ка­те­го­рії», а да­лі — «ря­до­вий мі­лі­ціо­нер»... І я ска­зав: «Хло­пці, все пре­кра­сно, це ваш ви­бір, але да­лі я з ва­ми не пі­ду». Тим біль­ше, що я ро­зра­хо­ву­вав бу­ти са­ме там, ку­ди по­вер­нув­ся: Чер­ні­гів — при­кор­дон­не мі­сто, най­мен­ший «сір­ник» — і мо­же роз­го­рі­ти­ся. То­му ми за­ли­ша­є­мо­ся там, ве­де­мо якусь ді­яль­ність...

Вза­га­лі за­раз ко­жен має зу­пи­ни­ти­ся, озир­ну­ти­ся й по­вер­ну­ти­ся у ту то­чку, де мо­же бу­ти ма­кси­маль­но ко­ри­сним. Усі по­вин­ні за­йма­ти­ся сво­єю спра­вою: вій­сько­ві — во­ю­ва­ти, пе­да­го­ги — на­вча­ти, еко­но­мі­сти — під­ні­ма­ти еко­но­мі­ку, акто­ри — гра­ти. Те­атр — це те, що я вмію ро­би­ти, як ме­ні зда­є­ться, най­кра­ще. Тож ми зу­стрі­ли­ся з Ан­дрі­єм Ба­кі­ро­вим, по­спіл­ку­ва­ли­ся, у ме­не бу­ло де­кіль­ка ва­рі­ан­тів текстів, се­ред яких — «Одер­жи­ма».

«ПИ­ТА­Н­НЯ ПО­СТАВ­ЛЕ­НО, А ВІД­ПО­ВІД­ЕЙ ШУ­КАЙ­ТЕ СА­МІ»

— Я вза­га­лі іще ра­ні­ше хо­тів ста­ви­ти «Одер­жи­ма» у Мо­скві. Зро­бив пе­ре­клад ро­сій­ською, на­віть бу­ли якісь по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня у цей бік: «шевченківський рік», «бра­тні на­ро­ди», «куль­тур­ний обмін»... Я ду­мав над цим текс­том де­кіль­ка ро­ків, і він був уже більш-менш опра­цьо­ва­ний.

«Одер­жи­ма» — пер­ша п’єса Ле­сі Укра­їн­ки, але кон­цен­тра­ція та про­бле­ма­ти­ка тра­гі­чних по­дій у ній ду­же по­ту­жна. У ви­ста­ві й по­ста­но­во­чно так ви­бу­до­ва­но: дві ти­ся­чі ро­ків то­му при­йшов Бог у люд­ській по­до­бі і за­про­по­ну­вав но­вий сві­то­вий по­ря­док, ко­трий три­ма­є­ться на лю­бо­ві. Йо­го ви­слу­ха­ли, але усі ці дві ти­ся­чі ро­ків на Зем­лі не при­пи­ня­ла­ся вій­на. Ми про­дов­жу­ва­ли вби­ва­ти одне одно­го, про­йшли че­рез та­кі край­но­щі, ко­ли іме­нем Бо­га спа­лю­ва­ли на во­гни­щах... Хо­ті­ло­ся збудити дум­ки й по­чу­т­тя са­ме у цьо­му на­прям­ку, щоб хтось до­слу­хав­ся, за­пи­тав се­бе: мо­же, є аль­тер­на­ти­ва агре­сії, без­ком­про­мі­сній, дур­ній бо­роть­бі, яка при­зво­дить до фа­таль­них на­слід­ків?!

Пи­та­н­ня по­став­ле­но, а від­по­від­ей шу­кай­те са­мі. Чим від­рі­зня­є­ться ми­сте­цтво від про­па­ган­ди? Во­но не дає, не має да­ва­ти одно­зна­чних від­по­від­ей. Як ка­зав Васильєв, ху­до­жник не пра­цює у со­ці­аль­но­му по­лі, в си­сте­мі нав’яза­них мо­раль­но-ети­чних норм, він має ми­сли­ти шир­ше, ди­ви­ти­ся ні­би збо­ку і ка­за­ти: ось це — так, а це — так, а ви са­мі оби­рай­те, як бу­де­те з цим се­бе спів­від­но­си­ти.

