«БУ­ДЕ­МО БО­РО­ТИ­СЯ – і не­о­дмін­но пе­ре­мо­же­мо»

«День» про­дов­жує роз­по­від­а­ти істо­рії бій­ців, які по­при все до­ла­ють пе­ре­шко­ди на пе­ре­до­вій і в ти­лу

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дми­тро ПЛАХТА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»

Дми­тро ПЛАХТА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки

«Дня»

На­та­лія Драч — ко­рін­на пол­тав­ка, яка не ви­три­ма­ла і трьох мі­ся­ців на військовій пен­сії, від­пра­вив­шись до­бро­воль­цем за­хи­ща­ти Ба­тьків­щи­ну. На ба­зі пол­тав­ських до­бро­воль­ців сфор­му­ва­ли 16-й мо­то­пі­хо­тний ба­таль­йон те­ри­то­рі­аль­ної обо­ро­ни, офі­це­ром-пси­хо­ло­гом яко­го якраз бу­ла на­ша ге­ро­ї­ня.

Свою істо­рію На­та­лія по­го­ди­ла­ся роз­по­ві­сти, за­про­сив­ши до­до­му. На по­ріг квар­ти­ри зу­стрі­ча­ла го­стей ви­бі­гла актив­на й жит­тє­ра­ді­сна ки­цька. Як­би мо­гла, во­на та­кож би роз­по­ві­ла чи­ма­ло ці­ка­во­го. «Це Ка­те­ри­на. Її ме­ні пе­ре­да­ли під час слу­жби в Оде­ській обла­сті на кор­до­ні з При­дні­стров’ям. Із тих пір ми не­ро­злу­чні: про­хо­ди­ли ра­зом пе­ре­пі­дго­тов­ку і бо­йо­ве зла­го­дже­н­ня на по­лі­го­ні в Хар­ко­ві, во­на су­про­во­джу­ва­ла ме­не на­віть у зо­ні АТО про­тя­гом чо­ти­рьох із по­ло­ви­ною мі­ся­ців. Я ли­ше ае­ро­дром «Чу­гу­їв» на Хар­ків­щи­ні охо­ро­ня­ла без неї, бо це бу­ло ра­ні­ше. Те­пер жи­ве­мо ра­зом у Пол­та­ві. Як іна­кше? Ки­ну­ти не мо­жна — бо­йо­ва по­дру­га все-та­ки. Ось та­ка до­ля ки­цьки з Ко­тов­ська на прі­зви­сько Ка­тю­ша», — роз­по­від­ає жін­ка.

«БЛИЗЬ­КИХ ТРЕ­БА БЕ­РЕГ­ТИ»

— Двад­цять з по­ло­ви­ною ро­ків я при­свя­ти­ла ар­мії. Зва­жа­ю­чи на вік, пі­шла на пен­сію, де про­бу­ла мен­ше трьох мі­ся­ців. Ко­ли ого­ло­си­ли мо­бі­лі­за­цію, за­пи­са­ла­ся в ба­таль­йон до­бро­воль­цем. Ні ма­ма, ні мо­лод­ший син не зна­ли, що я від­прав­ля­ю­ся в зо­ну бо­йо­вих дій. Знав про те, ку­ди я їду, тіль­ки стар­ший син. Во­ни ду­ма­ли, я бу­ду слу­жи­ти в Пол­та­ві. Пе­ред тим, як по­їха­ти без­по­се­ре­дньо на вій­ну, по­дзво­ни­ла стар­шо­му си­ну і по­пе­ре­ди­ла: «Син­ку, ми за­хо­ди­мо в зо­ну АТО. Мо­же ста­ти­ся будь-що. Жо­дно­го сло­ва ба­бу­сі, ні ді­ду­се­ві, ні мо­лод­шо­му». Про моє пе­ре­бу­ва­н­ня у зо­ні бо­йо­вих дій ма­тір і мо­лод­ший син ді­зна­ли­ся вже то­ді, ко­ли я по­вер­ну­ла­ся та все роз­по­ві­ла. Хо­ча ма­ма здо­га­ду­ва­ла­ся: «Від­чу­ваю ж, що ти ме­не обма­ню­єш». Однак близь­ких тре­ба бе­рег­ти.

