Мо­дер­ний ре­во­лю­ціо­нер

Ро­ман Ільницький — ін­те­ле­кту­ал і жур­на­ліст, який жив і ди­хав Укра­ї­ною

Den (Ukrainian) - - Особистість - Оле­ксандр ПАН­ЧЕН­КО, до­ктор пра­ва, при­ват-до­цент Укра­їн­сько­го віль­но­го ун­вер­си­те­ту (Мюн­хен)

Ха­ра­кте­ри­зу­ю­чи Ро­ма­на Іль­ни­цько­го ві­до­мий укра­їн­ський по­лі­то­лог і прав­ник із США проф.Ана­толь Ка­мін­ський го­во­рив, що той «від­зна­чав­ся прин­ци­по­ві­стю, пря­мо­лі­ній­ні­стю, обов’яз­ко­ві­стю і то­ле­ран­тні­стю. І не ли­ше то­ле­ран­тні­стю, а, вла­сне, — за­са­дни­чою ви­мо­гою до­три­му­ва­ти­ся правил че­сної гри і на­ле­жної по­лі­ти­чної ети­ки та по­лі­ти­чної куль­ту­ри вза­га­лі. Йо­му був чу­жий, чи та­ки осо­ру­жний вся­кий ма­кі­я­ве­лізм, ма­ні­пу­ля­цій­ні хи­тро­му­дру­ва­н­ня, обман­ли­ві за­ска­ку­ва­н­ня, дрі­бні роз­гри, низь­ко­про­бна по­ле­мі­ка, осо­би­сті чва­ри, дво­зна­чні ма­нев­ру­ва­н­ня і т.п. Він був дій­сним де­мо­кра­том і звід­си теж йо­го по­стій­ні кон­со­лі­да­цій­ні на­ма­га­н­ня на на­ціо­на­лі­сти­чно­му, між­пар­тій­но­му і гро­мад­сько­му від­тин­ках. До цих пи­тань він під­хо­див не ли­ше з щирим пе­ре­ко­на­н­ням і ро­зу­мом, ай з сер­цем...». Він за­ли­шив­ся у пам’яті сво­їх су­ча­сни­ків та­ким со­бі, ре­во­лю­ціо­не­ром-джентль­ме­ном, за влу­чним ви­сло­вом то­го ж та­ки проф.А.Ка­мін­сько­го — «та­ктов­ним, вло­же­ним, то­ва­ри­ським, ви­ва­же­ним у сво­їх ви­сло­вах, спо­кій­ним, еле­ґан­тним, з усмі­шкою на ву­стах і жит­тє­ра­ді­сні­стю... Одним сло­вом: мо­дер­ний ре­во­лю­ціо­нер — одер­жи­мий бо­є­вик і ви­со­кої кля­си ін­те­ле­кту­ал — «з бі­лим ко­мір­цем і до­бре зав’яза­ною кра­ва­ткою...»

У ти­же­ви­ку «Час», що ви­да­вав­ся у по­во­єн­ні ро­ки у за­хі­дно­ні­ме­цько­му Фюр­ті, йо­го ви­да­вець Ро­ман Ільницький 27 кві­тня 1947 ро­ку, зокре­ма, пи­сав: «...Джен­тль­мен­ство ро­зу­мі­є­мо не як зов­ні­шню бли­ску­чу фор­му, що по­кри­ває ду­хов­но-мо­раль­ну не­пов­но­цін­ність лю­ди­ни, а як су­ку­пність вну­трі­шніх при­кмет, що в при­ро­дний і оче­ви­дний спо­сіб зна­хо­дять свій ви­яв у по­прав­них і куль­тур­них фор­мах по­ве­дін­ки. Го­во­ря­чи про джентль­ме­на, ду­ма­є­мо про опа­но­ва­ну лю­ди­ну, про та­ку, що є паном сво­їх по­чу­вань, що, на­віть про­во­ко­ва­на, не да­сться спро­во­ку­ва­ти і, на­віть дра­зне­на, не да­сться зґі­сте­ри­зу­ва­ти. Ду­ма­є­мо про лю­ди­ну рі­шу­чу, про та­ку, що в пе­ре­слі­ду­ван­ні шля­хе­тної ці­лі є кон­се­квен­тна, впер­та і нев­мо­ли­ма, але при тім куль­тур­на. Ду­ма­є­мо про лю­ди­ну чем­ну і ува­жну, а при тім вір­ну сво­їм іде­а­лам і за­са­дам і го­то­ву бо­ро­ти­ся за них всі­ма за­со­ба­ми, крім тих, які про­тив­ля­ться за­са­дам че­сти й гі­дно­сти...». Ду­ма­є­ться, що справ­жнє дженль­мен­ство бу­ло кре­дом всьо­го йо­го жи­т­тя. Одним із зраз­ків вір­но­сті сво­їм іде­а­лам, де­мо­кра­ти­чним за­са­дам і пе­ре­ко­на­н­ням при до­три­ман­ні джентль­мен­ських — плю­ра­лі­сти­чних, куль­тур­них і по­ря­дних — ме­то­дів в по­лі­ти­чній дис­ку­сії є кни­га ав­тор­ства Ро­ма­на Іль­ни­цько­го «Ор­га­ні­за­ція Укра­їн­ських На­ціо­на­лі­стів в Укра­ї­ні — Ор­га­ні­за­ція Укра­їн­ських На­ціо­на­лі­стів за­кор­до­ном і ЗЧ ОУН. При­чи­нок до істо­рії на­ціо­на­лі­сти­чно­го ру­ху», яку він на­пи­сав у 1962 ро­ці під псев­до «Ро­ман Кри­чев­ський», якраз у пе­рі­од чер­го­вої акти­ві­за­ції роз­бра­ту та пе­ре­справ у на­ціо­на­лі­сти­чно­му се­ре­до­ви­щі укра­їн­ців на емі­ґра­ції, так би мо­ви­ти, «то­чки ки­пі­н­ня» в по­ле­мі­чній пло­щи­ні між по­лі­ти­чни­ми кон­ку­рен­та­ми.

