«Не бу­ває ате­їстів під во­гнем в око­пах»

Сьо­го­дні від­кри­ва­є­ться уні­каль­на ви­став­ка ікон, на­пи­са­них на ґон­тах (де­рев’яних по­крів­лях) із цер­кви XVI сто­лі­т­тя ху­до­жни­ків Льва та Ми­хай­ла Ско­пів

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Со­фія РУ­СЬКИХ, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»

Сьо­го­дні, 22 ли­пня, в рам­ках про­е­кту «Куль­тур­на ди­пло­ма­тія між ре­гіо­на­ми Укра­ї­ни » Укра­їн­сько­го кри­зо­во­го ме­діа-цен­тру від­бу­де­ться від­кри­т­тя виставки ікон, на­пи­са­них на ґон­тах ( де­рев’ яних по­крів­лях) із цер­кви XVI сто­лі­т­тя, ху­до­жни­ків Ле­ва та Ми­хай­ла Ско­пів. Близь­ко 30 ро­ків ху­до­жник і ми­сте­цтво­зна­вець Лев Скоп вла­сни­ми зу­си­л­ля­ми ре­став­рує цер­кву свя­то­го Юра у Дро­го­би­чі, вне­се­ну до пе­ре­лі­ку пам’яток ар­хі­те­кту­ри ЮНЕСКО. Одно­го дня у хра­мі по­ча­ли за­мі­ню­ва­ли стару ґон­ту, але ми­тець не міг до­зво­ли­ти, щоб усю стару де­рев’яну по­крів­лю про­сто спа­ли­ли, тож по­чав пи­са­ти на ній... лики свя­тих. Так і на­ро­ди­ла­ся ідея виставки «Ґон­та», яка про­по­нує но­вий­по­гляд на са­краль­не ми­сте­цтво. Остан­ню під­хо­пи­ли і про­дов­жу­ють син Ле­ва Ско­па Ми­хай­ло та ху­до­жни­ки-уча­сни­ки ми­сте­цької гру­пи «Ка­ктус». На­пе­ре­до­дні виставки «День» по­го­во­рив із ба­тьком та си­ном Ско­па­ми про лики свя­тих на щи­тах з Май­да­ну, ста­тус ікон на фронті і... ви­гра­ну на­ми вій­ну.

«ТО НЕ ПРИ­МУС — ТО СЕР­ЦЕ РО­БИТЬ»

— Із чо го роз по чав ся ваш шлях як іко­но­пи­сців, як ре­став­ра­то­ра хра­мів?

Лев СКОП: — Пер­шу іко­ну я на­ма­лю­вав ду­же дав­но, хо­ча не в ран ньо му ві ці. Грав у гур ті рок, блюз... І щось ме­ні ні з то­го ні з сьо­го за­хо­ті­ло­ся ма­лю­ва­ти іко­ни. Як те пер пам’ ятаю: на кар то ні на ма - лю­вав іко­ну «Не­у­стан­ної по­мо­чі». Бу­ла в ме­не та­ка ве­ли­ка Ве­ли­ко­дня лис тів ка, та я не пов ніс тю ко пію ро­бив, а з до­да­ва­н­ням сво­го. І наш бас-гі­та­рист як по­ба­чив, то одра­зу ска зав: « По да руй ме ні, бо я їду в Бі­ло­русь, а в ме­не баб­ка ду­же ві­ру­ю­ча, то я їй при­ве­зу». Я дав, а він по тім роз по ві дає, що та баб ка як схо­пи­ла іко­ну, то не зна­ла, ку­ди її ді­ти — бі­гає, ка­же: яка силь­на іко­на. Ніх то ж на віть і не по ду мав. І ме ні спо до ба ло ся. Це від бу ва ло ся екс­пром­том, то­му що я ду­же ба­га­то ре аліс тич них пей за жів ма лю - вав, порт­ре­ти і па­ра­лель­но — іко­ни. Я ро­зу­мію, що то не при­мус — то сер це ро бить. Не має й се кун ди ча­су, аби щось ін­ше ро­би­ти. На­віть вір­ші мен­ше пи­шу, бо ду­же ба­га­то ікон ма люю. Від чув, що про за пі - шла — но­ве­ли пи­шу. Але ба­чу, що все дру­го­ря­дне: і вір­ші, й но­ве­ли. На гі та рі іно ді граю, аби паль ці три­ма­ли­ся. Та від­чу­ваю, що в го­ло­ві у ме­не за­раз ли­ше одне — іко­ни.

