Дві вій­ни Ва­си­ля Джу­га­на

Бо­єць 80-ї бри­га­ди пів­ро­ку бо­ре­ться з тяж­кою ін­фе­кці­єю і мріє по­вер­ну­ти­ся на пе­ре­до­ву

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ле­ся КЕСАРЧУК

Ва­силь Джу­ган ра­зом із дру­жи­ною об’ їжджа­ють уже дав­но ві­до­мі стеж­ки ки­їв­сько­го вій­сько­во­го шпи­та­лю. На дво­рі лі­то, а він ще пам’ ятає, як тут ле­жав сніг. Чо­ло­вік що­дня те­ле­фо­нує то­ва­ри­шам на пе­ре­до­ву, щоб ді­зна­ти­ся остан­ні по­дії. Усе як зав­жди: об­стрі­ли, за­ги­блі, по­ра­не­ні і ма­лень­кі ра­до­сті від во­лон­те­рів. Ва­силь за­хи­щав кра­ї­ну в скла­ді 80- ї бри­га­ди. Всі бо­йо­ві зав­да­н­ня ви­ко­ну­вав на те­ри­то­рії Лу­ган­ської обла­сті. Однак за­раз він не мо­же хо­ди­ти — і не че­рез по­ра­не­н­ня, а че­рез не­ві­до­му хво­ро­бу.

Ва­силь Джу­ган ро­дом з Чер­ка­ської обла­сті. До вій­ни жив зви­чай­ним жи­т­тям. Ви­хо­ву­вав двох ді­тей, дбав про ро­ди­ну. Ми­ну­ло­го лі­та ра­пто­вий дзві­нок з військ­ко­ма­ту змі­нив жи­т­тя чо­ло­ві­ка. За один день йо­го за­бра­ли на на­вча­н­ня, а у ве­ре­сні — уже на фронт.

— Я за спе­ці­аль­ні­стю ра­діо­ме­ха­нік, а по жит­ті пра­цю­вав бу­ді­вель­ни­ком. Пам’ятаю, в сер­пні ми­ну­ло­го ро­ку по- дзво­ни­ли вран­ці з військ­ко­ма­ту і ска­за­ли при­йти на во­сьму ран­ку. Я швид­ко, без черг, все офор мив, прой шов мед ко мі - сію і вже вве че­рі то го ж дня ме­не від­прав­ля­ли у Львів.

Упер ше ми при їха ли на схід 1 ве­ре­сня о 4-й ран­ку. Нас уже че ка ли. Об стрі лю ва ли із «Ура­га­нів». Стрі­ля­ти у від­по­відь ми не ма­ли пра­ва. То­ді ще пе ре мир’ я бу ло. Звіс но, спо - чат ку страш но. « Ура ган » — ду­же важ­ка зброя, з одні­єї ра­ке ти ви лі та ють 55 ти сяч оскол­ків. Одна ма­ши­на ви­пу­скає 16 ра­кет. Схо­ва­ти­ся про­сто в ям­ці не мо­жна — во­ни ви­лі та ють звер ху вниз. Однак, на щас тя, у нас то ді ніх то не за­ги­нув.

— На­ша бри­га­да ба­зу­ва­ла - ся в Лу­ган­ській обла­сті. Ба­зо­вий та­бір сто­яв у Ста­ро­біль­ську. Ми ви ко ну ва ли за вдан ня ли ше по ряд із ба зо вим та бо - ром. Тре­ба на якийсь блок­пост за­ве­сти боє­при­па­си, сі­ли в ав - то мо біль, за вез ли, пе ре да ли. Або ж пе­ре­да­ли, що ди­вер­сій­на гру­па на­бли­жа­є­ться на та­кий- то блок пост. Ми зі бра ли - ся і вже на блок­по­сті по­ма­га­є­мо хло­пцям.

