«Ска­за­ти не­гі­дни­ку, що він не­гі­дник – мо­жна і тре­ба»

Нью-йорк­ська гру­па Signerbusters — справ­жній ко­шмар для тих ро­сій­ських га­стро­ле­рів, які під­три­ма­ли пу­тін­ську агре­сію про­ти Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День», Ки­їв — Нью-Йорк — Ки­їв

Signerbusters — не­ве­ли­ка, але згур­то­ва­на спіль­но­та пред­став­ни­ків укра­їн­ської (і не ли­ше укра­їн­ської) ді­а­спо­ри в Нью-Йор­ку, справ­жній ко­шмар тих ро­сій­ських га­стро­ле­рів (акто­рів, му­зи­кан­тів, ре­жи­се­рів), які під­три­ма­ли пу­тін­ську агре­сію про­ти Укра­ї­ни, під­пи­сав­ши на­ве­сні ми­ну­ло­го ро­ку сум­но­зві­сно­го ли­ста «Ді­я­чі куль­ту­ри Ро­сії — на під­трим­ку по­зи­ції пре­зи­ден­та що­до Укра­ї­ни та Кри­му». При­скі­пли­ві Signerbusters від­сте­жу­ють ко­жен при­їзд, кон­церт, прем’єру під­пи­сан­тів у Нью-Йор­ку й бу­кваль­но пе­ре­слі­ду­ють їх сво­ї­ми пі­ке­та­ми, зму­шу­ю­чи де­яких «ді­я­чів» про­сто ря­ту­ва­ти­ся вте­чею.

Сьо­го­дні в «Дні» — роз­мо­ва з дво­ма актив­ни­ми уча­сни­ця­ми гру­пи. Ка­те­ри­на Шра­га на­ро­ди­ла­ся в Ки­є­ві, жи­ве у США 23 ро­ки, фі­ло­лог, ар­хі­віст. Ва­лен­ти­на Бар­да­ко­ва в США 12 ро­ків, ро­дом із Чер­ні­го­ва, вчи­тель по­ча­тко­вих кла­сів.

«ДЛЯ МЕ­НЕ ЦЕЙ ЛИСТ БУВ ПОВ­НИМ ЗА­БУ­Т­ТЯМ ТО­ГО, ЩО В ХХ СТО­ЛІТ­ТІ СТА­ЛО­СЯ З РО­СІЙ­СЬКОЮ КУЛЬ­ТУ­РОЮ»

— Спо­ча­тку ска­жіть, чо­му ви — лю­ди зайня­ті, та­кі, що жи­вуть да­ле­ко від Укра­ї­ни, — вплу­та­ли­ся в на­стіль­ки три­ва­лу про­те­стну кам­па­нію?

Ка­те­ри­на ШРА­ГА: — На­ше жи­т­тя сер­йо­зно змі­ни­ло­ся з по­ча­тком Май­да­ну. Вся ува­га і весь віль­ний час, яко­го бу­ло не так і ба­га­то, в ме­не й мо­го чо­ло­ві­ка пе­ре­мкну­ли­ся ту­ди. Лю­ди за­хо­ті­ли жи­ти гі­дно, а не так, як їм про­по­ну­ва­ли, і це ви­я­ви­ло­ся ду­же спів­зву­чно з на­ши­ми ети­чни­ми прин­ци­па­ми. З ане­ксі­єю Кри­му вза­га­лі по­ча­ли­ся істо­ри­чні флеш­бе­ки. Я ра­ні­ше ча­сто за­пи­ту­ва­ла се­бе: чо­му ста­ло­ся те, що ста­ло­ся в 1930-х у Ні­меч­чи­ні, в Єв­ро­пі, у сві­ті? І ра­птом ре­аль­ність по­ча­ла да­ва­ти від­по­віді. Десь ко­гось вби­ва­ють, за­хо­плю­ють те­ри­то­рії — а тут усе нор­маль­но, хо­ди­мо до ка­фе, про­дов­жу­є­мо жи­ти. Хай про­зву­чить го­ло­сно, але ми не мо­гли іна­кше. А під­пи­сан­та­ми ми зайня­ли­ся, бо я ро­сій­ський фі­ло­лог, і для ме­не цей лист був пов­ним за­бу­т­тям то­го, що в ХХ сто­літ­ті ста­ло­ся з ро­сій­ською куль­ту­рою. Я ви­рі­ши­ла для се­бе: ні, лю­бі — скіль­ки їзди­ти­ме­те, стіль­ки хо­ди­ти­му на про­тест.

