КУ­ЧЕ­РЯ­ВЕ ЖИ­Т­ТЯ

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

За­че­пив­шись по­гля­дом за ви­на­хі­дли­ві див­ні ві­кна ко­ли­шньо­го ки­їв­сько­го лі­ке­ро-го­ріл­ча­но­го за­во­ду, одра­зу ж по­ча­ла їх за­ма­льо­ву­ва­ти. Та­кі рі­зні, гар­мо­ній­ні та ла­ко­ні­чні, во­ни при­му­дри­ли­ся по­да­ру­ва­ти від­чу­т­тя да­ле­кої по­до­ро­жі. До то­го ж про­ва­ле­ний дах впу­скав усе­ре­ди­ну бу­дів­лі від­кри­те не­бо й осві­тле­н­ня ли­ше до­да­ва­ло ін­три­ги.

Пе­ре­хо­жий, який жи­ве тут ро­ків 20, роз­по­вів, що п’ ять або тро­хи біль­ше ро­ків дах кор­пу­сів на Ку­дряв­ській, 16-а впав, а ще ро­ків ві­сім то­му під­при­єм­ство за­мов­кло. Не ду­ма­є­те, що тут усе спо­кій­но — рес- пе­кта­бель­ні роз­ва­ли­ни упо­до­ба­ли кі­но­шни­ки і те­ле­ві­зій­ни­ки, адже ці при­ро­дні де­ко­ра­ції — про­сто зна­хід­ка. Не­що­дав­но ва­ри­ли лі­так для зйо­мок про­сто по­се­ред ве­ли­че­зно­го дво­ру, а дня­ми стрі­ля­ли з тан­ка. Прав­да, в сьо­го­дні­шньо­му кон­текс­ті це, ма­буть, зов­сім не ек­зо­ти­ка, а швид­ше — три­во­га, але ми при­тер­ли­ся та зви­кли­ся.

Про­со­чив­шись на те­ри­то­рію пі­сля дов­гих умов­лянь охо­рон­ця, опи­ни­ли­ся зов­сім в ін­шо­му сві­ті: дов­ко­ла за­ко­пче­ні сті­ни, чи то спе­ці­аль­но для зйо­мок, чи то справ­ді ли­знув во­гонь — за­пи­та­ти не­має в ко­го. Окрім не­го­вір­ко­го охо­рон­ця Са­шка, то­го дня зу­стрі­ли ли­ше те­ле­ві­зій­ни­ків. «Що зні­ма­є­те?»— без усі­ля­кої за­дньої дум­ки за­пи­та­ла у хло­пців з апа­ра­ту­рою. З не­охо­чої ско­ро­мов­ки зро­зумі­ла, що в об’єкти­ві — мо­ло­ді мо­де­лі. Одра­зу по­ду­ма­ла — сю­жет не ду­же, але раз біль­ше ні­чо­го не тра­пля­є­ться, мо­же, зій­де. Тут з лег­ко­го на­ме­ту ви­ле­ті­ла пан­но­чка, ма­буть, зі зв’яз­ків з ці­ка­ви­ми, яких і бу­ти тут не по­вин­но, і ка­те­го­ри­чно від­рі­за­ла: «Ні­чо­го роз­по­від­а­ти не бу­ду». Во­на, схо­же, по­ду­ма­ла, що її бра­ти­муть в обло­гу, до­ма­га­ти­му­ться, ме­ні ж про­сто ста­ла до смі­шно­го ці­ка­вою її ре­а­кція, і я по­ча­ла пі­ді­гра­ва­ти — що тут та­єм­но­го? Вам не зро­зу­мі­ти, по­чу­ла, та ще — не прив’язуй­те нас до мі­сце­во­сті. Ло­ка­ція — теж та­єм­ни­ця. Зро­зумі­лі­ше мо­жна, уто­чнюю, вже, по су­ті, що­си­ли смі­ю­чись. Що­прав­да, пра­гну­чи стри­ма­ти­ся. Мі­сце зйом­ки по­вин­не за­ли­ша­ти­ся не­ві­до­мим — під­кре­сли­ла во­на. Для ко­го? Не зро­зумі­ла. Про­ми­сло­ве шпи­гун­ство уви­жа­є­ться. Вам, га­зе­тя­рам, не зро­зу­мі­ти, а у нас — рей­тинг, по­бла­жли­во ки­ну­ла спів­ро­змов­ни­ця.

Та де вже нам. Ма­буть, тут і з ма­ні­єю, і з пі­до­зрі­лі­стю все ду­же за­пу­ще­но.

