Про кри­ву те­ле­цін­но­стей

Оле­ксандр ТКА­ЧЕН­КО: «По­ки на екра­нах не бу­де ро­зум­ної роз­мо­ви про істо­рію, ми бо­ро­ти­ме­мо­ся зі сво­ї­ми ком­пле­кса­ми»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Мар’яна ЧОРНІЄВИЧ, Іри­на СТЕЛЬ­МАХ, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»

Біль­шість літньошколярів впер­ше ма­ли на­го­ду по­спіл­ку­ва­ти­ся з Оле­ксан­дром Тка­чен­ком, ге­не­раль­ним ди­ре­кто­ром «1+1 media». Спо­ча­тку бу­ло ні­яко­во, адже по­руч із лю­ди­ною, яка ство­рює кон­тент для те­ле­ка­на­ла, який див­ля­ться міль­йо­ни укра­їн­ців, не мо­же бу­ти зов­сім про­сто. Ясні, чі­ткі сло­ва, які скла­да­ли­ся у зро­зумі­лі й ви­чер­пні від­по­віді, спри­я­ли ро­зу­мін­ню то­го, скіль­ки люд­ської пра­ці за­ли­ша­є­ться по­за ка­дром та які зу­си­л­ля до­кла­да­ють ти­ся­чі лю­дей, аби що­дня ми на сво­їх те­ле­е­кра­нах ба­чи­ли те, що до­по­ма­гає нам зро­зу­мі­ти, що, як і де у сві­ті від­бу­ва­є­ться. Зчо­го по­чи­на­ла­ся істо­рія укра­їн­сько­го те­ле­ба­че­н­ня, в яко­му ста­ні во­но сьо­го­дні та яким по- вин­но бу­ти в май­бу­тньо­му — від­по­віді на ці за­пи­та­н­ня шу­ка­ли уча­сни­ки Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня» ра­зом із Оле­ксан­дром ТКА­ЧЕН­КОМ.

ПРО ТРИ ЕТА­ПИ СТА­НОВ­ЛЕ­Н­НЯ ТБ

— В ук ра їнсь ко го те ле ба чен ня бу ли три ета пи ста нов лен ня. Пер - ший етап — пі­сля здо­бу­т­тя не­за­ле­жно­сті, ко­ли за ду­же ко­ро­ткий пе­рі­од з’ яви ли ся пер ші при ват ні ка на ли. То­ді гля­да­чі по­ба­чи­ли аме­ри­кан­ські се­рі­а­ли в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді та укра­їн­ські пе­ре­да­чі. Не по­всю­ди, зви­чай­но, але на ба­га­тьох ка­на­лах. Бу­ло усві­дом­ле­н­ня то­го, що ми — но­ве по­ко­лі­н­ня жур­на­лі­сти­ки, яке при­йшло у пост­ра­дян­ський світ. Ра­ні­ше бу­ло так: «На XXV з’їзді КПРС все від­бу­ло­ся ду­же до­бре...» Зго­дом май­же ні­чо­го не змі­ни­ло­ся у фор­ма­ті по да ван ня но вин, але кра ват ки ста ли си ньо- жов ті й ак цент став: «Пер­ший Пре­зи­дент Укра­ї­ни по­їхав у Мон го лію, і то му у нас бу де най - кра­щий екс­порт ко­ней із Мон­го - лії » , — са ме так. До ве ло ся ба га то чо­го зро­би­ти для то­го, щоб пе­ре­йти до про­стої мо­ви спіл­ку­ва­н­ня і роз­по­від­а­ти новини та­ки­ми, яки­ми во­ни бу­ли в ре­аль­но­сті. Ми не мо­гли го­во­ри­ти ті­єю мо­вою, якою го­во­ри­ли ра­ні­ше, тож на­ма­га­ли­ся зна­йти но­вий ха­ра­ктер ко­му­ні­ка­ції та ін­то­на­цій, який був, мо­жна вва­жа­ти, акту­аль­ним на той час. Це озна­ча­ло го­во­ри­ти про міс це ві проб ле ми без шор і без уяв­ле­н­ня то­го, що ти си­диш у під жа ку на пар тій но му з’ їз ді, і це бу­ло ду­же при­ро­дно.