З-ПІД СТЯ­ГА СТЕ­ПА­НА БАН­ДЕ­РИ

Уро­дже­нець тер­но­піль­ської Бор­щів­щи­ни Ро­ман Ільницький був одним із ви­зна­чних твор­ців но­вих під­хо­дів і розв’язок і пло­щи­ні іде­о­ло­гії ОУН пі­сля за­кін­че­н­ня Дру­гої сві­то­вої вій­ни, ви­я­вив се­бе ви­да­тним ре­да­кто­ром, жур­на­лі­стом та пу­блі­ци­стом. Йо­го стат­ті дру­ку­ва­ли­ся у ба­га­тьох укра­їн­ських емі­ґра­цій­них ча­со­пи­сах. Про се­бе ж він пи­сав по­рів­ня­но ба­га­то, якщо вра­хо­ву­ва­ти ци­кло­сти­ле­ві, ще до­сі не дру­ко­ва­ні йо­го спо­ми­ни та ко­ро­ткі ін­фор­ма­ції про своє мо­ло­де­че гім­на­зій­не жи­т­тя у Тер­но­по­лі в істо­ри­чно-ме­му­ар­но­му Збір­ни­ку «Шля­ха­ми Зо­ло­то­го По­ді­л­ля. Тер­но­піль­щи­на і Ска­ла­тщи­на» (1983, Фі­ла­дель­фія).

У ран­ній мо­ло­до­сті Ро­ман ді­став справ­ді не­по­га­ну на той час осві­ту — вчив­ся в гім­на­зі­ях Чор­тко­ва, Тер­но­по­ля, Ро­га­ти­на, в Ма­лій ду­хов­ній се­мі­на­рії у Льво­ві. З пер­шим при­хо­дом боль­ше­ви­ків у 1939 ро­ці на за­хі­дно-укра­їн­ські те­ре­ни двад­ця­ти­чо­ти­ри­рі­чний львів­ський вчи­тель Ільницький від­ра­зу зро­зу­мів, в яку дер­жав­ну си­сте­му він, то­го не ба­жа­ю­чи, по­тра­пив і усві­до­мив, що мі­сця для ле­ґаль­ної опо­зи­ції тут не­ма і бу­ти не мо­же: «...При­гля­да­ю­чись до цьо­го всьо­го, я вже то­ді рі­шив пі­ти на емі­ґра­цію. Крім емі­ґра­ції мо­гла бу­ти ще тіль­ки одна мо­жли­вість: я міг пі­ти в під­пі­л­ля. Але жи­ти у тій ма­со­вій бо­же­віль­ні, при­сто­со­ву­ва­ти­ся до неї і то­ле­ру­ва­ти її, я не міг. Я не міг жи­ти по­двій­ним жи­т­тям, не міг ко­жно­го дня і ко­жної го­ди­ни плю­ва­ти со­бі в ли­це. Ту­га за сві­том і за пі­зна­н­ням йо­го пе­ре­хи­ли­ла моє рі­ше­н­ня в бік емі­ґра­ції. Про це я по­ві­до­мив ди­ре­кто­ра шко­ли д-ра І.Ви­та­но­ви­ча і в тай­ні пе­ред сво­ї­ми учня­ми по­ки­нув Львів при кін­ці жов­тні»... 1939 ро­ку.

