«Вій­на іде на те­ри­то­рії ко­жної лю­ди­ни, на рів­ні со­ві­сті»

Відверта роз­мо­ва про жи­т­тя та твор­чість — зі спів­а­чкою та актри­сою На­та­лі­єю По­ло­вин­кою

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, Ель­ві­ра ЗАГУРСЬКА

Не­що­дав­но у Ки­є­ві ви­ко­на­н­ням «Ти­хих пі­сень» — пер­ли­ни ме­та­му­зи­ки ви­да­тно­го укра­їн­сько­го ком­по­зи­то­ра Ва­лен­ти­на Силь­ве­стро­ва за­вер­шив­ся цикл кон­цер­тів во­каль­ної му­зи­ки «Ар­хі­те­кту­ра Го­ло­су», ор­га­ні­зо­ва­ний кон­цер­тною аген­ці­єю «Ву­хо» в се­зон 2014 — 2015 рр. «Ти­хі пі­сні» — цикл із 24 тво­рів для ба­ри­то­ну і фор­те­пі­а­но. Во­каль­ну пар­тію ви­ко­на­ла ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії, ві­до­ма львів­ська спів­а­чка та актри­са На­та­лія По­ло­вин­ка.

«Спро­ба до­слі­ди­ти во­каль­ні пра­кти­ки в мі­сько­му про­сто­рі», яку по­ста­вив за ме­ту цикл «Ар­хі­те­кту­ра Го­ло­су» (ін­ші кон­цер­ти від­бу­ва­ли­ся в ба­сей­ні, Бо­та­ні­чно­му са­ду, Пла­не­та­рії, про­сто не­ба), при­ве­ла по­ці­но­ву­ва­чів у «Та­ріл­ку» на Ли­бід­ській, та­ким чи­ном звів­ши Го­лос, Му­зи­ку (пар­тія фор­те­пі­а­но — Йо­жеф Ер­мінь) та Ар­хі­те­кту­ру в про­сто­рі ціл­ко­ви­тої гар­мо­нії. Во­каль­ні тво­ри, на­пи­са­ні в 1970-х, ра­птом на­бу­ли но­вих сми­слів...

Про ві­ру, гро­ма­дян­ську по­зи­цію, рі­зно­бі­чну ді­яль­ність (ми­ну­ло­го ро­ку па­ні На­та­лія одержала ти­тул най­кра­щої актри­си на ММКФ за ви­ко­на­н­ня го­лов­ної ро­лі у філь­мі Ві­кто­рії Тро­фи­мен­ко «Бра­ти. Оста­н­ня спо­відь») — на­ша роз­мо­ва від­бу­ла­ся пі­сля ки­їв­ської прем’єри «Ти­хих пі­сень», львів­ську за­пла­но­ва­но на жов­тень.