Та пі­сля то­го як по­ча­ли зні­ма­ти пер­ші се­рі­а­ли, став­ся пе­ре­лом — до­во­лі дра­ма­ти­чний, — ко­ли ТБ ма­со­во за­во­зи­ло ро­сій­ські се­рі­а­ли. Фа­ктич но ук ра їнсь ке те ле ба чен ня зве - ло­ся до по­ка­зу ро сій­ських се­рі­а­лів, ро сійсь ких пе ре дач, ук ра їнсь ких но вин та яки хось пуб лі цис тич них про­грам. І ли­ше зго­дом по­ча­ло роз­ви ва ти ся ук ра їнсь ке роз ва жаль не те ле ба чен ня. Це ду же важ ли вий крок під ку­том зо­ру ін­ду­стрії. Ба­га­то мо­їх зна­йо­мих, які пра­цю­ва­ли в но ви нах, за раз пра цю ють ре дак то - ра­ми, ав­то­ра­ми роз­ва­жаль­них про­е­ктів. І ду­же успі­шно.

І на­ре­шті, пі­сля остан­ніх бу­рем­них по­дій і тра­ге­дій укра­їн­ське те­ле ба чен ня до зрі ло до ви роб ниц т ва ук ра їнсь ких се рі а лів. Це знач ний крок з по гля ду усві дом лен ня то го, що від­бу­ва­ло­ся. Щоб бу­ло зро­зумі­ло: про­чи­тав я ви­слов­лю­ва­н­ня Та­ба­ко­ва з при­во­ду укра­їн­ців. Я ви­ріс на « Прос ток ва ши но » . Ме ні від ді ли ти Та ба ко ва від се бе — це все од но, що... умов­но ка­жу­чи, я ви­ро­став ні­би по­руч із ним. І усві­дом­ле­н­ня то­го, що ми вже не про­сто не одна кра­ї­на, а рі­зні за цін­но­стя­ми з ці­єю осо­би­сті­стю — це до­сить бо­лі­сний крок. І оче­ви­дно, як­би не по­дії, які остан­нім ча­сом від­бу­ва­ю­ться, на­вряд чи ста­ла­ся б ця ево­лю­ція се­рі­а­лів. Ба­га­то на­ших ко­лег з ін­ших ка­на­лів не ві­ри­ли, що укра­їн­ський се­рі­ал укра­їн­ською мо­вою мо­же бу­ти по­пу­ляр­ним. Че­сно ка­жу­чи, ми теж. Ми ду­ма ли, що він ма ти ме успіх, але не та­кий при­го­лом­шли­вий. Ли­ше пі - сля «Остан­ньо­го мо­ска­ля» ми на « 1+ 1 » зро зу мі ли оста точ но, що мо­жна спо­кій­но ви­ро­бля­ти укра - їн­ське, гля­дач уже го­то­вий. Біль­ше то го — він ску чив за ук ра їнсь ким, ба на­віть він рад­ше не знає, що та­ке укра­їн­ський се­рі­ал. За­раз ми тіль­ки по­чи­на­є­мо ро­зу­мі­ти, яку ін­то­на­цію, які істо­рії, яких ге­ро­їв — що тре­ба зні­ма­ти. Без­умов­но, є спе­ци­фі­чні ка­на­ли, які на­ма­га­ти­му­ться тя­гну­ти в ін­ший бік, але все одно це вже — пе­ре­лом. Сьо­го­дні на­ре­шті мо­жна го­во­ри­ти про більш-менш укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня.

