Слово, те­атр і жи­т­тя Ле­ся Та­ню­ка

«Щоденники без ку­пюр» як біо­гра­фія ці­лої до­би

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Ми­ко­ла ЖУ­ЛИН­СЬКИЙ, ака­де­мік НАН Укра­ї­ни

По­див і за­хо­пле­н­ня не зни­ка­ють. Нав­па­ки, зро­ста­ють із ви­хо­дом ко­жно­го но­во­го то­му тво­рів те­а­траль­но­го ре­жи­се­ра, ми­сте­цтво­знав­ця, пе­ре­кла­да­ча, по­е­та, по­лі­ти­чно­го і гро­мад­сько­го ді­я­ча Ле­ся Та­ню­ка. Спо­ча­тку з’яви­ли­ся ви­бра­ні тво­ри в 3-х то­мах під на­звою «Слово, те­атр, жи­т­тя» (2003), а да­лі по­ча­ли на­ро­щу­ва­ти­ся то­ми тво­рів в 60 то­мах, які з’яв­ля­ли­ся дру­ком в умо­вах своє­рі­дно­го куль­тур­но-іде­о­ло­гі­чно­го ме­жи­про­сто­ру, ко­ли Лесь Та­нюк ро­зри­вав­ся між куль­ту­рою і по­лі­ти­кою. Але на­по­ле­гли­во го­ту­вав до дру­ку уні­каль­ні «Щоденники без ку­пюр». Це ви­да­н­ня роз­ра­хо­ва­но на 60 то­мів (1956—1975), але, зда­є­ться, ко­ли з’яви­ло­ся дру­ком 36 то­мів, ці­єю кіль­кі­стю ав­то­ро­ві не су­ди­ло­ся обме­жи­ти­ся. Ди­во не за­вер­шу­є­ться. Ко­жен но­вий том — но­ве від­кри­т­тя по­тре­би, вір­ні­ше, жа­до­би твор­чо­го са­мо­здій­сне­н­ня Та­ню­ка-ми­тця, куль­тур­ної і су­спіль­ної атмо­сфе­ри, в якій він на­ма­гав­ся ре­а­лі­зу­ва­ти свої те­а­траль­ні про­е­кти, це но­ве осми­сле­н­ня про­блем­них на­пруг то­та­лі­тар­но­го сві­ту і по­шу­ки мо­жли­во­стей обі­йти це «мін­не по­ле» пар­тій­них заборон, цен­зур­них ро­га­ток і ви­му­ше­них ком­про­мі­сів.

«Щоденники без ку­пюр» Ле­ся Та­ню­ка — це щось осо­бли­ве. Не стіль­ки осо­би­сті­сне, не ка­жу вже — ін­тим­не, як су­спіль­не, але ви­яв­ле­не че­рез осо­би­сті­сне про­зрі­н­ня ча­су, епо­хи, су­спіль­ної й куль­тур­ної атмо­сфе­ри. Уні­каль­ний до­ку­мент ле­две не всі­єї дру­гої по­ло­ви­ни ХХ сто­лі­т­тя. Зда­є­ться, Лесь Та­нюк по­чав тво­ри­ти (не мо­жу на­пи­са­ти «ве­сти») на са­мо­му по­ча­тку хру­щов­ської від­ли­ги і від­то­ді на­по­ле­гли­во фор­мує цей образ ча­су — з усі­ма йо­го дра­ма­ти­чни­ми ко­ли­ва­н­ня­ми й змі­на­ми ре­жи­мів — із вла­сних ре­фле­ксій, ко­мен­та­рів, до­ку­мен­тів, ма­те­рі­а­лів Розстріляного Від­ро­дже­н­ня, ли­стів ді­я­чів куль­ту­ри, ар­хів­них зна­хі­док, сам­ви­да­ву і «там­ви­да­ву» та га­зе­тно-жур­наль­них ви­ти­нок, вклю­чно з най­ри­зи­ко­ва­ні­ши­ми для ком­пар­тій­но­го істе­блі­шмен­ту пу­блі­ка­ці­я­ми в укра­їн­ських емі­грант­ських жур­на­лах «Су­ча­сність», «Шлях пе­ре­мо­ги» то­що.

