Ми­хай­ло РЄ­ЗНИ­КО­ВИЧ: «Сьо­го­дні те­атр має пом’якшу­ва­ти сер­ця»

25 ли­пня ви­ста­вою «По­трі­бен бре­хун!» На­ціо­наль­ний те­атр ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки за­кри­ває 89-й се­зон

Den (Ukrainian) - - Культура - Ана­ста­сія ГЕРМАНОВА

Для кра­ї­ни і те­а­трів, зокре­ма, цей рік ви­дав­ся не­про­стим. Але, не­зва­жа­ю­чи на тру­дно­щі, ре­пер­ту­ар ле­син­ків­ців по­пов­нив­ся п’ятьма прем’єра­ми і трьо­ма від­нов­ле­ни­ми ви­ста­ва­ми. Змі­ню­є­ться час, змі­ню­є­ться гля­дач, а від­по­від­но і те­атр не мо­же за­ли­ша­ти­ся тим са­мим. Все го­стрі­ше зву­чать на ко­ну п’єси про кон­флі­кти і про­бле­ми, що ре­аль­но існу­ють у на­шо­му су­спіль­стві, й де­да­лі чі­ткі­ше про­сту­пає гро­ма­дян­ська по­зи­ція твор­ців ви­став. Про но­вин­ки в афі­ші, пла­ни на на­сту­пний се­зон та га­стро­лі до Ве­ли­кої Бри­та­нії — на­ша роз­мо­ва з ге­не­раль­ним ди­ре­кто­ром і ху­до­жнім ке­рів­ни­ком Те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки Ми­хай­лом Рє­зни­ко­ви­чем.

ПРО МАЙ­БУ­ТНІ ПРЕМ’ЄРИ

— Цьо­го се­зо­ну наш те­атр про­дов­жу­вав за­йма­ти­ся ети­чни­ми про­бле­ма­ми су­спіль­ства. На­ма­гав­ся від­сте­жу­ва­ти їх і, в мі­ру сво­їх сил, ви­слов­лю­ва­ти. Я аб­со­лю­тно пе­ре­ко­на­ний: справ­жній пси­хо­ло­гі­чний те­атр має на­сам­пе­ред бу­ди­ти люд­ську со­вість. А для цьо­го ар­тист пе­ре­д­усім має опа­ну­ва­ти вну­трі­шню — ду­шев­ну тех ні ку, — під крес лює М. РЄ­ЗНИ­КО­ВИЧ. — Ми на­ма­га­є­мо­ся ство­рю­ва­ти всі умо­ви для то­го, щоб на ші ак то ри це опа ну ва ли й мо­гли за­йма­ти­ся люд­ськи­ми про­бле­ма­ми. Так у пер­шій прем’єрі се­зо­ну — ви­ста­ві «По­трі­бен бре­хун!» по­ру­шу­ю­ться май­же гло баль­ні ети­чні пи­та­н­ня. П’єса гре­цько­го дра­ма­тур­га Ді­мі­трі­са Пса­фа­са, яку бу­ло на­пи­са­но по­над 70 ро­ків то­му, роз­кри­ває ду же гос т ру проб ле му: лю ди на схиль­на роз­ки­да­ти­ся сві­до­мо по­мил­ко­ви­ми обі­цян­ка­ми, яких не ви­ко­нує. Це мо­же ста­ти­ся у будь-якій сфе­рі людсь кої ді яль нос ті, бре шуть усі — від ди­ре­кто­рів за­во­дів до ке­рів­ни­ків те­а­трів. Але в цьо­му ви­пад­ку дра ма тург ви вів ге ро єм де пу та та пар­ла­мен­ту. Під час пе­ред­ви­бор­чої кам­па­нії він ду­же щи­ро й га­ря­че обі­цяв лю­дям пі­клу­ва­ти­ся про них, але тіль ки- но по тра пив до пар ла - мен­ту, від­ра­зу ж за­був про всі обі­цян­ки. Зда­ва­ло­ся б, си­ту­а­ція еле­мен­тар­на й вель ми по ши ре на, але з неї мо­жна ви­тя­гну­ти без­ліч най­рі­зно­ма­ніт ні ших ру хів людсь ко го сер ця, людсь кої ду ші, прав ду і брех ню, схиль­ність лю­ди­ни до мі­мі­крії. Ми змог ли роз кри ти всі ці проб ле ми тіль ки за вдя ки то му, що ар тис ти бу­ли до цьо­го го­то­ві, що їм ви­ста­чи­ло те­хні­ки, актор­ської і ду­шев­ної.

