По­да­ро­ва­на істо­рія

Ви­ста­вою«Но­ве­чен­то» (1900) А. Ба­рік­ко, по­став­ле­но­ю­Оле­ксі­єм Ку­жель­ним на Мі­кро­сце­ні «Су­зір’я», ре­жи­сер вко­тре ствер­джує, що те­атр без­смер­тний!

Den (Ukrainian) - - Культура - Ал­ла ПІДЛУЖНА, те­а­тро­зна­вець

Сен­тен­ція Алес­сан­дро Ба­рік­ко, на мою дум­ку, що сто­їть се­ред най­ге­ні­аль­ні­ших пи­сьмен­ни­ків, озву­че­на роз­по­від­а­чем Сур­ма­чем. Во­на, по су­ті, про­ста і зву­чить так: ти жи­вий по-справ­жньо­му, по­ки у те­бе в за­па­сі є істо­рія і хтось, ко­му мо­жна її по­да­ру­ва­ти.

Те­а­траль­ний мо­но­лог Алес­сан­дро Ба­рік­ко — кра­си­ва і сум­на при­тча про при­ро­ду твор­чо­сті. На при­кла­ді жи­т­тя пі­а­ні­ста, який не­мов­лям опи­нив­ся на кораблі і ні­ко­ли не схо­див з ньо­го на бе­рег (!), ав­тор ствер­джує, що справ­жній тво­рець, будь то му­зи­кант, ху­до­жник, ком­по­зи­тор (спи­сок мо­жна про­дов­жи­ти), не по­тре­бує без­по­се­ре­дньо­го зі­ткне­н­ня з нав­ко­ли­шнім сві­том.

Світ ге­нія в ньо­му са­мо­му, він від по­ча­тку са­мо­до­ста­тній і зда­тний вла­сним на­тхне­н­ням тво­ри­ти но­ві все­сві­ти. Не тре­ба схо­ди­ти на зем­лю, аби від­чу­ти її пру­жність, від­чу­ти шов­ко­ви­стість тра­ви, до­сить за­кри­ти очі, ви­кли­ка­ти все це у сво­їй уяві, тор­кну­ти­ся паль­ця­ми кла­віа­ту­ри ро­я­ля... і за­зву­чить му­зи­ка. Не­ймо­вір­на, та, яко­ї­не бу­ло до ці­є­ї­ми­ті. Але в то­му і мі­сія твор­ця — зро­би­ти ре­аль­ним те, чо­го не існу­ва­ло до ньо­го.

Зви­чай­но, Оле­ксій Кужельний міг би по­ста­ви­ти цю ви­ста­ву на ве­ли­кій сце­ні, але він, в уні­сон з Ба­рік­ко, нав­ми­сно від­мов­ляє со­бі в пе­ре­ва­гах масштабного сце­ні­чно­го про­сто­ру, ма­кси­маль­но на­бли­жає акто­ра до опи­са­них об­ста­вин і де­мон­струє, що хо­ро­шу ви­ста­ву мо­жна ство­ри­ти і на кри­хі­тній те­ри­то­рії.

Вже не впер­ше О. Кужельний ви­сту­пає сце­но­гра­фом сво­їх по­ста­но­вок. На­по­ля­га­ю­чи і в но­вій ви­ста­ві на пе­ре­кон­ли­во­сті іде­ї­єд­но­сті ре­жи­сер­сько-сце­но­гра­фі­чно­го за­ду­му, він за­ну­рює гля­да­чів у ви­га­да­ний світ. Це ко­ра­бель-дім під­кидь­ка Ден­ні Бу­дма­на Т. Д. Ле­мо­на Но­ве­чен­то, яко­го зна­йшли в трю­мі і на­зва­ли за на­звою то­ва­ру в кар­тон­ній ко­роб­ці, де він ле­жав. Спо­ча­тку гля­да­чі опи­ня­ю­ться в за­лі, що яв­ляє со­бою ни­жню па­лу­бу ко­ра­бля. На­пів­тем­ря­ва і за­пу­сті­н­ня, зі сте­лі про­ті­кає во­да, її кра­плі, що по­бли­ску­ють у тьмя­но­му сві­тлі, не­мов сльо­зи, про­ли­ва­ю­ться в ру­ки за­ну­ре­но­го у спо­га­ди Сур­ма­ча. Тут гля­да­чі в кін­ці істо­рії, яку він обі­цяє... але Сур­мач зве усіх у її ща­сли­вий по­ча­ток. Гля­да­чі ви­ру­ша­ють за ним до ін­шо­го кри­хі­тно­го за­лу, сві­тло­го, свя­тко­во­го са­ло­ну ко­ра­бля. Сур­ма­че­ві, у ви­ко­нан­ні Ста­ні­сла­ва Мель­ни­ка, до­ве­де­ться вір­ту­о­зно пе­ре­вті­лю­ва­ти­ся у всіх зга­ду­ва­них ге­ро­їв йо­го істо­рії про не­зви­чай­но­го пі­а­ні­ста, оскіль­ки «Но­ве­чен­то» — це моновистава.