Якщо ж го­во­ри­ти не ли­ше про се­рі­а­ли... На «1+1» був та­кий епі­зод (я то­ді не пра­цю­вав), ко­ли жур­на­лі­сти, ке­рів­ни­цтво ви­ба­ча­ло­ся пі­сля 2005 ро­ку. Во­ни ро­би­ли ба­га­то ре­чей, не ду­же прийня­тних, але в них хо­ча б ви­ста­чи­ло ро­зу­му ви­ба­чи­ти­ся. Жо­ден з ка­на­лів, які під час Май­да­ну «по­на­ро­блю­ва­ти справ», не ви­ба­чив­ся. То­му, до­ки во­ни цьо­го не зро­би­ли — не по­трі­бно зні­ма­ти з них від­по­від­аль­но­сті. І кон­тро­лю­ва­ти це по­вин­на гро­мад­ськість. Як­би гля­да­чі бо­дай пе­рі­о­ди­чно за­пи­ту­ва­ли, що ті жур­на­лі­сти й ке­рів­ни­ки ро­блять до­сі на те­ле­ба­чен­ні, — га­даю, це бу­ла б слу­шна гро­мад­ська по­зи­ція. Іна­кше всі зно­ву про все за­бу­дуть. Гро­мад­ська то­чка зо­ру існує в нас у кра­ї­ні. На­при­клад, ви­явив­ся зран­ку одно­го дня Єв­ген Чи­чвар­кін «тре­тім зай­вим» під час кон­кур­су на «Укр­на­фту», а під ве­чір йо­го не ста­ло. Чо­му не ста­ло? То­му що гро­мад­ська то­чка зо­ру вго­лос по­ста­ви­ла та­ке за­пи­та­н­ня: на­ві­що бу­ло про­во­ди­ти кон­курс, щоб в остан­ню хви­ли­ну з’яв­ля­ла­ся лю­ди­на без кон­кур­су? От вам кла­си­чний вплив гро­мад­ської дум­ки.

ПРО «НЕФОРМАТНУ» ІСТО­РІЮ

— На «плю­сах» є три ти­пи жур­на­ліст­ської ро­бо­ти: но­вин­на, пу­блі­ци­сти­чна і до­ку­мен­таль­ні про­е­кти, які фа­кти­чно сто­ять на ме­жі між жур­на­лі­сти­кою та ху­до­жнім тво - ром. Тим біль­ше, ко­ли йде­ться про іс то рію. Ми сві до мо ро би ли та кий про­ект, як, ска­жі­мо, «Се­кре­ти Сте­па­на Бан­де­ри» для то­го, щоб у су­спіль ст ві роз по ча ла ся вреш ті- решт дис­ку­сія з при­во­ду вла­сних за­бо­бон і ком­пле­ксів. Хтось ду­має про Бан­де­ру, що він зра­дник та во­рог укра­їн­сько­го на­ро­ду. А хтось пе­ре­ко­на­ний, що це іко­на, на яку тре­ба тіль­ки мо­ли­ти­ся в чер­во­но­му ку­тку. Але на­справ­ді він був жи­вою лю­ди­ною. Істо рич ною по стат тю, до во лі не од - но­зна­чною. Ми хо­ті­ли за­про­по­ну­ва­ти від­кри­ту щи­ру дис­ку­сію сто­сов­но то­го, як мо­жна спо­кій­но, без кри­ків, ста ви ти ся до кон т ро вер сій них істо­ри­чних по­ста­тей Укра­ї­ни. До­ки не бу де та кої роз мо ви, ми весь час бо­ро­ти­ме­мось із вла­сни­ми ком­пле­кса­ми. А це мо­жли­во ли­ше то­ді, ко­ли щи­ро у них зі­зна­є­шся. Сьо­го­дні ба­гаж не­пе­ре­бо­ре­них ком­пле­ксів від­би­ва­є­ться на ро­сі­я­нах, бо во­ни щи­ро ві­рять у те, що Ро­сія — по­над усе.