«ТИ­ХІ ПІ­СНІ» — ЦЕ УНІ­КАЛЬ­НЕ ПО­ЄД­НА­Н­НЯ, КО­ЛИ МУ­ЗИ­КА ЦІЛ­КО­ВИ­ТО ПЕ­РЕ­БУ­ВАЄ НА СЛУ­ЖБІ У СЛО­ВА

— Для ме­не вза­га­лі був ве­ли­кий день — ре­пе­ти­ція з Силь­ве­стро­вим! Це жи­вий ге­ній: та­ка про­сто­та, ви­шу­ка­ність, нев­да­ва­на щи­рість! Він ні­би й не жи­ве се­ред усьо­го то­го, що нас ото­чує. Пер­ше, що він ска­зав, ко­ли при­йшов: «Я по­нял, что они — бе­жен­цы. Они не мо­гут сей­час на­хо­ди­ться в Рос­сии — ни Ман­дель­штам, ни Лер­мон­тов, ни Пу­шкин, ни Тю­тчев... Им нет ме­ста сре­ди хо­луй­ских мо­згов, сре­ди пу­тин­ско­го са­мо­дер­жа­вия. Они же про­сто сбе­жа­ли от­ту­да, по­ни­ма­е­те? Да­вай­те же при­ю­тим их — здесь им еще есть сре­ди ко­го и для ко­го жить...» На­пев­но, за­раз це ду­же на ча­сі. Ми в Укра­ї­ні про­йшли че­рез біль, че­рез рі­зні ви­про­бу­ва­н­ня — душевні, ду­хов­ні, мо­раль­ні, пси­хо­ло­гі­чні... І вже зми­ри­ли­ся ба­га­то з чим, — ка­же На­та­лія По­ло­вин­ка. — У нас на­віть зло­сті й обра­зи вже не­ма, ми це пе­ре­ро­сли. А ра­зом з тим, ми кон­че по­тре­бу­є­мо мо­ви, при­чо­му ду­же про­стої, яка є по­за всі­ма по­ді­ла­ми — на­віть по­за по­ді­лом на ро­сій­ське та укра­їн­ське, бо цей по­діл біль­ше не дає нам енер­гії. Ме­ні зда­є­ться, ця мо­ва є не в ба­га­тьох по­е­тів, але во­на є в Шев­чен­ка, Сту­са, Ман­дель­шта­ма, Лер­мон­то­ва... Ко­ли ми за­раз по­чне­мо біль­ше звер­та­ти­ся до цих ге­ні­їв, то ми впі­зна­є­мо і в со­бі ті ре­чі, які не ста­рі­ють і ні від чо­го не зно­шу­ю­ться — ні від вій­ни, ні від тер­пі­н­ня по­стій­ної на­ру­ги, по­стій­ної бре­хні... Цю вла­сти­вість має сам Ва­лен­тин Ва­си­льо­вич: му­дрість та ясність по­гля­ду. Все ба­чи­ти — і ні з чим не змі­шу­ва­ти­ся. «Ти­хі пі­сні» — це уні­каль­не по­єд­на­н­ня, ко­ли му­зи­ка пов­ні­стю на слу­жбі в сло­ва. Там ду­же про­ста фа­кту­ра — але спів­а­ки зна­ють, як скла­дно з ці­єю про­сто­тою. Во­на ні­би оми­ває то­бі по­гляд. І це ча­сом важ­ко зно­си­ти: ти би не хо­тів ди­ви­ти­ся так на світ, не хо­тів би ба­чи­ти аж всю йо­го прав­ду. А му­зи­ка дає та­ку мо­жли­вість. З одно­го бо­ку, це тре­ба пе­ре­тер­пі­ти, а з ін­шо­го — за те ж ти й ма­єш свою на­го­ро­ду.

— «Слов­но трой­ка ко­ней огол­те­лая, Про­ка­ти­лась во всю стра­ну....» — зал, зда­є­ться, аж здри­гнув­ся від цьо­го єсе­нін­сько­го ряд­ка...

— Там ма­ло не в ко­жно­му вір­ші є те, що про­зи­рає ні­би з те­пе­рі­шньо­го ча­су. Але з цим ма­те­рі­а­лом тре­ба по­бу­ти по­біль­ше, щоб ці ре­чі про­би­ли­ся. І то­ді во­ни тор­ка­ю­ться лю­дей. Не­дар­ма цей ря­док так тор­кнув слу­ха­чів. До ре­чі, й ме­не теж — він бу­кваль­но стир­чить у ча­сі: «На­пыли­ли кру­гом. На­ко­пыти­ли. И про­па­ли под дья­воль­ский свист...» Це сто­су­є­ться не тіль­ки Укра­ї­ни чи Ро­сії, про яку го­во­рить Єсе­нін: як ми са­мі, лю­ди, ста­ви­мо­ся до сво­го рі­дно­го, свя­то­го — сво­єї зем­лі, сво­го не­ба...