Про­стір Мі­кро­сце­ни на­пов­не­ний без­ліч­чю де­та­лей, що вка­зу­ють на мі­сце дії. Роз­ві­ше­ні ко­ра­бель­ні дзво­ни­ки рі­зно­ї­ве­ли­чи­ни, бі­лі за­ві­си з по­лі­ети­ле­ну, що ба­лан­су­ють на про­тя­гну­тих ві­рьов­ках і ша­ру­дять не­на­че оке­ан­ські хви­лі. Кар­ти­на з не­вин­ною глад­дю бі­ло­го по­ло­тна, ра­ма, яка пі­зні­ше ста­не две­ри­ма-ви­хо­дом, че­рез які пі­а­ні­сто­ві тре­ба бу­де зійти на бе­рег... Він ли­ше одні­єю но­гою сту­пить за них (який ви­ра­зний сим­вол — чи ро­зум­но ви­хо­ди­ти за рам­ки мо­жли­во­го?). Ве­ли­кі ві­кна-ілю­мі­на­то­ри, за­тя­гну­ті бі­ля­стим сер­пан­ком ура­ні­шньо­го ту­ма­ну. Ще одна обра­зна ме­та­фо­ра. Тор­ка­ю­чись скла, сти­ра­ю­чи ту­ман, пі­а­ніст не­мов по­тра­пляє в ін­шу ре­аль­ність, від­кри­ває світ, але скло ви­яв­ля­є­ться дзер­ка­лом, в яко­му від­би­ва­ю­ться гля­да­чі. Що во­ни від­кри­ють для се­бе?

По­чи­на­є­ться чер­га пе­ре­вті­лень. Сур­мач-Мельник стає роз­по­ря­дни­ком са­ло­ну, що за­про­шує пу­блі­ку в за­хо­плю­ю­че плавання, ма­тро­сом, який зна­йшов ко­роб­ку з не­мов­лям, ка­пі­та­ном ко­ра­бля, ру­льо­вим, ра­діо­те­ле­гра­фі­стом, ко­ком, лі­ка­рем, Но­ве­чен­то-ма­лю­ком, Но­ве­чен­то-юна­ком. Роз­по­відь по­кла­де­на на актив­ну дію, все ди­на­мі­чно, яскра­во те­а­траль­но, актор бу­кваль­но жон­глює пре­дме­та­ми. Ха­ра­кте­ри­сти­ка ко­жно­го пер­со­на­жа ви­зна­ча­є­ться пе­ре­ва­жно зов­ні­шні­ми скла­до­ви­ми: змі­ною тем­бру го­ло­су, мі­мі­ки, пла­сти­ки (ба­лет­мей­стер Оле­ксій Скля­рен­ко), еле­мен­тів ко­стю­мів.

Фан­та­зія Ку­жель­но­го-сце­но­гра­фа фон­та­нує ви­на­хі­дли­ви­ми за­дум­ка­ми, ви­хор те­а­траль­но­го ви­до­ви­ща за­хо­плює. Ще­дрою ру­кою він від­дає весь цей фе­єр­верк ви­ко­нав­це­ві і той злег­ка за­гра­є­ться з пре­дме­та­ми, яко­їсь ми­ті з жа­лем кон­ста­ту­єш: за зов­ні­шньою яскра­вою ди­на­мі­кою актор втра­чає суть. І ли­ше ко­ли в ка­лей­до­ско­пі ге­ро­їв при­хо­дить чер­га Но­ве­чен­то, Ста­ні­слав Мельник про­ри­ва­є­ться в зо­ну справ­жньо­го пси­хо­ло­гі­зму, в ді­лян­ку щи­рої спо­від­аль­но­сті, до­ся­га­ю­чи іде­аль­ної ор­га­ні­ки в ін­тер­пре­та­ці­ї­пер­со­на­жа...

Куль­мі­на­ці­єю цьо­го обра­зно­го ма­ні­фе­сту твор­чо­сті, ко­ли пі­а­ніст про­по­нує до­ві­ри­ти­ся йо­му, йти за ним і бу­ти спів­твор­цем, стає сце­на му­зи­чно­ї­ду­е­лі. Мор­тен, ко­роль джа­зу, у С. Мель­ни­ка — верх пи­ха­то­сті, він упев­не­ний в со­бі, по­до­бою кон­ста­тує без­за­сте­ре­жну пе­ре­ва­гу.