— Офі­цер-пси­хо­лог — це та лю­ди­на, яка по­вин­на зна­ти всі про­бле­ми ко­жно­го вій­сько­во­слу­жбов­ця, спо­сте­рі­га­ти за мо­раль­но-пси­хо­ло­гі­чним ста­ном у ко­ле­кти­ві, кон­тро­лю­ва­ти йо­го. Це пле­че, на яке мо­жна опер ти ся. Лю ди на, якій мож на роз по віс ти про свої про­бле­ми, — і слу­жбо­ві, і до­маш ні. До ве ло ся на віть зі - штов­хну­ти­ся з та­ким мо­мен­том: ди­ти­ні одно­го з на­ших хлоп ців по гро жу ва ли. Та то пе­ре­бу­ває в АТО, а си­но­ві дзво­нять: «Ми зна­є­мо, де твій ба­тько, ско­ро він бу­де мер­твим». По­тім по­ча­ли дзво­ни­ти дру­жи­ні... Уявіть, в яко­му ста­ні пе­ре­бу­вав цей бо­єць?

У ко­ле­кти­ві я: і ма­ма, і се­стра, і роз­по­ві­сти щось, і по­ра­ди­ти­ся. До ме­не хло­пці ста­ви­ли­ся ду­же тре­пе­тно та бе­ре­жно. Ні­ко­ли не зна­ла про­блем із тим, де ме­ні зна­йти во­ду, хто ме ні на ру бає дро ва. Був ду­же хо­ро­ший ко­ле­ктив — від­став­ни­ки, згур­то­ва­ні са­мі по со­бі, та бій­ці, за спи­ною яких стро­ко­ва слу­жба. Ві­ко­ва ка­те­го­рія — ду­же рі­зна, від 22 до 50 ро­ків. Жо­дно­го ра­зу не зі­штов­ху­ва­ла­ся за цей пе­рі­од із упе­ре­дже­ним став­ле­н­ням. Хлоп ці чу до во зна ли, що я ро­блю все для то­го, щоб їм бу­ло лег­ше і спо­кій­ні­ше.

Я мо­гла по­го­во­ри­ти, на­при­клад, із дру­жи­ною бій­ця, яка запитує, чо­му він не при­їхав у від­пус­тку. «Оле­ксі­їв­но, по­го­во­ри — моя дру­жи­на не ро­зу­міє». Взя­ла слу­хав­ку, пред с та ви ла ся, по ба ла ка ла, по­я­сни­ла. Ви­слу­хо­ву­ва­ла їхній біль, обра­зи. Бу­ли та­кі мо­мен­ти, ко­ли до­во­ди­ло­ся пев­ні кон­флі­кти в ко­ле­кти­ві га­си­ти. На жін­ку все-та­ки див­ля­ться за тих об­ста­вин зов­сім по-ін­шо му. При га дую, у нас на - вча­н­ня бу­ли на кор­до­ні з При­дніс т ров’ ям: ки даю всі свої па­пе­ро­ві спра­ви, одя­гаю кас- ку, на­ко­лін­ни­ки, на­ло­кі­тни­ки... Усе як го­ди­ться: пов­не спо­ря­дже­н­ня, пі­сто­лет, ав­то­мат. Ви­хо­джу на за­ня­т­тя, а по­ло­ви­на хло­пців сто­їть роз­сла­бля­є­ться. «Хло­пці, у чо­му річ?» — за­пи­тую. «Та ну, во­но нам тре­ба?» — від­по­від­а­ють. « Так зна чить ме ні тре ба, а вам — ні?» При­ти­хли. Мо­жли­во, десь і при­со­ро­ми­ла.