— Ви ба­га­то ро­ків пов’яза­ні з те­а­тром, зні­ма­є­те­ся в кі­но... Ким на­сам­пе­ред се­бе від­чу­ва­є­те, актри­сою чи спів­а­чкою?

— Я ду­маю, що по­кли­ка­н­ня моє — спі­вак. У ста­ро­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва, ду­же близь­ко­му до сло­ва «по­ет». Спі­вак, спів­ець му­сить по­єд­ну­ва­ти в со­бі й в усі ча­си по­єд­ну­вав му­зи­ку та актор­ство. Я ро­зу­мію: для про­фе­сії, для ово­ло­ді­н­ня те­хні­чни­ми за­со­ба­ми ти по­ви­нен із чи­мось се­бе спів­від­не­сти, усві­до­ми­ти осо­би­сто для се­бе, до якої ко­гор­ти най­пер­ше на­ле­жиш. Але, по су­ті, я не мо­жу «роз­ді­ли­ти» се­бе на жан­ри. Це по­кли­ка­н­ня: слу­жи­ти лю­ди­ні, її ці­лі­сно­сті, слу­жи­ти сло­ву і про­не­сен­ню цьо­го сло­ва у ча­сі.

«ТИ ПО­ВИ­НЕН СТА­ТИ МІС­ТКОМ ДЛЯ ІН­ШИХ ЛЮ­ДЕЙ, ЯКИМ ВО­НИ ЗМО­ЖУТЬ ПЕ­РЕ­ЙТИ»

— По­кли­ка­н­ня — тоб­то мі­сія? — Ну, як мі­сія... По­ста­ви­ли те­бе — пра­цюй, впе­ред! Ти — сол­дат. Во­юй! Ча­сом це му­ка, а ча­сом — та­ка не­ймо­вір­на ра­дість, що не мо­жеш на­ті­ши­ти­ся!

...Хоч як ме­ні важ­ко бу­ває з те­а­тром, але я все жи­т­тя не мо­жу від ньо­го ві­ді­йти, бо ли­ше те­атр учить бу­ти «тут» і «те­пер». Ді­я­ти, чи­ни­ти акт. І са­ме для цьо­го він ви­му­дру­вав усі свої те­хно­ло­гії. Ти по­ви­нен ста­ти міс­тком для ін­ших лю­дей, яким во­ни змо­жуть пе­ре­йти, або пор­та­лом, че­рез який ін­ші пе­ре­бі­жать... Ми ж усі одна­ко­во скла­де­ні, про­сто бу­ває мить, ко­ли ти щось до­зво­ля­єш со­бі — і ра­птом лю­ди, пе­ред яки­ми ти сто­їш, теж со­бі це до­зво­ля­ють. От та­кий про­стий за­кон те­а­тру.

— Роз­ка­жіть, про центр «Слово і го­лос», який ви ство­ри­ли...

— Ми на­зи­ва­є­мо­ся — Львів­ський му­ні­ци­паль­ний те­а­траль­ний ху­до­жньо-до­слі­дни­цький та осві­тній центр «Слово і го­лос». На­ша ді­яль­ність — це слу­жі­н­ня пі­сні та сло­ву в то­му ча­сі, в яко­му ми жи­ве­мо. А фор­ма ви­ни­кає як ре­зуль­тат, і во­на бу­ває рі­зною. Ча­сом — на пе­ре­ти­ні жан­рів, ча­сом — те­а­траль­на, ча­сом — су­то му­зи­чна. Якщо за­пи­та­ють, чи це му­зи­ка, я ска­жу, що це му­зи­ка, — якщо зай­ти з те­ри­то­рії те­а­тру, то це те­атр. Сьо­го­дні те­атр в усьо­му сві­ті по­чи­нає го­ло­ду­ва­ти на прав­ди­вий акт, шу­кає цьо­го акту. Одна з та­ких спроб — те­атр до­ку­мен­та, ду­же по­пу­ляр­ний. На­при­клад, Ана­то­лій Васильєв ще кіль­ка ро­ків то­му ка­зав: «Те­атр сей­час не­во­змо­жен, во­змо­жна толь­ко шко­ла театра. Исчез актер. Исчез че­ло­век, спосо­бный на акт». Не­хай він ви­сло­вив­ся у за­го­стре­ній фор­мі, але прав­да — в то­му, що актор­ство уже до­сить дав­но по­ча­ло «під­мі­ня­ти» цей прав­ди­вий акт імі­та­ці­єю. У «Сло­ві і го­ло­сі» ми на­ма­га­є­мо­ся ру­ха­ти­ся до пер­шо­го зав­да­н­ня акто­ра, чим є дія тут і те­пер, у ре­аль­но­му ча­сі, з ци­ми лю­дьми. Як ска­зав Гро­тов­ський, актор має ви­сту­па­ти в ро­лі ві­сни­ка, а пу­блі­ка — свід­ка.