По­се­лив­шись на укра­їн­ських те­ре­нах на за­хід від Бу­га, де ме­шка­ло чи­ма­ло укра­їн­ців, Ро­ман Ільницький вклю­чив­ся в гро­мад­ське жи­т­тя, брав участь в ро­бо­ті клі­тин Укра­їн­сько­го до­по­мо­го­во­го ко­мі­те­ту, Ку­ре­нів укра­їн­ської мо­ло­ді. Зокре­ма в Лю­блі­ні він ви­ко­ну­вав обов’яз­ки гро­мад­сько­го ре­фе­рен­та Укра­їн­сько­го Цен­траль­но­го Ко­мі­те­ту, що йо­го очо­лю­вав то­ді проф. Во­ло­ди­мир Ку­бі­йо­вич, на Холм­щи­ну і Пі­дляш­шя, до­лу­чив­ся до від­кри­т­тя Укра­їн­ської се­ре­дньої тор­го­вель­ної шко­ли в Бі­лій Пі­для­ській, актив­но спів­пра­цю­вав в си­сте­мі укра­їн­ських ко­опе­ра­ти­вів в Хол­мі. Зре­штою Ро­ман став одним із най­кра­щих знав­ців й пі­зні­ших ґрунтовних ав­то­рів на­ри­сів з істо­рії Холм­щи­ни та Пі­дляш­шя, яку зна­ме­ни­то по­дав у сво­їх по­во­єн­них спо­ми­нах. Ко­ли ж на­при­кін­ці черв­ня 1941 ро­ку Ор­га­ні­за­ція Укра­їн­ських На­ціо­на­лі­стів з-під стя­га Сте­па­на Бан­де­ри про­го­ло­си­ла у бу­дин­ку «Про­сві­ти» на збо­рах укра­їн­ців Льво­ва Акт від­нов­ле­н­ня Укра­їн­ської Дер­жа­ви Ро­ман Ільницький став дер­жав­ним се­кре­та­рем щой­но ство­ре­но­го Укра­їн­сько­го дер­жав­но­го прав­лі­н­ня. Однак вже 12 ли­пня 1941 ро­ку він ра­зом з прем’єром УДП Яро­сла­вом Сте­цьком був ін­тер­но­ва­ний ґе­ста­по за від­мо­ву уне­ва­жне­н­ня Акту від­нов­ле­н­ня Укра­їн­ської Дер­жа­ви.

ПО­ЧА­ТОК МО­ДЕР­НОЇ УКРА­ЇН­СЬКОЇ ПЕ­РІ­О­ДИ­КИ ЗА­КОР­ДО­НОМ

Ро­ман Ільницький у пер­ший пе­рі­од сво­го по­во­єн­но­го жи­т­тя на чу­жи­ні біль­ше зо се ре див ся на ор га ні за цій ній, ре дак - торсь кій й влас не жур на ліс тич ній ді яль - но­сті в се­ре­до­ви­щі укра­їн­ської емі­ґра­ції. «Мі­ри­лом оцін­ки укра­їн­сько­го на­ціо­на­лі­ста в но­вій ор­га­ні­за­цій­ній си­сте­мі ма­ють бу­ти йо­го мо­раль­ні і по­лі­ти­чні яко­сті та зди­сцип лі но ва ність суп ро ти ор га ні за цій ної вла­ди. Лю­ди, які мо­раль­но від­ста­ють і для них ідея ви­зволь­ної бо­роть­би біль­ше фра­зи, ніж гли­бо­ке пе­ре­жи­т­тя і вну­трі­шня по­тре ба для них жи ти і по свя чу ва ти ся, не знай дуть міс ця в ЗЧ ( зре фор мо ва них За - кор­дон­них Ча­стин ОУН. — О.П.). Тре­ба ду­же вва­жа­ти, щоб у но­ву си­сте­му не вві­йшли лю­ди, які хо­ті­ли б ба­чи­ти в її де­мо­кра­ти за ції шан су для сла бих ду хів і мен шо - вар тіс них ха рак те рів... За вдан ням но вої си­сте­ми є та­кож ви­ко­рі­ни­ти з ор­га­ні­за­цій­ної пра­кти­ки про­те­кціо­нізм, під­ла­бу­зни­цтво і до­го­джу­ва­н­ням пев­ним осо­бам на те, щоб за ли ши ти ся в апа ра ті. На те міс це впро­ва­джу­є­ться при­цип твор­чої кон­ку­рен­ції зді­бно­стей і ха­ра­кте­рів...», — був пе­ре­ко­на­ний Ро­ман Ільницький.

