«Ко­ли за­кін­чи­ться вій­на – по­вер­ну­ться ба­жа­н­ня, які ни­ні зав­мер­ли...»

Не­за­ба­ром по­ба­чить світ но­вий ро­ман Га­ли­ни Вдо­ви­чен­ко «Ма­рі­у­поль­ський про­цес»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лю­дми­ла ТА­РАН

Мо­жли­во, во­на — «най­ко­ро­ле­ві­ша» се­ред ін­ших... Не­що­дав­но у « Гранд Ко­ро­на­ції сло­ва- 2015 » (кон­курс, що існує в рам­ках «Ко­ро­на­ції сло­ва» і в яко­му зма­га­ю­ться ла­у­ре­а­ти пер­ших пре­мій у чо­ти­рьох но­мі­на­ці­ях) у но­мі­на­ції «Гранд ро­ма­ни» пе­ре­міг її твір «Ма­рі­у­поль­ський про­цес», який ви­йде дру­ком до «Фо­ру­му ви­дав­ців» у Льво­ві.

Га­ли­на Вдо­ви­чен­ко — львів’ян­ка, ав­тор­ка де­ся­ти кни­жок для ді­тей та до­ро­слих. Без її но­вел не об­хо­дя­ться ан­то­ло­гії про­зи, що ви­хо­дять остан­нім ча­сом. Стиль­на, зав­жди при­ві­тна, ви­на­хі­дли­ва й при­ро­дна з ді­тьми Га­ли­на знає про во­лон­тер­ську ро­бо­ту не тіль­ки з чу­жих уст...

— У кон­кур­сі «Гранд Ко­ро­на­ція сло­ва» ваш ро­ман «Ма­рі­у­поль­ський про­цес» одер­жав най­ви­щу на­го­ро­ду. Де три­ма­є­те «зо­ло­ту» ко­ро­ну?

— У ко­роб­ці, схо­жій на ко­роб­ку до тор­та. ( Усмі­ха­є­ться.) І « по­че­сну гра­мо­ту » теж схо­ва­ла, до­да­ла до ін­ших. Во­но, як на ме­не, тро­шки ку­ме­дно ви­гля­дає, ко­ли лю­ди сво­ї­ми сер­ти­фі­ка­та­ми та ін­ши­ми здо­бу­тка­ми при­кра­ша­ють сті­ни. Ме­не ця «ди­тя­ча хво­ро­ба» обми­ну­ла. Мо­же, то­му, що я й ка­бі­не­ту не маю.

— Якщо сер­йо­зно, то ви роз­по­від­а­ли про від­ва­жно­го са­нін­стру­кто­ра, ко­трий пе­ре­бу­ває в за­тя­жній ре­а­бі­лі­та­ції пі­сля Де­баль­це­во­го і яко­му да­ли про­чи­та­ти «ко­ро­но­ва­ний» не дру­ко­ва­ний ще ро­ман. Хви­лю­є­те­ся, як йо­го сприйме. Вже зна­є­те дум­ку?

— Знаю, що по­чав чи­та­ти. Він сам по­про­сив, адже я ні­ко­го сво­їм пи­са­н­ням не за­ван­та­жую. Ме­ні, зві­сно, ду­же ва­жли­ва йо­го дум­ка. І за­га­лом, і по де­та­лях. Ма­ла ба­га­то роз­мов із ти­ми, хто во­ює на схо­ді, я знаю, про що пи­са­ла. Але от яку річ за­ува­жи­ла (во­на не ли­ше ці­єї вій­ни сто­су­є­ться): іно­ді лю­ди роз­по­від­а­ють про одну й ту са­му по­дію ціл­ком по-рі­зно­му, хо­ча ко­жен го­во­рить щи­ро, не обма­нює. Як у ві­до­мій при­тчі про слі­пців та сло­на. Один обма­цує хвіст, ін­ший хо­бот, ще ін­ший но­гу — і ко­жен має свою дум­ку про те, що це за звір. Я сво­го сло­на обма­ца­ла сер­цем та ін­ту­ї­ці­єю, хо­ча й фа­ктаж зі­бра­ла ого-го який: на де­сять ро­ма­нів чи нон-фі­кшн кни­жок ви­ста­чить.