Ва­лен­ти­на БАР­ДА­КО­ВА: — Спо­ча­тку я ли­ше спо­сте­рі­га­ла за тим, що від­бу­ва­є­ться. По­би­т­тя сту­ден­тів вра­зи­ло ме­не, але я не зна­ла, чим до­по­мог­ти. Ви­рі­ши­ла по­їха­ти з чо­ло­ві­ком до Ки­є­ва. Ми бу­ли на Май­да­ні в сі­чні. Ко ли я по вер ну ла ся до Нью­Йор­ка, то бу­ла вже ін­шою, бу­ла го­то­ва ді­я­ти. По­ча­ло­ся все з про­те­сту бі­ля ООН, про­дов­жи­ло­ся протестами про­ти ане­ксії Кри­му, ми то­ді ор­га­ні­зо­ву­ва­ли ве­ли­кі мар­ші. У бе­ре­зні, ко­ли з’явив­ся цей га­не­бний лист, ми зро­зумі­ли, що пу­блі­чні лю­ди зай­ня­ли аб­со­лю­тно амо­раль­ну по­зи­цію, і тут я зго­дна з Ка­тею — ви­гля­да­ло це як флеш­бек з ра­дян­ської істо­рії. Ми ви­рі­ши­ли, що по­вин­ні, при­найм­ні, до­не­сти до нью-йор­кців, хто до них при­їжджає. — Чо­му Signerbusters? К. Ш.: — У нас не бу­ло фор­маль­ної гру­пи, але пев­ної ми­ті ми від­чу­ли не­об­хі­дність ло­ка­лі­зу­ва­ти всю ін­фор­ма­цію про про­те­сти. Ство­ри­ли спіль­но­ту у Facebook — Signerbusters. Signer — під­пи­сант, busters — пе­ре­слі­ду­ва­чі. На­ро­ди­ло­ся не без впли­ву філь­му Ghost Busters («Ми­слив­ці за при­ви­да­ми». — Д. Д.). Ми ці­ле­спря­мо­ва­но ло­ви­мо під­пи­сан­тів.

«ЦЕ ПРО­ТЕСТ ПРО­ТИ АБ­СО­ЛЮ­ТНО ЖА­ХЛИ­ВО­ГО НА­ХАБ­СТВА»

— Хто ста­но­вить ядро про­те­стів?

В. Б.: — Спо­ча­тку, на­ве­сні ми­ну­ло­го ро­ку, про­хо­ди­ли зна­чно чи­сель­ні­ші акції. З ча­сом ви­ма­льо­ву­вав­ся кі­стяк акти­ві­стів — лю­ди най­рі­зно­ма­ні­тні­ших про­фе­сій: Катя — фі­ло­лог, її чо­ло­вік Во­ло­дя Да­ви­ден­ко — ху­до­жник, є ще ди­зай­нер, про­гра­міст, му­зи­кант, мед­се­стра, не­що­дав­но до нас при­єд­на­ли­ся актор­ка, спортс­мен-ка­ра­те­їст — при­зер єв­ро­пей­ських чем­піо­на­тів, йо­го дру­жи­на — бі­о­лог.

К. Ш.: — При цьо­му ми згур­то­ва­ні не за на­ціо­наль­ним прин­ци­пом, не­пра­виль­но бу­ло б на­зва­ти нас пред­став­ни­ка­ми укра­їн­ської ді­а­спо­ри. Ду­же рі­зні лю­ди. Один із по­стій­них уча­сни­ків — гру­зин, взим­ку до­лу­чив­ся по­ляк, є ізра­їль­тя­нин, є фран­цуз — ве­ли­кий наш друг, за­раз ор­га­ні­зо­вує пі­ке­ти у Фран­ції.

— Чо­му за­раз у гру­пі мен­ше лю­дей?