По­чи­на­ю­чи від кін­ця 1945 ро­ку по­чи­на­є­ться, на мою дум­ку, най­більш плі­дний у твор­чо­му і су­спіль­но-по­лі­ти­чно­му пла­ні від­ти­нок за­га­лом ду­же на­си­че­но­го й ки­пу­чо­го жи­т­тя цьо­го зна­ме­ни­то­го укра­їн­сько­го ді­я­ча. Якраз 2 жов­тня 1945 ро­ку у ба­вар­сько­му мі­сті Фюрт ви­хо­дить пер­ше чи­сло ре­да­ґо­ва­но­го Ро­ма­ном Іль­ни­цьким ти­жне­ви­ка «Час». Це бу­ло справ­ді пер­ше, пе­рі­о­ди­чне й си­стем­не, ви­да­н­ня тре­тьої хви­лі укра­їн­ської по­лі­ти­чної емі­ґра­ції, зна­чна ча­сти­на якої пе­ре­бу­ва­ла в та­бо­рах для пе­ре­мі­ще­них осіб. Вла­сне, то бу­ло по­ча­тком мо­дер­ної укра­їн­ської пе­рі­о­ди­ки на чу­жи­ні у по­во­єн­ні ро­ки. За­га­лом же, за під­ра­хун­каи­ми са­мо­го Р.Іль­ни­цько­го, про­тя­гом 1945 ро­ку укра­їн­ці за кор­до­ном видавали 42 на­зви га­зет та бюлетенів, ба­га­то з яких ви­да­ва­ло­ся за до­по­мо­гою друкарської ма­шин­ки, в ци­кло­сти­лі та не­пе­рі­о­ди­чно. На уста­нов­чих збо­рах 27 лю­то­го 1947 ро­ку в укра­їн­сько­му та­бо­рі Сом­ме-Ка­зер­не в Авс­бур­зі при уча­сті 45 пред­став­ни­ків від 22 укра­їн­ських, поль­ських естон­ських, ли­тов­ських, ла­ти­шських та угор­ських ви­дань бу­ло за­сно­ва­но «Со­юз Ді­Пі пре­си». Зго­дом до цьо­го Со­ю­зу всту­пи­ли ще ви­дав­ці ро­сій­ських, бі­ло­ру­ських, ру­мун­ських та угор­ських пе­рі­о­ди­чних ви­дань. Всіх га­зет і жур­на­лів, об’єд­на­них в Со­ю­зі на­лі­чу­ва­лось 63. Со­юз був ви­зна­ний американською ар­мі­єю та УНРРА й мав вплив на по­лі­ти­ку оку­па­цій­них вла­стей що­до пре­си пе­ре­мі­ще­них осіб. Пер­шим пре­зи­ден­том «Со­ю­зу Ді­Пі-пре­си» бу­ло обра­но Ро­ма­на Іль­ни­цько­го. Одно­ча­сно він та­кж про­дов­жу­вав бу­ти ви­дав­цем і ре­да­ґу­ва­ти фюрт­ський «Час», на­клад яко­го до­ся­гав 100 тис. при­мір­ни­ків, та вхо­див до скла­ду «На­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чно­го об’єд­на­н­ня укра­їнсь - ких жур­на­лі­стів», що йо­го бу­ло ство ре­но 28 сер­пня 1946 ро­ку під еґі­дою ЗП УГВР та ЗЧ ОУН. У 1948 ро­ці Со­юз Ді­Пі-пре­си вві­йшов до Фе­де­ра­ції віль­них жур­на­лі­стів по­не­во­ле­них на­ро­дів з осід­ком у Лон­до­ні, до скла­ду укра­їн­ської де­ле­ґа­ції на уста­нов­чих збо­рах Фе­де­ра­ції вхо­див та­кож і Ро­ман Ільницький. «Я, на­при­клад, як ви­да­вець «Ча­су», по­чав га­зе­ту не пи­та­ю­чи­ся до­зво­лу ні в ко­го, і пі­сля двох ти­жнів звер­нув­ся до вій­сько­во­го уря­ду, про­ха­ю­чи зго­ди на моє ви­да­н­ня, і одер­жав її без жа­дних фор­маль­но­стей... «Ча­су» ні­хто не цен­зу­ру­вав. А вза­га­лі га­зе­ти й жур­на­ли в та­бо­рах бу­ли зна­чно кон­тро­льо­ва­ні, ніж по­за ни­ми. До їх пра­ці ча­сті­ше втру­ча­ли­ся та­бо­ро­ві ра­ди, упра­ви, а то й ко­мен­дан­ти... Я, що був то­ді го­ло­вою між­на­ро­дно­го «Со­ю­зу Ді­Пі-пре­си» (ви­зна­но­го ар­мі­єю та УНРРА) на всю аме­ри­кан­ську зо­ну Ні­меч­чи­ни, не знаю ні одно­го та­ко­го ви­пад­ку, щоб аме­ри­кан­ська вла­да цен­зу­ру­ва­ла будь-яку га­зе­ту чи жур­нал... «Час» вже пі­сля 6 мі­ся­ців сво­го існу­ва­н­ня був еко­но­мі­чно ста­біль­ним під­при- єм­ством. Ко­шту­вав один при­мір­ник 50 пфе­ні­нґів. При де­ся­ти­ти­ся­чно­му на­кла­ді це да­ва­ло 5000 ма­рок на ти­ждень, а 20000 мі­ся­чно. Це бу­ла су­ма, яка вже ство­рю­ва­ла пе­спе­кти­ви са­мо­до­ста­тно­сти...», — пи­сав Ро­ман Ільницький у сво­їх спо­га­дах про та­бо­ро­ву пре­су в жур­на­лі «Су­ча­сність» 1982 ро­ку.