— Хоч як бу­ло скру­тно на фронті, ні­хто на­зад не по­вер­нув­ся. Най­біль­ше бу­ло де­зер­ти­рів, ко­ли ми ще пе­ре­бу­ва­ли в Пол­та­ві. Із зо­ни АТО жо­дна лю­ди­на не вте­кла, хо­ча усі бій­ці рі­зні. Є ціл­ко­ви­ті бо­я­гу­зи, є від­вер­ті не те, що хваль­ки, а лю­ди, які по­лю­бля­ють на­гна­ти ту­ма­ну. Ось ви­хо­дить один та­кий і по те­ле­фо­ну го­во­рить: «Ма­мо, тут та­ка стрі­ля­ни­на! В око­пі си­джу». Так, стрі­ля­ни­на йде, але за те­ри­то­рі­єю та­бо­ру. Я до ньо­го під­хо­джу і сту­каю по плечу: «Слу­хай, а в те­бе вза­га­лі со­вість є? Ти ма­те­рі та­ку ма­я­чню ка­жеш». Ко­ли я те­ле­фо­ную ма­мі, за­крив­шись у кім на ті, пе ре ко ную, що все до­бре... Две­рі в один мо­мент за­гур­ко­ті­ли — «гра­ди» по­ча­ли пра­цю­ва­ти. «Що це в те­бе там та­ке?» — пе­ре­ля­ка­но запитує ма­тір. Від­по­від­аю: «Та КАМАЗ по­ряд про­їхав».

— Чу­до­во пам’ятаю всі дні в зо­ні АТО. Рі­зні бу­ли бу­дні: і хо­ро­ші, і по­га­ні. На­пев­но, най­біль­ше за­пам’ятав­ся пер­ший об­стріл «Гра­дом». Над­зви­чай­но кра­си­ве ви­до­ви­ще, але ду­же стра­шне. На­чеб­то па­да­ють ве­ли­че­зні зір­ки, і в один мо­мент по­всю­ди роз­ри­ви та во­рон­ки. Це най­більш яскра­ве вра жен ня, а по тім уже все згла­ди­ло­ся: з дня у день одне й те са­ме. Бу­ва­ло ти­хо й спо­кій­но, а за кіль­ка мит­тє­во­стей під об­стрі­ли по­па­да­ли.

До ре­чі, тва­ри­ни ду­же до­бре від­чу­ва­ють не­без­пе­ку. Моя ки­цька за п’ять-сім хви­лин до об­стрі­лу не­о­дмін­но хо­ва­ла­ся під ліж­ком. Це був знак і для нас, що тре­ба біг­ти в укри­т­тя.

«ПРЕД­СТАВ­НИ­КИ ОБСЄ ПО­ВО­ДЯ­ТЬСЯ ЗУ­ХВА­ЛО»

— Із рі­зни­ми про­ти­річ­чя­ми до­во­ди­ло­ся зі­штов­ху­ва­ти­ся. Сол­да­ти та офі­це­ри, які на лі­нії во­гню, го­то­ві до на­сту­пу. Во­ни пра­гнуть по­вер­ну­ти те, що в нас за­бра­ли. А «звер­ху» та­ких ко­манд не над­хо­дить. Усі ж до­бре ба­чать, що «пе­ре­мир’я», Мін­ські до­мов­ле­но­сті до­три­му­ю­ться тіль­ки одні­єю сто ро ною. Це обу рює, дра­тує. Тим па­че що спо­сте­рі­га­чів ОБСЄ не про­пу­ска­ють на те­ри­то­рію так зва­них ДНР і ЛНР. Во­ни тіль­ки по на­ших те­ри­то­рі­ях спо­сте­рі­га­ють. Ду­же ці­ка­ва си­ту­а­ція, ко­ли на блок­по­сту зу­пи­ня­ють ма­ши­ну ОБСЄ, на­ма­га­ю­ться пе­ре­ві­ри­ти до­ку­мен­ти, огля­ну­ти ав­то­мо­біль, чи від­по­від­ає той ви­зна­че­ним нор­мам. На­то­мість пред­став­ни­ки ОБСЄ по­во­дять се бе зу хва ло. Зви чай но, в хло­пців ви­ни­кає ло­гі­чне за­пи­та­н­ня: «Що ж ви тут та­кі гра­мо­тні, а не мо­же­те про­їха­ти ту­ди і пе­ре­ві­ри­ти, що там від­бу­ва­є­ться?» А там го­ту­ю­ться по-до­ро­сло­му: бе­то­ну­ю­ться око пи, ство рю ють ся бун ке - ри... З тої сто­ро­ни го­ту­ю­ться до на­сту­пу. Цьо­го не мо­жна допу­сти­ти в жо­дно­му ра­зі.