— У 1960- х ця п’ єса Пса фа са йшла в Те­а­трі ім. Ле­сі Укра­їн­ки...

— Так. Але оскіль­ки про­бле­ма, пов’яза­на з де­пу­та­том пар­ла­мен­ту, в пе­рі­од СРСР не сто­я­ла, ре­а­кція гля­да­ча на цю істо­рію бу­ла прохо­ло­дною. Я в цей час ста­вив «Іду на гро­зу» Да­ни­ла Гра­ні­на, й одна актор­ка, що ре­пе­ти­ру­ва­ла «Бре­ху­на», ска­за­ла ме­ні: «Ми­хай­ло Юрі­йо­вич, ви ж ро­зу­мі­є­те, що го­ду­ва­ти те­атр бу­де наш «Бре­хун», а не ва­ша ви­ста­ва». Ви яви ло ся як раз на впа ки! Ро ман Гра­ні­на — ду­же го­стрий за ети­чни- ми кон­флі­кта­ми — з’явив­ся якраз вча­сно, ви­ста­ва ма­ла ве­ли­кий і до­сить три­ва­лий успіх...

— А сьо­го­дні­шня п’єса, по­ді­бна до ро­ма­ну Гра­ні­на, мо­гла б пе­ре­ва­жи­ти ко­ме­дію за за­тре­бу­ва­ні­стю?

— Ко­жен час при­но­сить свої пі­сні. Ро­ман Гра­ні­на, що опи­су­вав се­ре­до­ви­ще на­у­ков­ців, роз­по­від­ав про ду­же го­стрі ети­чні про­бле­ми, які ре­аль­но існу­ва­ли в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі. У 1960-х я ста­вив йо­го п’єсу «Іду на гро­зу» й до­сі пам’ятаю дві фра­зи, що за­че­пи­ли ме­не, в ме­ні від­гу­ку­ва­ли­ся. Ко­ли ге­рой, яко­го зі­грав у на­шій ви­ста­ві В’яче­слав Езе­пов, ка­зав: «Чо­му хо­ро­ші лю­ди зни­ка­ють? Чо­му їм зав­жди гір­ше?» Цей ре­френ у ра­дян­ські ча­си зву­чав про­сто ре­во­лю­цій­но. І гу­мор Гра­ні­на був чу­до­вий. Ге­рой го­во­рив: «Ра­ні­ше, ко­ли я пла­кав, ма­ти під­со­ву­ва­ла цу­ке­ро­чку. Те­пер са­мо­му со­бі до­во­ди­ться під­со­ву­ва­ти».

Пе­ре­ко­на­ний, як­би з’яви­ла­ся сьо­го­дні на­стіль­ки ж го­стра п’єса про мо­раль­ність, про прин­ци­по­вість, про те, як лю­ди, що не при­йма­ють по­зи­ції опо­нен­та, мо­жуть йо­му, як ге­рої Гра­ні­на, ру­ки не по­да­ти, це ви­кли­ка­ло б від­гук у гля­да­ча. Але, на жаль, у сьо­го­ча­сно­му су­спіль­стві я не ба­чу та­ких кон­флі­ктів — за­мі­ша­них на люд­ських пе­ре­ко­на­н­нях, а не на ви­го­ді та гро­шах.

— На ваш по­гляд, які про­бле­ми ма­ють по­ру­шу­ва­ти­ся су­ча­сни­ми дра­ма­тур­га­ми?

— Гі­дною до­слі­дже­н­ня ме­ні ви­да­є­ться ре­аль­но існу­ю­ча про­бле­ма здо­ро­во­го глу­зду. Тоб­то, про­бле­ма ті­єї ма­ло про­бив­ної і «за­лі­зо­бе­тон­ної» си­сте­ми вза­є­мин су­ча­сно­го мі­щан­ства і при­сто­сов­ни­цтва в будь-яких си­ту­а­ці­ях, в будь-яких си­сте­мах дер­жав­них ко­ор­ди­нат, що, по­стій­но змі­ню­ю­чись, ви­ки­да­ють на по­верх­ню жи­т­тя го­спо­да­рів здо­ро­во­го глу­зду.