Є «ки­ти», на яких ми ба­зу­є­мось, Пер­ший — це за­ко­ни те­а­тру, як кла­си­чно­го, так і за­по­віді Гро­тов­сько­го, Клі­ма, іде­о­ло­гія те­а­тру Сер­гія Ко­ва­ле­ви­ча. Дру­гий «кит» — це пі­сня як спо­сіб зв’язу­ва­н­ня ре­аль­но­стей. І тре­то­гля­ду, тій — тра­ди­ція як ме­ха­нізм пе­ре­да­ва­н­ня з рук у ру­ки в ча­сі. А сфе­ра ді­яль­но­сті — це до­слі­дже­н­ня, але до­слі­дже­н­ня ху­до­жнє, бо ху­до­жня па­ра­ди­гма все ж від­рі­зня­є­ться від на­у­ко­вої.

На­при­клад, по­над 15 ро­ків ми за­йма­є­мо­ся про­е­ктом «Ір­мос», шу­ка­є­мо «до­ро­гу» до ір­мо­сів — давніх ду­хов­них на­спі­вів Укра­ї­ни, які пі­сля XVIII сто­лі­т­тя ви­йшли з ужи­тку в цер­квах і за­раз є ли­ше в ру­ко­пи­сах і ста­ро­дру­ках. У них мі­сти­ться ве­ли­че­зний за­пас ін­фор­ма­ції для су­ча­сної лю­ди­ни — жи­ві ві­бра­ції, які три­ма­ють, вчать ві­ри, вчать, як жи­ти. У пев­ний істо­ри­чний мо­мент ми від цьо­го від­мо­ви­ли­ся, а за­раз во­ни про­мов­ля­ють до нас. І су­ча­сна лю­ди­на відгукується — ду­шею, сві­до­мі­стю, на­віть по­за ре­лі­гій­ни­ми по­ді­ла­ми чи упо­до­ба­н­ня­ми. А це озна­чає, що ці на­спі­ви за­пи­та­ні, що во­ни ро­блять свою ро­бо­ту в ча­сі, і я спо­ді­ва­ю­ся, що ко­лись во­ни по­вер­ну­ться в цер­кву— ще за мо­го жи­т­тя. На­ша ро­бо­та — це дов­го­три­ва­ле до­слі­дже­н­ня, по­стій­не від­кри­т­тя — рад­ше то­го, що во­ни хо­чуть від нас, аніж то­го, що ми ма­є­мо з ни­ми ро­би­ти. Це та ж обер­не­на пер­спе­кти­ва, що й в іко­ні: ти слу­ха­єш, що во­на про­мов­ляє, а не про­сто тов­че­шся об неї чо­лом.