Чо­го там, у цій що­ден­ни­ко­вій епо­пеї на 150 ве­ли­че­зних пе­ре­пле­те­них фо­лі­ан­тів (які ав­тор пе­ре­хо­ву­вав ці­ле жи­т­тя на рі­зних адре­сах, а те­пер на­ре­шті ви­ши­ку­вав усі під­ряд на сте­ла­жах у сво­є­му кабінеті!), тіль­ки не­має! Най­го­лов­ні­ше, що цей до­ку­мен­таль­ний ка­лей­до­скоп із роз­ло­ги­ми що­ден­ни­ко­ви­ми ко­мен­та­ря­ми, зда­є­ться, не має в сві­ті ана­ло­гів, а го­лов­не — є над­зви­чай­но об’єм­ним ви­ра­же­н­ням на­стро­їв, пе­ре­жи­вань, мрій мо­ло­до­го ми­тця, який го­тує се­бе до ви­со­кої твор­чої мі­сії на ни­ві на­ціо­наль­ної куль­ту­ри, який ду­має кри­ти­чно, вчи­ться, фі­ксує всі, зда­є­ться, зна­ко­ві, зна­чу­щість по­дії в СРСР і сві­ті.

Укра­їн­ська куль­ту­ра втра­ти­ла ду­же ба­га­то че­рез те, що не всі — по­оди­но­кі! — ве­ли щоденники. Бо­я­ли­ся. Бо що­ден­ник — це не­по­миль­ний сві­док і без­жаль­ний обви­ну­вач, яких так охо­че «ви­кли­кав» то­та­лі­тар­ний ре­жим на «очну став­ку» із ув’язне­ною на­ціо­наль­ною куль­ту­рою. Са­мо­му со­бі важ­ко за­пе­ре­чи­ти. Не ве­сти що­ден­ни­ків озна­ча­ло не при­рі­ка­ти се­бе на ри­зик. До то­го ж са­ме ута­єм­ни­че­н­ня ми­тця зав­дя­ки та­кій ін­тим­ній фор­мі са­мо­ви­ра­же­н­ня ви­па­да­ло з кон­текс­ту іде­о­ло­гі­чних норм твор­чо­го бу­т­тя. Усе, що по­за пар­тій­ним кон­тро­лем, що не охо­плю­є­ться цен­зу­рою, по­тра­пля­ло під гриф «сам­ви­дав», а от­же, під­ля­га­ло ви­лу­чен­ню і по­ка­ран­ню. То­му на­ціо­наль­на куль­ту­ра в пе­рі­од комуністичного ре­жи­му на­ма­га­ла­ся не «від­кри­ва­ти­ся» спо­від­аль­ною пов­но­тою сво­го пе­ре­жи­ва­н­ня ча­су і вла­сної не­по­кір­но­сті іде­о­ло­гі­чно­му ди­кта­ту в усіх сфе­рах її фун­кціо­ну­ва­н­ня. Що­ден­ник — це уні­каль­на фор­ма твор­чої не­ви­гу­бле­но­сті ми­сте­цько­го «я», в якій не ко­жен ми­тець на­смі­лю­вав­ся ви­ра­жа­ти­ся.

На жаль, ба­га­то ви­да­тних ми­тців пер­шої по­ло­ви­ни ХХ сто­лі­т­тя не за­ли­ши­ли нам що­ден­ни­ків, а якщо якась час­тка що­ден­ни­ко­вих но­та­ток і збе­ре­гла­ся, то в ній важ­ко до­слі­дни­ко­ві по­роз­ко­шу­ва­ти — ми­тці уни­ка­ли пов­ної від­вер­то­сті, не ви­слов­лю­ва­ли сво­го вла­сно­го по­гля­ду на час і по­дії, не від­кри­ва­ли по­дро­биць сво­го особистого жи­т­тя... Сло­вом, дба­ли, щоб у ви­пад­ку аре­шту що­ден­ник не став обви­ну­ва­чем. Рід­кі­сні ви­ня­тки — це «Що­ден­ник» Сер­гія Єфре­мо­ва. Чи гра­ни­чно від­вер­тий що­ден­ник Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка.