Пев­ною мі­рою ко­ме­дій­ні прем’єри цьо­го се­зо­ну при­свя­че­ні са­ме цій те­мі. Суть здо­ро­во­го глу­зду мо­жна сфор­му­лю­ва­ти ду­же коротко: обду­ри­ти, щоб ви­жи­ти. Але в здо­ро­во­му глу­зді для ге­ро­їв мі­сти­ться і фі­ло­со­фія, і по­лі­ти­ка, і мо­раль. Си­сте­ма здо­ро­во­го глу­зду в «По­трі­бен бре­хун!» Пса­фа­са або в «Ри­зи­ку» Еду­ар­до де Фі­ліп­по і, осо­бли­во Да­ріо Фо тор­же­ствує і бе­ре го­ру над усі­ма лі­ри­чни­ми й без­ко­ри­сли­во ду­шев­ни­ми мо­ти­ва­ми люд­ських від­но­син. Сьо­го­дні те­атр має на­ма­га­ти­ся пом’якшу­ва­ти сер­ця лю­дей, емо­цій­но на­ла­што­ву­ва­ти гля­да­цький зал на «чув­ства до­брые», на спів­чу­т­тя, в будь-яко­му жан­рі — від ко­ме­дії до дра­ми. Для нас при­єм­ною не­спо­ді­ван­кою ста­ла по­ява ви­ста­ви «Вар­шав­ська ме­ло­дія», про­ни­за­ної ве­ли­ким люд­ським бо­лем. Ця по­ста­нов­ка ви­ро­сла з самостійної ро­бо­ти акто­рів Алі­си Тун­ке­вич та В’яче­сла­ва Ні­ко­лен­ка.

— П’єсу Зо­рі­на та­кож бу­ло на­пи­са­но в 1960-х. Це тен­ден­ція? Мо­жли­во, сьо­го­дні в те­а­трі з гля­да­ча­ми так не роз­мов­ля­ють?

— Ду­маю, ви ма­є­те ра­цію. Ети­чні проб ле ми, що по ру шу ва ли ся в дра­ма­тур­гії 1960-х, ви­яви­ли­ся май­же ві­чни­ми. Це сто­су­є­ться не ли­ше «Вар­шав­ської ме­ло­дії» і «По­трі­бен бре­хун!», але й, ска­жі­мо, го­лов­них п’єс Міл­ле­ра. За­раз во­ни дзвенять про­сто вбив­чо су­ча­сно. Я не знаю су­ча­сної п’єси та­ко­го рів­ня. На жаль, дра­ма­тур­гію сьо­го­дні­шню від­рі­зня­ють дріб но тем’ я і мит тє вість, по - мно­же­ні на зу­ми­сний еро­тизм. Еро­ти­ка в ми­сте­цтві, оче­ви­дно, при­ро­дна, але во­на не мо­же бу­ти са­мо­до­ста­тньою. Ось чо­му від­би­ра­ти п’єси сьо­го­дні ду­же скла­дно.

— І все-та­ки, що ві­ді­бра­ли на май­бу­тній се­зон?

— Я пла­ну­вав ста­ви­ти «Ті­ні» Сал­ти­ко­ва-Ще­дрі­на, ду­же сер­йо­зно за­ймав­ся ці­єю річ­чю, але по­тім зро­зу­мів, що та­ка гран­діо­зна, не­скін­чен­но су­ча­сна, пе­си­мі­сти­чна п’єса, що роз­по­від­ає про жах бю­ро­кра­ти­чної си­сте­ми, не при­зве­де до ка­тар­си­су — очи­ще­н­ня стра­ж­да­н­ням. Сал­ти­ков-Щедрін пи­сав: «Якщо я за­сну, а про­ки­ну­ся че­рез сто ро­ків, і в ме­не за­пи­та­ють, що за­раз від­бу­ва­є­ться в Ро­сії, я від­по­вім: п’ють і кра­дуть». За­га­лом, ми ви­рі­ши­ли ро­бо­ту над «Ті­ня­ми» від­кла­сти.