Слід за зна чи ти, що тиж не вик « Час » ви­хо­див близь­ко 4 ро­ків, до 1949 ро­ку. Зав­дя ки Р. Іль ни­цько му у лип ні 1947 ро ку вий ш ло пер ше чис ло тиж не ви ка для ук - ра­їн ців ні мець кою мо вою « На чу жи ні » (Im Ausland), а у 1950 ро­ці Ро­ман Ільницький став іні­ці­а­то­ром і за­снов­ни­ком «Со­ю­зу віль­ної пре­си Схі­дньої і Цен­траль­ної Ев­ро­пи, бал­кан­ських і бал­ти­цьких дер­жав», при чо­му цей «Со­юз...» був по­бу­до­ва­ний на зра­зок по­ді­бних ні­ме­цьких гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій й вста­но­вив ті­сні зв’яз­ки з Со­ю­зом ні­ме­цької лі­цен­зі­йо­ва­ної пре­си.

ПРО РІВ­НІСТЬ НА­ЦІЙ І РА­ДЯН­СЬКИЙ БЛОК

По­ряд з ви­ко­на­н­ням обов’яз­ків ви­дав­ця, жур­на­лі­ста та очіль­ни­ка гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій ек­зиль­ної пре­си, Ро­ман Ільницький по­ри­нає у гро­мад­ське жи­т­тя укра­їн­ців на емі­ґра­ції. Він по­сі­дає від­по­від­аль­не ста­но­ви­ще го­лов­но­го се­кре­та­ря Цен­траль­но­го пред­став­ни­цтва укра­їн­ців у Ев­ро­пі (ЦПУЕ). За йо­го іні­ці­а­ти­вою опра­цьо­ва­но зокре­ма план гро­мад­сько­го впли­ву на пре­су при до­по­мо­зі від­по­від­них ор­га­нів ЦПУЕ, щоб тон і ха­ра­ктер стат­тей в укра­їн­ській пре­сі при всьо­му їхньо­му роз­ма­їт­ті не дис­кре­ди­ту­вав пе­ред зов­ні­шні­ми чин­ни­ка­ми укра­їн­ську спра­ву та не да­вав зай­вих ар­ґу­мен­тів її во­ро­гам. Пі­сля три­ва­лих пе­ре­го­во­рів вда­ло­ся, на­при­клад, скли­ка­ти кон­фе­рен­цію ви­дав­ців, ре­да­кто­рів та лі­цен­зі­ян­тів укра­їн­ських ча­со­пи­сів у Фран­кур­ті 17 бе­ре­зня 1947 ро­ку, яка ма­ла без­пе­ре­чний успіх.

По­лі­ти­чний на­прям і тон укра­їн­ським га­зе­там на чу­жи­ні в пер­ший час дру­гої по­ло­ви­ни 1940 ро­ків за­да­ва­ли фа­кти­чно п’ять до­свід­че­них пу­блі­ци­стів: Іван Багряний («Укра­їн­ські ві­сті», Но­вий Ульм), Ро­ман Ільницький («Час», Фюрт), Пав­ло Ко­то­вич («На­ше слово», Авгс­бурґ), Ге­на­дій Ко­то­ро­вич («Не­ді­ля», Ашаф­фен­бурґ), Зе­нон Пе­лен­ський («Укра­їн­ська три­бу­на», Мюн­хен) та Во­ло­ди­мир Ста­хів («Су­ча­сна Укра­ї­на», Мюн­хен). Пі­сля по­ча­тку ма­со­во­го пе­ре­се­н­ня укра­їн­ців до Аме­ри­ки, Ка­на­ди та Авст- ра­лії бу­ло за­про­по­но­ва­но об’єд­на­ти усіх укра­їн­ських ви­дав­ців, ре­да­кто­рів, ав­то­рів, дру­ка­рів, кни­га­рів під еґі­дою та­ко­го со­бі «Кни­го­цен­тру», який 30 ве­ре­сня 1948 ро­ку на сво­їх збо­рах об’єд­нав близь­ко 40 фірм, уста­нов та осіб. Го­ло­вою упра­ви «Кни­го­цен­тру» бу­ло обра­но Ві­кто­ра До­ма­ни­цько­го, а на­гля­до­ву ра­ду ці­єї ін­сти­ту­ції очо­лив Ро­ман Ільницький. Але об­ста­ви­ни бу­ли сильніші за щой­но ство­ре­ний «Кни­го­центр», бо на­при­кін­ці 1949 ро­ку при­пи­ни­ли свою пра­цю близь­ко 300 укра­їн­ських емі­ґра­цій­них дру­ко­ва­них ви­дань й зно­ву по­ста­ло на­галь­не пи­та­н­ня: як утри­му­ва­ти зв’яз­ки з укра­їн­ця­ми по всьо­му сві­ту, що роз’їжджа­ли­ся за по­шу­ка­ми кра­щої до­лі. «Не­ма си­ли, не­ма по­тре­би і на­віть со­ві­сти здер­жу­ва­ти лю­дей від ви­їзду з Ні­меч­чи­ни... Тут, у цій кра­ї­ні, не вда­сться нам ані за­ро­би­ти на при­стой­не жи­т­тя, ані ви­хо­ва­ти ді­тей, ані за­кла­сти твер­ді під­ва­ли­ни під гро­мад­сько-по­лі­ти­чне жи­т­тя... Нам тре­ба ра­ху­ва­ти­ся з тим, що на­ші лю­ди бу­дуть роз­по­ро­ше­ні ма- ли­ми гур­та­ми по ці­лій зем­ній ку­лі... Пер­шою по­сил­кою, яку одер­жить з Ні­меч­чи­ни но­вий емі­ґрант, по­вин­на бу­ти укра­їн­ська га­зе­та...», — пи­сав 19 ве­ре­сня 1948 ро­ку у ти­жне­ви­ку «Час» Ро­ман Ільницький.

