Віль­ні лю­ди сте­пів

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Ін­сти­тут ко­за­цтва — тюркського та укра­їн­сько­го

Гри­го­рій ХА­ЛИ­МО­НЕН­КО, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук, про­фе­сор ка­фе­дри схо­до­знав­ства уні­вер­си­те­ту «Укра­ї­на»

Упро­довж двох сто­літь до­слі­джу­ють істо­ри­чний та фі­ло­ло­гі­чний аспе­кти тер­мі­на «ко­зак», про­те й до­сі не­має оста­то­чної ети­мо­ло­гії йо­го, вче­ні ва­га­ю­ться що­до ви­зна­че­н­ня хро­но­ло­гі­чної та гео­гра­фі­чної меж пер­ві­сно­го аре­а­лу ко­за­цтва.

Ети­мо­ло­гія сло­ва «ко­зак» ці­ка­ви­ла пе­ре­ва­жно істо­ри­ків. В. Ан­то­но­вич, М. Гру­шев­ський, Д. Явор­ни­цький ще не ма­ли то­го фі­ло­ло­гі­чно­го та істо­ри­чно­го ма­те­рі­а­лу, який да­вав би змо­гу роз­гля­да­ти фе­но­мен укра­їн­сько­го ко­за­цтва з огля­ду на тюрк­ське ко­за­цтво. Ску­ті ж іде­о­ло­гі­чни­ми до­гма­ми істо­ри­ки СРСР ма­ли пра­во го­во­ри­ти про ко­зач­чи­ну як со­ці­аль­не яви­ще пі­зньої до­би — не ра­ні­ше XV ст., а по­єд­ну­ва­ти ге­не­зу укра­їн­сько­го ко­за­цтва з ін­сти­ту­том тюркського ко­за­цтва во­ни, пев­на річ, не на­ва­жу­ва­ли­ся. Сьо­го­дні схо­до­знав­ці слі­дом за В. Ра­дло­вим кон­ста­ту­ють факт, що пер­ві­сний аре­ал ко­зач­чи­ни — це те­ре­ни Ки­пча­цько­го сте­пу (Де­шті-Ки­пчак). Що­прав­да, А. Са­мой­ло­вич, не­без­під­став­но від­су­нув­ши хро­но­ло­гі­чну ме­жу сло­ва «ко­зак» при­найм­ні до XI ст., по­ши­рив і кор­до­ни Ки­пча­цько­го сте­пу — аж до Чор­но­го мо­ря, про­те він не зро­бив ви­снов­ку, що ки­пча­цьке ко­за­цтво слід ви­вча­ти тіль­ки у зв’яз­ку з укра­їн­ським1. На­то­мість про­образ укра­їн­сько­го ко­за­цтва вба­ча­ли у на­пів­ко­чо­вих слов’ян­ських гро­ма­дах Азов­щи­ни, Чор­но­мор­щи­ни та До­ну істо­ри­ки шко­ли В. Ан­то­но­ви­ча. По­ча­тки За­по­рож­чи­ни шу­ка­ли в Тму­та­ра­ка­ні М. Максимович та М. Гру­шев­ський. Ви­ни­кне­н­ня ко­за­цтва пов’язу­ва­ли з до­лею змі­ша­но­го укра­їн­сько-тюркського на­се­ле­н­ня та­кі чу­тли­ві істо­ри­ки, як М. Да­шке­вич і П. Кле­пат­ський. Ба­чи­ли зв’язок між чор­ни­ми кло­бу­ка­ми й ко­за­ка­ми М. Ка­рам­зін, М. По­го­дін, С. Соловйов. Осно­ву ко­за­цтва вба­чав у бро­дни­цьких гро­ма­дах П. Го­лу­бов­ський: «Якщо ко­за­ки в Укра­ї­ні є на­при­кін­ці XV ст., то від­кинь­те до­сить ча­су на утво­ре­н­ня са­мо­го За­по­рож­жя, ма­ю­чи при цьо­му на увазі, що оби­два ці яви­ща по­вин­ні бу­ли ви­тво­ри­ти­ся не за рік-два, а за де­ся­тки літ, щоб ви­ро­би­ти ті ти­по­ві ри­си, ті ні з чим не схо­жі зви­чаї та мо­раль, яки­ми ви­рі­зня­ло­ся За­по­рож­жя; зро­біть все те, і ви прий­де­те до кін­ця XIII або по­ча­тку XIV сто­лі­т­тя... Оста­н­ня звіс­тка про бро­дни­ків да­то­ва­на 1254 р. Але гро­ма­да, вже й так ві­до­ма як бро­дни­ки, ко­трі вда­ря­ли­ся в екс­кур­сії і в Угор­щи­ну, й у Ві­зан­тію, і яка змо­гла збе­рег­ти­ся до са­мої та­тар­ської на­ва­ли, не мо­гла зни­кну­ти ра­пто­во»

