Ви­кра­да­чі на­шої істо­рії

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita -

Пре­тен­зії Мо­скви на «ки­їв­ську спад­щи­ну»: витоки і сим­во­ли

Вже про­тя­гом ба­га­тьох сто­літь ро­сій­ський ім­пер­ський міф про Ки­їв­ську Русь як «ко­ли­ску трьох бра­тніх на­ро­дів», за яким Ро­сія на пра­вах «стар­шо­го бра­та» пре­тен­дує на спад­щи­ну істо­рії, куль­тур­них тра­ди­цій, ре­лі­гій­но­го та ду­хов­но­го жи­т­тя дав­ньо­го Ки­є­ва до­би йо­го роз­кві­ту як одно­го з цен­трів то­го­ча­сної ци­ві­лі­за­ції. І цей по­лі­ти­чний міф так гли­бо­ко уко­рі­нив­ся у сві­до­мість ро­сій­ської по­лі­ти­чної елі­ти, що її спро­би ви­ро­бле­н­ня кон­це­пції вла­сної ідентичності пі­сля роз­па­ду спо­ча­тку Ро­сій­ської ім­пе­рії, а зго­дом і СРСР (то ідея «єв­ра­зій­ства», то по­вер­не­н­ня до «не­о­нор­ма­ні­зму» з по­шу­ка­ми сво­їх ви­то­ків у ва­рязь­ких по­се­ле­н­нях на бе­ре­гах Ла­до­ги), так чи іна­кше зно­ву і зно­ву по­вер­та­ю­ться «на кру­ги своя» — до спад­щи­ни Ки­їв­ської Ру­сі. Яскра­вим під­твер­дже­н­ням цьо­го є су­ча­сна ро­сій­ська ідея-фікс що­до вста­нов­ле­н­ня в Мо­скві пам’ятни­ка хре­сти­те­лю Ру­сі — ве­ли­ко­му кня­зю ки­їв­сько­му Во­ло­ди­ми­ру. А пре­зи­дент Ро­сії В. Пу­тін зно­ву за­го­во­рив про «брат­ський укра­їн­ський на­род», «спіль­ну істо­рію» та «ду­хов­ні скре­пи» на тлі заль­ної кон­це­пції по­бу­до­ви так зва­но­го «ру­сько­го мі­ра», ме­жі яко­го пер­шо­чер­го­во ма­ють охо­плю­ва­ти ме­жі ко­ли­шньої ро­сій­ської ім­пе­рії з її на­сту­пною транс­фор­ма­ці­єю у фор­му СРСР. І те­ри­то­рія су­ча­сної Укра­ї­ни тут пе­ре­бу­ває на чіль­но­му мі­сці в ре­а­лі­за­ції цих ре­ван­шист­ських пла­нів та спроб по­вер­ну­ти на­зад ко­ле­со істо­рії.

Але ця ідея від сво­їх по­ча­тків ґрун­ту­ва­ла­ся на фаль­шив­ках і ви­гад­ках, які бра­ли на озбро­є­н­ня мо­сков­ські пра­ви­те­лі, у на­ма­га­н­нях пре­тен­ду­ва­ти на «ки­їв­ську спад­щи­ну», а го­лов­не — на те­ри­то­рію ко­ли­шньої Ки­їв­ської Ру­сі, ко­тра в ча­си її роз­кві­ту про­стя­га­ла­ся від Пів­ні­чно­го та Бал­тій­сько­го мо­рів до бе­ре­гів Чор­но­го мо­ря.

Ви то ки ці­єї ідеї спо чат ку бу ли пов’яза­ні з до­ма­га­н­ня­ми Мо­скви на до­мі­ну­ва­н­ня за під­трим­ки ха­нів Зо­ло­тої ор­ди на пів­ні­чно­му схо­ді Ру­сі, що по­ста­ви­ло пе­ред мо­сков­ськи­ми кня­зя­ми пи­та­н­ня про об­ґрун­ту­ва­н­ня сво­їх пре­тен­зій на стар­шин­ство се­ред ін­ших кня­зів цьо­го ре­гіо­ну. На за­ва­ді цьо­му сто­яв ви­зна­чний ав­то­ри­тет Во­ло­ди­ми­ра над Кля­зьмою як по­лі­ти­чно­го, куль­тур­но­го та ду­хов­но­го цен­тру пів­ні­чно-схі­дних ру­ських зе­мель. Во­ло­ди­мир­ські кня­зі бу­ли пря­ми­ми на­щад­ка­ми ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха та єди­ні в цьо­му ре­гіо­ні но­си­ли ти­тул «ве­ли­ких», вва­жа­ю­чи се­бе на цій під­ста­ві спад­ко­єм­ця­ми ки­їв­ських кня­зів, від­по­від­но — їхніх зе­мель та їхньої вла­ди. У Во­ло­ди­ми­рі (при­бли­зно з 1299-го або 1300 р.) пе­ре­бу­вав у той час ми­тро­по­лит Київський, зна­хо­ди­ли­ся ви­зна­чні хри­сти­ян­ські ре­лі­квії (зокре­ма, ви­кра­де­на з Виш­го­ро­да і пе­ре­ве­зе­на ту­ди Ан­дрі­єм Бо­го­люб­ським Виш­го­род­ська іко­на Бо­жої ма­те­рі), сю­ди їзди­ли кня­зі пів­ні­чно-схі­дних зе­мель вінчатися на кня­зів­ство. Тож, об­ґрун­то­ву­ю­чи свої устрем­лі­н­ня, мо­сков­ські кня­зі про­го­ло­си­ли Мо­скву спад­ко­є­ми­цею Во­ло­ди­ми­ра. Пер­шим цю кон­це­пцію ви­су­нув Дми­трій Дон­ський.