За пле чи ма війсь ко во го кіль­ка де­ся­тків ви­ко­на­них зав­дань. На ко­жній бо­йо­вій то­чці бу ло по- сво є му страш но і, вод но час, уже слух зви кав до зна­йо­мих зву­ків ка­но­над. Ка­же, най біль ше то ді то чи ли ся бої за міст до Ща­стя.

— То­ді, як був, са­ме мі­сто Щас тя не об стрі лю ва ли. Об - стрі лю ва ли на ших хлоп ців, які сто я ли бі ля мос ту. Адже то пря­мий шлях че­рез рі­чку. І ми, і во­ни зна­ли, що міст — це ду­же ва­жли­вий об’єкт. І то­му міст був по­трі­бний і їм, і нам. По ряд з мос том се ло, але там уже лю дей не бу ло. Звід ти бо­йо­ви­ки ве­ли по­стій­ні об­стрі­ли. Пам’ятаю та­кож, по­стій­но об­стрі­лю­ва­ли Лу­ган­ську ТЕЦ бі­ля Ща­стя. Однак то­ді бої не бу ли ще та ки ми за пек ли ми, як во­се­ни цьо­го ро­ку.

Там на лі­нії фрон­ту друж - ба є справ­жньою. Пан Ва­силь роз­по­від­ає, що в них у бри­га­ді усі сто я ли один за од но го, як ка­жуть, брат за бра­та.

— Як то ва ри ші всі. Один ба ня чок зва ри ли: чи ті ма ка - ро ни, чи якась ка ша гре ча на. Всі сі ли на вко ло ра зом. Якщо ко мусь не ви ста чає міс ця, то хтось швид ко по їв, ін шо му міс цем по сту пив ся. Ді ли ли ся остан ні ми крап ля ми во ди. Так вий ш ло, що я вмію хо ро - ший плов го ту ва ти. То хлоп ці по стій но за мов ля ли во лон те - рам рис та м’ ясо. Ко ли во лон - те ри при їж д жа ли, то бу ло для нас свя то. Во ду при во зи - ли, одяг теп лий, фу фай ки, теп лі коф ти, гріл ки. Як­би не во лон те ри, не знаю, як би ми і во ю ва ли.

Пан Ва­силь і до­сі за­ли­шав­ся б ра­зом із то­ва­ри­ша­ми, як­би не бі­да. У сі­чні бо­єць по­тра­пив до шпи та лю — і не че рез по ра нен ня, а че рез не ві до му хво ро бу. Уже більш, ніж пів - ро­ку лі­ка­рі на­ма­га­ю­ться вста­но­ви­ти ді­а­гноз, але все без­ре - зуль­та­тно.

— Скіль­ки лі­ка­рів і про­фе­со ри ди ви ли ся, але всі роз во - дять ру ка ми, ка жуть, ми на - зву ці­єї хво­ро­би не зна­є­мо, по­трі­бно їха­ти за кор­дон на кон­суль­та­цію.

Кож но го дня бо роть ба із хво ро бою за би рає у бій ця си - ли. За раз йо му ак тив но до по - ма га ють во лон те ри, які хо - чуть до пра ви ти йо го за кор - дон. Однак че­рез брак ко­штів цей про­цес за­тя­гу­є­ться. Бо­єць мріє по­до­ла­ти не­ві­до­му хво­ро­бу і по вер ну ти ся на фронт за - хи­ща­ти кра­ї­ну. До­по­мог­ти йо­му вті­ли­ти за­по­ві­тне ба­жа­н­ня мо­же ко­жен із вас. За­раз бійцю по­трі­бні ко­шти на по­їзд­ку в іно­зем­ну клі­ні­ку. До­по­мог­ти Ва­си­лю мо­жна, пе­ре­ка­зав­ши ко­шти. Но­мер кар­тки 5168 7572 7393 4358 на ім’я Джу­га­на Ва­си­ля Ва­си­льо­ви­ча

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.