Не­стер­пна лег­кість за­бу­т­тя

Кни­га арт-кри­ти­ка Ко­стян­ти­на До­ро­шен­ка, ба­га­то­рі­чно­го ав­то­ра «Дня», по­ба­чи­ла світ у ви­дав­ни­цтві Laurus

Den (Ukrainian) - - Культура - На­зар ШЕШУРЯК, спе­ці­аль­но для «Дня»

На зва « Кі нець епо хи піз ньо го за­лі­за» не ви­смо­кта­на з паль­ця, за нею сто­їть ці­ла те­о­рія укра­їн­сько­го істо­ри­ка Ми­ко­ли Чми­хо­ва. Во­на має на­сто­ро­жу­ю­чий езо те рич ний за па шок, але все од но стра шен но ці ка ва. За Чми хо - вим, іс то рія люд ст ва ру ха єть ся ве - ли ки ми зо ді а каль ни ми цик ла ми, що суп ро вод жу ють ся клі ма тич ни - ми змі­на­ми і збі­га­ю­ться з пе­ре­ло­ма­ми ар­хе­о­ло­гі­чних епох. Все те гру­бе не віг лас тво, як е ми вдо­сталь спо­сте - рі га є мо нав ко ло остан ні кіль ка ро­ків, — це якраз за­вер­ше­н­ня го­ло­це­ну і по­ча­ток по­ст­за­лі­зно­го ві­ку.

Якщо ці об­чи­сле­н­ня вір­ні, го­ло­цен до бі гає кін ця са ме за раз, 2015 ро­ку. Кі­нець сві­ту (або епо­ха змін, як ко­му біль­ше по­до­ба­є­ться) — ве - ли ка по дія, яку пот ріб но ду же уваж но фік су ва ти й ана лі зу ва ти. Сим­пто­мів тут ба­га­то, але в кон­текс­ті збір­ни­ка До­ро­шен­ка зокре­ма та арт-кри ти ки як та кої най ці ка ві ше бу­ло б по­го­во­ри­ти про пам’ять.

Пам’ять — вза­га­лі одна з клю­чо­вих на­ших про­блем. І в мас­шта­бах ті­єї су час нос ті, в якій abendlandes жи вуть остан нє сто літ тя ( не дар ма су­ча­сність роз­по­ча­лась із Пру­ста), і ось са­ме те­пер, у до­бу Ін­тер­не­ту.

Ін­тер­нет тут вза­га­лі ду­же ці­ка­во ви­вер­нув си­ту­а­цію; став­ши на­шою зов­ні­шньою пам’ят­тю, він нас роз­сла­бив і де­зо­рі­єн­ту­вав. Ін­тер­нет — це та­ке іде­аль­не вті­ле­н­ня ар­хі­ву, гі­пер­бі­бліо­те­ка. Він все пам’ятає за нас і за­мість нас. Пам’ятає все без роз­бо- ру і будь-що мит­тє­во ар­хі­вує, за­ли­ша­ю­чи нас в ідіо­ти­чній не­ва­го­мо­сті. Не­стер­пна лег­кість за­бу­т­тя...

Тим ча сом у со ко ви то му ук ра - їнсь ко му чор но зе мі ця проб ле ма роз рос та єть ся буй ним цві том. Для ту­те­шньої куль­ту­ри по­га­на пам’ять — та ка ж не од мін на ри са, як, на - прик лад, ком п лекс жер т ви чи си - рі­тсь ка ту га за ме сі­єю. Пам’ ята ти ми не вмі­є­мо і не лю­би­мо; укра­їн­ську куль­ту­ру гри­зуть одно­ча­сно і ам­не­зія, і шту­чні спо­га­ди.

На­то­мість у До­ро­шен­ка пам’ ять ду­же хо­ро­ша.

З од но го бо ку, йо го книж ка до - сить не обов’ яз ко ва: ми чи та ли ці стат­ті ра­ні­ше, в рі­зно­ма­ні­тних жур­на лах- га зе тах-ка та ло гах ( а хто не чи­тав, на­вряд чи вза­га­лі до­бе­ре­ться до збір­ни­ка, йо­го ав­тор все-та­ки не поп- зір ка). Для са мо го До ро шен ка ви­да­н­ня на па­пе­рі — це, рад­ше, ста­ту­сний жест. Ма­ти в спи­ску осо­би­стих до­ся­гнень книж­ку — це справ­ді кру­то, а пи са­ти справ­жні ме­му­а­ри ще ні­би за­ра­но; то чо­му б не зіб - ра ти свою ко лек цію greatest hits. Сим па тич ний по да ру нок со бі та дру­зям.

Але якраз зав­дя­ки не­о­бов’яз­ко­вос ті не рід ко з’ яв ля ють ся над з ви - чай но ці ка ві й важ ли ві ре чі. « Кі - нець епо­хи» ви­явив­ся ду­же своє­ча­сним і по­трі­бним до­ку­мен­том, який зда­тен хо­ча б час­тко­во за­кри­ти дір­ки в ма­те­рії пам’яті. Вла­сне, са­ме в цьо­му за­раз і по­ля­гає го­лов­на фун­кція кри­ти­ки: пам’ята­ти, роз­кла­да­ти по по­ли­чках і роз­став­ля­ти все по мі­сцях, не да­ти за­гу­би­тись в то­таль­но­му і гло­баль­но­му ар­хі­ві.

До ро шен ко пам’ ятає ба га то чо - го: ве не ційсь кі бі єн на ле, ки ївсь кі вис тав ки, бол гарсь ких пе де рас тів, буд­дій­ських свя­тих; Ку­лик і Крав- чук, Бо­дрі­яр і Бе­где­бер, Ма­мо­нов і Мус со лі ні. Книж ка міс тить ба га то опи­сів кар­тин та ін­ста­ля­цій, але мі­ні­мум їх зо­бра­жень — збір­ник на­то­мість про ілюс т ро ва ний пе ре важ но осо бис ти ми фо то зі сві­тсь ких за хо - дів і про­сто ал­ко­ту­со­вок. Це дає ще один ці ка вий рі вень сприй нят тя. Цей опус не прос то слу гує зві том про ви ко на ну ро бо ту са ні та ра то го дрі му чо го лі су, що йо го на зи ва ють укра­їн­ським арт-про­це­сом; у ній ба­га­то особистого. По­дії, трен­ди і лю - ди не прос то за фік со ва ні, а про пу - ще­ні крізь се­бе... Істо­рія кін­ця сві­ту ( га разд, кін ця епо хи) в ок ре мо взя­тій го­ло­ві. Ці текс­ти жи­ві — во­ни до по ма га ють пам’ ята ти — са ме то­му, що осо­би­сті.

Лев Ше­стов пи­сав, що по-справж ньо му осо бис ти ми мо жуть бу ти ли­ше дві ре­чі: смерть (не мо­жна по­мер­ти за ін­шо­го, по­ми­ра­єш зав­жди осо­би­сто ти) і ро­зу­мі­н­ня (зро­зу­мі­ти за ін шо го теж не мож ли во). Про смерть — роз­мо­ва окре­ма; а от ро­зу­мі­н­ня — то є на­ра­зі ве­ли­ка цін­ність. По ді ли ти ся ним не мож ли во, про те мож на ство ри ти си ту а цію жи во го діа­ло­гу: пе­ре­йти на осо­би­сте, роз­бу­ди­ти, до­по­мог­ти опри­том­ні­ти.

Щоб ро­зу­мі­ти, тре­ба пам’ята­ти. Іна­кше не ви­йде.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.