Уже в дру­гій по­ло­ви­ні XIV — поч. XV ст., у Мо­скві за­йма­ю­ться пе­ре­хо­пле­н­ням усі­єї спад­щи­ни Во­ло­ди­ми­ра. Пе­ре­йма­ють ар­хі­те­ктур­но-бу­ді­вель­ні фор­ми, тра­ди­ції пи­сем­но­сті й лі­то­пи­са­н­ня, обра­зо­твор­чої шко­ли. У Мо­скву пе­ре­во­зи­ться ми­тро­по­ли­ча ка­фе­дра, во­ло­ди­мир­ські свя­ти­ні ста­ють го­лов­ни­ми свя­ти­ня­ми Мо­ско­вії. Зре­штою, са­ме у Во­ло­ди­ми­ра бу­ли за­по­зи­че­ні й по­лі­ти­чні ідеї, го­лов­ною з яких бу­ла ідея «ки­їв­ської спад­щи­ни», яка від­кри­ва­ла шлях до стар­шин­ства мо­сков­ських кня­зів на пів­ні­чно­му схо­ді та об­ґрун­то­ву­ва­ла їхні пре­тен­зії на пів­ден­ні зем­лі Ру­сі.

У дру­гій по­ло­ви­ні XV ст. ідея «ки­їв­ської спад­щи­ни» стає осно­вою офі­цій­ної уря­до­вої те­о­рії Мо­сков­щи­ни. Во­на на­бу­ває за­кін­че­них форм і отри­мує від­обра­же­н­ня в рі­зних офі­цій­них актах та тво­рах ми­сте­цтва. Її суть скла­да­ла те­о­рія спо­рі­дне­но­сті мо­сков­ських ве­ли­ких кня­зів че­рез ки­їв­ських кня­зів з ім­пе­ра­то­ра­ми Ві­зан­тії та ста­ро­дав­ньо­го Ри­му, яка ма­ла під­кре­слю­ва­ти дав­ність кня­зів­сько­го ро­ду та їхні пре­тен­зії на зем­лі «всія Ру­си». Не ви­пад­ко­во ця кон­це­пція з’яв­ля­є­ться са­ме в час актив­но­го при­єд­на­н­ня но­вих зе­мель до Мо­сков­сько­го кня­зів­ства Іва­ном III. Нов­го­род, Твер, Псков, Ря­зань, Перм Ве­ли­ка бу­ли за­хо­пле­ні си­лою і спу­сто­ше­ні те­ро­ром. У за­ле­жність від Мо­скви по­тра­пи­ла Ка­зань. Мо­сков­ські вій­ська з’яв­ля­ю­ться за Ура­лом на Ір­ти­ші та Обі. Іван III, роз­по­чав­ши дії про­ти Ве­ли­ко­го кня­зів­ства ли­тов­сько­го, за­хо­пив ба­сейн Оки, усю те­чію Де­сни, ча­сти­ну верх­ньої те­чії Дні­пра. В цей мо­мент під пра­по­ром бо­роть­би за «ки­їв­ську спад­щи­ну» Мо­сква по­чи­нає пре­тен­ду­ва­ти на Ки­їв, Ві­тебськ, Во­линь у бо­роть­бі з Поль­щею та Литвою за зем­лі ко­ли­шньої Ки­їв­ської Ру­сі.

З ці­єю ме­тою бу­ло ви­ко­ри­ста­не ім’я ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го Во­ло­ди­ми­ра-Ва­си­ля Все­во­ло­до­ви­ча (1053— 1125) — си­на Все­во­ло­да Яро­сла­ви­ча й до­чки ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Ко­стян­ти­на Мо­но­ма­ха (звід­ки йо­го прі­зви­сько), ону­ка Яро­сла­ва Му­дро­го. За ле­ген­дою, ві­до­мою на Ру­сі вже в XIII ст., Во­ло­ди­мир Мо­но­мах отри­мав від сво­го ді­да — ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра озна­ки цар­ської гі­дно­сті — бар­ми й ко­ро­ну. У «Сло­ві про по­ги­бель Ру­ської зем­лі» — лі­те­ра­тур­но­му тво­рі XIII ст. — по­ві­дом­ля­є­ться про «ве­ли­кі да­ри», які по­слав йо­му «ім­пе­ра­тор Ма­ну­їл», аби від­ку­пи­ти­ся від на­па­ду на Цар­го­род.

Але са­ме за Іва­на III ство­рю­є­ться офі­цій­ний ро­до­від мо­сков­ських ве­ли­ких кня­зів, оформ­ле­ний у ви­гля­ді «Ска­за­н­ня про кня­зів во­ло­ди­мир­ських». По­чи­на­ю­чи з роз­по­віді про роз­по­діл зем­лі між на­щад­ка­ми Ноя, ска­за­н­ня за­вер­шу­є­ться опи­сом отри­ма­н­ня Во­ло­ди­ми­ром Все­во­ло­до­ви­чем зна­ків цар­ської гі­дно­сті від Ко­стян­ти­на Мо­но­ма­ха. За ці­єю вер­сі­єю, пі­сля пе­ре­мо­жно­го по­хо­ду Во­ло­ди­ми­ра у Фра­кію Ко­стян­тин Мо­но­мах на­ді­слав йо­му да­рун­ки — хрест «от са­мо­го жи­во­тво­ря­ше­го дре­ва, на нем же ра­спя­тся вла­дыка Хри­стос», «ве­нец цар­ский», «кра­би­цу сер­до­ли­ко­ву из нее же Ав­густ ке­сарь ве­се­ля­щий­ся», на­ми­сто «иже на пле­щу свою но­ша­ше» та ін. «І з то­го ча­су, — по­ві­дом­ля­ло ска­за­н­ня, — князь ве­ли­кий Во­ло­ди­мир Все­во­ло­до­вич на­ре­че­ся Мо­но­мах, царь ве­лі­кіе Ро­сії. І від­то­ді та до­ни­ні тим цар­ським він­цем він­ча­ю­ться ве­ли­кі кня­зі во­ло­ди­мир­ські, ко­ли став­ля­ться на ве­ли­ке кня­зів­ство ро­сій­ське».