— Ну тут уже й жур­на­ліст­ська на­ту­ра, пев­но, спра­цю­ва­ла! Існує упе­ре­дже­н­ня: мов­ляв, жур­на­лі­сти не мо­жуть пи­са­ти ху­до­жніх тво­рів, грі­шать пу­блі­ци­сти­чні­стю. Ваш при­клад го­во­рить про су­про­тив­не. Ви­ня­ток із пра­ви­ла?

— Та на­че ні, не ви­ня­ток. Ба­га­то хто з не­по­га­них ав­то­рів ді­лив свій час між га­зе­тяр­ством та, ска­жі­мо, ро­ма­ні­сти­кою. Мо­жна у цьо­му по­єд­нан­ні при ба­жан­ні на­віть зна­хо­ди­ти пев­ні плю­си, бо не­о­дмін­но на­вчи­шся ви­кре­слю­ва­ти зай­ве. І ну­ди­ти­ме від штам­пів та на­дмір­ної па­те­ти­ки. Хо­ча це, зви­чай­но, дві па­ра­лель­ні дій­сно­сті, як «швид­ка їжа» та «ав­тор­ська ку­хня». Суть на­че одна — ро­бо­та зі сло­вом, а ре­зуль­тат ін­ший.

— Пра­цю­є­те на два «фрон­ти»: пи­ше­те і для до­ро­слих, і для ді­тей. Як із­се­ре­ди­ни сфор­му­лю­ва­ли б спе­ци­фі­ку пи­сьма для одних і для дру­гих?

— Від­вер­то ка­жу­чи, ме­ні ді­тям пи­са­ти лег­ше, це та­кий по­ві­тря­ний, ра­ді­сний про­цес, іно­ді схо­жий на по­літ. Тре­ба тіль­ки від­пу­сти­ти на во­лю вну­трі­шню ди­ти­ну, не кон­тро­лю­ва­ти її сво­ї­ми до­ро­сли­ми «ту­ди не йди», «цьо­го не ру­хай». Писання для ді­тей — це як гра у чо­ти­ри ру­ки: дві до­ро­слі, дві ди­тя­чі. У ме­не ди­тя­чі книж­ки на­ро­джу­ю­ться без мук. А у ро­бо­ті над ро­ма­ном ді­а­па­зон від­чут­тів шир­ший, тут і без­си­л­ля, і ра­ді­сна мить від то­го, що влу­чи­ла, і жа­хли­ве не­за­до­во­ле­н­ня со­бою, і по­си­дю­чість кур­ки, що ви­си­джує кур­чат. Для ді­тей мо­жу на­пи­са­ти істо­рію, її пер­ший ва­рі­ант, за один під­хід. Для до­ро­слих пи­ше­ться важ­че й дов­ше.

— От­же, не за­гу­би­ли «вну­трі­шню ди­ти­ну»... Ва­ше ди­тин­ство: чим во­но ви­рі­зня­ло­ся від ти­по­во ра­дян­сько­го?

— На­вряд чи чи­мось осо­бли­вим. Во­но бу­ло ра­дян­ським. Я мо­гла у се­лі ба­бу­сі й ді­да на Іва­но-Фран­ків­щи­ні на Рі­здво ко­ля­ду­ва­ти «Но­ва ра­дість ста­ла...», а за кіль­ка днів у зи­мо­во­му та­бо­рі ви­да­ва­ти з усі­ма ба­дьо­ру «рі­чов­ку» «Кто ша­га­ет дру­жно в ряд? Пи­о­нер­ский наш отряд!» Ме­ні по­ща­сти­ло з де­яки­ми вчи­те­ля­ми. Моя вчи­тель­ка у стар­ших кла­сах на уро­ках лі­те­ра­ту­ри під­штов­ху­ва­ла нас до са­мо­стій­но­го ми­сле­н­ня, при­пи­ня­ла за­вче­не то­ро­хко­ті­н­ня па­пу­жок. Во­на, ска­жі­мо, да­ва­ла та­кі те­ми для тво­рів: «Іно­ді від­су­тність сум­ні­вів озна­чає бо­я­гуз­тво». І ми, ші­стнад­ця­ти­рі­чні, си­ді­ли у кла­сі, гри­зли ру­чки й ду­ма­ли впер­ше у жит­ті: для чо­го лю­ди­ні сум­ні­ви, у чо­му во­на має сум­ні­ва­ти­ся і чо­му бо­я­гуз — той, хто не до­зво­ляє со­бі сум­ні­ва­ти­ся?.. Во­на весь час на­ма- га­ла­ся нас від­тя­гну­ти від го­то­вих стан­дар­тних від­по­від­ей, ви­кли­ка­ла ба­жа­н­ня ста­ви­ти со­бі не­зру­чні за­пи­та­н­ня. Не ко­жно­му до­ро­сло­му та­ка «са­мо­стій­на ро­бо­та» бу­ла до сна­ги. І бу­ло це у Мо­скві, я там за­кін­чу­ва­ла шко­лу. Ось та­кі за­кру­ти до­лі.