Та й дру­га по­ло­ви­на ХХ сто­лі­т­тя не вель­ми ще­дра на щоденники ви­да­тних ді­я­чів укра­їн­ської куль­ту­ри, на­у­ки, по­лі­ти­ки. Зга­дай­мо, з якою жа­ді­бні­стю вчи­ту­ва­ли­ся до­слі­дни­ки в щоденники Оста­па Ви­шні, Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, Ва­си­ля Си­мо­нен­ка, в ори­гі­наль­ні щоденники з ко­мен­та­ря­ми «Homo feriens» Іри­ни Жи­лен­ко...

Щоденники Ле­ся Та­ню­ка ме­не вра­зи­ли і схви­лю­ва­ли, бо я не спо­ді­вав­ся, що в та­ко­му мо­ло­до­му ві­ці Та­нюк — те­пер над­зви­чай­но по­пу­ляр­ний по­лі­тик, ре­жи­сер, істо­рик те­а­тру, пе­ре­кла­дач, по­ет, — був та­ким ці­ка­вим, смі­ли­вим у су­дже­н­нях та оцін­ках, на­по­ле­гли­вим у твор­чій са­мо­ре­а­лі­за­ції, гли­бо­ким ана­лі­ти­ком до­би. Ось яскра­вий при­клад — із 1965 ро­ку — під ру­бри­кою «Ро­сій­ські па­тен­ти й ім­по­тен­ти»:

«І це вже — си­сте­ма. Існує ли­ше па­тен­то­ва­на «рус­ская куль­ту­ра» — і все ін­ше — «від лу­ка­во­го», яке до ці­єї ме­сі­ан­ської куль­ту­ри про­сто ще не під­ня­ло­ся. То­му кпи­ти з жло­ба­хо­хла — ети­чно (адже це — за­хист ви­со­кої ме­ти, обо­ро­на від на­тов­пу). То­му й не ви­кли­кав гли­бо­ко­го осу­ду в сві­ті роз­стріл укра­їн­сько­го (гру­зин­сько­го, аб­хазь­ко­го, бі­ло­ру­сько­го) ре­не­сан­су 1920-х, убив­ство на­ціо­наль­них ста­нов­лень. Світ сприйняв це очи­ма «рус­ско­го ин­тел­ли­ген­та» — як за­ко­но­мір­ний про­цес «по­гло­ще­нія» «дуж­чою» куль­ту­рою куль­ту­ри «слаб­шої». Ін­ши­ми сло­ва­ми — нор­ма­тив­на аси­мі­ля­ція, ра­но чи пі­зно ство­ри­ться «еди­ная со­вет­ская на­ція», «еди­ный со­вет­ский на­род» — все нор­маль­но... Мо­же, ме­то­ди іно­ді над­то су­во­рі... Стра­шно їм ста­ло тіль­ки пі­сля то­го, як, під­крі­пив­шись Кур­ба­са­ми й Ахме­те­лі, уні­тар­ний Мо­лох пе­ре­мо­лов Мейєр­холь­да, Цвє­та­є­ву (на­ших!), Мі­хо­ел­са й Зу­скі­на, взяв­ся за Про­коф’єва й Шо­ста­ко­ви­ча, ба­ба­хнув із са­мо­па­ла Фа­де­є­ва, по­чав під­би­ра­ти­ся до Ахма­то­вої й Зо­щен­ка. Ли­ше то­ді во­ни по­ча­ли усві­дом­лю­ва­ти, що би­ти на спо­лох тре­ба бу­ло ра­ні­ше, що по­жи­вою для цьо­го Мо­ло­ха бу­ли не про­сто на­ціо­наль­ні куль­ту­ри, а на­ціо­наль­ні куль­ту­ри як час­тка Куль­ту­ри, і той дзвін ка­ла­тає не ли­ше за Кур­ба­сом і Ку­лі­шем» (т. 11, ст. 21).