Цій кон­це­пції від­по­від­ав і ви­клад ро­сій­ської істо­рії в лі­то­пи­сах XV—XVI ст., у яких істо­рія Ки­їв­ської Ру­си без­по­се­ре­дньо пе­ре­хо­ди­ла в істо­рію Мо­сков­щи­ни. Ві­до­мо­сті про спо­рі­дне­ність ве­ли­ких кня­зів та про він­ча­н­ня Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха при­су­тні в усіх офі­цій­них пам’ятках XVI ст. Це Ве­ли­кі Че­тьї-Мі­неї, Сте­пен­на кни­га, Воскресенський лі­то­пис, Ка­зан­ський лі­то­пи­сець, Цар­ствен­ний лі­то­пи­сець то­що. По­вість про «Мо­но­ма­хо­ві ре­га­лії» бу­ла ви­рі­зьбле­на на двер­ця­тах цар­сько­го мі­сця в Успен­сько­му со­бо­рі в Мо­скві.

По­лі­ти­ка мо­сков­ських пре­тен­зій на «ки­їв­ську спад­щи­ну» впер­то про­во­ди­ла­ся й на ди­пло­ма­ти­чних рів­нях. Зокре­ма, від­прав­ля­ю­чи в 1550 р. у Ли­тву по­сла Яко­ва Остаф’єва, Іван IV Гро­зний дав йо­му де­таль­ний на­каз що­до від­по­віді про ти­ту­лу­ва­н­ня: «Наш го­су­дарь учи­нил­ся на цар­ство по пре­жне­му обычаю: как пра­ро­ди­тель его, ве­ли­кий князь Вла­ди­мир Ма­на­мах вен­чан на цар­ство Рус­ское, ко­ли ходил ра­тью на ца­ря гре­че­ско­го Ко­стян­ти­на Ма­на­ма­ха, и царь Ко­стян­тин Ма­на­мах то­гды пра­ро­ди­те­лю го­су­да­ря на­ше­го, ве­ли­ко­му кня­зю Во­ло­ди­ме­ру, до­бил че­лом и при­слал ему да­ры, ве­нец цар­ский и ди­я­де­му, с ми­тро­по­ли­том эфес­ским кир (паном. — Авт.) Не­о­фи­том, и иные да­ры мно­гих ца­рьские при­слал, и на цар­ство ми­тро­по­лит Не­о­фит вен­чат, и от (то­го) вре­ме­ни име­но­ван царь и ве­ли­кий князь Вла­ди­мер — Ма­на­мах; и го­су­да­ря на­ше­го ныне вен­чал на цар­ство Рус­ское тем же вен­цом отец его Ма­ка­рей ми­тро­по­лит, зан­же (то­му що. — Авт.) ныне зем­лею Рус­скою вла­де­ет го­су­дарь наш один».

Одним із най­більш ві­до­мих сим­во­лів, які на­о­чно уосо­блю­ва­ли ці до­ма­га­н­ня та ма­ли під­кре­слю­ва­ти ве­лич мо­сков­ських пра­ви­те­лів ста­ла так зва­на ша­пка Мо­но­ма­ха — зо­ло­тий фі­лі­гран­ний го­стро­вер­хий го­лов­ний убір із со­бо­ли­ною опу­шкою, при­кра­ше­ний до­ро­го­цін­ним ка­мі­н­ням та увін­ча­ний хре­стом. Ві­нець мо­сков­ських ве­ли­ких кня­зів та ро­сій­ських ца­рів, один із сим­во­лів са­мо­дер­жав­ства в Ро­сії. Зго­дом — один із най­ко­штов­ні­ших експонатів Зброй­ної па­ла­ти мо­сков­сько­го Крем­ля. Але й тут ма­є­мо спра­ву з одним із най­біль­ших в істо­рії по­лі­ти­чних фаль­си­фі­ка­тів.

Ві­до­мо, що «ша­пкою Мо­но­ма­ха» впер­ше Іван III Ва­си­льо­вич він­чав на пре­стол сво­го спад­ко­єм­ця. Ша­пкою Мо­но­ма­ха на цар­ський пре­стол він­чав­ся й Іван IV Ва­си­льо­вич (Гро­зний). До­по­від­а­ю­чи про свої від­ві­ди­ни Мо­сков­щи­ни та про ви­яв­ле­ну йо­му уро­чи­сту зу­стріч, по­сол ім­пе­ра­то­ра Ма­кси­мі­лі­а­на II Гер­бер­штейн пи­ше про вра­жа­ю­чий сво­єю цін­ні­стю зо­ло­тий цар­ський ві­нець: «Ба­чив я ко­ро­ну іспан­сько­го ко­ро­ля з усі­ма ре­га­лі­я­ми, і ко­ро­ни То­скан­сько­го ве­ли­ко­го гер­цо­га... і ба­га­то ін­ших, у то­му чи­слі й ко­ро­ни йо­го ці­сар­ської ве­ли­чно­сті угор­сько­го і че­сько­го ко­ро­лівств, а рів­но і фран­цузь­ко­го ко­ро­ля, про­те за­пев­няю най­сві­тлі­шу та най­че­сні­шу ми­лість Ва­шу, що жо­дна не мо­же зрів­ня­ти­ся з ко­ро­ною мо­сков­сько­го ве­ли­ко­го кня­зя».

Сьо­го­дні важ­ко ска­за­ти, чи са­ме ша­пку Мо­но­ма­ха мав на увазі по­сол — у XVI ст., окрім неї, в скар­бни­ці мо­сков­сько­го Крем­ля збе­рі­га­ло­ся ще сім цар­ських він­ців, з яких до на­шо­го ча­су ді­йшли так зва­ні ша­пка Мо­но­ма­ха дру­го­го на­ря­ду (1680), ша­пка Ал­та­бан­ська (1684), Ка­зан­ська ша­пка. Із 1721 р. зна­че­н­ня ко­ро­на­цій­но­го він­ця від «ша­пки Мо­но­ма­ха» пе­ре­йшло до ім­пе­ра­тор­ської ко­ро­ни. А «ша­пка Мо­но­ма­ха» ста­ла ро­сій­ською ре­лі­кві­єю у Зброй­ній па­ла­ті мо­сков­сько­го Крем­ля.