М. Да­шке­вич у сво­їй мо­но­гра­фії про бо­ло­хів­ців, зга­ду­ва­них в Іпа­ті­їв­сько­му лі­то­пи­сі, пи­ше, що в 50-х ро­ках XIII ст. уже й укра­їн­ське на­се­ле­н­ня По­буж­жя за при­кла­дом бо­ло­хів­ців ви­рі­шує пев­ним чи­ном по­єд­на­ти­ся з тюр­ка­ми, ко­трі за­ли­ши­ли­ся в цьо­му ра­йо­ні пі­сля мон­голь­ської на­ва­ли3.

Як ре­аль­ний факт існу­ва­н­ня тюркського ко­за­цтва у чор­но­мор­ських сте­пах роз­гля­да­ли істо­рію цьо­го аре­а­лу в ХІІІ — ХІV сто­лі­т­тях П. Кле­пат­ський та І. Ка­ма­нин.

Ці­ка­во, що й ети­мо­ло­гія сло­ва «ко­зак», і са­ма істо­рія ви­ни­кне­н­ня та роз­ви­тку ко­зач­чи­ни, цьо­го са­мо­бу­тньо­го со­ці­аль­но­го та етні­чно­го яви­ща, до остан­ньо­го ча­су ма­ло ці­ка­ви­ли на­у­ков­ців тюр­ко­мов­них кра­їн, зокре­ма Ту­реч­чи­ни. На­при­клад, ста­т­тя QAZAQ у ту­ре­цькій ен­ци­кло­пе­дії4 — ли­ше ко­ро­тень­ке тлу­ма­че­н­ня тер­мі­на, фа­кти­чно скаль­ко­ва­не з по­ясне­н­ня В. Бар­толь­да в «Ен­ци­кло­пе­дії ісла­му». Та це й не див­но, та­ке яви­ще, як qazaqlyq («ко­за­ку­ва­н­ня»), бу­ло ха­ра­ктер­ним для тюрк­ських етно­сів Цен­траль­ної Азії, тур­ки-осма­ни ді­зна­ли­ся про ко­за­ків із двох дже­рел: від крим­ців, пе­ре­д­усім пі­сля на­па­дів за­по­рож­ців на ту­ре­цькі при­мор­ські мі­ста. Ли­ше в до­бу Хмельницького Осман­ська ім­пе­рія по­ча­ла спри­йма­ти за­по­розь­ке ко­за­цтво як са­мо­стій­ний етнос, осер­дя но­вої дер­жа­ви, а не вій­сько поль­сько­го ко­ро­ля чи те­ре­ни Мо­сков­сько­го цар­ства.

От­же, пер­шо­чер­го­вим зав­да­н­ням стає про­бле­ма ети­мо­ло­гі­за­ції тер­мі­на «ко­зак». В укра­їн­ській мо­ві усталилося та­ке ви­зна­че­н­ня сло­ва «ко­зак» — «пред­став­ник віль­ної, не обме­же­ної дер­жав­но-пра­во­ви­ми нор­ма­ми лю­дно­сті на пів­ден­них те­ре­нах Укра­ї­ни, що з XV ст. стає ві­до­мою як со­ці­аль­ний стан, ко­трий усві­до­мив се­бе як за­хи­сник-охо­ро­нець пів­ден­но­го при­кор­до­н­ня; пі­зні­ше пред­став­ник вій­сько­во­го ста­ну»; «від­ва­жний, хо­ро­брий, зав­зя­тий чо­ло­вік», «юнак»; «улю­бле­ний ге­рой лі­те­ра­ту­ри ро­ман­ти­зму».