Те са­ме — з на­ро­дною пі­снею, яка на на­ших очках зни­кає, бу­кваль­но йде під зем­лю — з баб­ця­ми, які за­би­ра­ють її з со­бою... І цей над­зви­чай­ної гли­би­ни зміст, який пов’яза­ний із під­ґрун­тям сер­ця люд­сько­го, не за­пи­су­є­ться в но­тах. Те, що зі­бра­ли фоль­кло­ри­сти у сво­їх екс­пе­ди­ці­ях, є ли­ше відзву­ком чи­йо­гось жи­т­тя. Но­ти — це ні­би іє­ро­глі­фи, і щоб їх роз­ши­фру­ва­ти, тре­ба ма­ти ве­ли­че­зний ін­те­рес, во­лю до знань і пра­гне­н­ня ді­зна­ти­ся зміст. Для су­ча­сних спів­а­ків, ком­по­зи­то­рів, му­зи­кан­тів це — іно­зем­на мо­ва. Але щой­но ти під­хо­диш до цих пі­сень не з ре­мі­сни­чих по­нять, а з ца­ри­ни сві­Сам то не мо­жеш їх від­кри­ти іна­кше, аніж по­єд­на­н­ням ро­зу­му і сер­ця, — та­кою мі­рою во­ни на­справ­ді є чи­мось біль­шим, су­ча­сні­шим, мо­лод­шим за нас. Як сні­жин­ка не­се всю ін­фор­ма­цію про во­ду, так і пі­сня не­се в со­бі всю ін­фор­ма­цію про лю­ди­ну, про те, як лю­би­ти — ма­ти по­руч із ди­тям, чо­ло­вік із жін­кою, при­ро­дний зв’язок між не­бом, лі­сом, по­лем... Вза­га­лі — як жи­ти в гар­мо­нії. І ко­ли лю­ди­на пра­цює з пі­сня­ми, це впли­ває на неї, не­се їй якусь жит­тє­во не­об­хі­дну ін­фор­ма­цію.

Темп жи­т­тя су­ча­сної лю­ди­ни та­кий на­пру­же­ний, що най­ча­сті­ше во­на про­сто не має ча­су за­ми­сли­ти­ся над цим. І то­му лю­дей, справ­жніх одно­дум­ців що­до цьо­го, не­ба­га­то. Ко­лись я за­пи­та­ла одно­го ста­ро­го тан­ців­ни­ка бу­то (на­прям япон­сько­го тан­цю, що ви­ник у се­ре­ди­ні ХХ сто­лі­т­тя), чи має він учнів. Він від­по­вів: «Так, ось во­ни, зі мною». То бу­ли дві дів­чи­ни, ли­ше дві! І я по­ду­ма­ла: у та­ко­го май­стра, в та­ких ро­ках — ли­ше двоє учнів? Не знаю, прав­да, скіль­ки бу­де та­ких по­бра­ти­мів у під­сум­ку мо­го жи­т­тя... — А за­раз во­ни є? — Так, теж двоє — Юля Цвях і На­зар Ро­ма­нюк. Але гра­фік наш ду­же на­си­че­ний, плюс на­вчаль­ні про­е­кти, плюс за­галь­но­осві­тні — та­кі, як «Ми­сте­цький уні­вер­си­тет» та «Дні укра­їн­ської куль­ту­ри в Укра­ї­ні».

фор­мат «Сло­ва і го­ло­су» не­про­стий, не всю­ди йо­го впи­шеш. Ду­же ва­жли­ва ро­бо­та адмі­ні­стра­то­ра. У нас пра­цю­ва­ла до­не­дав­на Ка­те­ри­на Зай­ко, і я їй ду­же вдя­чна. А за­раз при­йшла На­тел­ла Ша­ва­дзе, це ду­же цін­не для нас на­дба­н­ня, бо во­на вміє ми­сли­ти по­між фор­ма­та­ми, по­єд­ну­ва­ти, зда­ва­ло­ся б, не­по­єд­ну­ва­ні ре­чі. На сві­тлі у нас Бог­дан Двор­ник, він один у Льво­ві, хто так сві­тить! А крім то­го, у нас все, як має бу­ти — на­віть при­би­раль­ни­ця є!

