Від­сту­па­ти ні­ку­ди

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Усе­ре­ди­ні 1990-х у ме­не на ку­хні ще пра­цю­ва­ло дро­то­ве ра­діо. Тіль­ки то­му, на­пев­но, ме­ні й по щас ти ло по чу ти те ін - терв’ю. Роз­мо­ва бу­ла з уча­сни­ком то­ді ще Ве­ли­кої Ві­тчи­зня­ної вій­ни, Ге­ро­єм Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, який отри­мав свою на­го­ро­ду за фор­су­ва­н­ня Дні­пра. Я не за­пам’ятав йо­го іме­ні. І хо­ча ме­ні як істо­ри­ку не­скла­дно бу­ло б йо­го від­но­ви­ти, адже зна­че­н­ня це не має жо­дно­го. Су­дя­чи з по­чу­то­го, лю­ди­на це бу­ла про­ста, у сво­їй кар’єрі ні­ко­ли не під­ні­ма­лась ви­ще не­хи­трих під­со­бних сіль­ських ро­біт на кшталт па­сту­ха, а на ста­рість — сто­ро­жа. Йо­го мо­ва ря­сні­ла ко­ло­ри­тни­ми про­сто­рі­чни­ми ви­сло­ва­ми, і на ті ча­си мі­сця­ми ста­ва­ло на­віть див­но, як та­ке мо­же зву­ча­ти в ефі­рі пу­ри­тан­сько­го Пер­шо­го ка­на­лу укра­їн­сько­го ра­діо. Ось ці­єю мо­вою, в якій ще зву­ча­ла го­вір­ка сол­да­та да­ле­ко­го 1943 ро­ку, він у по­дро­би­цях і роз­по­вів, як отри­мав зо­ло­ту зір­ку Ге­роя.

Йо­го ба­таль­йон пе­ре­пра­вив­ся че­рез Дні­про в чи­слі пер­ших, за­знав­ши від­но­сно не­ве­ли­ких втрат. Ле­две око­пав­шись, він по­тра­пив під шкваль­ний ар­ти­ле­рій­ський во­гонь, а ко­ли наш ге­рой опри­том­нів, не за­ли­ши­ло­ся в жи­вих жо­дно­го йо­го то­ва­ри­ша. Ли­ше по­льо­вий те­ле­фон, який за див­ною прим­хою До­лі пра­цю­вав, і нім­ці, які про­чі­су­ва­ли бе­рег у по­шу­ках тих, хто ви­жив. На то­му бо­ці те­ле­фон­но­го дро­ту і Дні­пра ви­явив­ся хтось із шта­бних. Сол­дат, не роз­би­ра­ю­чи хто, тіль­ки й про­сив крізь сльо­зи, щоб йо­го за­бра­ли звід­ти. Спер­шу на­чеб­то по­кли­ка­ли яко­гось пол­ков­ни­ка. По­тім до слу­хав­ки пі­ді­йшов ге­не­рал. Він ви­явив­ся не­по­га­ним пси­хо­ло­гом і якось зміг за­спо­ко­ї­ти істе­ри­ку кон­ту­же­но­го сол­да­та: «За­спо­кой­ся, за­бе­ре­мо, щой­но стем­ніє, — по­стій­но твер­див він. — Ти тіль­ки опи­ши, що ти дов­ко­ла ба­чиш». І на­пе­ре­до­дні від­мо­бі­лі­зо­ва­ний на­їв­ний сіль­ський хло­пець, огов­тав­шись, про­сто­ду­шно в по­дро­би­цях опи­сав, де яка ні­ме­цька те­хні­ка, а де ску­пче­н­ня сол­да­тів. «Тіль­ки за­бе­ріть ме­не звід­си. Не за­будь­те», — встав­ляв він час від ча­су в роз­мо­ву.