«НЕ­ОБ­ХІ­ДНІ НО­ВІ ПРО­ГРА­МИ ПІД­ГО­ТОВ­КИ БІЙ­ЦІВ»

— Я звіль­ня­ла­ся на пен­сію пі­сля ба­га­то­рі­чної слу­жби в тре­ну­валь­но­му та­бо­рі, де ма­ла спра­ву з ка­дро­вою ро­бо­тою. За­раз є мо­жли­вість зно­ву там по­но­ви­ти­ся за кон­тра­ктом на по­са­ді офі­це­ра ви­хов­ної ро­бо­ти. Пра­цю­ва­ти­му з мо­бі­лі­зо­ва­ни­ми, на­ма­га­ти­му­ся го­ту­ва­ти лю­дей до то­го, з чим во­ни мо­жуть сти­кну­ти­ся на фронті.

Тре­ба де­що змі­ню­ва­ти ни­ні­шню під­го­тов­ку бій­ців. При­га­дую хло­пців, які при­хо­ди­ли до нас на за­мі­ну з вій­сько­вих на­вчаль­них цен­трів. Го­ту­ють їх там за од ним шаб ло ном: стро­йо­ва, еле­мен­тар­на во­гне­ва під­го­тов­ка, ро­бо­та з від­нов­ле­н­ня зв’яз­ку то­що. Не ка­жу, що це не по­трі­бно там, де я бу­ла, про­те всі ці вмі­н­ня не­об­хі­дні у де­що ін­шо­му ра­кур­сі. Лю­ди­ну тре­ба го­ту­ва­ти та­ким чи­ном, що ось є зброя, яка по­тра­пи­ла в ру­ки, — йо­му з неї не­об­хі­дно ви­стрі­ли­ти. Це не про­сто ліг з ав­то­ма­том, по­стрі­ляв і за­був про це. Тре­ба вмі­ти ко­ри­сту­ва­ти­ся всім, що є в ба­таль­йо­ні. За час слу­жби в ба­таль­йо­ні я нав­чи­ла­ся стрі­ля­ти з усіх ви­дів зброї, на­віть із зе­ні­тної уста­нов­ки. Хо­ча до цьо­го в ру­ках три­ма­ла тіль­ки пі­сто­лет і ав­то­мат. Сво­го ча­су зро­зумі­ла, що го­ту­ва­ти се­бе тре­ба до всьо­го. Так осво­ї­ла про ти тан ко вий гра на то мет «Му­ха», нав­чи­ла­ся стрі­ля­ти зі снай персь кої гвин тів ки, знаю, як пра­виль­но ляг­ти та­ким чи­ном, щоб не ба­чи­ли... Не­об­хі­дні но­ві про­гра­ми під­го­тов­ки бій­ців — не тіль­ки хо­ди­ти стро­єм і впа­сти з ав­то­ма­том, ви­стрі­лив­ши два­над­цять па­тро­нів. Тре­ба на­вчи­ти лю­дей по ма­кси­му­му — на­віть як хо­ва­ти­ся, як пра­виль­но з око­пу го­ло­ву під­ня­ти. Це еле­мен­тар­ні ре­чі. Ахлоп ці, як на­слі­док, при­хо­дять си­ри­ми, слаб­ки­ми. Кра­ї­на стіль­ки ро­ків жи­ла без вій­ни, зде­біль­шо­го до­во­ди­ло­ся ма ти спра ву з па пе ра ми. Пам’ ятаю та кі пе рі о ди по служ бі, ко ли у нас не бу ло мо­жли­во­сті стрі­ля­ти, то­му що не ви­ді­ля­ли боє­при­па­си. Три­ма­ти се­бе в то­ну­сі — не три­ма­ли, то­му на­ша ар­мія і по­чу­ва­є­ться де­що слаб­ко.

Тим не мен­ше, це на­ша зем­ля, то­му до остан­ньо­го бу­де­мо бо­ро­ти­ся і не­о­дмін­но пе­ре­мо­же­мо.

ФО­ТО РЕЙТЕР

ФО­ТО НА­ДА­НО НА­ТА­ЛІ­ЄЮ ДРАЧ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.