Пи­та­н­ня про ві­ро­гі­дність тра­ди­цій­ної вер­сії по­хо­дже­н­ня «ша­пки Мо­но­ма­ха» та її да­ту­ва­н­ня дав­но хви­лю­ва­ли істо­ри­ків. Осо­бли­во ба­га­то праць на цю те­му з’яви­ло­ся в дру­гій по­ло­ви­ні XIX ст. Одним з не­ба­га­тьох, хто від­сто­ю­вав «ві­зан­тій­ське» по­хо­дже­н­ня «ша­пки Мо­но­ма­ха», був ака­де­мік М. Кон­да­ков. Про­те вже то­ді пе­ре­ва­жна біль­шість до­слі­дни­ків кри­ти­чно ста­ви­ли­ся до ці­єї те­зи. У то­му чи­слі М. Гру­шев­ський, який у пер­шо­му та дру­го­му то­мах «Істо­рії Укра­ї­ни-Ру­си» уза­галь­нив ма­те­рі­а­ли дис­ку­сії і від­ки­нув цю вер­сію. За ви­снов­ка­ми про­тив­ни­ків «ві­зан­тій­сько­го» по­хо­дже­н­ня цар­сько­го він­ця, ге­не­а­ло­гія мо­сков­ських кня­зів та роз­по­відь про по­хо­дже­н­ня цар­ської гі­дно­сті ве­ли­ких кня­зів від Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха но­си­ла су­то ле­ген­дар­но-фан­та­сти­чний ха­ра­ктер. Ко­стян­тин, який на­чеб­то по­слав Во­ло­ди­ми­ру цар­ські ре­га­лії, на­справ­ді по­мер 1055 р., ко­ли то­му бу­ло всьо­го два ро­ки. Ми­тро­по­лит ефе­ський Не­о­фіт, ко­трий мав по­кла­сти на Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха ві­нець та бар­ми, у пе­ре­лі­ках ефе­ських ми­тро­по­ли­тів вза­га­лі не зна­чи­ться. У пі­зні­ших ком­пі­ля­ці­ях ім­пе­ра­то­ра Ко­стян­ти­на за­мі­не­но на Ком­ні­на. Існу­ють та­кож ін­ші вер­сії ле­ген­ди, за яки­ми Во­ло­ди­мир Мо­но­мах здо­був цар­ські ре­га­лії під час по­хо­ду в Крим, від ге­ну­езь­ко­го гу­бер­на­то­ра м. Ка­фи. За дру­гою опо­від­дю, цар­ською ко­ро­ною бу­ло увін­ча­но св. Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­сла­во­ви­ча, ра­зом із тим йо­го вій­на з гре­ка­ми за Хер­со­нес вза­га­лі пе­ре­тво­ри­ла­ся на по­хід на Цар­го­род. На дум­ку М.С. Гру­шев­сько­го, ціл­ком мо­жли­вим бу­ло спо­лу­че­н­ня пе­ре­ка­зів про зви­тя­ги остан­ньо­го з ім’ям Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха. У де­яких вер­сі­ях до­да­є­ться, що Во­ло­ди­мир до­ру­чив сво­їм на­щад­кам пе­ре­хо­ву­ва­ти ці ре­га­лії, але не ко­ро­ну­ва­ти­ся ни­ми аж до ча­су, ко­ли до­ста­вить Бог ца­ря, — та­ким, на дум­ку ав­то­рів цих ін­тер­пре­та­цій ле­ген­дар­ної опо­віді, був вла­сне мо­сков­ський цар Іван ІV. Тен­ден­цій­ність та по­лі­ти­чна за­ан­га­жо­ва­ність цих опо­відань у мо­сков­ських дже­ре­лах осо­бли­во оче­ви­дна.

На­сту­пні до­слі­дже­н­ня не вне­сли сут­тє­вих змін у за­галь­ну оцін­ку опо­від­ей про «да­ри Мо­но­ма­ха» як ле­ген­дар­них роз­по­від­ей, по­кли­ка­них до жи­т­тя ви­клю­чно по­лі­ти­ко-іде­о­ло­гі­чною кон’юн­кту­рою. Ра­зом із тим, во­ни до­да­ють но­вих ва­жли­вих штри­хів у ро­зу­мі­н­ня генези ці­єї ідеї. Зокре­ма, вка­зу­є­ться, що те­ма пе­ре­не­се­н­ня ре­лі­квій до Ки­є­ва ви­ни­кла ще на­при­кін­ці X — на поч. XI ст., у зв’яз­ку з за­хо­пле­н­ням Во­ло­ди­ми­ром Свя­то­сла­во­ви­чем м. Хер­со­не­са та пе­ре­ве­зе­н­ня до Ки­є­ва мо­щей Климента Рим­сько­го та йо­го учня Фі­ва, ікон, книг, ін­ших цер­ков­них ре­чей. Во­на отри­ма­ла своє про­дов­же­н­ня на­при­кін­ці XI ст. у Ки­є­во­Пе­чер­сько­му мо­на­сти­рі у зв’яз­ку з по­бу­до­вою Успен­сько­го собору. Згі­дно з легендарною роз­по­від­дю (за ви­зна­че­н­ня М. Кар­ґе­ра, «гре­ко­філь­ською фаль­си­фі­ка­ці­єю»), са­ма Бо­го­ро­ди­ця по­сла­ла з Кон­стан­ти­но­по­ля бу­дів­ни­чих для йо­го спо­ру­дже­н­ня й обі­ця­ла в ньо­му жи­ти, пе­ре­се­лив­шись зі Вла­хер­сько­го хра­му сто­ли­ці Ві­зан­тії. Ін­ші до­слі­дни- ки звер­та­ють ува­гу на лі­то­пи­сну тра­ди­цію, що роз­по­від­ає про «пе­ре­не­се­н­ня» до Ки­є­ва в прав­лі­н­ня Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха кон­стан­ти­но­поль­ської свя­ти­ні — так зва­но­го пер­ста Іо­ан­на Пред­те­чі, — яка збе­рі­га­ла­ся в одно­му з Ки­їв­ських хра­мів. У Ки­їв­ській Ру­сі по­бу­ту­ва­ли уяв­ле­н­ня про цю ре­лі­квію як своє­рі­дний сим­вол ім­пе­ра­тор­ської вла­ди, що ним «ста­ви­ли на цар­ство». На дум­ку вче­них, ця ре­лі­квія ціл­ком мо­гла спри­йма­ти­ся як ча­сти­на ві­зан­тій­ських ко­ро­на­цій­них ре­га­лій. Оче­ви­дно, що пі­зні­ші ав­то­ри (у то­му чи­слі «Ска­за­н­ня про кня­зів Во­ло­ди­мир­ських») щось чу­ли про по­яву яки­хось ві­зан­тій­ських ре­лі­квій на Ру­сі са­ме за Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха й твор­чо обро­би­ли ці свід­че­н­ня на по­тре­бу по­лі­ти­чної кон’юн­кту­ри, ото­то­жнив­ши ле­ген­дар­ні ві­зан­тій­ські ре­лі­квії з ре­аль­ни­ми, хоч і не та­ко­го дав­ньо­го по­хо­дже­н­ня, пре­дме­та­ми, які пе­ре­бу­ва­ли у вла­сно­сті мо­сков­ських кня­зів.