Ге­не­рал твер­до обі­цяв, а че­рез 20 хви­лин над го­ло­вою сол­да­та зно­ву роз­вер­зло­ся пе­кло. Цьо­го ра­зу ство­ре­не вже не ні­ме­цькою, а ра­дян­ською ар­ти­ле­рі­єю. Зно­ву з тем­но­ти сол­дат ви­нир­нув ли­ше на тре­тій день. Він ма­ло що за­пам’ятав із тих днів у го­спі­та­лі, по­ки зно­ву по­чав чу­ти й го­во­ри­ти. Ли­ше як до ньо­го при­хо­див якийсь ге­не­рал, який чо­мусь три­мав йо­го за ру­ку і пла­кав. А по­тім ви­яви­лось, що ге­не­рал пред­ста­вив йо­го до ме­да­лі Ге­роя Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Як бу­ло на­пи­са­но у пред­став­лен­ні, за те, що «ви­кли­кав во­гонь на се­бе». Ве­ду­ча, на­ма­га­ю­чись ви­ве­сти роз­мо­ву на зви­чний шлях, по­ча­ла го­во­ри­ти про те, який це му­жній вчи­нок. Але ста­рий швид­ко її пе­ре­бив: «Ти що, зду­рі­ла?! Та як­би я тіль­ки знав, що во­ни по ме­ні з гар­мат уда­рять».

Вко­тре я при­га­дав цю істо­рію цьо­го ти­жня, ко­ли ка­ток ро­сій­ської «гро­мад­ської дум­ки» по­чав не­згра­бно роз­вер­та­ти­ся в бік чер­го­во­го по­дра­зни­ка. На по­ча­тку ли­пня на сай­ті Дер­жар­хі­ву Ро­сії бу­ло опу­блі­ко­ва­но до­від­ку-до­по­відь го­лов­но­го вій­сько­во­го про­ку­ро­ра Ми­ко­ли Афа­на­сьє­ва від 10 трав­ня 1948 ро­ку, під­го­тов­ле­ну для Ан­дрія Жда­но­ва, який з 1946 ро­ку як член По­літ­бю­ро і Се­кре­та­рі­а­ту ЦК Пар­тії курирував зокре­ма й Управ­лі­н­ня про­па­ган­ди та агі­та­ції. Роз­слі­ду­ва­н­ня вій­сько­во­го про­ку­ро­ра Афа­на­сьє­ва бу­ло при­свя­че­не істо­рії про по­двиг 28 во­ї­нів­пан­фі­лов­ців на чо­лі з по­лі­тру­ком Ва­си­лем Кло­чко­вим, які, згі­дно із се­рі­єю ста­тей ар­мій­ської га­зе­ти «Чер­во­на зір­ка», бі­ля роз’їзду Ду­бо­сє­ко­во під Во­ло­ко­лам­ськом ці­ною сво­їх жит­тів зу­пи­ни­ли на­ступ 50 ні­ме­цьких тан­ків за під­трим­ки мо­то­пі­хо­ти, зни­щив­ши 18 із них. Вла­сне, по­ча­тком то­го роз­слі­ду­ва­н­ня слу­гу­вав арешт, здій­сне­ний про­ку­ра­ту­рою Хар­ків­сько­го гар­ні­зо­ну ще в ли­сто­па­ді 1947 ро­ку. За до­бро­віль­ну зда­чу в по­лон на­ве­сні 1942-го, а пі­зні­ше і слу­жбу на по­са­ді на­чаль­ни­ка оку­па­цій­ної по­лі­ції се­ла Пе­ре­коп Вал­ків­сько­го ра­йо­ну Хар­ків­ської обла­сті бу­ло за­три­ма­но, а пі­зні­ше й за­су­дже­но одно­го з по­смер­тно пред­став­ле­них до зір­ки Ге­роя 28 пан­фі­лов­ців — Іва­на До­бро­ба­бі­на. Під час об­шу­ку при ньо­му бу­ло зна­йде­но при­мір­ник книж­ки, в якій бу­ло опи­са­но йо­го ге­ро­ї­чний по­двиг і смерть.