Зго­дом від­був­ся пер­ший до крок до ство­ре­н­ня цен­траль­но­го ор­га­ну всі­єї укра­їн­ської емі­ґра­ції. Ти­жне­ви­ки, що ви­хо­ди­ли у Фюр­ті та Па­ри­жі, у ве­ре­сні 1949 ро­ку бу­ло об’єд­на­но в одну га­зе­ту п.н. «Укра­ї­нець-Час», і Ро­ман Ільницький ви­їхав до Па­ри­жу, щоб там пра­цю­ва­ти над роз­бу­до­вою ре­да­кцій­них і го­спо­дар­ських пла­нів для пер­шо­го дру­ко­ва­но­го ор­га­ну, який за змі­стом, на­звою, по­ши­ре­н­ням та ам­бі­ці­я­ми мав би ста­ти все­укра­їн­ським ча­со­пи­сом у всіх кра­ї­нах по­се­ле­н­ня укра­їн­ської емі­ґра­ції. Але до кін­ця цей ґран­діо­зний план ви­ко­на­ти, на жаль, не вда­ло­ся. У 1958 ро­ці з’яв­ля­є­ться дру­ком дво­том­ник Ро­ма­на Іль­ни­цько­го ні­ме­цькою мо­вою «Укра­ї­на і Ні­меч­чи­на в рр. 1934— 1945», що йо­го ви­дав Остев­ро­па Ін­сти­тут у Мюн­хе­ні, що на­ле­жить до ви­да­тних і фун­да­мен­таль­них істо­рі­о­гра­фі­чних праць про укра­їн­сько-ні­ме­цькі від­но­си­ни до­слі­джу­ва­но­го йо­го ав­то­ром пе­рі­о­ду. Тро­хи ра­ні­ше по­ба­чи­ла світ йо­го ж ан­гло­мов­на пра­ця «Між­на­ро­дна асо­ці­я­ція ек­зиль­ної пре­си», як де­таль­ний під­су­мок ді­яль­но­сті Р.Іль­ни­цько­го на ке­рів­них ста­но­ви­щах пре­со­вих стру­ктур схі­дно-єв­ро­пей­ських емі­ґра­цій. «Вза­га­лі йо­го писання ґрун­ту­ва­ли­ся на со­лі­дно­му і гли­бо­ко­му ви­вчен­ні пре­дме­тної про­бле­ма­ти­ки, ана­лі­ти­чно­му роз­бо­рі по­дій і пи­тань, стрім­ко­му си­сте­ма­ти­чно­му укла­ді, все­бі­чній ар­ґу­мен­та­ції і об’єктив­но­му став­лен­ні усіх кра­пок над «і»...», — пи­сав ви­да­ний по­лі­то­лог Ана­толь Ка­мін­ський. Остан­ній від­зна­чав у Ро­ма­на Іль­ни­цько­го лег­кий, ре­че­вий, ко­ло­ри­тний стиль і спо­кі­ний тон. Як пу­блі­цист і жур­на­ліст, «він вмів пе­ре­да­ва­ти і фор­му­лю­ва­ти найскладніші ре­чі про­сто і зро­зумі­ло ко­жно­му, без ви­со­ко­пар­ної бом­ба­сти­ки, як і без ака­де­мі­чно­го фор­ма­лі­зму чи ме­ха­ні­чно­го ра­ціо­на­лі­зу­ва­н­ня». Ду­ма­є­ться, що ні­хто ще не роз­гля­дав пра­ці Ро­ма­на Іль­ни­цько­го в пло­щи­ні кон­стру­ю­ва­н­ня ним пев­них гео­по­лі­ти­чних схем та по­зи­цій та де­таль­но­го ана­лі­зу ним тен­ден­цій роз­ви­тку су­ча­сно­го сві­ту. Ці­ка­ви­ми, як на ме­не, є йо­го мір­ку­ва­н­ня, на­при­клад, що­до май­бу­тньо­го укла­ду сві­ту й пер­спе­ктив на­ціо­на­лі­зму. Ільницький пи­сав, що «на­ші дні ма­ють до­сить до­ка­зів на те, що до­ба ім­пе­рі­я­лі­сти­чно­го і ме­ся­ні­сти­чно­го на­ціо­на­лі­зму для бі­лої лю­ди­ни за­хі­дньої ци­ві­лі­за­ції скін­чи­ла­ся, а на її змі­ну при­хо­дить до­ба над­дер­жав­ної куль­тур­ної і го­спо­дар­ської спів­пра­ці. Всі най­ближ­чі по­ко­лі­н­ня мо­жуть жи­ти в сві­ті, в яко­му мі­сце ба­га­тьох дер­жав за­ймуть два чи три до­бро­віль­но об’єд­на­ні го­спо­дар­ські бльо­ки і во­ни бу­дуть опа­но­ву­ва­ти по­лі­ти­чну сце­ну сві­ту. Та­кі ком­пле­кси мо­жуть по­ста­ти тіль­ки то­ді, ко­ли во­ни ви­ро­ста­ти­муть на ба­зі рів­но­сти всіх на­цій, які при­єд­на­ю­ться до то­го чи ін­шо­го бльо­ку. По­ки що тіль­ки за­хі­дна Ев­ро­па і Пів­ні­чна Аме­ри­ка до­зрі­ли для та­ко­го рів­но­ря­дно­го спів­ро­бі­тни­цтва. На постання ін­ших ве­ли­ких бльо­ків до­ве­де­ться жда­ти ще. Прав­да, во­ни мо­жуть існу­ва­ти на ба­зі при­му­су, напр., со­вєт­ський бльок, але їх три­ва­лість ду­же сум­нів­на...». (під­кре­сле­но мною — О.П.). По­ряд з про­гно­зом на­при­кін­ці 1960-х (!) ро­ків роз­па­ду т.зв. со­вє­цько­го бло­ку — Вар­шав­сько­го до­го­во­ру і РЕВ — Ро­ман Ільницький чі­тко окре­слив змо­ди­фі­ко­ва­ний шлях по­лі­ти­чної бо­роть­би за ви­зво­ле­н­ня укра­їн­сько­го на­ро­ду — «ма­со­ві по­хо­ди, де­мон­стра­ції, па­сив­ний спро­тив. Зда­є­ться, що ці ме­то­ди в те­пе­рі­шній між­на­ро­дній си­ту­а­ції ви­прав­до­ву­ють се­бе ефе­ктив­ні­ше, ніж бом­би і ре­воль­ве­ри. Їхньою есен­ці­яль­ною ча­сти­ною є ви­мо­га за­кон­но­сти в дер­жа­ві, до­ма­га­н­ня за­сто­су­ва­ти на пра­кти­ці ви­да­ні за­ко­ни, зро­би­ти їх ді­йо­ви­ми, ви­мо­га, щоб те­о­рія ста­ла пра­кти­кою, щоб кон­сти­ту­ція не бу­ла мер­твою бу­квою, і щоб зра­дже­ні кли­чі про сво­бо­ду лю­ди­ни і на­ро­дів на­ре­шті по­ча­ли здій­сню­ва­ти­ся в жит­ті...».

