Актор Бо­жою ми­лі­стю

Оди­над­цять ро­ків то­му, 22 ли­пня 2004-го, по­ли­шив нас Кость Пе­тро­вич Сте­пан­ков

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМ­БАЧ

Актор Бо­жою ми­лі­стю, лю­ди­на не зви чай ної ха риз ми. Бать - ків­ської най­біль­ше — чи ж не то­му ча­сто грав ро­лі ба­тьків, та й у жит­ті йо­му це вда­ва­ло­ся якнай ліп ше. Яку сім » ю ство рив він, ра­зом з Адою Ми­ко­ла­їв­ною Ро­гов­це­вою! Одне із чудес на­шо­го жи­т­тя...

При­га­да­ло­ся 3 черв­ня 2004-го, остан ній день на род жен ня Сте пан ко­ва. Ми, ра­зом з ре­жи­се­ром Юрі­єм Те­ре­щен­ком та опе­ра­то­ром Ана­то­лі­єм Хі­мі­чем, зна­ли, що він тяж­ко хво­рий і не­рі­шу­че ту­пця­лись на Яро­сла­вім ва­лу. Аж нас під­хо­пи­ла актри­са Ні­на Ша­ро­ла­по­ва і по­ве­ла за со­бою: «Йо­му це тре­ба за­раз! І Аді тре­ба...»

Я йшов і зга­ду­вав, як упер­ше по­бу­вав у квар­ти­рі Ро­гов­це­вої-Сте­пан­ко­ва на по­ча­тку 1980-х. Жи­ли во­ни то ді в бу дин ку по бі ля Те ат ру іме ні Ле­сі Укра­їн­ки, в яко­му Ада Ми­ко­ла­їв­на і пра­цю­ва­ла. Та­ко­го обла­шту ван ня жит тя я не ба чив ні до, ні пі­сля то­го. У две­рі дзво­ни­ли ма­ло не ко­жні п’ять хви­лин, лю­ди при­хо­ди­ли, ви­хо­ди­ли, щось ви­рі­шу­ва­ли, пи­ли чай, їли... Кость Пе­тро­вич тро­хи не­зду­жав й від­так на­пів­ле­жав на ка­на­пі, не звер­та­ю­чи ува­ги на по­стій­ний шу­мо­вий су­про­від на­шої бе­сі­ди. Аж ра­птом га­лас під­ви­щив­ся на по­ря док і то ді він, тро хи під няв шись на лі­ктях, сер­ди­то за­гу­кав, аби ма­ли со­вість і ство­ри­ли умо­ви для пра­ці. На кіль­ка хви­лин за­па­ла ти­ша, усе при мов к ло; тіль ки десь да ле ко же­бо­нів ти­хень­ко ди­тя­чий го­ло­сок. А по тім зно ву про лу нав дзві нок у две рі, за шу мі ло, за па лах ко ті ло... Сте пан ков на су пив ся, й зне наць ка бла­жен­на усмі­шка осві­ти­ла йо­го облич­чя: «А-актьо­ри!»

Він лю­бив акто­рів по­над усе. Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, Бо­ри­сла­ва Брон - ду ко ва, з яки ми і дру жив вір но. А най­біль­ше свою дру­жи­ну. Роговцева на ро ди ла ся під щас ли вою зір - кою — її обда­ру­ва­н­ня по­мі­ти­ли ще під час на­вча­н­ня в ін­сти­ту­ті, по­ча­ла зні ма ти ся в кі но, вий ш ла на сце ну ро­сій­сько­го те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки. Про­жи­ли у шлю­бі со­рок шість ро ків! А ак торсь ка сім’ я — ві до мо яка. Та ще у Ро гов це вої три ва лий час про­фе­сій­на кар»єра скла­да­ла­ся ку ди ефек т ні ше і ре зуль та тив ні ше — як то бу­ло пе­ре­жи­ти чо­ло­ві­ко­ві, та ще й кра се не ві? Пе ре жив... Справ­жня лю­бов, ви­хо­дить так.