Десь у кві­тні ми­ну­ло­го ро­ку, пі­сля по­дій у Кри­му, я був на Каннському те­ле­ві­зій­но­му рин­ку і мав зу­стрі­чі зі сво­ї­ми ро­сій­ськи­ми ко­ле­га­ми, з яки­ми ми то­ва­ри­шу­ва­ли. Пер­ша ж на­ша ве­чір­ня зу­стріч ледь не за­кін­чи­лась бій­кою. На­сту­пно­го ран­ку на­ма­гав­ся зро­зу­мі­ти, що, вла­сне, від­бу­ва­ло­ся. Це лю­ди, ко­трих я знаю, осві­че­ні, роз­мов­ля­ють кіль­ко­ма мо­ва­ми, по­до­ро­жу­ють сві­том, ці­кав­ля­ться аме­ри­кан­ським те­ле­ба­че­н­ням, і за­га­лом із си­сте­мою цін­но­стей у них більш-менш нор­маль­но, то­му що ці лю­ди лю­блять сво­бо­ду і, так би мо­ви­ти, не за­плю­щу­ва­ли очей ба­га­то на що з то­го, що від­бу­ва­ли­ся в Ро­сії. По­тім ме­ні ста­ло зро­зумі­ло, що про­бле­ма не тіль­ки в цій істо­рії, пов’яза­ній з ро­сій­ською са­мо­сві­до­мі­стю, яка здійня­лась пі­сля «Крим- наш», а, вла­сне, з те­ле­ба­че­н­ням, на яко­му во­ни са­мі пра­цю­ють. Во­ни ста­ють жер­твою то­го, про що са­мі ж роз­по­від­а­ють. Тож якщо во­ни зро­зу­мі­ють у якийсь мо­мент, що це не­прав­да, — до­ве­де­ться ви­зна­ва­ти одне, дру­ге, тре­тє, че­твер­те, а для цьо­го тре­ба ма­ти смі­ли­вість. Це по­ка­зо­вий при­клад то­го, як те­ле­ба­че­н­ня не тіль­ки ма­ні­пу­лює то­чкою зо­ру, а й до­ко­рін­но змі­нює сві­до­мість лю­дей, які ви­му­ше­ні по­ві­ри­ти в цю прав­ду. То­му від­по­від­аль­ність те­ле­ба­че­н­ня сто­сов­но то­го, чи го­во­рить во­но мо­вою фа­ктів, чи сві­до­мо вда­є­ться до ма­ні­пу­ля­цій, без сум­ні­вів, існує...

А з га­зе­тою «День» під­хо­ди­мо до пам’ ят них дат Ярос ла ва Муд ро го. До нас на­віть на­ді­йшла про­по­зи­ція зня­ти се­рі­ал, при­свя­че­ний се­ре­днім ві­кам Укра­ї­ни. Нас це ці­ка­вить. Але ми на ма га є мо ся під хо ди ти до пам’ятних дат чи днів на­ро­дже­н­ня з по­мір­ко­ва­ної по­зи­ції, зва­жа­ю­чи на те, чи до­сить у нас ці­ка­во­го ма­те­рі­а­лу, щоб ми мо­гли за­ці­ка­ви­ти гля­да­ча ті­єю чи ін­шою істо­ри­чною по­ста­т­тю чи по­ді­єю. Щоб бу­ло зро­зумі­ло, та­кий ма­те­рі­ал, як про Бан­де­ру чи Шев чен ка, мож на зро би ти десь за п’ять-шість мі­ся­ців. Це ве­ли­че­зний об­сяг ро­бо­ти. А для то­го, щоб по­я­сни ти ши ро ко му за га лу, хто та кий, ска­жі­мо, Ле­о­нід Плющ, — по­трі­бно ро­би­ти від­ступ в істо­рію, роз­гор­та­ти ши­ро­ку кар­ти­ну: що це за лю­ди­на, яке во­на зна­че­н­ня має для Укра­ї­ни. У ма­лень­ко­му ін­фор­ма­цій­но­му сю же ті мож на, без пе реч но, по ста - ви­ти га­ло­чку, що ти це зро­бив, але на­скіль­ки ефе­ктив­но? Ти не всти­гнеш за ці ка ви ти гля да ча по стат тю ці­єї лю ди ни за кіль ка хви лин. Це мож на ре алі зу ва ти або в до ку мен - таль но му філь мі, або че рез ін ші пла­тфор­ми, на­при­клад — Ін­тер­нет. Без пе реч но, це тре ба ро би ти, і не факт, що там ау­ди то рія бу де менш чи­слен­ною, ніж на те­ле­ба­чен­ні. Ми жи ве мо в ба га то плат фор м ну до бу. Не іс нує од но го ка на лу зв’ яз ку. Їх над­зви­чай­но ба­га­то, і во­ни рі­зні за сти лем по да чі. То му що ра зу тре ба оби­ра­ти фор­му, яка більш до­ціль­на для ті­єї чи ін­шої ін­фор­ма­ції.