У СХЕ­МІ ВАР­ТО­СТЕЙ — РО­ДИ­НА ПО­РУЧ З УКРА­Ї­НОЮ

...По­мер Ро­ман Ільницький пі­сля три­ва­лої не­ду­ги 2 лю­то­го 2000 ро­ку. Мав ду­же гар­ну ро­ди­ну. Дру­жи­на Ні­на бу­ла акти­віс­тка укра­їн­сько­го гро­мад­сько­го жи­т­тя на чу­жи­ні, дов­ший час пра­цю­ва­ла у зна­ме­ни­тій нью-йорк­ській фір­мі-кор­по­ра­ції «Про­лог» та у ви­дав­ни­цтві й ча­со­пи­сі «Су­ча­сність». Во­на — ве­ли­ка па­трі­о­тка Укра­ї­ни, яка ша­но­бли­во ста­ви­ться до на­шої істо­рії, куль­ту­ри й мо­ви. Іль­ни­цькі ви­хо­ва­ли в та­ко­му ж ду­сі і сво­їх двох ді­тей — донь­ку Уля­ну й си­на Оле­га, який зго­дом став зна­ним укра­їн­ським лі­те­ра­ту­ро­знав­цем й про­фе­со­ром сла­ві­сти­ки. Дру­жи­на про­фе­со­ра Оле­га — Ні­на з до­му Пи­лип’юк є ви­да­тним укра­їн­ським мо­во­знав­цем.