Ясно, що Ле­ся Укра­їн­ка є у ко­жно­му пер­со­на­жі п’єси, во­на — і Мі­рі­ам, і Ме­сія. У са­мо­му її жит­ті існу­вав та­кий кон­флікт, ко­ли во­на вно­чі бі­ля ліж­ка по­ми­ра­ю­чо­го Мер­жин­сько­го пи­са­ла цю п’єсу. Во­на по­до­ла­ла усі бар’єри — йо­го не­лю­бов до неї, за­бо­ро­ну ро­ди­ни, — але зі­штов­хну­ла­ся зі смер­тю. Тоб­то ви­я­ви­ло­ся де­що, що во­на не змо­гла здо­ла­ти, мов ан­ти­чний фатум, яко­му під­вла­дні на­віть бо­ги. Во­на са­ма по­тім ка­за­ла, що як­би не на­пи­са­ла ці­єї п’єси, на­вряд чи ли­ши­ла­ся б жи­ва. Це та­ка твор­ча су­блі­ма­ція. Там за­яв­ле­но ба­га­то тем, ко­трі во­на по­тім ре­тель­но роз­ро­бля­ла і в «Лі­со­вій пі­сні», і в «Ка­мін­но­му го­спо­да­рі».

...В «Одер­жи­мій» у по­ста­нов­ці Ла­птія від­чу­тний на­дли­шок ви­ра­жаль­них за­со­бів: тут і жи­ва му­зи­ка у ви­ко­нан­ні ор­ке­стру те­а­тру (ком­по­зи­тор Оле­ксандр Ро­дін), і ві­део — від хи­мер­них гра­фі­чних про­е­кцій та кі­но­хро­ні­ки до фра­гмен­та ігро­вої кі­но- стрі­чки 1920-х ро­ків та ав­тор­ських фо­то­кар­тин Ма­кса Ду­ха­но­ва на єван­гель­ську те­ма­ти­ку. Та го­лов­ним акти­вом ви­ста­ви є якраз справ­жнє, без­по­се­ре­днє — і від­чай­ду­шна, «на роз­рив аор­ти» гра Окса­ни Гребенюк у ро­лі Мі­рі­ам, і окса­ми­то­вий, ні­би обгор­та­ю­чий Го­лос Ме­сії (не­ви­ди­ма, але тон­ка й то­чна актор­ська ро­бо­та Ва­лен­ти­на Су­да­ка), і вбра­н­ня пер­со­на­жів, сти­лі­зо­ва­не під «се­ред­зем­но­мор­сько-бал­кан­ське» (ху­до­жник по ко­стю­мах Ві­кто­рія Хлє­бні­ко­ва), і оформ­ле­н­ня: мер­тве де­ре­во та ка­мі­н­ня, ні­би бі­ля пе­ре­со­хло­го рі­чи­ща... Мі­рі­ам спо­ча­тку звер­та­ти­ме­ться до цих ка­ме­нів, мов­би до апо­сто­лів, ко­трі допу­сти­ли арешт Ме­сії, а по­тім вмо­сти­ться се­ред них, на­че у по­стіль...

Мо­сков­ська ху­до­жни­ця Ві­кто­рія Хлє­бні­ко­ва спів­пра­цю­ва­ла з Ла­пті­єм ще у «Пі­сні ле­бе­дів».

— Вра­жа­ю­ча, та­ла­но­ви­та лю­ди­на! — ка­же про неї Оле­ксандр. — Ко­ли по­пе­ре­дня сце­но­граф, теж із Мо­скви, не змо­гла при­їха­ти з яки­хось при­чин, ко­трі я не став уто­чню­ва­ти, у ме­не про­сто реш­тки во­лос­ся ста­ли диб­ки, на­стіль­ки кри­ти­чна скла­ла­ся си­ту­а­ція. Я за­те­ле­фо­ну­вав Ві­ці й менш за все очі­ку­вав, що во­на одра­зу ска­же: «Я при­ї­ду». — «Але ж у ме­не не­має гро­шей, ні­чо­го не­має!» — «Я при­ї­ду». При­їха­ла і при­ве­зла трид­цять кі­ло ко­стю­мів, що від зйо­мок ли­ши­ли­ся. Швид­ко зна­йшла спіль­ну мо­ву з це­ха­ми — справ­жній про­фе­сіо­нал! Це я дов­го по­ясню­вав би: от десь тут що-не­будь при­ший­те... А во­на взя­ла в ру­ки гол­ку, но­жи­ці — й за чо­ти­ри дні все бу­ло зро­бле­но!

