«Хре­сні до­ро­ги» на­шо­го бу­т­тя

Про мою про­щу до Страд­ча і Бо­ри­ни­чів

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Во­ло­ди­мир ГИЖИЙ, Львів­щи­на

До­ро­га, як для пев­ної осо­би, так і для гро­ма­ди, су­спіль­ства, є спра­вою ви­рі­шаль­ною, бо ра­но чи пі­зно по­стає са­кра­мен­таль­не пи­та­н­ня — ка­мо гря­де­ши? В Укра­ї­ні, пі­сля більш ніж двад­ця­ти­рі­чних блу­кань по не­зві­да­них, не­зна­них до­ро­гах, на­ре­шті, му­си­мо за­ста­но­ви­тись, ку­ди іде­мо? Де на­ша до­ро­га? Де до­ро­го­вка­зи?

Ко­жна люд­ська спіль­но­та, в якій по­ня­т­тя ві­ра, на­дія, лю­бов ма­ють не тіль­ки при­кла­дний, а й сакральний ха­ра­ктер, має пра­дав­ні сим­во­ли-обереги, як мо­ва, мо­ли­тва, істо­ри­чна пам’ять, куль­ту­ра, тра­ди­ції в їх рі­зно­ма­ні­тно­сті, що су­про­во­джу­ють лю­ди­ну від дня її на­ро­дже­н­ня до остан­ньо­го по­ди­ху. До та­ких обе­ре­гів від­но­ся­ться і Хре­сні до­ро­ги, що да­ють ро­зу­мі­н­ня то­го, хто ми і чи прав­ди­вий наш шлях.

Прой­ти дві Хре­сні до­ро­ги, до­лу­чи­тись до без­по­се­ре­дньо­го до­ти­ку з ві­чним і со­кро­вен­ним, очи­сти­тись від су­є­тно­го і отри­ма­ти про­сві­тле­н­ня на май­бу­тнє, ми­ну­ло­річ ста­ло для ме­не справ­жньою по­ді­єю.

Є не­по­да­лік Льво­ва се­ло Страдч (на­зва яко­го по­хо­дить від ді­є­сло­ва «стра­жда­ти»), що при­ту­ли­лось на ма­льов­ни­чих пів­ден­них схи­лах Роз­точ­чя при би­тім шля­ху, що єднає Ки­їв­ську і Чер­вен­ську Русь. Ще за ча­сів ко­ро­ля Да­ни­ла Га­ли­цько­го тут був дру­гий пі­сля Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри, під­зем­ний мо­на­стир, цер­кви, ке­лії, хо­ди і пе­ре­хо­ди яко­го про­стя­гну­лись на ба­га­то со­тень ме­трів. І в ро­ки мон­голь­ської на­ва­ли, і в ли­хо­ві­сні ча­си се­ре­дньо­віч­чя мо­на­стир був не тіль­ки мі­сцем для мо­ли­тов, а і прихистком для мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня. Та­тар­ські стріли, за­ду­шли­ві ди­ми від во­гнищ, що їх па­ли­ли на­па­дни­ки бі­ля вхо­дів в під­зе­ме­л­ля, ку­лі і тор­ту­ри «ви­зво­ли­те­лів» 1939 ро­ку, за­ли­ши­ли кри­ва­вий слід в істо­рії ці­єї оби­те­лі.

Чер­вень 1941 ро­ку. На шля­ху чер­во­ної ор­ди, що ті­ка­ла під на­ти­ском ко­ри­чне­вої ор­ди, опи­ни­лись двоє свя­щен­но­слу­жи­те­лів мі­сце­вої цер­кви, отець Ми­ко­ла Кон­рад і дяк Во­ло­ди­мир При­йма, що йшли ви­спо­від­а­ти по­ми­ра­ю­чу жін­ку. Біль­шо­ви­цькі кін­но­тни­ки ша­бля­ми за­ру­ба­ли без­не­вин­них лю­дей і ки­ну­ли в при­до­ро­жній рів (у 2001 ро­ці па­па Іван Пав­ло ІІ ви­знав страд­чан­ських му­че­ни­ків бла­жен­ни­ми УГКЦ).

Дру­га моя про­ща бу­ла в се­ло Бо­ри­ни­чі, що на південь від Льво­ва, в зна­ну «га­ли­цьку Швей­ца­рію», на день пра­зни­ка Спа­са. Ось ле­ген­да, яку я за­пи­сав в Бо­ри­ни­чах.