І от жит тя до бі га ло кін ця. Вже ін­ша квар­ти­ра, на Яро­сла­вім ва­лу. День на­ро­дже­н­ня, одна­че всі ти­хі і зо­се­ре­дже­ні. На ку­хні, бо Кость Пе­тро­вич за­був­ся у сні. Йо­му вже коло- ли мор фій, зне бо лю валь не. Лі ка рі да ва ли мі сяць- пів то ра на фі ніш ну пря­му, не біль­ше. Ра­ди­ли від­да­ти в лі­кар­ню... Одна­че ні дру­жи­на, ні ді­ти на те не при ста ли. Доч ка Ка тя, так са мо ак т ри са, уза га лі остан ні два мі­ся­ці май­же не ви­пу­ска­ла ба­тько­вих рук зі сво­їх — аби не чув­ся са­мот нім, аби не зни ка ла на дія, аби за­пам’ята­ти на­ві­ки те­пло, не­сти йо­го да­лі, че­рез сві­ти. Зво­ру­шли­во, до сліз, — на­віть ко­ли ди­ви­ти­ся збо­ку. У наш час, ко­ли стіль­ки без­ба­тчен­ків, стіль ки по ла ма них, по тро ще - них сі мей них ко раб ли ків, ба чи ти та­ке — сві­тла, май­же свя­та ра­дість.

І чи не то­му так лег­ко тут, у цій чу­де­сній сі­мей­ній ау­рі, скла­да­ли­ся, тво­ри­ли­ся вір­ші? І са­ма Роговцева, і її ді­ти, Катя і Ко­стя. Один із си­но­вих вір шів Кость Пет ро вич лю бив осо­бли­во.

— Хто се спів­ає? — То спо­мин хо­ває Ме­ло­дію ща­стя в скар­бни­цю ба­жань (...) — Що се за сто­гін? — То ма­те­рин спо­мин, то ма­ти шу­кає ди­тин­ство ді­тей (...) — Звід­ки ся каз­ка? — То Ма­ми­на ла­ска, то

Ма­ми­не ща­стя — ді­ти ді­тей.

І Катя, до­чка. Над­зви­чай­но зво­руш ли ві вір ші. Особ ли во ж про остан ні мі ся ці бать ко ві, ко ли вже не бу­ло во­ро­т­тя, ко­ли смерть сто­я­ла на по­ро­зі, усе не на­ва­жу­ю­чись пе­ре­ско­чи­ти ті хви­лі ні­жно­сті й од­чаю. І вір­ші, Ка­ти­ні.

В лег­кой смер­ти отка­за­но, — В дей­ствие — при­го­вор! Так с то­бой мы на­ка­за­ны и бес­силь­ны отпор дать, и на­кре­пко свя­за­ны му­ки смер­тной узлом, и тер­петь мы обя­за­ны. Смерть сквозь Жизнь напролом...»

Він за­слу­жив та­ку смерть — че­рез важ ку, ду же важ ку хво ро бу, так, але ж якою лю­бов»ю бу­ли спо­ви ті остан ні дні йо го. Ті­єю лю - бов»ю, яку він вклав у лю­дей, пе­ре - дусім у сім»ю свою. Бо знав ви­со­кий по етич ний за кон: « З ко ха ни ми не роз лу чай тесь! » Ні в бі ді, ні в ра до - щах і ща­сті. Ні на­віть у смер­ті.

Й від­так не мо­жна без сліз чи­та­ти Ка тин вірш, остан нє звер тан ня до ба­тька:

Мій та­то­чку, кня­же, На пта­ха по­ді­бний... Ти срі­бни­ми криль­ми Ма­хни на пів­не­ба! Ле­ти, бо вже до­сить! Ле­ти, бо вже тре­ба!..

Від ле тів, а все за ли ши ло ся на сво їх міс цях. Зроб ле не, сот во ре не лю бов » ю — не вми рає. Ска за но ж: не­має за­гад­ки твор чо­сті, є ві­чна за­гад­ка Лю­бо­ві. Ро­зга­ду­ю­чи її, ко­жен тво­рить свою Кни­гу Бу­т­тя.

Ко­стю Пе­тро­ви­чу, аби Ви тіль­ки зна­ли, як ба­га­то лю­дей лю­бить Вас! А втім, Ви знає те.

ФО­ТО З АР­ХІ­ВУ «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.