Іри­на Бар­ков­ська ре­пе­ти­рує — і, по-мо­є­му, ду­же успі­шно — одну з кра­щих п’єс Ген­рі­ка Іб­се­на «Но­ра». Це бу­де ви­ста­ва про гран­діо­зну ду­шев­ну ще­дрість жін­ки, про бунт про­ти фі­лі­стер­ства, про­ти по­бу­то­во­го устрою жи­т­тя. Спо­ді­ва­ю­ся, ви­пу­сти­мо ви­ста­ву «В цьо­му ми­ло­му ста­ро­му бу­дин­ку» Оле­ксія Ар­бу­зо­ва. Ця істо­рія — по­за люд­ським зра­дни­цтвом і жа­лем, по­за без­гро­шів’ям, по­за го­стри­ми со­ці­аль­ни­ми кон­флі­кта­ми. Во­на ви­ма­гає не­скін­чен­но­го ду­шев­но­го під­йо­му, ду­шев­них за­па­сів і ве­ли­че­зно­го рів­ня про­фе­сіо­на­лі­зму.

Ми взя­ли до ре­пер­ту­а­ру п’єсу Но­е­ла Ка­у­ар­да «Го­ла зі скри­пкою», та­кож на­пи­са­ну в 1960-х ро­ках. Вже то­ді дра­ма­тург по­мі­тив жах то­го, що ко­ї­ло­ся в жи­во­пи­сі ХХ сто­лі­т­тя і роз­цві­тає ма­хро­вим цві­том сьо­го­дні — ди­ле­тан­тизм, що ви­да­є­ться за су­ча­сне ми­сте­цтво.

Ки ри ло Гри го ро вич Каш ли ков при­сту­пив до ре­пе­ти­цій п’єси Ар­ту­ра Міл­ле­ра «Вид з мо­сту». Зда­є­ться, це одна з трьох кра­щих йо­го п’єс. З одно­го бо­ку, во­на ду­же со­ці­аль­на, про­блем­на, з ін­шо­го — від­вер­то-еро­ти­чна. Пе­ре­клад ро­сій­ською, опу­блі­ко­ва­ний в ті ро­ки в жур­на­лі «Те­атр» бу­ло ду­же ско­ро­че­но цен­зу­рою. Але за­раз, ко­ли всі за­бо­ро­ни зня­то, ми змо­гли взя­ти ори­гі­наль­ний — пов­ний текст Міл­ле­ра. Він жорс­ткі­ший, не­ща­дні­ший. Цей ва­рі­ант не стіль­ки со­ці­аль­но ви­кри­ває ви­раз­ки ка­пі­та­лі­сти­чно­го сві­ту, скіль ки го во рить про людсь кі про­бле­ми, про при­стра­сті, про те, на­скіль­ки всі ми у сво­їх при­стра­стях не­пе­ре­дба­чу­ва­ні й не­ща­дні.

«В ЛОН­ДО­НІ МИ ПО­КА­ЖЕ­МО «КА­МІН­НО­ГО ГО­СПО­ДА­РЯ»...

— Як ви вва­жа­є­те, те­атр має від­гу­ку­ва­ти­ся на все те, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні?

— Ми актив­но до­по­ма­га­є­мо уча­сни­кам АТО: під­три­му­є­мо фі­нан­со­во, зби­ра­є­мо гу­ма­ні­тар­ку, за­про шу­є­мо бій­ців на на­ші ви­ста­ви, при­їжджа­є­мо з ви­ста­ва­ми до шпи­та­лю... Але що­до від­дзер­ка­ле­н­ня по­то­чних по­дій на те­а­траль­ній сце­ні, то не слід за­бу­ва­ти, що, ска­жі­мо, ро­ман «Вій­на і мир» бу­ло на­пи­са­но Львом Тол­стим че­рез 50 ро­ків пі­сля вій­ни 1812 ро­ку. Все, що від­бу­ва­є­ться за­раз на Дон­ба­сі, має «до­зрі­ти», перш ніж зна­йти від­обра­же­н­ня у дра­ма­тур­гії. Адже те­атр — не га­зе­та. От­же, по­трі­бно по­тер пі ти, і п’ єси обов’ яз ко во з’ яв - ля­ться.

— А та дра­ма­тур­гія, яку Те­атр ім. Ле­сі Укра­їн­ки про­по­нує гля­да­че­ві, зна­хо­дить у ньо­му від­гук?

— Зна­є­те, хло­пці з АТО, пе­ре­гля­нув­ши на­ші ви­ста­ви, дя­ку­ють — і пи­сьмо­во, і усно. Во­ни зна­хо­дять тут щось, що їх не­скін­чен­но по-люд­сько­му хви­лює.

— Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри іні­ці­ю­ва­ло ство­ре­н­ня но­во­го Про­е­кту ре­форм те­а­траль­ної спра­ви. Це на ча­сі за­раз?