ПРО НО­ВИН­КИ «ПЛЮ­СІВ»

— Однак якщо ти бу­деш «під­тя­гу­ва­ти» гля­да­ча з ран­ку до но­чі, то він вто­ми­ться. Всі за­йма­ю­ться фі­зи­чни­ми впра­ва­ми або зран­ку, або уве­че­рі, і то не ду­же дов­го. Але со­ці­аль­но ва­жли­ві ре­чі ми ро­би­мо. Най­ближ­чим ча­сом у нас ви­хо­ди­ти­муть пе­ре­да­чі та се­рі­а­ли ан­глій­ською мо­вою з укра­їн­ськи­ми суб­ти­тра­ми. Ми не бу­де­мо ро­би­ти це ма­со­во, бо з на­шою сі­ткою мов­ле­н­ня не бу­дуть ди­ви­ти­ся ан­глій­ською. Але якщо ми роз­по­чне­мо цю спра­ву, це має шанс ста­ти пев­ною тра­ди­ці­єю, яку ін­ші ка­на­ли мо­жуть під­хо­пи­ти. Оскіль­ки до­свід по­ка­зує, що спо­ча­тку во­ни в нас плю­ю­ться, а по­тім по­чи­на­ють ро­би­ти те ж са­ме. І це мо­же ста­ти тра­ди­ці­єю в Укра­ї­ні. У ба­га­тьох схі­дно­єв­ро­пей­ських кра­ї­нах це прийня­тна річ, оскіль­ки дає змо­гу ба­га­тьом лю­дям вчи­ти мо­ви. Не ду­маю, що у нас во­на ста­не ма­со­вою в прайм-тайм, але це мо­же ста­ти пев­ним но­ва­тор­ством для не­ве­ли­ких ка­на­лів.

Ні­хто не при­му­шує ди­ви­ти­ся новини в то­му ви­гля­ді, в яко­му во­ни бу­ли прийня­тні де­сять ро­ків то­му. То­му якщо ви весь час не ди­ву­є­тесь, то мо­же­те за­ли­ши­ти­ся в ми­ну­ло­му. На сьо­го­дні світ — це ба­га­т­опла­тформ­на жур­на­лі­сти­ка, і ко­жна плат- фор­ма ви­ма­гає осо­бли­во­го сти­лю по­да­чі. До­во­ди­ться кру­ти­ти го­ло­вою на 360 гра­ду­сів. Бо те, що за­раз від­бу­ва­є­ться у сві­ті, у нас бу­де за рік чи два. І якщо не ди­ву­ва­ти­ся по­стій­но, якщо не ди­ви­тись дов­ко­ла се­бе, то мо­жна за­ли­ши­ти­ся в ми­ну­ло­му і не від­по­від­а­ти то­му сти­лю, тій по­да­чі, мо­ві, яка акту­аль­на на сьо­го­дні.

... Спо чат ку ре во лю ція, по тім вій на зму шу ють змі ню ва ти наш ве­ктор. Для нас оче­ви­дно, що очі­ку­ва­н­ня гля­да­чів тро­хи іна­кші. Лю­ди вто­ми­ли­ся від вій­ни та гні­тю­чих но­вин, хо чуть яко гось теп ла або на - віть схо ва ти го ло ву в пі сок... То му ін­то­на­ція на сьо­го­дні де­що іна­кша. За раз ми об ду му є мо пе ре фор ма ту - ван ня. До ко рін но змі нить ся наш сайт — уже ці­єї осе ні він бу де зов - сім ін шим. Оче вид но, що це бу де пер­ший сайт та­ко­го ти­пу в Укра­ї­ні. Та­кож ви­до­змі­ню­ва­ти­му­ться новини, бо якщо ти не онов­лю­є­шся весь час, то втра­ча­єш мо­мент кон­та­кту з чи­та­чем, гля­да­чем.