За­га­лом істо­рія, як вій­сько­вий ко­ре­спон­дент Ва­силь Ко­ро­тє­єв і лі­те­ра­тур­ний ре­да­ктор «Чер­во­ної зір­ки» Оле­ксандр Кри­ви­цький (пі­зні­ше ві­до­мі ра­дян­ські пи­сьмен­ни­ки і пу­блі­ци­сти) ви­га­да­ли міф, із яким по­ми­ра­ли на по­лі бою, на яко­му ви­ро­сли пі­сля вій­ни кіль­ка по­ко­лінь ра­дян­ських хло­пча­ків, да­ле­ко не но­ва. Ще на­при­кін­ці 1980-х на хви­лі гор­ба­чов­ської Пе­ре­бу­до­ви і Гла­сно­сті, які при­від­кри­ли ар­хі­ви і, що най­ва­жли­ві­ше, ста­ли при­чи­ною спле­ску в су­спіль­стві над­зви­чай­но­го ін­те­ре­су до істо­рії СРСР, ті, хто хо­тів, ді­зна­ли­ся прав­ду про «по­двиг Га­стел­ло», чий лі­так ле­жить у бо­ло­ті за кіль­ка де­ся­тків кі­ло­ме­трів від най­ближ чої до ро ги, про Зою Кос мо - дем’ян­ську, яку зло­ви­ли се­ля­ни за те, що во­на по­се­ред зи­ми па­ли­ла їхні бу­дин­ки, в яких бу­ли ді­ти, але не бу­ло нім­ців... Про де­ся­тки, со­тні фра­гмен­тів ве­ли­кої мо­за­ї­ки бре­хні, яку по шма­то­чку скла­ла за сім де­ся­ти­літь сво­го існу­ва­н­ня ко­му­ні­сти­чна про­па­ган­да.

Сьо­го­дні ін­те­рес до ми­ну­ло­го в Ро­сії пі­ді­грі­ва­є­ться вже дер­жа­вою. Юві­лей за­кін­че­н­ня вій­ни не оми­ну­ли не ли­ше те­ле­ка­на­ли, го­ло­во­мов­ці і го­ло­во­пи­сці на слу­жбі крем­лів­ської про­па­ган­ди, кі­но і те­атр, шко­ли й уні­вер­си­те­ти, чи­нов­ни­ки і прой­ди­сві­ти, що за­по­ло­ни­ли со­ці­аль­ні ме­ре­жі, але на­віть і ви­ще ке­рів­ни­цтво кра­ї­ни. Са­ме ре­а­кці­єю на про­сто­ро­ві од­кро­ве­н­ня ро­сій­сько­го пре­зи­ден­та Во­ло­ди­ми­ра Пу­ті­на й ста­ли кіль­ка ін­терв’ю у кві­тні-трав­ні цьо­го ро­ку го­ло­ви Дер­жар­хі­ву Ро­сії Сер­гія Ми­ро­нен­ка, в яких він мо­вою до­ку­мен­тів пункт за пун­ктом спро­сто­ву­вав усе те, що на­го­ро­див про вій­ну ро­сій­ський пре­зи­дент. А ілю­стра­ці­єю до йо­го слів ста­ла пу­блі­ка­ція до­ку­мен­тів, на які Сер­гій Ми­ро­нен­ко в цих ін­терв’ю по­си­лав­ся. Зда­ва­ло­ся б, у сьо­го­дні­шній Ро­сії віль­ність не­ми­сли­ма — дер­жав­но­му слу­жбов­цю ви­со­ко­го ран­гу, не­хай і не від сві­ту цьо­го, а від сві­ту на­у­ки, від­кри­то су­пе­ре­чи­ти пре­зи­ден­то­ві. Про­те Сер­гію Ми­ро­нен­ку не ли­ше да­ли слово, але на­віть ру­пор крем­лів­ської про­па­ган­ди те­ле­ка­нал «Рос­сия24» при­свя­тив роз­він­чу­ван­ню мі­фу про 28 пан­фі­лов­ців ці­лий сю­жет.