Що­до по­хо­дже­н­ня сло­ва на­ко­пи­чи­ло­ся чи­ма­ло вер­сій як на­їв­но-фан­та­сти­чних, так і ві­ро­гі­дних — біль­шість їх роз­гля­нув А. Са­мой­ло­вич. Тюр­ко­ло­ги ж вва­жа­ють тер­мін по­хі­дним від ді­є­сло­ва qaz-, пор. д.-т. qaz— «ри­ти, ко­па­ти » , qaz? an— « здо­бу­ти, на­дба­ти » , qaz?an? «на­дба­н­ня, при­бу­ток, зиск, за­ро­бі­ток» с.-т. (чаг.) qaz— «блу­ка­ти», каз., крм., тур. qaz— «ко­па­ти», чаг., крм. qazaq «лю­ди­на віль­на, не­за­ле­жна, шу­кач при­год, бур­ла­ка»; «зви­тя­жна, за­гар­ли­ва лю­ди­на; вправ­ний вер­шник: не­о­дру­же­ний чо­ло­вік», та­кож чаг. qazaq— « чи­ни­ти здо­би­чни­цтво, роз­бій » , qazaqan? «те, що вла­сти­ве віль­но­му сте­по­ви­ку » , qazaq? y « роз­бій­ник, здо­би­чник » , qazaqlyq «при­го­да, мандри», qazaqluq «ва­та­жок здо­би­шни­ків», тел. qazra «ко­но­крад­ство», qazra?y «ви­кра­дач ху­до­би», qazran— «сва­ри­ти­ся» та­кож тур. qazaq «чо­ло­вік, який пов­ні­стю вла­да­рює над жін­кою», «чо­ло­вік- де­спот » кум. ( заст.) qazaq « най­мит, слу­га » « збро­є­но­сець при фе­о­да­лі, дру­жин­ник » Та­кож дис­ку­ту­є­ться пра­во­мір­ність чи­та­н­ня дав­ньо­тюрк­ської ру­ні­чної фор­ми VІІІ ст.: qaz? aqym « не­рі­дний (на­зва­ний) син»

Ці­ка­ві свід­че­н­ня дає но­гай­ська мо­ва: «Но­гай­ці всіх вій­сько­вих лю­дей сво­єї ор­ди на­зи­ва­ли ко­за­ка­ми» «Ко­за­ком у но­гай­ців на­зи­ва­ли лю­ди­ну, ко­тра йшла зі сво­єї ба­тьків­щи­ни на за­ро­бі­тки» У гра­мо­ті на­при­кін­ці XIV ст. слово у зна­чен­ні «най­мит» за­ре­є­стро­ва­но на пів­но­чі Ро­сії: «...да слу­га мо­на­стыр­ский ка­зак»

У мо­вах на­ро­дів Кав­ка­зу тер­мін має по­ді­бні зна­че­н­ня: осет. qazaq «на­йма­ний во­їн, на­йма­ний ро­бі­тник», та­кож qazajraq «крі­пак», мегр. qazaxi «се­ля­нин, ге­рой, мо­ло­дець» дарг. qazaq «слу­га» та­кож пор.: «Чер­ке­ських кня­зів ме­гре­ли до­сі на­зи­ва­ють ка­шах-ме­пе»

Де­ко­трі тюр­ко­ло­ги вва­жа­ють, що тюрк. qaraq «уті­кач, бур­ла­ка, зло­дій» — це фо­не­ти­чний ва­рі­ант сло­ва qazaq17.