К. Ш.: — Ба­га­тьом зда­ва­ло­ся: при­йшов на від­кри­т­тя га­стро­лей, по­пі­ке­ту­вав, на­кри­чав­ся, пі­шов. Але ми сто­ї­мо ко­жен ве- чір, з по­ча­тку і до за­кін­че­н­ня кон­цер­ту, вклю­ча­ю­чи ан­тракт. Всі пра­цю­ють, ба­га­тьом не­лег­ко. Хто що мо­же, той те й ро­бить.

В. Б.: — По­стій­них уча­сни­ків — 5—6 осіб, ін­ко­ли до 10. Бу­ло біль­ше, то­му що де­я­кі спри­йма­ли на­ші акції як по­лі­ти­чні, спря­мо­ва­ні ви­ня­тко­во про­ти Ро­сії. Але ко­ли з’ясу­ва­ло­ся, що про­те­сти ці­льо­ві, про­ти кон­кре­тних осіб, то­ді нас ста­ло мен­ше.

К. Ш.: — Всіх, хто хо­див, лю­би­мо, всім удя­чні. У ко­гось, на­пев­но, бу­ли ілю­зії, що на цьо­му мо­жна під­ня­ти­ся як на по­лі­ти­чно­му ру­сі. Про­те в нас не­має по­лі­ти­чних ам­бі­цій. Для ме­не це ви­хід мо­го про­те­сту про­ти аб­со­лю­тно жа­хли­во­го ети­чно­го й есте­ти­чно­го на­хаб­ства.

«НЕ ЛИ­ШЕ ГЕРГІЄВУ, А Й ІН­ШИМ ПІД­ПИ­САН­ТАМ ДО­ВО­ДИ­ТЬСЯ БРЕ­ХА­ТИ»

— По­бу­ду адво­ка­том ди­я­во­ла. От­же: ва­ші про­те­сти не­чи­слен­ні й ма­ло­по­мі­тні.

К. Ш.: — Це улюб ле ний при­йом про­па­ган­ди­стів — так зва­ний при­йом «60/40», ко­ли ти го­во­риш 60% прав­ди і 40% бре­хні. Так, ми не­чи­слен­ні. Нью­Йорк — мі­сто ве­ли­ке. 10 осіб — мі­зер­но ма­ло. Але си­ла на­ша не в кіль­ко­сті, а в по­стій­но­сті. Ці 10 там зав­жди. І як­би це бу­ло не­по­мі­тно, то не до­ве­ло­ся б па­но­ві Гергієву бре­ха­ти із цьо­го при­во­ду. Ще й як по­мі­тив, і не ли­ше він: по­мі­ча­ють лю­ди, які йдуть на кон­церт, — яка б не бу­ла їхня ре­а­кція; по­мі­чає пре­са — хо­ча це не на­ша ме­та, але всі ре­цен­зії на га­стро­лі обов’яз­ко­во зга­ду­ють про пі­ке­ти.

В. Б.: — Не ли­ше Гергієву, а й ін­шим під­пи­сан­там до­во­ди­ться бре­ха­ти. Їх на­ша де­ся­тка ста­вить у не­зру­чне ста­но­ви­ще. То­му й охо­ро­на, то­му й по­во­дя­ться агре­сив­но, ду­же нер­во­во і не­впев­не­но по­чу­ва­ю­ться під час спіл­ку­ва­н­ня з на­ми.

К. Ш.: — Не бу­ло б та­кої агре­сії, як­би не за­чі­па­ло. Ма­лень­ке, але важ­кень­ке.

В. Б.: — І як­би це бу­ло не­зна­чу­ще, не ви­хо­ди­ли б, на­при­клад, стат­ті в «Мо­сков­ском ком­со­моль­це» про те, що на­ші акції про­пла­че­но. Який то­ді сенс при­ді­ля­ти нам так ба­га­то ува­ги, якщо до цьо­го бай­ду­же?