...Кла­си­ка на те й кла­си­ка, що­би по­вер­та­ти­ся до нас рі­зни­ми гра­ня­ми у рі­зні ча­си. Сьо­го­дні у хво­ро­бли­во­му, по­де­ко­ли на­віть істе­ри­чно­му тя­жін­ні-про­ти­сто­ян­ні Мі­рі­ам до Ме­сії най­пер­ше влов­лю­єш не­мо­жли­вість для пе­ре­сі­чної лю­ди­ни зре­кти­ся не­на­ви­сті в ім’я лю­бо­ві. Адже са­ме не­на­висть охо­пи­ла ни­ні всіх нас: не­на­висть до вбивць Не­бе­сної Со­тні, до во­ро­га, який при­йшов шма­ту­ва­ти на­шу зем­лю, ка­ту­ва­ти на­ших лю­дей, до тих, хто по­кли­кав йо­го сю­ди... Ця не­на­висть чи­ста й спра­ве­дли­ва, во­на вмо­ти­во­ва­на на всі мо­жли­ві й не­мо­жли­ві від­со­тки, але чи не вби­ває во­на й нас са­мих? От і у ви­ста­ві ге­ро­ї­ня Окса­ни Гребенюк на­ма­га­є­ться стри­ма­ти­ся, до­слу­ха­ти­ся до ре­зо­нів Ме­сії, але біль та обра­за сильніші за неї. Ду­же ефе­ктно ви­рі­ше­на фі­наль­на сце­на — по­би­т­тя Мі­рі­ам ка­мі­н­ням. По­стать її — на тлі бі­ло­го екра­ну, всі пер­со­на­жі, ри­тмі­чно сту­ка­ю­чи ка­ме­ня­ми, ро­блять син­хрон­ний за­мах — і на екра­ні роз­ті­ка­ю­ться пля­ми кро­ві, по­тім ще, і ще... Але не­спо­ді­ва­но Мі­рі­ам при­єд­ну­є­ться до ін­ших — і пі­сля остан­ньо­го, уже спіль­но­го кид­ку екран стає пов- ні­стю чер­во­ний. Біль, що роз­ди­рає зсе­ре­ди­ни, мо­жна ли­ше ви­рва­ти з гру­дей чи не ра­зом із сер­цем, бо вга­му­ва­ти йо­го, при­ми­ри­ти­ся з ним і зі сві­том — не­мо­жли­во...

— Ме­ні одна ві­ру­ю­ча жін­ка ка­за­ла: «Усіх за­га­лом лю­би­ти та про­ща­ти я мо­жу, але су­сі­да — очі б мої не ба­чи­ли!», — по­смі­ха­є­ться Ла­птій. — Так і тут. Ко­ли є пер­со­ні­фі­ко­ва­не зло, ко­ли лю­ди­на стикається із кон­кре­тним злом, во­на не мо­же цьо­го здо­ла­ти...

«НА­ДІЯ — НА ВМОТИВОВАНУ МО­ЛОДЬ І НА ВО­ЛОН­ТЕ­РІВ»

На за­пи­та­н­ня про подаль­ші пла­ні та ідеї Оле­ксандр від­по­від­ає так:

— Ще під час ро­бо­ти над «Одер­жи­мою» я про­во­див тре­нін­ги з акто­ра­ми: хо­ті­ло­ся по­ка­за­ти їм ін­ший по­гляд на те­атр. У «Шко­лі дра­ма­ти­чно­го ми­сте­цтва» тре­нін­ги йдуть по­стій­но, бо по-справ­жньо­му прой­ти важ­кий шлях на сце­ні — на­віть якщо ви­ста­ва три­ває усьо­го го­ди­ну — ду­же ви­тра­тно і фі­зи­чно, й емо­цій­но. Я ро­зу­мію, що у зви­чно­го ре­пер­ту­ар­но­го те­а­тру — свої пра­ви­ла: тре­ба пов­ся­кчас гра­ти рі­зні ви­ста­ви, їхня «тка­ни­на» ін­ша, і ви­тра­ча­ю­ться тут акто­ри по-ін­шо­му...

Але зав­дя­чу­ю­чи Ва­си­льє­ву, я ба­га­то по­їздив Єв­ро­пою, ба­чив но­ві­тні те­а­траль­ні тенденції. Сум­но усві­дом­лю­ва­ти, що укра­їн­ський те­атр не по­сі­дає на­ле­жної по­зи­ції у сві­ті, хо­ча, я вва­жаю, у ньо­го ду­же ве­ли­кий по­тен­ці­ал. Тре­ба ли­ше, щоб лю­ди по­ди­ви­ли­ся тро­хи по-ін­шо­му на те, що ро­блять, тре­ба по­ка­за­ти їм, що існу­ють ін­ші ме­то­ди.