Ро­ман Ільницький, яко­му 18 черв­ня 2015 ро­ку ви­пов­ни­ло­ся б 100 ро­ків, за­ли­шив­ся в пам’яті йо­го су­ча­сни­ків че­сною і пря­мо­лі­ній­ною лю­ди­ною, з ви­ро­бле­ним і від­ре­да­ґо­ва­ним са­мим жи­т­тям ха­ра­кте­ром: прин­ци­по­вим і то­ле­ран­тним, обов’яз­ко­вим і тро­хи ске­пти­чним. Він на­ле­жав до пред­став­ни­ків то­го по­ко­лі­н­ня укра­їн­ської пу­блі­ци­сти­ки, по­зна­че­ної іме­на­ми Ми­ро­сла­ва Про­ко­па, Да­рії Ре­бет, Ми­ро­сла­ва Сти­ран­ки, Ро­ма­на Ра­хман­но­го, Іва­на Май­стрен­ка, Бо­г­да­на Та­дея Га­лай­чу­ка, Ва­си­ля Мар­ку­ся, Ана­то­ля Ка­мін­сько­го, Ле­ва Ре­бе­та, Яро­сла­ва Гай­ва­са, Во­ло­ди­ми­ра Мар­тин­ця, Зе­но­на Пе­лен­сько­го, Во­ло­ди­ми­ра Ста­хі­ва, Бо­г­да­на Кор­дю­ка, Єв­ге­на Вре­цьо­ни, Ми­ро­сла­ва Бо­лю­ха та ба­га­тьох ін­ших, які за­яви­ли про се­бе як про май­стрів жур­на­лі­сти­чно­го це­ху в ча­сі або пі­сля за­кін­че­н­ня Дру­гої сві­то­вої вій­ни на емі­ґра­ції. Не­зва­жа­ю­чи на рі­зні по­лі­ти­чні по­гля­ди де­яких з них, до­лі у ба­га­тьох цих лю­дей бу­ли схо­жи­ми. З ці­єї ви­зна­чної пле­я­ди вір­ту­о­зів пу­блі­ци­сти­чно­го пе­ра Ро­ман Ільницький ви­ді­ля­є­ться що­най­пер­ше ви­со­ким сту­пе­нем по­ле­мі­чно­сті сво­го пе­ра та на­хи­лом до ви­яв­ле­н­ня та роз­пра­цю­ва­н­ня кон­це­пцій­них та про­гра­мо­вих на­прям­ків роз­ви­тку гро­мад­сько-по­лі­ти­чно­го жи­т­тя та укра­їн­сько­го ви­зволь­но­го ру­ху. Пра­ці Р.Іль­ни­цько­го, які бу­ли ви­да­ні з мо­єю пе­ре­дмо­вою п.н. «Дум­ки про укра­їн­ську ви­зволь­ну по­лі­ти­ку» 2007 ро­ку, свід­чать на­сам­пе­ред про ори­гі­наль­ність йо­го ме­то­до­гі­чних під­хо­дів до вив­че­н­ня й уза­галь­не­н­ня до­во­лі скла­дних тем су­спіль­но­го роз­ви­тку (і не тіль­ки укра­їн­ської гро­ма­ди на ма­те­ри­ку чи на чу­жи­ні), та про ґрун­тов­ність до­слі­дже­н­ня до­во­лі кон­тро­вер­сій­них аспе­ктів на­шо­го ви­зволь­но­го ру­ху та на­пра­цю­ва­н­ня кон­це­пцій­них по­ло­жень. Су­дя­чи із спо­ми­нів Ро­ма­на Іль­ни­цько­го, йо­му бу­ло про що ска­за­ти укра­їн­сько­му чи­та­че­ві, але не має в цих спо­га­дах одно­го — спе­ку­ля­тив­ної дра­ма­ти­за­ції по­дій та фа­во­ри­за­ції тих чи ін­ших осіб.

«...У схе­мі йо­го вар­то­стей по­руч з ро­ди­ною сто­я­ла Укра­ї­на. Це бу­ла пер­ша лю­бов ба­тька і во­на за­йма­ла йо­го час, дум­ки, мрії; во­на бу­ла в цен­трі йо­го ін­те­ле­кту­аль­ної ува­ги і ро­бо­ти. Че­рез ньо­го всі ми, до біль­шої чи мен­шої мі­ри, теж жи­ли Укра­ї­ною...», — зво­ру­шли­во пи­сав про сво­го ба­тька Ро­ма­на Іль­ни­цько­го йо­го син Олег.... Ду­же хо­ті­лось би, щоб сьо­го­дні, у ці черв­не­ві дні, ко­ли Укра­ї­на бо­ре­ться в мо­сков­ським аґре­со­ром на Схо­ді, укра­їн­ські па­трі­о­ти зга­да­ли про не­бу­ден­ну по­стать ви­да­тно­го ін­те­ле­кту­а­ла, публіциста, жур­на­лі­ста й гро­мад­сько-по­лі­ти­чно­го ді­я­ча Ро­ма­на Іль­ни­цько­го, який жив Укра­ї­ною та мрі­яв про неї як про рів­но­прав­ну дер­жа­ву в ко­лі віль­них єв­ро­пей­ських кра­їн.

РІД­КІ­СНЕ ФО­ТО З РО­ДИН­НО­ГО АР­ХІ­ВУ РО­МА­НА ІЛЬ­НИ­ЦЬКО­ГО

У КО­ЛІ ДРУ­ЗІВ ТА РІ­ДНИХ. НА ФО­ТО: УЛЯ­НА ІЛЬНИЦЬКА (ДО­ЧКА), РО­МАН ІЛЬНИЦЬКИЙ З ВНУЧКОЮ НІ­НОЮ, ВА­ЛЕН­ТИ­НА ПА­ХО­ЛЮК, ДА­РІЯ (ОДА) ЛЕ­БЕДЬ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.