Сер­гій Білокінь, який ре­тель­но до­слі­джує тка­ни­ну «Що­ден­ни­ків без ку­пюр», ска­зав, що для ньо­го во­ни — щось на зра­зок все­о­хо­пно­го слов­ни­ка Брок­га­у­за-Ефро­на. Справ­ді, ми мо­же­мо тут зна­йти ба­га­то не­ві­до­мо­го і про на­ших кла­си­ків — від Ко­тля­рев­сько­го й ра­ні­ше — до Шев­чен­ка й Іва­на Фран­ка та Ле­сі Укра­їн­ки, і про ста­рий укра­їн­ський те­атр, і про Клуб твор­чої мо­ло­ді, пре­зи­ден­том яко­го бу­ло обра­но Ле­ся в йо­го сту­дент­ські ро­ки, і про ші­ст­де­ся­тни­цтво, і про укра­їн­ські аре­шти-по­ко­си 1965—1966 і 1972 ро­ків, і про ка­та­стро­фу на Ку­ре­нів­ці, і про вбив­ство Ал­ли Гор­ської, і тво­ри Ва­ле­рія Мар­чен­ка, і збе­ре­же­ні Ле­сем Та­ню­ком ли­сти Іва­на Сві­тли­чно­го з не­во­лі, і на­пів­ле­галь­не ли­сту­ва­н­ня «сві­до­мих кур­ба­сів­ців» Ори­сі Сте­шен­ко з Йо­си­пом Гір­ня­ком (Ки­їв — США), і «під­рив­ні» тра­кта­ти Ан­дрія Са­ха­ро­ва; чи­слен­ні по­е­зії, пу­блі­ка­ції Ше­ре­ха-Ше­ве­льо­ва, Сер­гія Єфре­мо­ва, Дми­тра Донцова, Юрія Лав­рі­нен­ка, «Вер­теп» Ар­ка­дія Люб­чен­ка — і на­віть до­ку­мен­таль­ні до­слі­дже­н­ня про вбив­ства Си­мо­на Пе­тлю­ри, Єв­ге­на Ко­но­валь­ця й Сте­па­на Бан­де­ри (за­ува­жмо: впер­ше прі­зви­ще Бан­де­ра з’яв­ля­є­ться в що­ден­ни­ку 1959 ро­ку! Мар’ян Кру­шель­ни­цький роз­по­від­ає сво­їм учням-сту­ден­там про це вбив­ство!) До ре­чі, уже за­ра­ди ли­ше за­пи­сів ле­кцій остан­ньо­го учня Ле­ся Кур­ба­са ге­ні­аль­но­го Мар’яна Кру­шель­ни­цько­го ці щоденники слід бу­ло по­ча­ти ви­да­ва­ти! Шко­да, ці ле­кції до­сі не ви­йшли окре­мим ви­да­н­ням — як по­сі­бник для сту­ден­тів те­а­траль­них ву­зів, в яких до­сі не ви­кла­да­ють си­сте­ми Кур­ба­са, яку єв­ро­пей­ська куль­ту­ра вва­жає сьо­го­дні су­пе­р­акту­аль­ною!

Укра­їн­ській куль­ту­рі по­ща­сти­ло, що Лесь Та­нюк тво­рив ці уні­каль­ні осо­би­сті­сні про­зрі­н­ня сво­го ча­су, і я не уяв­ляю вже істо­рії укра­їн­сько­го те­а­тру, укра­їн­ської куль­ту­ри, істо­рії су­спіль­но­го жи­т­тя Укра­ї­ни дру­гої по­ло­ви­ни ХХ сто­лі­т­тя без цих стра­те­гі­чних «Що­ден­ни­ків». Я ві­рю, їх пов­ні­стю бу­де на­дру­ко­ва­но — бо во­ни ду­же по­трі­бні са­ме за­раз, сьо­го­дні — для об’єм­но­го пі­зна­н­ня на­шої істо­рії. От­же, том за то­мом ці «Щоденники» Ле­ся Та­ню­ка ма­ють над­хо­ди­ти до чи­та­ча, до на­ших бі­бліо­тек, до істо­ри­ка куль­ту­ри, до істо­ри­ка Укра­ї­ни, щоб прав­да про цей жор­сто­кий, але твор­чо не упо­слі­дже­ний час від­кри­ва­ла­ся пе­ред онов­ле­ною не­за­ле­жні­стю Укра­ї­ни.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.