Ми­хай­ло СКОП: — Моя пер­ша іко­на бу­ла на­ма­льо­ва­на для ар­мії в дев’яно­стих ро­ках. Ще га­зе­та «Шлях пе­ре­мо­ги» пу­блі­ку­ва­ла ста­т­тю про неї. «Геть­ман Са­гай­да­чний» — та­кий ко­ра­бель є, і львів­ська гро­ма­да хо­ті­ла, щоб для мо­ле­бно­го ку­то­чка у ньо­му я на­ма­лю­вав іко­ну свя­то­го Ми­ко­лая. Я на­ма­лю­вав йо­го, а на дру­го­му пла­ні — Са­гай­да­чний, на­че чай­ка, яка б’ється. І в га­зе­ті фо­то опу­блі­ку­ва­ли, де мо­ря­ки сто­ять з тою іко­ною, та­кі гар­ні. А да­лі про­сто ма­лю­вав для цер­ков ві­тра­жі, роз­пи­си ро­бив. На­віть на Асколь­до­вій мо­ги­лі мої іко­ни є.

«НЕ ХО­ЧУ Я ПІД РО­СІ­ЄЮ БУ­ТИ»

— Ви бу ли на Май да ні, та би - ли­ся пліч-о-пліч з мо­ло­ди­ми хло­пця­ми й дів­ча­та­ми. Ба­га­тьох із них ті по­дії ду­же змі­ни­ли. А як на вас впли­нув Май­дан?

Л. С.: — До Май­да­ну я був май­же один, і ме­ні зда­ва­ло­ся, що я вже в ту­пи­ку, а нав­ко­ло ме­не ма­разм. І щой­но ска­за­ли про по­ча­ток Май­да­ну — 24 ли­сто­па­да 2013 ро­ку — я одра­зу по­їхав, і був там до кін­ця. По­тім ще в лі­кар­ні три мі­ся­ці ле­жав. А їхав я не че­рез ви­со­кі іде­а­ли, а че­рез зви­чай­ну ба­наль­щи­ну. На­при­клад, хо­чу я в Ві­день ту­ди-на­зад з’їзди­ти, ка­ву по­пи­ти — а тре­ба ві­зу, тре­ба пер­ше, дру­ге, де­ся­те. На­що той кор­дон? Кор­дон — це ко­ру­пція, бо про­зо­рим він є ли­ше, ска­жі­мо, для кри­мі­на­лу. А як про­сті лю­ди?.. Не хо­чу я під Ро­сі­єю бу­ти, то­му, як і на по­ма­ран­че­ву ре­во­лю­цію, сів і по­їхав. Там уже по­стій­но бу­ли мої си­ни Ми­хай­ло, Ан­дрій та Пе­тро. Спер­шу ми про­сто хо­ди­ли, а по­тім весь час ма­лю­ва­ли. Роз­би­ли на­мет, по­тім сто­я­ли всі­єю ко­ман­дою під КМДА, а як по­вер­ну­ли­ся до на­ме­ту, ба­чи­мо — все зго­рі­ло. По­тім на Ко­стель­ній в під­ва­лі жи­ли, я со­бі май­стер­ню там зро­бив, і на­мет но­вий ма­ли — по­ряд по­ста­ви­ли. У май­стер­ні я іко­ни по­ста­вив, всі при­хо­ди­ли і хре­сти­ли­ся. Ми­хай­ло по­стій­но ма­лю­вав для во­ї­нів на до­шках з Май­да­ну іко­ни. Отець, що пра­вить на Асколь­до­вій мо­ги­лі, по­про­сив ме­не Асколь­да на­ма­лю­ва­ти. Я й на­ма­лю­вав на май­да­нів­ській дош ці, і вийш ло, що в їхньо го Асколь­да хрест у ру­ках, а в мо­го — меч. То отець ду­же ті­шив­ся з тої іко­ни, по­свя­тив її, і ба­га­то бій­ців по­свя­ти­ли іко­ни.