Ще у ме­не бу­ла не­ймо­вір­на ба­бу­ся. Во­на нас із се­строю та бра­том не по­вча­ла, не ка­ра­ла, усе до­зво­ля­ла, але са­ме її ми лю­би­ли без­ме­жно, до­слу­ха­ли­ся до її слів, бо во­ни ма­ли ва­гу. І лю­ди її лю­би­ли, бо бу­ло за що. Ли­ше пі­сля її смер­ті, ко­ли вже роз­пав­ся Ра­дян­ський Со­юз, дід роз­по­вів, що ба­бин стар­ший брат був сі­чо­вим стріль­цем, і я по­ба­чи­ла йо­го мо­ги­лу на го­рі Ма­ків­ці. Теж осо­бли­во­сті ра­дян­сько­го ди­тин­ства — ді­зна­ва­ти­ся про істо­рію сво­єї ро­ди­ни вже то­ді, ко­ли пі­зно і не­має у ко­го роз­пи­та­ти по­дро­би­ці.

— «Я са­ма со­бі най­кра­щий кри­тик » , — ствер­джу­є­те ви. Яку ри­су не любите в со­бі (якщо не се­крет) і хо­ті­ли б пе­ре­тво­ри­ти її на кон­стру­ктив?

— Про ту, яку, м’яко ка­жу­чи, не лю­блю, не ска­жу, бо во­на від ме­не не за­ле­жить, як ко­лір очей. А от та, на яку мо­гла б ма­ти вплив і ви­пра­ви­ти її — це на­дмір­на тер­пля­чість. Іно­ді про­сто ди­во­ви­жна, са­му се­бе дра­ту­ю­ча тер­пля­чість. Мо­жу до­во­лі дов­го, со­бі на шко­ду, тер­пі­ти нав’язли­вість, без­це­ре­мон­ність, пу­сто­слів’я. Але ме­ні лю­дей шко­да, то­му іно­ді й тер­плю. На кон­стру­ктив ця ри­са до­во­лі лег­ко пе­ре­тво­рю­є­ться. Ану спро­буй на­пи­са­ти ве­ли­кий текст без тер­пля­чо­сті. Ні­чо­го не ви­йде. — Чи існу­ють для вас за­бо­ро­не­ні те­ми? — На­вряд чи. Про­сто є те­ми, які ме­не не ці­кав­лять, у сен­сі осно­ви для ро­ма­ну чи опо­віда­н­ня. На­віть якщо я у цій те­мі не­по­га­но ро­зу­мі­ю­ся. А от іно­ді ра­птом за­хо­пить якась та­ка, де ко­па­ти й ко­па­ти, з ну­ля пра­кти­чно. Але са­ме во­на чо­мусь не від­пу­скає. Го­лов­не — ці­ка­ва то­бі пев­на те­ма чи ні. Все ре­шта не­сут­тє­во.

— Як вва­жа­є­те, чи мо­же не­на­висть бу­ти дже­ре­лом на­тхне­н­ня?

— Для ме­не — ні. Це ду­же силь­не по­чу­т­тя, але во­но не кон­стру­ктив­не, во­но без­плі­дне. Для ме­не це пустоцвіт.

— Три ре­чі, яки­ми вам до­ве­ло­ся по­жер­тву­ва­ти ( від­мо­ви­ти­ся від них) остан­нім ча­сом...