У нас не­ве­ли­чкий зал, ін­тим­ний, з хо­ро­шою аку­сти­кою. Тут ду­же до­бре спів­а­є­ться ко­бза­рям, гра­є­ться му­зи­кан­там, ка­мер­ним ан­сам­блям. Ма­є­мо ор­ган «Ха­монд», є кон­цер­ти кла­си­чної му­зи­ки, та ми б хо­ті­ли, щоб на ор­га­ні грав і якийсь джа­зо­вий му­зи­кант.

Є про­е­кти, які по­єд­ну­ють «Слово і го­лос» та ака­де­мі­чних му­зи­кан­тів — на­сам­пе­ред, «Стра­сті Хри­сто­ві» («Stabat Mater») на осно­ві най­дав­ні­ших ду­хов­них на­спі­вів Укра­ї­ни та арій Ба­ха і Ген­де­ля. При­чо­му на по­ча­тках я ду­ма­ла, що в пер­шій по­ло­ви­ні бу­де на­ша му­зи­ка, а в дру­гій — кла­си­чна, але ра­птом з по­ди­вом по­мі­ти­ла, що во­ни аб­со­лю­тно кла­ду­ться в па­рі. І ду­же ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти той мо­мент, ко­ли во­ни одна до дру­гої про­мов­ля­ють, ко­ли ці фор­ми жив­лять одна одну змі­стом. Ви­хо­дить дій­сно Хре­сний шлях у му­зи­ці.

У Льво­ві ми ро­би­ли цей про­ект у До­мі­ні­кан­сько­му со­бо­рі у Стра­сний ти­ждень, при­чо­му це зі­йшло­ся в ча­сі з Бла­го­ві­ще­н­ням. Бу­ло ду­же ба­га­то мо­ло­ді, лю­дей рі­зно­го ві­ку, з ма­лень­ки­ми ді­тка­ми, які сто­я­ли, си­ді­ли, ру­ха­ли­ся. Про­лу­нав пер­ший звук —і я по­ба­чи­ла, як всі во­ни ра­птом ста­ли ду­же зо­се­ре­дже­ни­ми. Я бу­ла в шо­ці — адже актор все одно роз­ра­хо­вує, що спо­ча­тку він щось зро­бить, а то­ді вклю­чи­ться пу­блі­ка. А тут нав­па­ки: ме­не ні­би мо­туз­ком по­тя­гло впе­ред. І весь час у ме­не бу­ло та­ке від­чу­т­тя, що ми оре­мо зем­лю, і ти сам не ке­ру­єш, а впря­же­ний ра­зом з усі­ма. Одно­ча­сно сто­я­ла ве­ли­ка чер­га до спо­віді, і свя­ще­ник ме­ні на­при­кін­ці ска­зав: «Зна­є­те, ба­га­то хто під­хо­дить до спо­віді фор­маль­но. А сьо­го­дні я, на­віть не при­слу­ха­ю­чись до то­го, що ви спів­а­є­те, зі спо­від­ей лю­дей зро­зу­мів, що від­бу­ва­ло­ся щось прав­ди­ве».

То­му ти ро­биш, що ма­єш ро­би­ти, а «вер­стат» то­бі зав­жди по­да­дуть. І тут ста­ють то­бі в при­го­ді всі, хто знає, що та­ке справ­жня пра­ця — і Бах, і Ген­дель, і ті лю­ди, які до­лу­чи­ли­ся до ду­хов­но­го на­спі­ву, ро­ка­ми йо­го пе­ре­да­ва­ли і збе­ре­гли до сьо­го­дні.