Не ви­три­му­ють кри­ти­ки й спро­би до­ве­сти «ві­зан­тій­ський» ха­ра­ктер «ша­пки Мо­но­ма­ха» і вла­сне як ви­тво­ру де­ко­ра­тив­но-ужи­тко­во­го ми­сте­цтва. На­то­мість ви­су­ва­ли­ся вер­сії що­до її ство­ре­н­ня на осно­ві кня­жо­го кло­бу­ка, мо­жли­вої орі­єн­таль­ної ро­бо­ти. Ствер­джу­ва­ло­ся, що це ша­пка араб­ської ро­бо­ти, зро­бле­на в Ка­ї­рі та на­ді­сла­на звід­ти 1317 р. ха­ну Узбе­ку, а вже той по­да­ру­вав її Іва­ну IIІ Ка­ли­ті (Фі­лі­мо­нов). Пі­зні­ше «ша­пку Мо­но­ма­ха» по­ча­ли атри­бу­ва­ти як ви­ріб се­ре­дньо­а­зій­ської ро­бо­ти XIV ст. А з се­ре­ди­ни 40-х ро­ків са­ме ця то­чка зо­ру ста­ла за­галь­но­ви­зна­ною, на­во­ди­ться в ен­ци­кло­пе­ди­чних ви­да­н­нях. Зокре­ма, са­ме як ви­ріб ХІV ст. її да­ту­вав і та­кий ві­до­мий до­слі­дник, як ака­де­мік Д. Лі­ха­чов. За­зна­чи­мо, що й ін­ший цар­ський ві­нець, ко­трий збе­ріг­ся до сьо­го­де­н­ня — «Ка­зан­ська ша­пка» — та­кож, на дум­ку до­слі­дни­ків, ство­ре­ний схі­дни­ми май­стра­ми або під їхнім впли­вом. Імо­вір­но, в її ви­го­тов­лен­ні бра­ли участь та­та­ри — ви­хід­ці з Ка­за­ні.

Слід за­зна­чи­ти, що остан­нім ча­сом в Ро­сії є на­ма­га­н­ня будь-що по­дов­жи­ти вік «ша­пки Мо­но­ма­ха», зокре­ма, у офі­цій­них ка­та­ло­гах Зброй­ної па­ла­ти во­на по­чи­нає фі­гу­ру­ва­ти як ви­ріб кін­ця ХІІІ ст. Але ця «ша­пка Мо­но­ма­ха» та пов’яза­ні з нею мі­фи не ма­ють жо­дно­го пря­мо­го від­но­ше­н­ня до спад­щи­ни Ки­їв­ської Ру­сі, а є ви­клю­чно про­ду­ктом по­лі­ти­чної мі­сти­фі­ка­ції з ме­тою ствер­дже­н­ня прав Мо­скви на «ки­їв­ську спад­щи­ну».

У сво­їх на­ма­га­н­нях фаль­шу­ва­ти істо­рію мо­сков­ська, а зго­дом ро­сій­ська вла­да (осо­бли­во, по­чи­на­ю­чи з Ка­те­ри­ни ІІ) на рі­вень дер­жав­ної по­лі­ти­ки по­ста­ви­ли зав­да­н­ня при­хо­ву­ва­н­ня, пе­ре­пи­су­ва­н­ня та фаль­шу­ва­н­ня лі­то­пи­сних дже­рел, або й зни­ще­н­ня їх як не­ба­жа­них. А по­чи­на­ю­чи з ХVІІІ ст., си­стем­но­го та ма­со­во­го ха­ра­кте­ру на­бу­ло ви­ве­зе­н­ня куль­тур­них цін­но­стей з Укра­ї­ни до Мо­скви та Пе­тер­бур­гу, де во­ни ма­ли на­о­чно до­во­ди­ти «спо­кон­ві­чне» пра­во Ро­сії на во­ло­ді­н­ня укра­їн­ськи­ми зем­ля­ми. Цю пра­кти­ку зго­дом про­дов­жи­ла біль­шо­ви­цька Ро­сія, яка на ру­ї­нах Ро­сій­ської ім­пе­рії ство­ри­ла ім­пе­рію «ра­дян­ську».