«Ор­ди­нець, убив­ши ба­тька і ко­ха­ну ма­ту­сю, важ­ким кан­чу­ком вда­рив по го­лів­ці ру­ся­ву п’яти­рі­чну дів­чин­ку. Про­йшло-про­ле­ті­ло з де­ся­ток літ і ма­лень­ка дів­чин­ка ста­ла гарною і по­став­ною дів­чи­ною. Та одна бі­да, що си­ро­та, дру­га, що глу­хо­ні­ма. Сіль­ські дів­ча­та-ро­ве­сни­ці, спів­а­ють, хо­дять на ве­чор­ни­ці, а во­на, Ори­ся, па­се на ви­го­ні за се­лом чу­жу ху­до­бу. Мо­лить, пла­че над сво­єю гір­кою до­лею, бо хто по­жа­ліє, хто при­го­лу­бить си­ро­ти­ну? Не по­чує ла­ска­во­го сло­ва і са­ма не ви­мо­вить йо­го у від­по­відь.

Ве­чо­ріє. Ко­ро­ви при­ля­гли на ви­грі­тій сон­цем зем­лі, лі­ни­во ру­ми­га­ють. Тре­ба вер­та­тись у се­ло, та не хо­че­ться, бо не­ма до ко­го. Го­спо­ди­ня, хоч і не ду­же злю­ка, та в ха­ту не пу­скає і но­чує Ори­ся в стай­ні на за­сте­ле­ній сі­ном-со­ло­мою дра­би­ні.

У ве­чір­ніх су­тін­ках, на краю тем­но­го лі­су, враз щось спа­ла­хну­ло, гей­би по­лум’я з-під зем­лі шу­гну­ло чи да­ле­ка бли­ска­ви­ця не­бо осві­ти­ла. Зчу­ду­ва­лась Ори­ся, ста­ла як вко­па­на. Та по­хви­лі пі­шла на­зу­стріч див­но­му сві­тлу, в яко­му ви­ра­зно по­ба­чи­ла образ Бо­жої Ма­те­рі.

Зу­пи­ни­лась на мить, бо від­чу­ла, що бре­де по во­ді, під но­ги гля­ну­ла, аж там дже­ре­ло, яко­го тут ні­ко­ли не бу­ло. Ди­ви­на та й го­ді!

Над лі­сом, у вер­хо­віт­ті, ди­хнув ві­те­рець, між ше­ле­стом ли­стя Ори­ся по­чу­ла дав­ні ко­ли­ско­ві ма­ту­си­ні сло­ва: «Спи, ди­ти­но, спи...», а ще вслу­ха­лась: «Пий, ди­ти­но, пий!».

За­во­ро­же­на опу­сти­лась на ко­лі­на, на­хи­ли­лась над дже­ре­лом і пи­ла, пи­ла. Ко­ли зго­дом під­ня­лась на но­ги, вже до­бре стем­ні­ло. Не­бо бу­ло в роз­си­пі зі­рок, вни­зу, у ві­кон­цях сіль­ських хат, бли­ма­ли ка­ган­ці. На за­ку­тку, у ха­ті ба­би Со­ло­мії, вже гур­ту­ва­лась мо­лодь, па­руб­ки го­ло­сно жар­ту­ва­ли, дів­ча­та за­во­ди­ли пі­сню.

«А гар­но як спів­а­ють дів­ча­та!» — ви­мо­ви­ла Ори­ся і са­ма зля­ка­лась сво­го го­ло­су, та ще дуж­че зля­ка­лась, зро­зу­мів­ши, що чує па­ру­бо­чі го­ло­си і ді­во­чі співи.

На за­гу­мен­ках вже сер­ди­то гу­ка­ла го­спо­ди­ня: «Де ти там, Ори­сько, де ти, не­гі­дни­ця, за­про­па­сти­лась, бо ж ко­ро­ви до­сі не до­є­ні?».

В одвіт Ори­ся за­йшла­ся дзвін­ким ді­во­чим смі­хом. А ще че­рез рік-два зна­йшла па­сту­шка Ори­ся сво­го су­же­но­го легеня, жи­ла з ним дов­го і ща­сли­во, у гур­ті з ді­то­чка­ми і ону­ка­ми».

По­го­лос про чу­де­сне зці­ле­н­ня Ори­сі роз­ніс­ся по усьо­му краї. Бо­ри­не­цький ді­дич гре­зо Бор­ков­ський ви­му­ру­вав нав­ко­ло дже­ре­ла гар­ну кри­ни­чку, зго­дом, на лі­со­вій га­ля­ви­ні во­з­дви­гли цер­ков­цю і Хре­сну до­ро­гу. В 1865 ро­ці па­па Пій ІХ на­дав від­ві­ду­ва­чам ці­лю­що­го дже­ре­ла від­пуст. Від­то­ді йдуть і їдуть в се­ло Бо­ри­ни­чі па­лом­ни­ки з усіх ку­то­чків Га­ли­чи­ни, щоб спа­стись від уся­ких ті­ле­сних і ду­шев­них не­до­ма­гань.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.