Що це? Чер­го­вий істо­ри­чний роз­во­рот крем­лів­ської ха­тин­ки до Азії за­дом, а до Єв­ро­пи пе­ре­дом? Пер­ші озна­ки дав­но обі­ця­но­го роз­ко­лу се­ред ро­сій­ської по­лі­ти­чної елі­ти? — За за­галь­ної за­кри­то­сті про­це­сів ухва­ле­н­ня по­лі­ти­чних рі­шень ро­сій­ським ке­рів­ни­цтвом ми, по­ді­бно до за­хі­дних ра­дя­но­ло­гів 1970-х, на­ма­га­є­мо­ся в ко­жно­му чхан­ні за по­ки що ще ді­ря­вою за­ві­сою по­ба­чи­ти озна­ки яки­хось гло­баль­них про­це­сів. На­справ­ді ж опу­блі­ку­ва­ли, по­ка­за­ли — і що?! Зда­є­ться, дав­ши слово Сер­гію Ми­ро­нен­ку, крем­лів­ські іде­о­ло­ги пе­ре­слі­ду­ва­ли ме­ту не до­не­сти до на­ро­ду прав­ду про по­дії ті­єї вій­ни, але на­справ­ді по­ка­за­ти 11 від­со­ткам ро­сі­ян, що чи­нять опір по­ки що про­па­ган­дист­ській ма­ши­ні, перш за все ще ми­сля­чій ін­те­лі­ген­ції, що прав­да ця на­справ­ді ні­ко­му не по­трі­бна. Не пе­ре­йме­ну­ють ву­ли­ці, за­во­ди і пар­ки, не пе­ре­пи­шуть під­ру­чни­ки. Щой­но зня­тий фільм, при­свя­че­ний пан­фі­лов­цям, без ку­пюр ви­йде на екра­ни кра­ї­ни, так са­мо, як кіль­ко­ма ро­ка­ми ра­ні­ше зокре­ма і в Укра­ї­ні де­мон­стру­вав­ся ро­сій­ський фільм про ще одну ви­гад­ку ра­дян­ської про­па­ган­ди — «матч смер­ті». А на до­да­ток, за умо­ви па­ну­ва­н­ня в су­спіль­стві апа­тії, агре­сив­на мен­шість уже по­ча­ла цьку­ва­н­ня спо­ча­тку те­ле­ка­на­лу, а по­тім і Сер­гія Ми­ро­нен­ка.

Прав­да в сьо­го­дні­шній Ро­сії, як і 70 ро­ків то­му, ні­ко­му не по­трі­бна. Си­сте­ма, що скла­ла­ся за сто­лі­т­тя, вміє ство­рю­ва­ти ли­ше хи­бних ге­ро­їв — ге­ро­їв вій­ни і пра­ці (при­га­дай­мо міф про рекорди Ста­ха­но­ва). Кра­ї­на, де справ­жній по­двиг ви­на­го­ро­джу­вав­ся за­бу­т­тям, а пра­ця — фо­то­гра­фі­єю на до­шці по­ша­ни. Сьо­го­дні во­на вдо­сталь пло­дить но­ві про­па­ган­дист­ські пу­сту­шки, і но­ві по­ко­лі­н­ня ро­сі­ян зро­ста­ють на при­кла­ді «по­дви­гів» не ли­ше пан­фі­лов­ців, але й про­сто­го ро­стов­сько­го хло­пця із за­бав­ним прі­зви­ськом «Мо­то­ро­ла». Зміна в кур­сі? — Смі­шно. Сьо­го­дні­шній Ро­сії, за сло­ва­ми, при­пи­са­ни­ми по­лі­тру­ку Кло­чко­ву, від­сту­па­ти ні­ку­ди.

То як же що­до то­го ста­ро­го, з яко­го ми по­ча­ли на­шу сьо­го­дні­шню роз­мо­ву, — вва­жа­ти йо­го ге­ро­єм чи ні? За ми­ну­лі від то­го ефі­ру 20 ро­ків я так і не змі­нив сво­єї пер­шої дум­ки на цей ра­ху­нок. — Так, він справ­жні­сінь­кий ге­рой. Він не під­хо­пив зір­ко­ву хво­ро­бу, не тор­гу­вав, по­ді­бно ба­га­тьом, фрон­то­вою на­го­ро­дою в обмін на по­са­ди і при­ві­леї. Він за­ли­шив­ся про­стою, але че­сною лю­ди­ною в кра­ї­ні, де бре­хня бу­ла зве­де­на в ранг дер­жав­ної іде­о­ло­гії. На­пев­но, це і є го­лов­ний по­двиг йо­го жи­т­тя. Як там ска­зав ко­лись Лу­ї­джі Пі­ран­дел­ло: «Ге­ро­єм бу­ва­ють раз у жит­ті, а по­ря­дною лю­ди­ною тре­ба бу­ти що­дня».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.