По­ка­зо­вою ста­ла до­ля одні­єї з най­кра­щих мо­за­їк ХІІ ст. зі стін Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го собору в Ки­є­ві «Дми­тро Со­лун­ський», яка бу­ла ви­ве­зе­на у 30-х ро­ках ХХ ст. із Ки­є­ва до Мо­скви та до­сі від­кри­ває зал дав­ньо­ру­сько­го ми­сте­цтва Тре­тья­ков­ської га­ле­реї.

Пи­та­н­ня про пе­ре­да­чу ча­сти­ни пам’яток ми­сте­цької спад­щи­ни Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го собору до Тре­тья­ков­ської га­ле­реї у Мо­скві ви­ни­кло ще у 1934 р., ко­ли ста­ло ві­до­мим рі­ше­н­ня про йо­го зни­ще­н­ня у зв’яз­ку з бу­дів­ни­цтвом но­во­го уря­до­во­го цен­тру в Ки­є­ві. 17 ли­пня 1934 р. за­ві­ду­вач му­зей­но­го від­ді­лу Нар­ко­мо­су РРФСР Фе­лікс Кон звер­нув­ся з ли­стом до Нар­ко­ма осві­ти Укра­ї­ни В. За­тон­сько­го, в яко­му за­про­по­ну­вав «ви­ді­ли­ти» для Тре­тья­ков­ської га­ле­реї дві мо­за­ї­ки — «Дми­трія Со­лун­сько­го» та «Ар­хи­ди­я­ко­на Лав­рен­тія» (так атри­бу­то­ва­но в ли­сті), а та­кож одну з фре­сок. В ли­сті, зокре­ма, за­зна­ча­ло­ся: «Му­зей­ный от­дел НКП РСФСР про­сит Вас выде­лить для Го­су­дар­ствен­ной Тре­тья­ков­ской га­ле­реи две мо­заи­ки из Ми­хай­лов­ско­го со­бо­ра, Дми­трия Со­лун­ско­го и ар­хид. Лав­рен­тия, а та­кже одну из фре­сок. Ука­зан­ные мо­заи­ки не свя­за­ны с основ­ной ком­по­зи­ци­ей со­бо­ра, «Ев­ха­ри­сти­ей», а по­то­му мо­гут быть выде­ле­ны без ущер­ба для бу­ду­щей эк­спо­зи­ции мо­заик, ко­то­рая мо­жет быть ор­га­ни­зо­ва­на в Ки­є­ве. Озна­чен­ные па­мя­тни­ки име­ют ко­лос­саль­ное зна­че­ние для эк­спо­зи­ции ГТГ, в ко­то­рой искус­ство Ки­ев­ской Ру­си пред­став­ле­но сла­бо, не­смо­тря на су­ще­ствен­ное зна­че­ние, ко­то­рое оно име­ет в об­щем ра­зви­тии рус­ско­го искус­ства».

Во­че­видь, ху­до­жню цін­ність цих пам’яток до­бре ро­зумі­ли і в Укра­ї­ні. Тож не ба­чи­ли під­став для пе­ре­да­чі їх до Мо­скви. То­му В. За­тон­ський від­по­вів Фе­лі­ксу Ко­ну ка­те­го­ри­чною від­мо­вою. В ли­сті від 27 ли­пня 1934 р. він пи­сав: «Ф[еликс] Я[ков­ле­вич] Отку­да Вы взя­ли, что мо­заи­ки Ми­хай­лов­ско­го со­бо­ра не свя­за­ны с ком­по­зи­ци­ей и пр.

По­ка что мы мо­заи­ки и фре­ски сни­ма­ем.

Во­прос их эк­спо­зи­ции бу­дем ре­шать осо­бо. Но, по­ня­тно, я бу­ду ста­ра­ться их исполь­зо­вать в Киеве». Про­те в Мо­скві не за­спо­ко­ї­ли­ся. З ар­хів­них до­ку­мен­тів ві­до­мо, що в пла­ни ро­біт Тре­тья­ков­ської га­ле­реї на 1938 р. в екс­тре­но­му по­ряд­ку за до­ру­че­н­ням ра­дян­сько­го ке­рів­ни­цтва бу­ло вне­се­но зав­да­н­ня під­го­ту­ва­ти ви­став­ку до 750-річ­чя «Сло­ва о пол­ку Іго­ре­вім». За роз­по­ря­дже­н­ням за­сту­пни­ка го­ло­ви Все­со­ю­зно­го ко­мі­те­ту в спра­вах ми­стецтв Мер­ку­ло­ва, до Мо­скви для уча­сті у ви­став­ці по­вин­ні бу­ли бу­ти спря­мо­ва­ні та­кож екс­по­на­ти пе­рі­о­ду Ки­їв­ської Ру­сі з му­зе­їв Ки­є­ва. У Ки­їв для до­бо­ру експонатів при­бу­ла пред­став­ни­цька де­ле­га­ція, в скла­ді якої бу­ли стар­ший на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник від­ді­лу дав­ньо­ру­сько­го ми­сте­цтва ДТГ В. Ан­то­но­ва, за­ві­ду­вач ре­став­ра­цій­ною май­стер­нею ДТГ Є. Ку­дряв­цев, а та­кож ві­до­мі вче­ні та фа­хів­ці проф. В. Фро­лов і проф. М. Кар­гер (оби­два з Ле­нін­гра­да). В акті від 8 ли­пня 1938 р. за­фі­ксо­ва­но по­пе­ре­дній пе­ре­лік та стан збе­ре­же­н­ня ві­ді­бра­них для виставки з Дер­жав­но­го Укра­їн­сько­го му­зею пам’яток Ми­хай­лів­сько­го му­зею, се­ред яких фі­гу­ру­ва­ли мо­за­ї­ка «Дми­тро Со­лун­ский» та ряд ін­ших пре­дме­тів ми­сте­цтва, пов’яза­них з Ми­хай­лів­ським Зо­ло­то­вер­хим со­бо­ром. Згі­дно з ар­хів­ни­ми до­ку­мен­та­ми, ці ре­лі­квії ви­во­зи­ли­ся до Мо­скви на тим­ча­со­ве екс­по­ну­ва­н­ня під час виставки і ма­ли бу­ти по­вер­ну­ті до Ки­є­ва про­тя­гом трьох на­сту­пних мі­ся­ців. Але Тре­тья­ков­ська галерея не ви­ко­на­ла сво­їх зо­бов’язань і не по­вер­ну­ла їх до ки­їв­сько­го му­зею.