К. Ш.: — На жаль, за­раз не­ру­ко­по­ти­ска­н­ня за­бу­те. Для ме­не ж це акту­аль­но й до­сі. Мо­же, це без­глу­здо. Ро­зу­мію, що не­гі­дни­ка не ви­кли­ка­ють на дуель. Але ска­за­ти не­гі­дни­ко­ві, що він не­гі­дник — мо­жна й тре­ба. Іна­кше ми сво­їм мов­ча­н­ням ле­гі­ти­мі­зу­є­мо під­лість. Я хо­чу їм ска­за­ти, що во­ни не­гі­дни­ки і що я зав­жди бу­ду це пам’ята­ти, а оскіль­ки во­ни пу­блі­чні пер­со­ни, то й зу­стрі­ти­ся з ни­ми ми мо­же­мо ви­клю­чно у пу­блі­чно­му про­сто­рі. Щой­но ті са­мі Гер­гі­єв і Спі­ва­ков бу­ли ко­ро­ля­ми на сце­ні — але за­мість ша­ну­валь­ни­ків і ша­ну­валь­ниць бі­ля слу­жбо­во­го вхо­ду сто­я­ти­му я, сто­я­ти­ме Ва­ля, сто­я­ти­ме­мо ми. Ми сто­ї­мо, стра­шні лю­ди, зі сво­ї­ми пла­ка­ти­ка­ми, які не мо­же­мо на­віть на дер­жак надіти, то­му що це за­бо­ро­не­но пра­ви­ла­ми про­ве­де­н­ня пі­ке­тів — і ко­ро­лі шу­ка­ють, яки­ми две­ри­ма ви­йти, щоб із на­ми не зу­стрі­ти­ся. Це для ме­не го­лов­на ви­на­го­ро­да.

В. Б.: — Ко­ли ма­е­стро хо­ва­є­ться по ко­ри­до­рах, вті­кає з охо­ро­ною, ко­ли ці­ла се­кре­тна опе­ра­ція з фі­наль­ним за­штов­ху­ва­н­ням у ма­ши­ну про­во­ди­ться, щоб йо го ви вез ти — це на стіль ки смі­шно ви­гля­дає, що пи­та­єш се­бе: чи був ко­роль?

— Усе не мо­жу зро­зу­мі­ти: чо­му вза­га­лі ці не остан­ні ре­жи­се­ри, акто­ри, ди­ри­ген­ти, му­зи­кан­ти під­пи­са­ли та­ко­го ли­ста? Нев­же не ро­зумі­ли на­слід­ків? І на­ві­що во­ни при цьо­му їздять до США?

К. Ш.: — На­ві­що їдуть до Аме­ри­ки? А ку­ди ж іще їзди­ти гро­ші за­ро­бля­ти? Не у ро­сій­ську ж гли­бин­ку. Що сто­су­є­ться їхніх мо­ти­вів. Та чха­ти на їхні мо­ти­ви. Не­має ча­су роз­би­ра­ти­ся у тон­ко­щах їхньої ду­шев­ної мо­ти­ва­ції. Ко­ли ка­жуть «їх зму­си ли » , ме ні сміш но. До рос лу лю­ди­ни, що має ста­но­ви­ще у су­спіль­стві й мо­жли­вість ви­їха­ти з кра­ї­ни, мо­жна зму­си­ти що­не­будь зро­би­ти ли­ше під ду­лом бі ля скро ні або по гро за ми на адре­су близь­ких. Ду­маю, в цьо­му ви­пад­ку ні­чо­го та­ко­го не бу­ло. А де­та­лі — мов­ляв, по­трі­бно пла­ти­ти му­зи­кан­там або акто- рам — для ме­не не­до­ста­тня мо­ти­ва­ція, щоб під­пи­са­ти ли­ста, який ре­а­бі­лі­тує вій­ну.

«РО­СІЙ­СЬКО­МОВ­НА ПУ­БЛІ­КА ЗА­ЗВИ­ЧАЙ РЕ­А­ГУЄ АГРЕ­СИВ­НО»

— Про ре­а­кцію ми­тців ви ска­за­ли, а яка ре­а­кція пе­ре­сі­чно­го гля­да­ча?

К. Ш.: — Ду­же від­мін­на в ро­сій­сько­мов­ної пу­блі­ки й у аме­ри­кан­ців. Ре­а­кція пер­ших — за­зви­чай агре­сив­на. У хід йдуть клі­ше: «без­дель­ни­ки», «по­шли бы по­ра­бо­та­ли». Улю­бле­не пи­та­н­ня — «Сколь­ко вам пла­тят?».

В. Б.: — «Фа­ши­сты, бан­де­ров­цы, Крым наш».