Та­кож це слово мі­сти­ться в ки­пча­цько­а­раб­сько­му слов­ни­ку 1245 р.: qazaq «сам, са­мо­тній», а та­кож у слов­ни­ку XIV ст. із мам­лю­цько­го Єги­пту: qazaq bа­sly «не­о­дру­же­ний» Крім то­го, істо­рик із Цен­траль­ної Азії Му­хам­мед Хай­дар (пом. 1551 р.) у сво­їй істо­рії « Та­ріх- і Ра­ші­ді » дає ду­же ці­ка­ве тлу­ма­че­н­ня сло­ва «ко­зак»: «По смер­ті Абдул­га­їр-ха­на в узбе­цько­му улу­сі став­ся та­кий роз­брат, що сте­по­ви­ки за­ра­ди сво­єї без­пе­ки по­ча­ли шу­ка­ти при­тул­ку у Ки­рей-ха­на і Джа­ни­бек-ха­на, які ві­ді­йшли від узбе­цько­го хан­ства ще ра­ні­ше, отож оби­два ці ха­ни по­си­ли­ли­ся зав­дя­ки вті­ка­чам. А що во­ни від­окре­ми­ли­ся від сво­го улу­су і пев­ний час бу­ли лю­дьми без­ма­є­тни­ми та ще й бур­ла­ка­ми, то їх на­зи­ва­ли ко­за­ка­ми»

Дво­ю­рі­дний брат Му­хам­ме­да Хай­да­ра, ві­до­мий узбе­цький пи­сьмен­ник, сул­тан Ба­бур у сво­їх спо­га­дах опи­сує по­дії при­бли­зно 1500 р. і під тер­мі­ном «ко­за­ку­ва­н­ня» ро­зу­міє на­сам­пе­ред та­кі по­ня­т­тя: «існу­ва­н­ня спо­рі­дне­них пле­мен ( на­ро­дів) без єди­ної (цен­тра­лі­зо­ва­ної) вла­ди», «по­не­ві­ря­н­ня без по­стій­но­го жи­тла», «без­вла­д­дя», «бо­роть­ба котрогось кня­зя-ви­гнан­ця за вла­ду»: «У до­бу без­вла­д­дя й ко­за­ку­ва­н­ня моя ма­ти бу­ла пе­ре­ва­жно зі мною; Туг­чі на­па­дав на ко­за­ків Тан­ба­ла, роз­би­вав їх та при­во­зив їхні від­ру­ба­ні го­ло­ви. З око­лиць Ан­ди­жа­ну та Оша на­ші джи­гі­ти-ко­за­ки теж не­втом­но й від­ва­жно го­ни­ли у во­ро­га та­бу­ни»; «Че­рез те, що мо­лод­ший хан ви­ріс на окра­їн­них зем­лях, то на­мет, у яко­му він ме­шкав, був скром­ний, ко­за­цький»

У та­ко­му ж зна­чен­ні тер­мін «ко­зак» зна­хо­ди­мо й у тво­рі Абдур­ра­за­ка Са­мар­кан­ді: «Де­ко­трі з узбе­цько­го вій­ська, став­ши ко­за­ка­ми, при­хо­ди­ли в Ма­зан­де­ран (1440 р.) і, вчи­нив­ши по­всю­дно гра­бун­ки, йшли геть»

Ці­ка­во, що в по­соль­ській гра­мо­ті ве­ли­ко­го кня­зя Іва­на ІІІ від 5 ве­ре­сня 1477 р. до ха­на Мен­глі-Ге­рая, який аж до 1475 р. про­ва­див три­ва­лу ди­на­сти­чну бо­роть­бу зі сво­ї­ми бра­та­ми, остан­ньо­го на­зва­но ко­за­ком: «Ко­ли єси был ка­за­ком» І це за­ко­но­мір­но, адже Мен­глі-Ге­рай став ха­ном ли­ше 1475 р., а до­ти він, від­окре­мив­шись від сво­го ро­ду, ко­за­ку­вав — бо­ров­ся за вла­ду.

І тіль­ки на­при­кін­ці XV ст. на про­ти­ва­гу тер­мі­ну «узбек» слово «ко­зак» на­бу­ває по­лі­ти­чно­го змі­сту, став­ши етно­ні­мом на­ро­ду, який за­ли­шив­ся був на те­ре­нах су­ча­сно­го Ка­зах­ста­ну: на­род, що йо­го слі­дом за ро­сі­я­на­ми і ми на­зи­ва­є­мо ка­за­ха­ми, на­справ­ді має са­мо­на­зву qazaq23.