Ко­жен за­ймав­ся сво­єю спра­вою. Я і пи­сав, і во­ю­вав. А по­тім, ко­ли в тил вда­ри­ли, чу­дом ли­шив­ся жи­вий. Бу­ло ба­га­то вби­тих... Си­джу на Ко­стель­ній, ма­люю, і та­кож та­кий фатум: ви­став­ка, вже по Ін­тер­не­ту про­да­ю­ться ро­бо­ти, 17-го чи­сла хо­ті­ли вже ку­пи­ти, і 18-го ста­ла­ся та су­є­та... А я хо­тів дів­ча­там, що ку­пу­ва­ли іко­ни, бо­ну­си зро­би­ти. Ку­пу­ва­ла Та­ня — то я їй свя­ту Та­ню на­ма­лю­ва­ти хо­тів. А по­тім все зго­рі­ло...

Тут у Ки­є­ві є ка­пли­ця, де ба­га­то всьо­го про­па­ло, то ту­ди я, ле­жа­чи в лі­кар­ні, ве­ли­че­зну По­кро­ву Май­да­ну на­ма­лю­вав. І ще ма­лю­вав і ма­люю ма­лень­кі іко­ни і тим, хто був на Май­да­ні, роз­си­лаю.

— Тоб­то ви під­три­му­є­те зв’яз­ки з усі ма, з ким по знай о ми ли ся на Май­да­ні?

Л. С.: — Так, все че­рез «Фейсбук». Зна­є­те, най­біль­ші до­ся­гне­н­ня люд­ства — ко­ле­со, во­гонь і «Фейсбук». ( Я га­зет не чи­таю, те­ле­ві­зор не див­лю­ся, ли­ше «Фейсбук». Але «День» ку­пую. Ме­ні за­го­лов­ки по­до­ба­ю­ться. Як во­ни чі­пля­ють — от­же, га­зе­та до­бра.

«МАЙ­ДАН — ЦЕ СЕР­ЦЕ, І ВСІ, ХТО БУВ У СЕР­ЦІ, СТА­ЛИ РІ­ДНИ­МИ»

— Що слу­гує вам на­тхне­н­ням для що­рі­чно­го ма­лю­ва­н­ня та­кої ве­ли­кої кіль­ко­сті ікон, для вкла­да­н­ня в них тої си­ли, що во­ни ста­ли своє­рі­дним щи­том Май­да­ну?

Л. С.: — На­тхне­н­ня... Бій­ці, лю­ди, дів­ча­та, хло­пці — всі, хто на Май­да­ні. Май­дан — це сер­це, і всі, хто був у сер­ці, ста­ли рі­дни­ми одним одно­му, по­бра­ти­ма­ми. Ми ко­ли ба­чи­мо­ся те­пер, одра­зу обні­ма­є­мо­ся. Ко­ли на фронт при­їжджаю — той з тої со­тні, той з тої. Ра­ні­ше я ка­зав, що не знаю, що та­ке на­тхне­н­ня, зав­жди кіль­кі­стю брав. Якість — то ж не­ві­до­мо, що во­но та­ке. Тож ме­ні по­стій­но хо­че­ться ма­лю­ва­ти, пи­са­ти му­зи­ку. А що та­ке на­тхне­н­ня, я зро­зу­мів 18 лю­то­го, ко­ли бу­ло ба­га­то вби­тих. Я сів і зро­зу­мів — все, ні­чо­го не бу­ду ма­лю­ва­ти, ні­чо­го не бу­ду гра­ти. Чо­му я жи­вий, а мо­ло­ді за­ги­ну­ли? Я ж у жит­ті все маю, всьо­го до­ся­гнув — а вби­ли мо­ло­дих. І це стра­шно. І на­що то­ді жи­ти? Тя­гну­ло­ся це не знаю, який час. До ме­не при­хо­ди­ли, про­си­ли на­ма­лю­ва­ти іко­ну, та я ка­зав: ні, хло­пці, до­сить, ні­яко­го ма­лю­ва­н­ня. А ко­ли Асколь­да по­про­си­ли на­ма­лю­ва­ти, то в ме­не щось пе­ре­кру­ти­ло­ся в го­ло­ві — бе­ру до­шку з Май­да­ну під па­хву й ма­люю. І сон ме­ні якось при­снив­ся, ко­ли ми в під­ва­лі жи­ли, що ле­жи­мо ми всі по пе­ри­ме­тру, а в цен­трі про­стір віль­ний — і там всі, що за­ги­ну­ли, ле­жать...