— Існує два про­е­кти Те­а­траль­ної ре­фор­ми — про­ект Ка­бмі­ну та про­ект де­пу­та­тів. Про­ект Ка­бмі­ну зна­чно ви­ва­же­ні­ший, сер­йо­зні­ший, про­фе­сій­ні­ший, і, дай Бо­же, щоб йо­го бу­ло ухва­ле­но ВР. Не­що­дав­но на роз­ши­ре ній ко ле гії Мін куль ту ви сту пав мі­ністр В’яче­слав Ки­ри­лен­ко. Я пов­ні­стю поділяю всі п’ять го­лов­них тез, які бу­ло ним озву­че­но, але хо­чу осо­бли­во ви­ді­ли­ти дві основ­ні. Ме­ні зда­є­ться, ду­же пра­виль­но, що всі ви­ші, пов’яза­ні з ми­сте­цтвом, ма­ють бу­ти ви­ве­де­ні з під­по­ряд­ку­ва­н­ня Мі­ні­стер­ства осві­ти й пе­ре­під­по­ряд­ко­ва­ні ли­ше Мі­ні­стер­ству куль­ту­ри. Дру­га ду­же ва­жли­ва річ: рух укра­їн­ської куль­ту­ри до Єв­ро­пи та сві­ту. Це те, в чо­му я на­ма­гав­ся пе­ре­ко­на­ти ду­же ба­га­тьох мі­ні­стрів куль­ту­ри.

Ко­ли St. James Theatre за­про­сив нас із 8 до 20 ве­ре­сня до Лон­до­на на га­стро­лі, ми на­сам­пе­ред по­ча­ли пла­ну­ва­ти це як між­на­ро­дний куль­тур­ний про­ект «Куль­ту­ра Укра­ї­ни сьо­го­дні». Ми по­ка­же­мо бри­тан­сько­му гля­да­че­ві кра­щі укра­їн­ські філь­ми, пред­ста­ви­мо по­стій­но ді­ю­чу фо­то­ви­став­ку. Але го­лов­не — ми ве­зе­мо до Лон­до­на ви­ста­ву «Ка­мін­ний го­спо­дар» Ле­сі Укра­їн­ки. Ми хо­че­мо, щоб бри­тан­ський гля­дач взнав, що окрім вер­сій ле­ген­ди про Дон Жу­а­на, на­пи­са­них Мо­льє­ром, Пу­шкі­ним і ба­га­тьма ін­ши­ми кла­си­ка­ми, є й на­ша — укра­їн­ська вер­сія. Що во­на не менш ці­ка­ва, не менш ори­гі­наль­на й не менш та­ла­но­ви­та.

Крім то­го ми ве­зе­мо «На­хлі­бни­ка» Тур­ге­нє­ва та дві ви­ста­ви за Че­хо­вим — «Глу­зли­ве моє ща­стя» за ли­ста­ми Ан­то­на Па­вло­ви­ча, що йде у нас ма­ло не 50 ро­ків, і «Дрі­бни­ці жи­т­тя» за йо­го розповідями. — Як фі­нан­су­ю­ться та­кі по­їзд­ки? — Гас т ро лі про хо ди ти муть за схе­мою, від­пра­цьо­ва­ною на­ми під час ба­га­то­лі­тньої спів­пра­ці з мюн­хен­ським Residence Theatre: ми опла­чу­є­мо все до при­їзду до Лон­до­на, а при­йма­ю­ча сто­ро­на бе­ре на се­бе всі ви­тра­ти, пов’яза­ні з пе­ре­бу­ва­н­ням тру­пи там. При­єм­но, що Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри, в рам­ках сво­їх бю­дже­тних ко­штів, на­ма­га­є­ться до­по­мог­ти нам еко­но­мі­чно в ре­а­лі­за­ції про­е­кту «Куль­ту­ра Укра­ї­ни сьо­го­дні».

ФО­ТО ІРИ­НИ СОМОВОЇ

ВИ­СТА­ВУ «ПО­ТРІ­БЕН БРЕ­ХУН!» МО­ЖНА НА­ЗВА­ТИ «КАПУСНИКОМ» НА ПО­ЛІ­ТИ­ЧНУ ТЕ­МУ І ПРИ­ВО­ДОМ, НАМ, ГЛЯ­ДА­ЧАМ (ЕЛЕ­КТО­РА­ТУ ВИ­БОР­ЦІВ) ПО­СМІ­Я­ТИ­СЯ НАД СО­БОЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.