«Слово і го­лос» — це та­ка со­бі «то­чка збор­ки», і дя­ку­ва­ти Бо­гу, що ми ма­є­мо му­ні­ци­паль­ний за­хист, сти­пен­дію. А во­се­ни хо­че­мо від­кри­ти між­на­ро­дну шко­лу тра­ди­цій­ної на­ро­дної пі­сні та ду­хов­но­го на­спі­ву. Це моя дав­ня мрія, адже той ве­ли­че­зний ду­хов­ний та сми­сло­вий по­тен­ці­ал, який є в Укра­ї­ні, по­тре­бує то­го, щоб сю­ди їха­ли і тут, на мі­сці, вчи­ли­ся. Бо ми вже до­во­лі ба­га­то по­ро­зво­зи­ли по сві­ту вся­ко­го до­бра. І во­но там — як кра­пля в мо­рі, а тут нам тре­ба на­по­ляг­ти на сво­є­му «зо­ло­ті» і йо­го збе­рег­ти. Лю­ди ма­ють їха­ти до нас учи­ти­ся то­го, що за­бу­ли там, і при­во­зи­ти сю­ди те, чо­го ми не ці­ну­є­мо в са­мих со­бі. При­во­зи­ти по­ря­док, ди­сци­плі­ну, вмі­н­ня пра­цю­ва­ти. Бо ми тіль­ки ка­же­мо, які ми ро­бо­тя­щі, а на­справ­ді ду­же ба­га­то пра­цю­є­мо «вхо­ло­сту», в ні­ку­ди, щось ро­би­мо тіль­ки за­ра­ди ро­бо­ти. Во­ни ж мо­жуть при­вез­ти з со­бою зна­н­ня що­до ор­га­ні­за­ції пра­ці, а в нас учи­ти­ся тих ба­гатств, які ле­жать у нас під но­га­ми, — ві­ри на­шої, і куль­ту­ри, і по­е­зії, і пі­сні.

«ПРАВ­ДА ВІ­ЧНА!»

— Ко­жна роз­мо­ва сьо­го­дні не мо­же не тор­ка­ти­ся вій­ни, яка три­ває в на­шій кра­ї­ні уже по­над рік. Чи ін­ту­ї­ція про­мов­ляє вам щось про це?

— Сю­же­тів я не ба­чу, я не екс­тра­сенс. А те, що я від­чу­ваю, що зав­дя­ки му­зи­ці від­кри­ва­є­ться ме­ні біль­ше... От ми про тих, хто в До­не­цьку чи в Ро­сії, ка­же­мо — «зомбі», «зом­бо­ва­ні». Нєм­цо­ва уби­ли, і ні­хто кри­ком не кри­чить... Що їм ще тре­ба, аби їх ско­ли­хну­ло? Що ке­рує лю­дьми, які так бре­шуть? І я зба­гну­ла, що це — їхній сві­до­мий ви­бір, а не те, що хтось ко­гось «за­зом­бу­вав», чи обма­нув, чи на­ля­кав. Бо так, як Ста­лін ля­кав, за­раз не ля­ка­ють. А ре­а­кція в лю­дей, раб­ство — глиб­ше уко­рі­не­ні, аніж у ста­лін­ські ча­си.

Це — сві­до­мий ви­бір. Ко­жної ми­ті, ко­жної се­кун­ди все­ре­ди­ні ко­жної лю­ди­ни від­бу­ва­є­ться ви­бір. Або ти ви­би­ра­єш слух сер­ця, або оці свої мен­таль­ні кон­стру­кції. І ясно, що сер­це пов’яза­не з ві­рою та со­ві­стю, а мен­таль­ні кон­стру­кції — ке­ро­ва­ні. І ли­ше са­ма лю­ди­на ви­би­рає, ку­ди при­ста­ти.

Цей ви­бір — ду­же пра­кти­чний, май­же пре­дме­тний. Мо­же, бла­го­сло­ве­н­ня на­шо­го ча­су в то­му, що бруд на­стіль­ки ого­лив­ся — нам йо­го про­сто по­ста­ви­ли пе­ред очи­ма. Уже ні­чо­го не при­хо­ва­но в ту­ма­ні, ти обираєш з від­кри­ти­ми очи­ма. І бу­ти від­по­від­аль­ним за свій ви­бір тре­ба теж са­мо­му. При­чо­му це не за­ле­жить від то­го, чи ти в Ро­сії, чи ти в Укра­ї­ні, і на чи­йо­му ти бо­ці.