А з дру­го­го бо­ку — я ви­кла­дав в ака­де­мії 15 ро­ків, то зав­жди сво­їм уч ням ка зав: тре ба ро би ти що хо­чеш. Ти хо­чеш ма­лю­ва­ти — ма­люй. А що то­бі за­ва­жає? На­ма­лю­єш гар­но — то­бі бу­дуть до­го­джа­ти, по­га­но — кри­ти­ку­ва­ти, а дру­зям зав­жди по­до­ба­тись бу­де. От­же, ми ма­лю­є­мо для дру­зів. І скіль­ки б ме­не в жит­ті не кри­ти­ку­ва­ли, ниж­че плін­ту­са не опу­ска­ли, іно­ді си­диш і ду­ма­єш — а мо­же, я ге­ній?

Є без­ліч ре­чей, у яких не тре­ба свою суть хо­ва­ти, бу­ти бі­лим і пу­хна­стим. Пи­ши, ма­люй, ство­рюй му­зи­ку, грай на гітарі — в то­му кайф. Зро­зумі­ло, що бу­деш ма­ти в де­сять ти­сяч ра­зів біль­ше во­ро­гів. І я ду­маю: «Бо­же, дя­кую, що ти ме­ні стіль­ки во­ро­гів дав — во­ни ме­не при жит­ті три­ма­ють».

«ІКО­НИ НА ФРОНТІ СТА­ЮТЬ СПРАВ­ЖНІ­МИ РЕ­ЛІ­КВІ­Я­МИ»

— Ви ві­ри­те, що ва­ши­ми ро­бо­та ми мож на до сту ка ти ся до сер - дець лю­дей, щоб во­ни ста­ва­ли, як ви ка за ли, « на ду хов ну бо роть бу про­ти тем­ря­ви, що не­се Ро­сія»?

М. С.: — Зна­є­те, це все за­ле­жить від лю­дей, від їхньої ві­ри. На­при­клад, як я пе­ре­ко­нав­ся з мо­їм про­е­ктом з пра­по­ра­ми: ні­би я сів, роз­тя­гнув пра­пор, ри­су­нок на­ма­лю­вав — день ча­су зви­чай­ної стан­дар­тної ро­бо­ти іко­но­пи­сця, це моя кла­сна ру­ти­на. Але ко­ли я від­прав­ляю хло­пцям на фронт, які па­ру раз у жит­ті, мо­же, ба­чи­ли справ­жню укра­їн­ську іко­ну, а от во­на справ­жня, з ни­ми, то во­ни як з ре­лі­кві­я­ми з ни­ми но­ся­ться. І шту­ка в чо­му — зро­би­ти ту ма­лень­ку іко­ну день-пів­то­ра ча­су, па­ру гри­вень ви­тра­ти­ти на пі­гмен­ти — а при­їжджає ту­ди, то стає куль­то­вою річ­чю, бо ма­ло не на все мі­сто одна іко­на. Ми всі по­тро­хи мо­же­мо сво­ї­ми ру­ка­ми, хто чим мо­же, збу­ду­ва­ти кра­ї­ну. Ми вже рік ча­су ра­зом з їжею та одя­гом пе­ре­прав­ля­є­мо хло­пцям у ящи­ках ікон­ки. І це — ма­гія, справ­ді. Бо ті іко­ни для них чу­де­са тво­рять. Одна іко­на по- тра­пи­ла під об­стріл, в ма­ши­ні бу­ли вояки — і всі вці­лі­ли. По­тім цю іко­ну че­рез де­ся­ток рук пе­ре­да­ва­ли, і опи­ни­ла­ся во­на аж у фран­цузь­ко­го жур­на­лі­ста. І я зав­жди пе­ре­даю одне про­ха­н­ня во­ї­нам: роз­ка­зуй­те, яким жи­т­тям жи­ве іко­на, що при­їздить до них, бо ду­же ці­ка­ві істо­рії бу­ва­ють. На­при­клад, мій най­пер­ший пра­пор має ду­же ці­ка­ву істо­рію: хло­пець зі Львів­щи­ни на­стіль­ки ці­ну­вав мій пра­пор, що мі­ся­ців три но­сив у се­бе на гру­дях. І вже ба­га­то роз­по­від­ав, що йо­му ре­аль­но ща­сти­ло. І в йо­го ча­сти­ні ні­хто ще не по­мер. І суть не в то­му, що це са­ме ми зро­би­ли, а те, чим ці іко­ни і пра­по­ри є для них, чим во­ни на­пов­не­ні. То їхня ві­ра тво­рить чу­де­са, бо не бу­ває ате­їстів під во­гнем в око­пах, як ка­зав Лє­тов.