Хо­ча цен­траль­но­а­зій­ські ав­то­ри по­ча­тку XVI ст. про­дов­жу­ва­ли вживати тер­мін «ко­зак» у зна­чен­ні «віль­ний», «бур­ла­ка» одно­ча­сно з етні­чним по­ня­т­тям, пер­ше зна­че­н­ня цьо­го сло­ва те­пер до­мі­нує на дру­гій ча­сти­ні пер­ві­сно­го аре­а­лу йо­го по­ши­ре­н­ня, а мо­жли­во, й ви­ни­кне­н­ня — При­чор­но­мор’ї. Те, що ко­за­цькі ва­та­ги гу­ля­ли в Кри­му вже у XIII ст., не ви­кли­кає сум­ні­ву. Гре­цький Си­на­ксар 1308 р. (Су­гдея) по­ві­дом­ляє: «То­го ж дня ско­нав раб Бо­жий Ал­мал­чу, Са­ма­ків син, — ле­ле, мо­ло­да лю­ди­на, — що йо­го за­ко­ло­ли ко­за­ки»

Ста­тут Ге­ну­езь­ких ко­ло­ній 1499 р. фі­ксує пев­ні пра­во­ві за­са­ди ко­за­цтва як усві­дом­ле­но­го со­ці­аль­но­го ін­сти­ту­ту на те­ре­нах Кри­му: «Ко­ли тра­пи­ться при­дба­ти якусь здо­бич ко­за­кам кін­ним або ка­фин­цям, чи на ло­вах та­тар­ських би­ків, чи де­ін­де, по­ста­нов­ля­є­мо й ви­зна­ча­є­мо: аби кон­сул Ка­фи й ін­ші чи­нов­ни­ки або й ко­трась ви­со­ка осо­ба аж ні­як не смі­ли ви­ма­га­ти со­бі час­тки з та­кої здо­би­чі, а хай во­на тра­кту­є­ться як віль­на (від по­да­тку) і з пов­ним пра­вом на­ле­жить тим, хто її за­хо­пив чи підстрелив, і хай кон­сул Ка­фи на­ма­га­є­ться тих ко­за­ків кін­них під­три­му­ва­ти, ви­яв­ля­ю­чи їм уся­ку до­по­мо­гу й ла­ску25».

Ру­збе­хан (пом. 1521 р.) у сво­їй «Мі­гман­на­меі Бу­ха­ра» свід­чить, що но­гай­ці, ко­трі ко­чу­ва­ли бі­ля Вол­ги, «го­во­ри­ли про де­ко­трих мурз, які вна­слі­док роз­бра­ту бу­ЛИ ви­ті­сне­ні зі сво­їх улу­сів»: «Жи­вуть ко­за­ком... ко­за­ку­ють... їздять у ко­за­ках... бур­ла­ку­ють у ко­за­ках» До ре­чі, у скла­ді но­гай­сько­го етно­су є рід qazaq.

Як ба­чи­мо, аре­ал ко­зач­чи­ни ся­гав Цен­траль­ної Азії, вби­рав у се­бе пів­ден­ні сте­пи Вол­ги та Крим — тож чи мо­же ви­ни­ка­ти сум­нів, що цей со­ці­аль­ний ін­сти­тут бур­хли­во роз­ви­вав­ся на те­ре­нах Чор­но­мор­щи­ни та укра­їн­сько­го сте­пу?