К. Ш.: — Ін­ко­ли до­хо­дить до спроб ви­рва­ти ли­стів­ки, схо­пи­ти за ру­ку, за­ма­хну­ти­ся. Є й ті, хто під­хо­дять, го­во­рять: «Дя­ку­є­мо, ми не зна­ли» — що більш вла­сти­ве аме­ри­кан­цям. До ре­чі, не мо жу не зга да ти ці ка вий факт. Ось ка жуть: гас т ро лі в Аме­ри­ці. Аме­ри­кан­ська пу­блі­ка як та ка з усіх на ших під - опі­чних у від­чу­тній кіль­ко­сті при сут ня ли ше на гас т ро лях Гер гі є ва. На Ма цу є ва та кож при­йшла пев­на кіль­кість, але біль шість ста но ви ли ро сі я ни. А на ре­шту йдуть ли­ше ро­сі­я­ни. Це га­стро­лі для них. Так-от, ан­гло­мов­ні аме­ри­кан­ці за­зви­чай зу­пи­ня­ю­ться, за­пи­ту­ють: «Що від­бу­ва­є­ться?», і в ре­зуль­та­ті го­во­рять: «На­сту­пно­го ра­зу не пі­ду і зна­йо­мим ска­жу».

В. Б.: — На одно­му з остан­ніх про­те­стів до ме­не пі­ді­йшли дві аме­ри­кан­ки і по­тім за­хи­ща­ли нас від яко­їсь га­ла­сли­вої па­ні, від­по­вів­ши їй: «Який же Пу­тін мо­ло­дець, якщо він ди­кта­тор?». Аме­ри­кан­ці осві­че­ні­ші, кра­ще спри­йма­ють ін­фор­ма­цію. Ро­сій­сько­мов­на пу­блі­ка не хо­че чу­ти ні­чо­го.

— Бу­ли якісь по­ка­зо­ві ви­пад­ки?

К. Ш.: — Під час га­стро­лей те­а­тру Ва­хтан­го­ва ми че ка­ли, що нас прос то увіб’ ють в ас - фальт, оскіль­ки при­йшло ба­га­то ро­сі­ян, що ску­чи­ли за те­а­тром рі­дною мо­вою. Але, як не див­но, бу­ло зна­чно біль­ше під­трим­ки, ніж за­зви­чай. Ми сто­я­ли за тро­ту­а­ром. Під час ан­тра­кту на нас на­пав дядь­ко, який кри­чав, що ми за­ва­жа­є­мо, що не ма­є­мо пра­ва тут бу­ти. Ра­птом один чо­ло­вік йо­му від­по­вів: «Мо­жуть, ма­ють пра­во». І до­дав: «А я теж хо­чу тут сто­я­ти й кри­ча­ти» — і став по­ряд з на­ми. Одра­зу ще якась жін­ка до нас при­єд­на­ла­ся. По­тім пі­сля ви­ста­ви во­ни взя­ли пла­ка­ти і сто­я­ли з на­ми.

В. Б.: — Одно­го дня агре­сив­ний гля­дач ду­же близь­ко пі­ді­йшов до ме­не, але ра­птом ні­звід­ки пі­ді­йшли ін­ші гля­да­чі й по­ча­ли від­ті­сня­ти йо­го із сло­ва­ми: «Яке пра­во ти ма­єш чі­пля­ти­ся?». Я не очі­ку­ва­ла. Нас впер­ше за­хи­сти­ли ті, хто, по су­ті, зна­хо­ди­ли­ся по ін­ший бік.

— За­хо­ди що­до вас на­ма­га­ли­ся вжи­ти?

В. Б.: — Бі­ля Лін­кольн-цен­тру, пі­сля то­го як ми про­ве­ли там до­сить ба­га­то про­те­стів про­ти Гер­гі­є­ва та Не­треб­ко, в день, ко­ли ні­хто не ви­сту­пав, ра­птом з’яви­ла­ся гру­па з пла­ка­та­ми про­ти ру­со­фо­бії і га­сла­ми «Пу­тин — наш друг!».