— Не ку­пую до­ро­го­го одя­гу, ме­ні со­ром­но ви­тра­ча­ти гро­ші на шма­т­тя. Кра­ще ви­тра­ти­ти їх на до­по­мо­гу кон­кре­тним лю­дям, їх за­раз ба­га­то. Га­стро­но­мі­чні ви­тре­бень­ки не ці­кав­лять, маю на увазі ті, які ко­шту­ють гру­бі гро­ші. Про­ста їжа най­сма­чні­ша, і не ли­ше у на­ших те­пе­рі­шніх умо­вах. І що ще? Якщо тро­шки з ін­шо­го бо­ку по­ди­ви­ти­ся на те, від чо­го я сві­до­мо й ви­му­ше­но ві­дмов­ля­ю­ся, то це, ма­буть, від ви­тра­ча­н­ня віль­но­го ча­су на без­ліч при­єм­них ре­чей. Цей час не шко­да ме­ні на ро­бо­ту за комп’юте­ром. Іно­ді ду­маю: до­бре, що я по­ча­ла пи­са­ти про­зу так пі­зно. Усе б жи­т­тя про­йшло повз ме­не, з усі­ма йо­го при­на­да­ми...

— Однак хо­че­ться хоч яко­їсь вті­хи від жи­т­тя... Се­ред ва­ших за­хо­плень — гір­ські ли­жі, ди­зайн одя­гу та ін­тер’єрів, ко­ле­кціо­ну­ва­н­ня ру­ка­ви­чок...

— Гір­ські ли­жі — це лю­бов на все жи­т­тя. І теж, до ре­чі, по­ча­ла­ся не у двад­цять ро­ків. Зі сліз, між ін­шим. Я ви­їха­ла ви­тя­гом на вер­хів­ку го­ри і ма­ла з’їха­ти, не вмі­ю­чи цьо­го ро­би­ти. Ні­хто не вчив. Па­да­ла, опи­ня­ла­ся під сме­ре­ка­ми, обди­ра­ла ру­ки до кро­ві. Ду­ма­ла, ці тор­ту­ри ні­ко­ли не за­кін­ча­ться, ко­ли ме­не ра­птом об’їха­ла ма­ла ди­ти­на. Ніжки плу­гом. І я зро­би­ла так са­мо, відчувши, як ли­жі, на­ре­шті, слу­ха­ю­ться. А по­тім був мо­мент, ко­ли но­ги по­ча­ли від­чу­ва­ти ли­жі, а ли­жі — до­слу­ха­ти­ся до ніг, ре­а­гу­ва­ти на най­мен­ший від­рух. І нав­чи­ла­ся. Але знаю лю­дей, які зу­пи­ни­ли­ся на ета­пі «сльо­зи від без­си­л­ля», во­ни пе­ред­ча­сно зро­би­ли ви­сно­вок, що гір­ські ли­жі — це над­то скла­дно, що від них не­має жо­дно­го за­до­во­ле­н­ня. Іно­ді вар­то по­му­чи­ти­ся, щоб ді­зна­ти­ся, мо­жеш чи не мо­жеш, твоє чи не твоє.

Екс­пе­ри­мен­ти з ди­зай­ном одя­гу на­ра­зі за­ли­ши­ли­ся у ми­ну­ло­му, не впев­не­на, чи я до цьо­го по­вер­ну­ся. Що ж до ін­тер’єрів, то обла­што­вую за­раз ра­зом із мо­лод­ши­ми ді­тьми у сім’ї дру­гий по­верх на ба­тьків­ській да­чі. Ми там ма­лим ко­штом ро­би­мо мор­ський ку­брик. Об­ши­ва­є­мо дах зсе­ре­ди­ни по­фар­бо­ва­ни­ми в бі­ле та си­нє фа­не­ра­ми, за­ли­ша­є­мо гар­ні де­рев’яні бал­ки від­кри­ти­ми. У нас там є си­ній рун­дук, є на сті­ні мо­за­ї­ка з мор­ських ка­мін­ців. По­ли­чка з книж­ка­ми на мор­ську те­ма­ти­ку, ма­як... А ме­ре­жив­ні ру­ка­ви­чки за остан­ні мі­ся­ці вдя­гну­ла ли­ше раз — на «Ко­ро­на­цію сло­ва». Ко­ли за­кін­чи­ться вій­на — по­вер­ну­ться ба­жа­н­ня, які за­раз зав­мер­ли.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.