ПРО НЕВИСВІТЛЕНУ ВІЙ­НУ

— Жур­на­лі­сти, які бу­ли на фрон ті, ро зу мі ють, що хо ті ли б от - ри­му­ва­ти сол­да­ти, які там во­ю­ють. Най­пер­ше — це щи­рість, те­пло, лю­бов, і на­ші жур­на­лі­сти на­ма­га­ю­ться це пе­ре­да­ти у сво­їх ре­пор­та­жах. Але во­дно­час є пев­на про­бле­ма — не все, що ба­чать ре­пор­те­ри, во­ни мо­жуть роз­по­ві­сти —і з по­гля­ду без­пе­ки, і з по­гля­ду вну­трі­шньо­го ба­жа­н­ня не зав­да­ти яко­їсь шко­ди вій­ськам. Ми по­стій­но го­во­ри­мо про всі про­бле­ми, які пов’ яза ні з за без пе чен ням військ, з ти­ми чи ін­ши­ми по­мил­ка­ми ко­ман­ду­ва­н­ня, які ма­ють мі­сце, на жаль. За­плю­щу­ва­ти очі на якісь важ ли ві ре чі, які за ва жа ють нам обо­ро­ня­ти­ся й пе­ре­ма­га­ти, ми не мо­же­мо і не бу­де­мо.

Але нас не пус ка ють на « той бік». Ми б хо­ті­ли там по­бу­ва­ти, але є при­чи­ни, че­рез яі ми ту­ди не їде­мо, хоч де­кіль­ка ка­на­лів уже по­чи­на ють от ри му ва ти акре ди та цію у «ЛНР» і «ДНР». По-пер­ше, ми бо­ї­мо­ся за без­пе­ку на­ших жур­на­лі­стів, а по- дру ге, ко ли на ма га є мось ту ди по­тра­пи­ти не­ле­галь­но, по­тім до на­ших жур на ліс тів чи лю дей, які їх су­про­во­джу­ють, над­хо­дять від­вер­ті по­гро­зи. Ми сві­до­мо не бе­ре­мо ці­єї акре­ди­та­ції. Нам не по­трі­бна акре­ди­та­ція то­го, чо­го ми не ви­зна­є­мо. То му в ме не ви ни ка ють за пи тан ня до жур на ліс тів, які сві до мо йдуть на цю акре ди та цію і пре крас но ро - зу мі ють, що все, що там на справ ді від бу ва єть ся, во ни роз по віс ти не змо жуть, — чо му на ук ра їнсь ко му те ле ба чен ні, на ба га тьох те ле ка на - лах ці ре­пор­та­жі йдуть в ефір?