На­во­дя­чи ха­ра­кте­ри­сти­ку, яку дав 1466 р. ко­за­кам Длу­гош: « Fugitivi, praedones et exsules, quos sua lingua... kozakos appelant», П. Кле­пат­ський без­апе­ля­цій­но ствер­джує: «От­же, Крим та Азов­сько-Чор­но­мор­ські сте­пи — ось пер­ві­сні ко­ли­ски ко­за­цтва... уже на по­ча­тку XIV ст. Най­по­ши­ре­ні­шим та­ке яви­ще ста­ло у та­тар; пе­ре­ва­жно з та­тар­ських улу­сів ви­хо­ди­ли від­ча­ю­ги-мо­лод­ці на по­шу­ки лег­кої здо­би­чі. За при­кла­дом та­тар­сько­го мо­ло­де­цтва з укра­їн­ських зам­ків та сіл по­да­ли­ся до сте­пу ва­та­ги шу­ка­чів при­год і лег­кої здо­би­чі. А що ана­ло­гія між пер­ши­ми і дру­ги­ми на­про­шу­ва­ла­ся са­ма по со­бі, то й укра­їн­ські мо­лод­ці бу­ли на­зва­ні ко­за­ка­ми. Ко­ли ж ко­за­цтво ста­ло зви­чай­ні­сінь­ким яви­щем, то ви­ни­кли й від­по­від­ні тер­мі­ни — «хо­ди­ти в ко­за­цтво», що озна­ча­ло перш за все «ви­хо­ди­ти в по­ле» чи «на низ» по здо­бич... Ро­збій­ни­цтво і гра­бу­нок — тіль­ки один бік ді­яль­но­сті ко­за­ків. З дру­го­го бо­ку, це про­ми­слов­ці, вда­тні до по­лю­ва­н­ня, па­сі­чни­цтва, ри­баль­ства, ви­ве­зе­н­ня со­ли то­що»

Під­сум­ко­ву ха­ра­кте­ри­сти­ку ін­сти­ту­ту тюркського ко­за­цтва в «Ен­ци­кло­пе­дії ісла­му» дав ві­до­мий схо­до­зна­вець В. Бар­тольд: «Ще не­дав­но по­ня­т­тя qazaq на­ди­ха­ло епі­чні сла­во­слів’я. По­чи­на­ю­чи з XV ст., тюр­ки й мон­го­ли на­зи­ва­ли ко­за­ком осо­би­стість, яка з по­лі­ти­чною ме­тою від­окре­ми­ла­ся від сво­єї дер­жа­ви і са­ма чи з ро­ди­ною вку­пі шу­ка­ла шля­хів опа­ну­ва­н­ня сте­пу. Цим сло­вом на­зи­ва­ли та­кож кня­зів, яким не вда­ло­ся до­сяг­ти вла­ди й ко­трі ви­му­ше­ні бу­ли блу­ка­ти по кра­ї­ні без пев­ної ме­ти. Ця на­зва по­ши­ри­ла­ся пі­зні­ше й на ці­лі пле­ме­на чи со­ю­зи, ко­трі від­окре­ми­лись від сво­єї дер­жа­ви, щоб ста­ти ко­за­ка­ми. І на­ре­шті, у де­ко­трих ко­чо­вих на­ро­дів уві­йшло у зви­чай по­си­ла­ти юна­ка, вже зда­тно­го до вій­сько­вої слу­жби, у степ, аби він там за­гар­ту­вав­ся. До най­ві­до­мі­ших ко­за­ків ми­ну­ло­го за­ра­хо­ву­ють Ти­мур-бе­ка з йо­го са­дов­ни­ка­ми та узбе­ка Шей­ба­ні-ха­на (1500 — 1510) з йо­го со­ра­тни­ка­ми. Їхньою по­лі­ти­чною ме­тою бу­ла зміна дер­жав­но­го по­ряд­ку — во­ни не ви­зна­ва­ли за пра­во­по­ря­док уста­ле­ні від­но­си­ни. По­лі­ти­чна ме­та, а са­ме змі­цне­н­ня ста­но­ви­ща сво­го на­ро­ду чи то шля­хом змі­ни уря­ду, чи то шля­хом зба­га­че­н­ня йо­го на кіс­тках во­ро­га — все те бу­ло тіль­ки при­во­дом до за­во­ю­ва­н­ня сла­ви, яка для ге­ро­ї­чної осо­би­сто­сті є по­над усе. Ко­ли ж скру­тні ча­си XVII сто­лі­т­тя при­зве­ли до особистого зба­га­че­н­ня, то це бу­ло вже ви­ро­дже­н­ням ко­за­цтва»