Пі­шов дощ, і, хоч пе­ре­бу­ва­ли ми все­ре­ди­ні яко­гось ве­ли­че­зно­го про­сто­ру ко­ли­шньо­го це­ху, він при­йшов без до­зво­лу, без усі­ля­ких пе­ре­шкод у ви­гля­ді да­ху, ось і ба­ра­ба­нив ри­тмі­чно і, схо­же, для ньо­го зви­чно. Дов­ко­ла без­ті­ле­сні мо­де­лі в лег­ко­му чу­дер­на­цько­му вбран­ні про­бі­га­ли, не за­чі­па­ю­чи би­ту це­глу під но­га­ми, якісь тру­би, за­ли­шки кон­стру­кції, упев­не­на, до них на­віть пил і дощ не чі­пля­ли­ся, ма­буть, не зна­хо­дя­чи тіл під одя­гом. Ху­де­сень­кі-ху­де­сень­кі, але ми­лі пан­но­чки, адре­су­ва­ла їм вда­ло­го пур­ха­н­ня, і, втра­тив­ши до цьо­го дій­ства будь-який ін­те­рес, пі­шли ми бро­ди­ти бо­же­віль­ним кла­до­ви­щем яки­хось де­та­лей, ста­рих две­рей, схо­дів, труб, зі­гну­тих як шиї жи­ра­фів — ось до чо­го ду­ша й ле­жа­ла. От­же, ко­жно­му своє — в дум­ках за­кін­чи­ла на­шу роз­мо­ву з мо­дель­ною ста­ро­стою.

Охо­ро­нець Са­шко теж на­смі­шив. Ко­ли за­пи­та­ли, які сту­дії тут орен­ду­ють, укра­їн­ські чи за­лі­тні, той по­вів пле­чи­ма — а ме­ні на­ві­що, це Олег Пе­тро­вич знає. Дай­те, будь ла­ска, йо­го те­ле­фон... Не дам. Дай­те ваш, ми за­те­ле­фо­ну­є­мо, ви по­кли­че­те. Ні, ви що, не дам. Ща­сли­во ши­фру­ва­ти­ся, па­ру­бок «не дам» на­то­мив над­то, тре­ба «ро­би­ти но­ги», по­ду­ма­ли. Пі­до­зрі­лість у та­ких до­зах не­без­пе­чна для дов­кі­л­ля.

Ні­ко­го тут, ма­буть, осо­бли­во не ці­ка­ви­ла, хо­ча б коротко, істо­рія цьо­го об’єкта — з 1896 ро­ку ка­зен­но­го скла­ду (за­во­ду) з ви­ро­бни­цтва хлі­бно­го ви­на. По­ня­т­тя го­ріл­ка ввів сво­го ча­су Д. Мен­де­лє­єв, київський же лі­ке­ро-го­ріл­ча­ний за­вод пра­цю­вав у цьо­му ж гні­зді дов­гі ро­ки, в мі­сце­во­сті під на­звою Ку­дря­вець. До ре­чі, до 40-х ро­ків ХІХ ст. ця й су­сі­дні ву­ли­ці вва­жа­ли­ся пе­ред­мі­стям Ки­є­ва. Ці­ка­ва ще одна де­таль. На­ма­га­ю­чись від­шу­ка­ти ву­ли­цю Пе­тров­ську, ми про­йшли під ста­рень­ким сим­па­ти­чним міс­тком над Во­зне­сен­ським яром. Якийсь па­ру­бок по­пе­ре­див: «Ди­ві­ться, мі­сток ава­рій­ний, мо­же й це­гла на го­ло­ву впа­сти». Тут ми все ж опи­ни­ли­ся не­ви­пад­ко­во; це близь­ко 50-ме­тро­вий мі­сток у дов­жи­ну, до ре­чі, по­при ава­рій­ність ду­же жи­во­пи­сний, сво­го ча­су, а вір­ні­ше, в рік на­ро­дже­н­ня вин- но­го ком­пле­ксу (1896 р.), і з’явив­ся для то­го, щоб по­лег­ши­ти під’їзди до за­во­ду, якось роз­ру­ли­ти рух. Адже то­ді тіль­ки під­во­ди за­без­пе­чу­ва­ли до­став­ку-роз­ван­та­же­н­ня і ві­чні за­то­ри при роз­во­ро­тах і роз’їздах по­ча­ли ство­рю­ва­ти не­зру­чно­сті, ма­ло не ава­рій­ні си­ту­а­ції. Міст розв’язав про­бле­му, по­лег­шив і ви­пря­мив під’їзд, при­брав пе­ре­ван­та­же­н­ня.