К. Ш.: — Ми ді­зна­ли­ся про це з но­вин, що по­ві­дом­ля­ли: «Ме­шкан­ці Нью-Йор­ка ви­сту­па­ють про­ти ру­со­фо­бії». Ми по­ди­ви­ли­ся на тих ме­шкан­ців і впі­зна­ли у них хло­пців із гру­пи Лін­до­на Ла­ру­ша (ко­ли­шній лі­во­ра­ди­кал, ни­ні — лі­дер про­фа­шист­ської, ан­ти­се­міт­ської по­лі­ти­чної се­кти, со­ю­зник На­та­лії Ві­трен­ко. — Д. Д.). За­раз во­ни по всьо­му Нью-Йор­ку сто­ять із пла­ка­та­ми про дру­га-Пу­ті­на, а не­що­дав­но від­кри­ли ве­ли­кий офіс на Ман­гет­те­ні, при­чо­му це збі­гло­ся з по­ча­тком кам­па­нії по­лі­пше­н­ня імі­джу Ро­сії. Але то­ді їх ви­ве­ли як «ме­шкан­ців Нью-Йор­ка». Ще там бу­ло по­мі­че­но лю­дей з ор­га­ні­за­ції «Рус­ская мо­ло­де­жь Аме­ри­ки», з яки­ми ми сти­ка­ли­ся на ін­ших про­те­стах. Во­ни гур­ту­ю­ться дов­ко­ла ро­сій­сько­го кон­суль­ства та РПЦ.

В. Б.: — І про­во­дять у НьюЙорку акції «За­бу­тий полк» і «Ге­ор­гі­їв­ська стрі­чка». Один із них при­хо­див на на­шу акцію з пра­по­ром «Но­во­ро­сії» і шма­тком ар­ма­ту­ри.

К. Ш.: — А пі­сля одно­го з про­те­стів бі­ля Лін­кольн-цен­тру ми один одно­го про­во­джа­ли до ме­тро, то­му що не­по­да­лік блу­ка­ли якісь пі­до­зрі­лі люд­ці.

«ВСЬО­ГО ВІД­ПРА­ВИ­ЛИ БЛИЗЬ­КО ТОН­НИ ВАН­ТА­ЖУ»

— Да вай те від во лі че мо ся на по­зи­тив­ні­шу те­му. Ва­лен­ти­но, я знаю, ти ще актив­но за­йма­є­шся во­лон­тер­ством.

В. Б.: — Пра цю є мо з лі та ми­ну­ло­го ро­ку. За­йма­є­мо­ся мед­до­по­мо­гою і ком­пле­кта­ці­єю ме­ди­чних мо­біль­них бри­гад, ра­йон­них шпи­та­лів, пра­цю­є­мо без­по­се­ре­дньо з мо­біль­ним шпи­та­лем іме ні Пи ро го ва, з во лон - тер­ськи­ми фон­да­ми в Укра­ї­ні, з ме­ди­ка­ми на пе­ре­до­вій. Я отри­мую за­мов­ле­н­ня від во­лон­те­рів, шу­каю те, що по­трі­бно, в Ін­тер­не­ті, їду на мед­склад, сор­тую, від­би­раю, над­си­лаю че­рез по­што­вий сер­віс, про­тя­гом ти­жня все над­хо­дить до Укра­ї­ни. Ко­жні два ти­жні що-не­будь від­прав­ля­є­мо — за­со­би тактичної ме­ди­ци­ни, ор­то­пе­ди­чне уста­тку­ва­н­ня, шов­ний та пе­рев’язу­валь­ний ма­те­рі­ал, ін­ко­ли бу­ва­ють по­сил­ки по 100 кі­ло­гра­мів. За­га­лом від­пра­ви­ли близь­ко тон­ни ван­та­жу. — А як зби­ра­є­те гро­ші? В. Б.: — З Ка­тею й ін­ши­ми уча­сни­ка­ми гру­пи бра­ли участь в Укра­їн­сько­му фе­сти­ва­лі, зі­бра­ні ко­шти роз­по­ді­ли­ли по­тім для до­по­мо­ги по­ра­не­ним, ро­ди­нам за­ги­блих і ви­му­ше­ним пе­ре­се­лен­цям. За­зви­чай ве­ли­ку ча­сти­ну ко­штів скла­да­ють по­жерт - ву­ва­н­ня від лю­дей, які ме­не без­по­се­ре­дньо зна­ють. З ба­га­тьма я познайомилася на акці­ях про­те­сту. Жер­твує ді­а­спо­ра, жер­тву ють пе ре сі ч ні аме ри кан ці з рі­зни­ми рів­нем до­хо­дів, ба­га­то пе ре ка зів від ро сі ян, є ви - пад ки, ко ли лю ди від да ють остан­ні гро­ші. Все ґрун­ту­є­ться на до­ві­рі. До­по­мо­га зав­жди зна­хо­дить адре­са­тів.