До­слі­дни­ки ко­зач­чи­ни за­ли­ша­ють по­за ува­гою ва­жли­ве коло пи­тань що­до пер­шо­го пе­рі­о­ду ста­нов­ле­н­ня укра­їн­сько­го ко­за­цтва: чи во­но ви­ни­кло з укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня ли­ше як по­вто­ре­н­ня обра­зу тюркського ко­за­цтва, чи ста­ло ре­зуль­та­том по­сту­по­во­го вли­ва­н­ня тюр­ків в укра­їн­ський ли­цар­ський ор­ден або ж нав­па­ки — по­ста­ло з дво­мов­но­го тюрк­сько­укра­їн­сько­го етні­чно­го ко­ле­кти­ву в про­сто­рах Гу­ляй-по­ля...

Не ви­кли­кає сум­ні­ву, що не ли­ше на­зви одя­гу, зброї, ре­чей го­спо­дар­сько­го і по­бу­то­во­го вжи­тку, а й май­же вся вій­сько­ва та адмі­ні­стра­тив­на ти­ту­ла­ту­ра й атри­бу­ти­ка ( кош, ку­рінь, осавул, ота­ман, бун­чук, сур­ма то­що) су­ціль тюркського по­хо­дже­н­ня. На­віть біль­ше, ре­гла­мен­ту­ва­н­ня жи­т­тя і бою (по­діл на ку­ре­ні, за­хист та­бо­ром то­що) за­по­зи­че­но від тюр­ків. Во­дно­час чи­слен­ні до­ку­мен­ти, що свід­чать про здо­би­чни­цтво тюрк­ських ко­за­цьких ва­таг у сте­пу, на­віть не зга­ду­ють про на­яв­ність бо­дай при­мі­тив­но­го ко­за­цько­го ор­де­на, що йо­го мо­жна бу­ло б зі­став­ля­ти із За­по­різь­кою Січ­чю. Якщо та­кий ор­ден був у тюр­ків, якщо тюрк­ське ко­за­цтво жи­ло ізо­льо­ва­но сво­їм ко­шем, по­ді­ля­ло­ся на ку­ре­ні, ке­ру­ва­ло­ся ота­ма­на­ми й оса­ву­ла­ми, об’єд­ну­ва­ло­ся одним бун­чу­ком і бу­ла­вою, то за­ли­ша­є­ться одне з двох: або в укра­їн­сько­му сте­пу у ХІІІ — ХІV стст. ко­за­цтво вже бу­ло, і ли­ше брак до­ку­мен­тів ті­єї епо­хи по­яснює від­су­тність ін­фор­ма­ції, або ж та­кий ор­га­нізм пе­ре­бу­вав на той час у за­род­ко­во­му ста­ні й роз­ви­ну­ти­ся міг тіль­ки на укра­їн­сько­му про­сто­рі. Гі­по­те­ти­чно мо­жна ствер­джу­ва­ти: цен­тру, по­ді­бно­го до За­по­розь­кої Сі­чі, у тюр­ків не бу­ло — як на об­ши­рах Цен­траль­ної Азії, так і в При­а­зов’ї. Йо­го впер­ше ство­ри­ли змі­ша­ні тюрк­сько-укра­їн­ські ва­та­ги, які в осно­ву вій­сько­вої си­сте­ми сво­го ор­де­ну по­кла­ли ба­га­то­ві­ко­вий до­свід стра­те­гії й та­кти­ки бою в сте­пу — по­чи­на­ю­чи з до­би чор­но­кло­бу­цьких при­кор­дон­них за­го­нів в ар­мі­ях укра­їн­ських кня­зів до­мон­голь­сько­го пе­рі­о­ду і за­кін­чу­ю­чи пра­кти­кою та­ко­го до­ско­на­ло­го вій­сько­во­го ор­га­ні­зму, як Зо­ло­та Ор­да. Але й зов­сім за­пе­ре­чу­ва­ти ді­яль­ність ко­за­цьких та­бо­рів ще до XIII ст. чи й ра­ні­ше ка­те­го­ри­чно не мо­жна: про­бле­ма ви­ма­гає скру­пу­льо­зно­го вра­ху­ва­н­ня всіх чин­ни­ків і ре­тель­но­го опра­цю­ва­н­ня ве­ли­кої кіль­ко­сті до­сі не­за­йма­них до­ку­мен­тів про со­ці­аль­ні ру­хи та істо­рію війн тюр­ків як на те­ре­нах су­ча­сної Укра­ї­ни, так і на всьо­му шля­ху про­су­ва­н­ня тюр­ків та мон­го­лів з їхньої пра­ба­тьків­щи­ни до Чор­но­го мо­ря й Кри­му. Ком­пле­ксне вив­че­н­ня про­бле­ми мо­же бо­дай час­тко­во за­свід­чи­ти, що ко­за­цькі та­бо­ри бу­ли вже в XI — XII стст. у ба­сей­нах Ро­сі й Су­ли, де ме­шка­ло са­мо­бу­тнє змі­ша­не тюрк­сько-укра­їн­ське на­се­ле­н­ня, пе­ре­ва­жно чор­но­кло­бу­цька пле­мін­на спіль­но­та, яка ви­ко­ну­ва­ла роль при­кор­дон­них за­го­нів у вій­ську ки­їв­сько­го кня­зя. Ці­ка­во, що фран­цузь­кий істо­рик Шар­льЛуї Ле­сюр (пом. 1849 р.) в «Істо­рії ко­за­ків» («Histoire des Qosaques»), ви­да­ній 1814 р. у Па­ри­жі, пе­ре­ко­ну­вав: пред­ки ко­за­ків — по­лов­ці. Зда­є­ться, він мав ра­цію, адже пі­сля мон­голь­ської на­ва­ли ця ка­те­го­рія тюркського етно­су — про­фе­сій­ні вояки — не мо­гли ще­зну­ти ра­пто­во і на­зав­жди. Ось ще одне свід­че­н­ня: «Про­тя­гом та­тар­сько­го па­ну­ва­н­ня над Рус­сю ба­ска­ки або та­тар­ські гу­бер­на­то­ри чи воє­во­ди три­ма­ли при со­бі по кіль­ка­сот та­тар — озбро­є­них вер­шни­ків для вла­сної охо­ро­ни, і на­зи­ва­ли їх ко­за­ка­ми, бо всі бу­ли без­при­туль­ні й жи­ли за пла­ту»