Як зі­гра­ти на сце­ні, май­же бі­ля ко­лін гля­да­чів, яких не обду­риш фо­но­гра­ма­ми, зма­га­н­ня двох пі­а­ні­стів? Але не­ви­чер­пна фан­та­зія ре­жи­се­ра. Мор­те­нМель­ник на­ки­дає на син­те­за­тор, що ви­ко­нує роль ро­я­ля, ши­кар­не ху­тро. Зву­чить му­зи­ка ( ком­по­зи­тор Ан­дрій Шусть), ру­ки му­зи­кан­та ков­за­ють по м’яко­му ху­тру, не­мов пе­ре­би­ра­ю­чи і на­щу­пу­ю­чи по­трі­бну ме­ло­дію, во­ру­ша­чи і гла­дя­чи. Во­ни злі­та­ють над ним, а те­пер уто­па­ють в по­хі­тли­во­сті зву­ків, і зда­є­ться, ху­тро ожи­ває від май­стер­но­го ви­ко­на­н­ня. Але чер­га Но­ве­чен­то. Роз­по­відь Сур­ма­ча йде по на­ро­ста­ю­чій, емо­ці­ї­на най­ви­що­му гра­ду­сі! І ра­птом на кла­віа­ту­рі з’яв­ля­є­ться зе­ле­ний про­мі­нець сві­тла, який пу­сто­тли­во ска­че кла­ві­ша­ми. Темп при­го­лом­шу­ю­чий, му­зи­ка не всти­гає за про­ме­нем, во­ни гра­ють у хо­ван­ки, пу­сту­ють, ве­се­ля­ться. Зву­ки пе­ре­ли­ва­ю­ться, три­ма­ють струн­ку без­до­ган­ну ме­ло­дію, ква­пля­ться впе­ред, але чи уло­ви­мий со­ня­чний зайчик?

Та­ким обра­зним розв’яза­н­ням сце­ни му­зи­чно­ї­ду­е­лі ре­жи­се­ро­ві вда­є­ться те­а­тра­лі­зу­ва­ти ще одну ва­жли­ву дум­ку ав­то­ра. У ми­сте­цтві не мо­же бу­ти зма­га­н­ня! Тіль­ки для ре­мі­сни­ка, яким тут є Мор­тен, дуель — це зма­га­н­ня, а для ге­нія му­зи­ка — ви­ще за­до­во­ле­н­ня. Йо­му не тре­ба до­во­ди­ти, що він кра­щий, йо­му вза­га­лі ні­чо­го ні­ко­му не тре­ба до­во­ди­ти. Він не тво­рить, твор­чість є суть йо­го жи­т­тя.

Моновистава — осо­бли­вий жанр, що ви­ма­гає від акто­ра ве­ли­че­зних ду­шев­них ви­трат, вір­ту­о­зно­ї­май­стер­но­сті, без­до­ган­но­ї­ор­га­ні­ки, умі­н­ня за­пов­ни­ти сво­єю осо­бою про­стір сце­ни. Мо­ло­дий актор С. Мельник упев­не­но ре­а­лі­зує се­бе в цій сце­ні­чній при­тчі, до­ла­ю­чи на­гро­ма­дже­н­ня по­бу­то­вих по­дро­биць, він пра­гне три­ма­ти лі­нію за­ду­му, до­ма­га­ти­ся чи­сто­ти ви­ко­на­н­ня. В обра­зі лю­ди­ни-твор­ця, ура­зли­вої, але ща­сли­вої не­скін­чен­ні­стю і рі­зно­ма­ні­т­тям твор­чо­сті, як у джа­зі, є запорука ва­рі­а­цій люд­сько­ї­при­ро­ди. Адже це но­ві істо­рії, не­зви­чай­ні і див­ні, гі­дні вті­ле­н­ня. Зна­чить, те­атр не за­кін­чи­ться ні­ко­ли, бо у ньо­го зав­жди бу­дуть істо­рії, які є ко­му роз­по­ві­сти.

ФО­ТО РУ­СЛА­НА КАНЮКИ / «День»

ТІЛЬ­КИ КО­ЛИ В КА­ЛЕЙ­ДО­СКО­ПІ ГЕ­РО­ЇВ НА­СТАЄ ЧЕР­ГА НО­ВЕ­ЧЕН­ТО, СТА­НІ­СЛАВ МЕЛЬНИК ПРО­РИ­ВА­Є­ТЬСЯ В ЗО­НУ СПРАВ­ЖНЬО­ГО ПСИ­ХО­ЛО­ГІ­ЗМУ, У CФЕРУ ЩИ­РОЇ СПО­ВІД­АЛЬ­НО­СТІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.