«НА­ШІ САН­КЦІЇ ДО­ВІ­ЧНІ»

— Уя­ві­мо со­бі те, що ра­ні­ше чи пі­зні­ше ста­не­ться: Пу­тін пі­шов, війсь ка ви ве ли, Укра ї ні все по­вер­ну­ли. Про­дов­жу­ва­ти­ме­те пі­ке­ту­ва­ти?

К. Ш.: — Са­ме не­що­дав­но го­во­ри­ли про це. Я зні­му свої сан­кції ли­ше пі­сля їхньо­го пу­блі­чно­го по­ка­я­н­ня.

В. Б.: — Для ме­не во­ни бу­дуть під­пи­сан­та­ми, по­ки пу­блі­чно не ви­ба­ча­ться за свої вчин­ки.

— Ви ви­хо­ди­те в будь-яку по­го­ду, пі­сля ро­бо­ти, зав­жди. Звід­ки у вас си­ли бе­ру­ться?

В. Б.: — На­віть не за­ми­слю­ва­ла­ся над цим. Те, що я сво­єю ма­лень­кою пра­цею і ма­лень­кою жер­твою віль­но­го ча­су мо­жу до­по мог ти, ду же ме не на ди хає. Тру­дно­щі є, ін­ко­ли від­чу­ваю се­бе втом­ле­ною, але це все дрі­бни­ці у по­рів­нян­ні з тим, що мо­жна зро­би­ти. І, не при­хо­вую, сло­ва вдя­чно­сті від лю­дей, з яки­ми я зна­йо­ма всьо­го ли­ше рік і то ди­стан­цій­но, да­ють си­ли, ра­дість і ба­жа­н­ня про­дов­жу­ва­ти.

К. Ш.: — Ко­ли ми хо­ди­ли взим­ку на про­те­сти, у ме­не бу­ла по­стій­на дум­ка: «З Май­да­ну в страш ний мо роз ні ку ди не йшли, а нам що? По­ду­ма­єш, по­сто­я­ти». Так, ро­бо­та, сім’я, ба­га­то всьо­го. І це не ли­ше від­сто­я­ти три-чо­ти­ри го­ди­ни, це ще й пів­но­чі не спа­ти. — Чо­му? К. Ш.: — Тру­сить від ті­єї не­на­ви­сті, яку ми отри­му­є­мо. Ми по­тім те­ле­фо­ну­є­мо один одно­му — не­мо­жли­во за­сну­ти. А на­сту­пно­го дня на ро­бо­ту. По­я­сню­ва­ти ж обме­же­ним лю­дям, які зви ну ва чу ють нас у бай ди ку - ван­ні, що я пра­цюю по 10—12 го­дин на до­бу, що пів­то­ра ро­ки не бу­ла у від­пус­тці, що у ме­не 88-рі­чна ма­ма, чо­ло­вік хво­ріє і без­ліч ін­ших ре­чей — аб­со­лю­тно мар­но. Що­до дже­ре­ла на­ших сил, то, хо­ча ми один одно­го не зна­ли, й до­сі один про одно­го ба­га­то чо­го не зна­є­мо — нам ра­зом до­бре, ми один одно­го під­три­му­є­мо, зав­жди під­стра­ху­є­мо. Є ще одна при­чи­на. Ду­же ва­жли­ва. — Яка? К. Ш.: — Моя 24-рі­чна донь­ка. Для неї те, що ми ро­би­мо, ви­я­ви­ло­ся пре­дме­том аб­со­лю­тно не­спо­ді­ва­ної гор­до­сті. На­чеб­то нас ні­хто не зму­шує, у нас ку­па ін­дуль­ген­цій ні­чо­го не ро­би­ти, але я ша­ле­но боюся, що моя ди­ти­на ко­ли-не­будь за­пи­тає: «Лю­ба ма­ту­сю, ось та­ке у сві­ті ко­ї­ло­ся. А де ви бу­ли, що ро­би­ли?». Ду­же хо­че­ться, щоб у ме­не зна­йшло­ся що їй від­по­ві­сти.

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.