Л. С.: — І під­три­му­ва­ти тре­ба не ли­ше та­ки­ми ре­ча­ми, а хто мо­же — то й ма­те­рі­аль­но. От ми виставки ча­сто ро­би­мо, ау­кціо­ни про­во­ди­мо, і всі гро­ші від­да­є­мо на до­по­мо­гу в АТО. З пер­шо­го на­шо­го ау­кціо­ну ми ку­пи­ли 20 бро­не­жи­ле­тів, і ще ба­га­то всьо­го. І ко­ли ау­кціон за­кін­чив­ся, са­ме на мій день на­ро­дже­н­ня, при­їха­ли бій­ці і одра­зу ті біо­ні­ки одя­гли, ща­сли­ві та­кі бу­ли. От він, ре­аль­ний ре­зуль­тат. Ва­жли­вий мо­мент, що ба­га­то лю­дей ка­жуть (хо­ча і не без­під­став­но): «Ой, не бу­де­мо да­ва­ти ба­га­то гро­шей, то­му що во­ни по­тра­пля­ють не­ві­до­мо ку­ди».

М. С.: — Шту­ка в то­му, що тре­ба ро­зу­мі­ти: якщо ти хо­чеш тво­ри­ти до­бро, то не про­сто пі­ді­йшов, ки­нув гро­ші в скринь­ку і все, да­лі ме­не ні­чо­го не ці­ка­вить. Ти ма­єш ро­би­ти до­бро кла­сно і які­сно. І має бу­ти пер­со­наль­на від­по­від­аль­ність за по­міч, яку ти на­да­єш бій­цям.

«ВІЙ­НА НА­МИ ВИ­ГРА­НА»

— Як мож на зу пи ни ти вій ну, яка не від­пу­скає на шу кра­ї­ну?

Л. С.: — Ко­ли я в Лу­ган­ську ви­сту­пав на мі­тин­гу, то ска­зав — вій­на на­ми ви­гра­на. Бо Ро­сія не знає вже, що да­лі ро­би­ти. За ці­лий рік за­хо­пи­ли ча­сти­ну, а да­лі все — як вко­па­ні сто­ять. А на­ша ар­мія за рік про­сто фан­та­сти­чни­ми кро­ка­ми стає силь­ні­шою, про­фе­сій­ні­шою. Не так, як спер­шу, ко­ли лю­дей, про­сто як м’ясо, від­прав­ля­ли на фронт. Те­пер вже більш на­вче­ні, ба­га­то хто про­хо­дить на­вча­н­ня як бо­єць НАТО — за ін­шою про­гра­мою, яка за­сно­ва­на на схі­дних тра­ди­ці­ях бо­йо­вих ми­стецтв (при­мі­ром, си­ді­ти го­ди­ну, не ру­ха­ю­чись, або ще щось). І на­ші вже про­сто смі­ю­ться там, на фронті. Ко­ли я при­їздив, то ба­чив та­ку кар­ти­ну: стрі­ля­ють, лі­нія фрон­ту, ви­бу­хи, наш пов­зе со­бі, пов­зе, а по­тім ле­жить, на­ду­ває по­ві­тря­ні куль­ки чер­во­ні і чор­ну і за­пу­скає в не­бо — і одра­зу по ній стрі­ля­ти по­чи­на­ють. На­ші ро­зу­мі­ють, що ми сильніші, що на­ша ар­мія — то те­пер опір кра­ї­ни. Для ме­не вій­на ви­кри­ста­лі­зо­вує кла­сний прошарок укра­їн­ців — мо­ло­дих лю­дей, ін­те­лі­ген­тів, яких тре­ба по­ти­хень­ку до вла­ди про­су­ва­ти. Бо са­ме та­кі лю­ди — му­дрі, та­ла­но­ви­ті — і пі­шли во­ю­ва­ти. І са­ме во­ни є тою пла­тфор­мою, на якій бу­де ство­ре­на на­ша но­ва дер­жа­ва.

ФО­ТО НА­ДА­НО УКРА­ЇН­СЬКИМ КРИ­ЗО­ВИМ ЦЕН­ТРОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.