За­раз гру­па мо­ло­дих акто­рів та ре­жи­се­рів по­про­си­ла ме­не про­ве­сти та­кий тре­нінг і в Ки­є­ві. А за­га­лом ідея-фікс — по­вер­ну­ти­ся до то­го укра­їн­сько­го те­а­тру, який ство­рив Лесь Кур­бас, і який пі­сля йо­го роз­стрі­лу пі­шов у ні­ку­ди. Як на ме­не, ці зна­н­ня й до­сі акту­аль­ні й бу­дуть акту­аль­ни­ми ще ба­га­то ро­ків — на­стіль­ки ве­ли­че­зний про­рив він здій­снив. Адже ла­бо­ра­тор­ний те­атр ви­га­дав зов­сім не Ґро­тов­ський, хо­ча прийня­то вва­жа­ти са­ме так: ла­бо­ра­то­рії най­пер­ше бу­ли у Кур­ба­са. Ми ба­га­то що зна­є­мо в те­о­рії — про «пе­ре­тво­ре­н­ня » , про « акцен­то­ва­ний вплив» та «акцен­то­ва­ний ви­яв», але прой­ти пра­кти­чним шля­хом, як про­йшов він, так ні­хто й не мо­же.

Зін­шо­го бо­ку, му­зи­чно-дра­ма­ти­чний те­атр — це теж наш ви­на­хід, на­ше ноу-хау. Зві­сно, у хо­ро­шо­му сен­сі, а не у ра­дян­сько­му «лу­бо­чно­му» ро­зу­мін­ні, ко­ли усі стра­жда­ють, плачуть і спів­а­ють, а ге­рой — обов’яз­ко­во у чер­во­них чо­бо­тях... По­єд­на­н­ня му­зи­чної та дра­ма­ти­чної тка­ни­ни у ви­ста­ві — це ди­во­ви­жно. Той же Васильєв остан­нім ча­сом гли­бо­ко до­слі­джу­вав, як їх спле­сти до­ку­пи, а у нас цей до­свід є. То­му, я вва­жаю, у нас ве­ли­кі пер­спе­кти­ви — ли­ше б час і на­тхне­н­ня!

На жаль, сти­ка­ю­чись із дер­жав­ним те­а­тром, ро­зу­мі­єш, на­скіль­ки він гро­мі­зд­кий та не­ру­хли­вий. Дер­жав­ні стру­кту­ри у нас вза­га­лі існу­ють, як за СРСР. Чи до­бре ти пра­цю­єш, чи не ду­же — зар­пла­та та ж са­ма. Якийсь мі­ні­мум га­ран­то­ва­ний, тож ар­гу­мент про­стий: «На­що ме­ні за ці 2 ти­ся­чі ще й на­пру­жу­ва­ти­ся?» То­му на­дія — на вмотивовану мо­лодь, яка ми­сли­ти­ме іна­кше, і на во­лон­те­рів, ко­трі не ли­ше вій­сько­вим до­по­ма­га­ють. От, на­при­клад, афі­шу до ви­ста­ви ми зро­би­ли із мо­їм по­бра­ти­мом, який до­сі слу­жить. Чу­до­ва лю­ди­на: фа­хі­вець із ві­зу­аль­но­го кон­тен­ту, за­раз — у спе­цна­зі. Лю­ди є, і ба­га­то чо­го мо­жна зро­би­ти на осо­би­стих зв’яз­ках.

Чер­ні­гів що­до те­а­тру — ду­же спе­ци­фі­чне мі­сто, але роз­во­ру­ши­ти йо­го тре­ба. У ба­га­тьох до­сі існує сте­ре­о­тип: та... обла­сний... му­зи­чно­дра­ма­ти­чний... За­раз, у до­бу но­вих те­хно­ло­гій, ду­же важ­ко бо­ро­ти­ся за гля­да­ча. Це має бу­ти ве­ли­ка колективна ро­бо­та.

На остан­ній зу­стрі­чі з Ва­си­льє­вим якийсь мо­ло­дий ре­жи­сер йо­го за­пи­тав, чи акту­аль­ний те­атр за­раз, ко­ли є те­ле­ба­че­н­ня, кі­но, Ін­тер­нет, Youtube? Той від­по­вів: «Те­атр акту­аль­ний, ко­ли су­спіль­ству ці­ка­ва лю­ди­на, ко­ли ми ба­чи­мо на ко­ну жи­ву лю­ди­ну, ко­тра не імі­тує щось, а го­во­рить про ре­аль­ні про­бле­ми». А ко­ли лю­ди­на пе­ре­стає бу­ти ці­ка­ва ін­шій лю­ди­ні — це ка­та­стро­фа!

ФО­ТО НА­ДА­НО ТЕ­А­ТРОМ

У ВИ­СТА­ВІ «ОДЕР­ЖИ­МА» ГО­ЛОВ­НУ РОЛЬ ВИ­КО­НА­ЛА ОКСА­НА ГРЕБЕНЮК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.