Мо­жна про­сті­ше ска­за­ти: це про­сто слух на прав­ду і не-під­мі­ну. Якщо прав­да — тут, то хоч би чим ти ви­прав­до­ву­вав під­мі­ну, все-та­ки не ро­биш по прав­ді. А якщо ро­биш по прав­ді — то май на увазі, що це ко­мусь не спо­до­ба­є­ться, то­бі мо­же бу­ти важ­ко. Але це твій ви­бір. І йо­го за­раз ро­блять хло­пці, які там. Все дов­ко­ла їм ка­же: ті­кай з ар­мії, уряд бре­ше, гро­ші кра­дуть... Та в них є та­ка прав­да, яка не за­ле­жить від цих ду­мок, ві­янь, ре­а­лій. Бо ре­а­лії сьо­го­дні є, а зав­тра — не­ма. Все­вла­дний Яну­ко­вич сьо­го­дні є — зав­тра не­ма, так са­мо, як і ті, хто за­раз си­дять на­го­рі, і бре­ше, і кра­де... А прав­да — ві­чна.

Вій­на іде на те­ри­то­рії ко­жної лю­ди­ни, і то­бі стає зро­зумі­ло: те, що ти ро­бив сьо­го­дні — то до­клав­ся або до вій­ни, або до ми­ру. По­при всі гу­чні га­сла, це від­бу­ва­є­ться на рів­ні со­ві­сті — тво­єї вла­сної.

...За­раз всі ко­шти вкла­да­ю­ться у вій­ну, але якщо рів­но стіль­ки ж— я не по­бо­ю­ся так ска­за­ти — не по­ча­ти швид­ко вкла­да­ти в куль­ту­ру, то у нас ви­чер­па­є­ться енер­гія. А ми по­вин­ні ма­ти, чим жи­ти зав­тра, ма­ти пе­ред­чу­т­тя зав­тра­шньо­го дня, і во­но ле­жить у куль­ту­рі й ду­хов­но­сті! Іна­кше це на­ша по­раз­ка — на рів­ні дум­ки. Цю ві­ру тре­ба піджив­лю­ва­ти, їй тре­ба да­ти по­ві­тря, по­штовх у завтрашній день. І мо­жно­влад­ці все одно бу­дуть зму­ше­ні це зро­зу­мі­ти, то­му що ін­шої до­ро­ги про­сто не­має.

Ду­хов­не під­не­се­н­ня уже не мо­же про­сто пі­ти в ні­ку­ди. Я за­раз чую: о, знов... як шко­да... і це про­гра­ли... і цю ре­во­лю­цію спу­сти­ли на галь­мах. А я ка­жу: цьо­го не мо­же бу­ти! Ми ще у шко­лі вчи­ли, що енер­гія не зни­кає. То на­справ­ді бу­ла енер­гія Бо­жої Бла­го­да­ті, яка бу­ла весь час Май­да­ну. Во­на не мо­же зни­кну­ти, роз­ще­пи­ти­ся, во­на мо­же зна­йти со­бі ін­ші ви­яв­ле­н­ня, і во­на жи­ва. Я ба­чу це по на­ших ді­тях. Це чу­т­тя на прав­ду ні­чим не за­ми­лю­є­ться і спо­ну­кає до но­во­го кро­ку. Спра­ва не в то­му, щоб ми по­стій­но ро­би­ли ре­во­лю­ції, а в то­му, щоб ми на­ре­шті на­вчи­ли­ся не ли­ше за­хи­ща­ти й від­би­ва­ти­ся, а й тво­ри­ти за на­шо­го жи­т­тя.

ФО­ТО ЛІЛІЇ ВІ­ТЕР

ФО­ТО ЛІ­ЛІ ВІ­ТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.