Пе­тров­ську ву­ли­цю ми все ж від­шу­ка­ли, се­ред ку­че­ря­вих ча­гар­ни­ків, по су­ті, за­ли­ши­ла­ся одна сте­же­чка. На­зва­ла її по­дум­ки — мо­но­поль­ка, оскіль­ки дру­гої та­кої не знаю, а го­ріл­ча­ні асо­ці­а­ції ви­не­сли це слово на по­верх­ню й уве­ли в роз­мо­ву. Мі­сток же кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя, який ви­три­му­вав сво­го ча­су енер­гій­ний гу­жо­вий рух, і сьо­го­дні ви­кли­кає ба­жа­н­ня вгле­ді­ти­ся в йо­го по­ту­жні бал­ки, за­гад­ко­ву кле­па­ність, якщо мо­жна так ска­за­ти, в це­глу, що ле­жить на них. Що­прав­да, дов­го тут не за­три­ма­ли­ся, а то ще впа­де щось на го­ло­ву, до то­го ж ку­че­ря­ву. Ма­буть, тре­ба ка­ску ку­пу­ва­ти.

Ми ж зу­стрі­не­мо­ся за но­вим по­во­ро­том і щось обов’яз­ко­во роз­ко­па­є­мо сма­чнень­ке.

НА ВУ­ЛИ­ЦІ КУ­ДРЯВ­СЬКІЙ І СЬО­ГО­ДНІ Є НА ЩО ПО­ДИ­ВИ­ТИСЬ І ЧИМ ПО­МИ­ЛУ­ВА­ТИСЬ

ВУ­ЛИ­ЦЯ ПЕТРІВСЬКА 1982 РО­КУ (ФО­ТО ЛІ­ВО­РУЧ) ТА СЬО­ГО­ДНІ. ВУ­ЛИ­ЦІ, ЯК БА­ЧИ­ТЕ, ВЖЕ НЕ­МАЄ. ПО­КИ ЩО ЗБЕ­РІГ­СЯ МІ­СТОК, З ЯКО­ГО БУ­ЛО ЗРО­БЛЕ­НО СТА­РЕ ФО­ТО. МІСТ, МІЖ ІН­ШИМ, НАЙ­СТА­РІ­ШИЙ У КИ­Є­ВІ — ЙО­ГО БУ­ЛО СПО­РУ­ДЖЕ­НО 1897 РО­КУ ЗА ПРО­Е­КТОМ ВИ­ДА­ТНО­ГО КИ­ЇВ­СЬКО­ГО ІН­ЖЕ­НЕ­РА ТА АР­ХІ­ТЕ­КТО­РА ВО­ЛО­ДИ­МИ­РА АДРІАНОВИЧА БЕЗ­СМЕР­ТНО­ГО

НЕ­ПЕ­РЕ­СІ­ЧНА СПО­РУ­ДА НАЙ­СТА­РІ­ШО­ГО В УКРА­Ї­НІ ГО­РІЛ­ЧА­НО­ГО ЗА­ВО­ДУ, ПО­БУ­ДО­ВА­НО­ГО НА КУ­ДРЯВ­СЬКІЙ ЩЕ 1896 РО­КУ, СЬО­ГО­ДНІ МО­ЖЕ ПО­РА­ДУ­ВА­ТИ ОКО ХІ­БА ЩО ЗДА­ЛЕ­КУ. ЯКЩО ПІ­ДІ­ЙТИ БЛИЖ­ЧЕ І ЗА­ГЛЯ­НУ­ТИ ВСЕ­РЕ­ДИ­НУ — ТО СПРАВ­ЖНЯ РУ­Ї­НА. НЕ­ДАР­МА ТУТ ЧА­СТІ ГО­СТІ КІ­НО­ШНИ­КИ, ЩО ЗНІ­МА­ЮТЬ ІСТО­РИ­ЧНІ СТРІ­ЧКИ ПРО ВІЙ­НУ ТА РОЗ­РУ­ХУ. НА ТЕ­РИ­ТО­РІЇ КО­ЛИ­ШНЬО­ГО ПІД­ПРИ­ЄМ­СТВА ПРО ЦЕ НА­ГА­ДУ­ЮТЬ ЗА­ЛИ­ШЕ­НІ НИ­МИ ЧИ­СЛЕН­НІ ДЕ­КО­РА­ЦІЇ

КУ­ДРЯ­ВЕЦЬ ТА ГОН­ЧА­РІ — КО­ЖУМ’ЯКИ НА ПО­ЧА­ТКУ XX ТА НА ПО­ЧА­ТКУ XXI стст.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.