В лю­то­му-бе­ре­зні 1941 р. у зв’яз­ку з пі­дго­тов­кою за роз­по­ря­дже­н­ням уря­ду УРСР но­вої ар­хі­те­ктур­но­ху­до­жньої екс­по­зи­ції у Дер­жав­ний ар­хі­те­ктур­но-істо­ри­чний за­по­від­ник «Со­фій­ський му­зей», про цін­ні екс­по­на­ти зга­да­ли в Ки­є­ві. Пи­та­н­ня про їх по­вер­не­н­ня на­зад до Ки­є­ва бу­ло офі- цій­но під­не­се­не укра­їн­ськи­ми ві­дом­ства­ми пе­ред все­со­ю­зни­ми ін­стан­ці­я­ми. 8 бе­ре­зня 1941 р. відділ обра­зо­твор­чих ми­стецтв і му­зе­їв Управ­лі­н­ня в спра­вах ми­стецтв при РНК УРСР звер­нув­ся до Тре­тья­ков­ської га­ле­реї і му­зей­но­го від­ді­лу Все­со­ю­зно­го ко­мі­те­ту в спра­вах ми­стецтв із ка­те­го­ри­чною ви­мо­гою «не від­кла­да­ю­чи, ви­сла­ти» «пе­ре­да­ні в тим­ча­со­ве ко­ри­сту­ва­н­ня» ху­до­жні цін­но­сті з му­зею Укра­їн­сько­го ми­сте­цтва і Со­фій­сько­го му­зею у Ки­їв, «у Київський Со­фій­ський му­зей», у зв’яз­ку зі ство­ре­н­ням у ньо­му но­во­го ве­ли­ко­го від­ді­лу дав­ньо­ру­ської ар­хі­те­кту­ри і ми­сте­цтва.

Однак Тре­тья­ков­ська галерея від­по­ві­ла ка­те­го­ри­чною від­мо­вою. Зокре­ма, по­ві­до­ми­ла, що мо­за­ї­ку «Дми­тро Со­лун­ський» «вклю­че­но в основ­ну екс­по­зи­цію ДТГ». Во­дно­час у ли­сті-від­по­віді бу­ло на­го­ло­ше­но, що ми­сте­цтво Ки­їв­ської Ру­сі пред­став­ле­но в га­ле­реї ви­ня­тко­во пам’ятка­ми, отри­ма­ни­ми нею з Ки­є­ва на ви­став­ку, і ствер­джу­ва­ло­ся: «Якщо ек­спо­зи­ція Тре­тья­ков­ської га­ле­реї по­зба­ви­ться цих пам’яток, — бу­де по­ру­ше­но пра­виль­не уяв­ле­н­ня про роз­ви­ток дав­ньо­ру­сько­го ми­сте­цтва і йо­го дже­рел».

Отак — ні ба­га­то, ні ма­ло. Про­сто й від­вер­то. Тож пі­сля виставки ре­лі­квії ста­ро­дав­ньо­го Ки­є­ва так і не бу­ло по­вер­ну­то в Укра­ї­ну і во­ни до­те­пер пе­ре­бу­ва­ють у му­зе­ях Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції.

Ця ім­пер­ська би­тва за «ки­їв­ську спад­щи­ну», по­чи­на­ю­чи з ХVІІІ ст. су­про­во­джу­ва­ла­ся ці­ле­спря­мо­ва­ною по­лі­ти­кою ко­ло­ні­за­ції та аси­мі­ля­ції укра­їн­ців як етно­су та зни­ще­н­ня бу­дья­ких про­я­вів йо­го са­мо­бу­тно­сті, мо­ви, куль­ту­ри, тра­ди­цій та істо­рії. При­вла­сню­ю­чи со­бі істо­рію Ки­їв­ської Ру­сі, Мо­сква в той же час від­би­ра­ла її в укра­їн­ців як дій­сних її спад­ко­єм­ців. Бу­ло ство­ре­но про­сту фор­му­лу: Русь — це Ро­сія і ро­сі­я­ни, згі­дно з якою укра­їн­цям не зна­хо­ди­ло­ся мі­сця в істо­рії ні Ки­їв­ської Ру­сі, ні пі­сля неї на те­ри­то­рі­ях, де во­ни спо­кон­ві­ку про­жи­ва­ли впро­довж сто­літь і ти­ся­чо­літь. Для цьо­го зно­ву за­сто­со­ву­ва­ла­ся вій­на з сим­во­ла­ми, які уосо­блю­ва­ли ви­яви укра­їн­ської то­то­жно­сті. Зокре­ма, ни­щи­ли­ся або спо­тво­рю­ва­ли­ся пам’ятки ми­сте­цтва і ста­ро­ви­ни.