Най­кра­ща від­по­відь у цій си­ту­а­ції — це щи­рість, при­чо­му щи­рість усіх, хто бе­ре участь у цьо­му про­це­сі. На­ша кра­ї­на має ке­рів­ни­ків, які по вин ні чіт ко ска за ти, про що йдеть ся, ко ли ми го во ри мо про «ЛНР» та «ДНР». Це оку­по­ва­ні те­ри то рії, це те ри то рії з особ ли вим ста ту сом, які за пи су ють ся у Кон с - ти­ту­цію, це на­ші ви­бор­ці чи не на­ші ви бор ці, яких ми бло ку є мо чи да є мо їм пе ре пус т ки? Оскіль ки у нас є по­двій­ні по­ня­т­тя, то не­має одно знач ної від по ві ді на ці за пи тан - ня. Ко жен ви хо дить із тих цін нос - тей, які він спо ві дує. Одно знач ної сис те ми цін нос тей у кра ї ні що до цьо го пи тан ня не іс нує. Не ли ше цін­но­стей, а й ви­бо­ру. Ні дер­жав­но­го, ні під ку том зо ру гро мадсь кої дис ку сії. Спо чат ку має бу ти чіт ко ви­зна­че­на дер­жав­на по­зи­ція, бо якщо ми по чне мо го ло су ва ти за ту Кон­сти­ту­цію, в яку бу­дуть впи­са­ні осо­бли­во­сті яко­гось там ста­ту­су, то­ді по­трі­бно ви­зна­ва­ти, що це не оку­по ва на те ри то рія. І то ді по тріб но ви­сві­тлю­ва­ти там по­дії. То­ді не тре­ба го­во­ри­ти, що «ми з бан­ди­та­ми не бу­де­мо роз­мов­ля­ти», а тре­ба їха­ти і роз мов ля ти. То ді це бу дуть не по - двій ні стан дар ти, а пев на від по ві - даль­ність. А це важ­ко зро­би­ти, то­му що це мо­же за­шко­ди­ти по­лі­ти­чним рей­тин­гам...

Усі зна ють, хто наш влас ник. Ко ли ви ни ка ють якісь проб ле ми, жур на ліс ти мо жуть до ньо го звер - ну­ти­ся, він при­хо­дить у ньюс-рум, і йде ак тив не спіл ку ван ня, в то му чи­слі з пев­ни­ми го­стри­ми пи­та­н­ня­ми й до­во­лі від­вер­ти­ми від­по­від­я­ми влас ни ка. Я пра цю вав з різ ни ми олі­гар­ха­ми і мо­жу ска­за­ти, що це, в прин­ци­пі, най­більш від­кри­тий сто­сов­но ко­му­ні­ка­ції та щи­рий у сво­їх впли­вах олі­гарх. То­му нам у цьо­му пла­ні про­сті­ше. На­віть якщо є якісь ню ан си, во ни ви рі шу ють ся за щи - рою роз­мо­вою, у нас є пев­ні пра­ви­ла, яких ми не по ру шу є мо. Мо ва фа­ктів — це мо­ва фа­ктів. Тоб­то ді­ють пев­ні пра­ви­ла, і най­го­лов­ні­ше, на мою дум­ку, не тіль­ки зна­ти, хто є вла­сни­ком, а щоб ці пра­ви­ла існу­ва­ли в біль­шо­сті ме­діа.

Під час вій­ни не мо­жна за­бу­ва­ти, що ти лю­ди­на. І на­ші ка­ме­ри, і на­ші комп’юте­ри не є збро­єю, яка має вби­ва­ти, во­на має ін­фор­му­ва­ти. На від­мі­ну від ро­сі­ян, ми по­вин­ні го­во­ри­ти мо­вою фа­ктів і ба­чи­ти те, що на­справ­ді від­бу­ва­є­ться, а не те, що нам хо­ті­ло­ся б. І це над­зви­чай­но скла­дний ви­бір. То­му що ін­ко­ли хо­че­ться про­мов­ча­ти, ска­за­ти на бі­ле чор­не. Але не мо­жна не то­му, що вій­на. Бо якщо про вій­ну го­во­ри­ти мо­вою не­прав­ди, ти, ско­рі­ше за все, про­гра­єш. А ми ма­є­мо ви­гра­ти.

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ПІ­СЛЯ ЗУ­СТРІ­ЧІ З ОЛЕ­КСАН­ДРОМ ТКА­ЧЕН­КОМ «ЛІ­ТНЬО­ШКО­ЛЯ­РІ» ПО­СТА­НО­ВИ­ЛИ — МА­Є­МО УСІ РА­ЗОМ ФОР­МУ­ВА­ТИ ЯКІ­СНУ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ­КУ ТА ЗНА­ХО­ДИ­ТИ ТО­ЧКИ, ЯКІ МО­ЖУТЬ ОБ’ЄД­НА­ТИ КРА­Ї­НУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.