Як ба­чи­мо, тра­ди­цію ки­їв­ських кня­зів про­дов­жу­ють во­ло­да­рі й ін­ших ре­гіо­нів уже в XIII ст.: так, ор­дин­ський ба­скак у Кур­сько­му кня­зів­стві 1282 р. «за­кли­кав чер­ке­сів із Бе­штау або ж П’яти­гір’я та осе­лив їх у сло­бо­дах під на­звою ко­за­ків». А що ці ко­за­ки чи­ни­ли дов­ко­ла гра­бу­нок, то кур­ський князь Олег за до­зво­лом ха­на про­гнав їх зі сво­го кня­зів­ства. До цих вигнанців, які три­ва­лий час пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся по лі­сах та яру­гах, приєднувалися за­бро­ди з усіх ру­ських кня­зівств. На­ре­шті во­ни до­ся­гли бе­ре­гів Дні­пра, де від мі­сце­во­го хан­сько­го пра­ви­те­ля одер­жа­ли зем­лю на осе­лю ниж­че Ка­не­ва. Тут во­ни збу­ду­ва­ли со­бі мі­сте­чко, то­чні­ше — остро­жок, і да­ли йо­му на­зву — Чер­каськ, по­за­як біль­ша ча­сти­на їх бу­ла з ро­ду чер­ка­сів»

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13.

Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те вна­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та «Я»

ХОЧ ЦЕЙ РЕ­Є­СТРО­ВИЙ КО­ЗАК МАВ ЦІЛ­КОМ ЄВ­РО­ПЕЙ­СЬКИЙ ВИ­ГЛЯД, УСЕ Ж ТА­КИ ЦЕ — ВЛА­СНЕ УКРА­ЇН­СЬКИЙ ВО­ЇН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.