У пе­ре­кру­че­но­му, спо­тво­ре­но­му ви­гля­ді пред­став­ля­ла­ся офі­цій­на кон­це­пція істо­рії цер­ков­но­го бу­дів­ни­цтва в Укра­ї­ні. Акцен­ти ро­би­ли­ся ли­ше на дав­ньо­ру­ських пам’ятках, які ав­то­ма­ти­чно ото­то­жню­ва­ли­ся са­ме з Ро­сі­єю та ро­сій­ською істо­рі­єю, ма­ли за­свід­чу­ва­ти її «одві­чну при­су­тність» на укра­їн­ській зем­лі. На­то­мість за рі­ше­н­ням Свя­тій­шо­го Си­но­ду ста­ро­вин­ні укра­їн­ські цер­кви пла­но­мір­но пе­ре­бу­до­ву­ва­ли­ся від­по­від­но до за­твер­дже­них ти­по­вих про­е­ктів або до­во­ди­ли­ся до ру­ї­ни без до­гля­ду та ре­мон­тів і пов­ні­стю роз­би­ра­ли­ся, за­мі­ню­ю­чись ти­по­ви­ми но­во­бу­до­ва­ми. Ці, за ви­ра­зом во­лин­сько­го ар­хе­о­ло­га та ми­сте­цтво­знав­ця Оле­ксан­дра Цин­ка­лов­сько­го, «ар­хі­те­ктур­ні си­ро­ти, прив­не­се­ні чу­жин­ця­ми», су­пе­ре­чи­ли спо­кон­ві­чним тра­ди­ці­ям укра­їн­сько­го зод­че­ства, нав­ко­ли­шньо­му істо­ри­чно­му та при­ро­дно­му се­ре­до­ви­щу. Бу­ли зни­ще­ні ба­ро­ко­ві ба­га­то­яру­сні іко­но­ста­си та лі­пле­н­ня на го­лов­них спо­ру­дах Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри як «один із не­ба­жа­них слі­дів ла­ти­но-поль­сько­го впли­ву на ве­ли­ку пра­во­слав­ну свя­ти­ню Ки­є­ва». За­зі­ха­ли на­віть на ба­ро­ко­ві ку­по­ли Свя­тої Со­фії як за­над­то «укра­їн­ські».

По­ка­зо­вим є га­сло, під яким пред­став­ни­ки ро­сій­ської вла­ди на­ма­га­ли­ся спря­мо­ву­ва­ти ді­яль­ність По­діль­сько­го єпар­хі­аль­но­го ста­ти­сти­чно­го ко­мі­те­ту: «...Це є до­каз у пам’ятках на­шої кра­ї­ни, що з до­ко­ром бу­дуть їм ка­за­ти: не чі­пай! — це ро­сій­ське!».

Ро­сій­сько-біль­шо­ви­цький то­та­лі­тар­ний ре­жим СРСР успад­ку­вав і про­дов­жив від ро­сій­ської ім­пе­рії цю бо­роть­бу з ви­ява­ми укра­їн­ської са­мо­бу­тно­сті. Зокре­ма, у роз­пал ста­лін­ських ре­пре­сій у 30-х ро­ках ХХ ст. осо­бли­во во­ро­жим бу­ло став­ле­н­ня до пер­лин укра­їн­сько­го ба­ро­ко, ко­трі бу­ли про­го­ло­ше­ні по­за за­ко­ном і вва­жа­ли­ся но­сі­я­ми «від­вер­то во­ро­жих форм і ком­по­зи­цій у фе­одаль­но­му, по­пів­сько­по­мі­щи­цько­му ду­сі укра­їн­сько­го пан­ства». Ли­ше в Ки­є­ві в ці ро­ки бу­ло зни­ще­но що­най­мен­ше 30 цер­ков і мо­на­сти­рів. Справ­жнім зло­чи­ном пе­ред істо­рі­єю ста­ло руй­ну­ва­н­ня Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го мо­на­сти­ря ХП ст. у 1934—1937 рр. під при­во­дом бу­дів­ни­цтва но­во­го уря­до­во­го цен­тру в Ки­є­ві, який якраз і був, за сфаль­шо­ва­ни­ми ви­снов­ка­ми, від­не­се­ний до спо­руд до­би укра­їн­сько­го ба­ро­ко. В цей же час за­ги­ну­ли май­же всі де­рев’яні хра­ми (пе­ре­ва­жно XVII—ХVІІІ ст.) на Хар­ків­щи­ні та Дні­про­пе­тров­щи­ні.

Ця вій­на із укра­їн­ською спад­щи­ною про­дов­жу­є­ться на­віть сьо­го­дні, в умо­вах не­за­ле­жної Укра­ї­ни. Зокре­ма, у 90-ро­ках ХХ ст. ши­ро­ко­го роз­го­ло­су на­бу­ли факти «пе­ре­ма­лю­ва­н­ня» фре­ско­вих роз­пи­сів ХVІІІ ст. у пе­ре­да­них ре­лі­гій­ним ор­га­ні­за­ці­ям хра­мах Ки­є­во­Пе­чер­ської лав­ри. Не­за­ба­ром ста­ла­ся но­ва ре­зо­нан­сна по­дія — у ря­ді хра­мів та спо­руд Лав­ри бу­ли «пе­ре­ма­льо­ва­ні» роз­пи­си ав­тор­ства ві­до­мо­го укра­їн­сько­го ху­до­жни­ка І. Їжа­ке­ви­ча, ви­ко­на­ні ним на за­мов­ле­н­ня Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри в кін­ці ХІХ — на поч. ХХ ст.

Тож пре­тен­зії Ро­сії на «ки­їв­ську спад­щи­ну» тра­ди­цій­но ма­ють ба­га­то­ви­мір­ний ха­ра­ктер і ли­ша­ю­ться не­змін­ни­ми за сво­єю ім­пер­ською су­т­тю впро­довж сто­літь, по­чи­на­ю­чи від ви­то­ків. Ро­сія до­би пре­зи­ден­та В. Пу­ті­на не ли­ше не ста­ла ви­ня­тком на тлі істо­рії, але й зро­би­ла го­лов­ний по­лі­ти­чний міф се­ре­дньо­ві­чної Мо­ско­вії ін­стру­мен­том сво­єї по­лі­ти­ки що­до Укра­ї­ни.

ША­ПКА МО­НО­МА­ХА. НАЙ­БІЛЬШ ВІ­ДО­МИЙ СИМ­ВОЛ ВЕ­ЛИ­КО­ДЕР­ЖАВ­НОЇ МО­СКОВ­СЬКО-ПЕ­ТЕР­БУРЗЬ­КОЇ ІМПЕРСЬКОСТІ ВПРО­ДОВЖ ХV — XIX СТО­ЛІТЬ. ДО ТО­ГО Ж — ФАЛЬ­СИ­ФІ­КАТ!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.