Як від­но­ви­ти ду­хов­не тло су­спіль­ства

Юлі­а­на ЛАВРИШ: «Не шу­кай­те в Цер­кві сен­са­ції — це моє про­ха­н­ня до тих, хто пла­нує за­йма­ти­ся ре­лі­гій­ною жур­на­лі­сти­кою»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Іри­на СТЕЛЬ­МАХ, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»

Юлі­а­на ЛАВРИШ: «Не шу­кай­те вЦеркв і сен­са­ції — це моє про­ха­н­ня до тих, хто пла­нує за­йма­ти­ся ре­лі­гій­ною жур­на­лі­сти­кою»

Ви­пу­скни­ця Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня» Юлі­а­на Лавриш по­вер­ну­лась в ре­да­кцію як... ле­ктор. Сьо­го­дні во­на — ре­лі­гій­ний жур­на­ліст, ав­тор ко­лон­ки «Ме­діа та ре­лі­гія» у га­зе­ті «День», аспі­рант ка­фе­дри но­вих ме­дій Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка. «Ми не мо­же­мо від­мо­ви­ти­ся від духовної складової, іна­кше ста­не­мо ляль­ка­ми і ма­ріо­не­тка­ми, яки­ми змо­жуть ма­ні­пу­лю­ва­ти. Ва­жли­во го­во­ри­ти про ті про­бле­ми, які є сьо­го­дні в на­шо­му ре­лі­гій­но­му се­гмен­ті. Ре­лі­гій­на про­бле­ма­ти­ка спо­ну­кає до фор­му­ва­н­ня ду­хов­но­го тла, яке є на­дій­ним іму­ні­те­том про­ти тра­гі­чних явищ у жит­ті су­спіль­ства», — за­зна­чи­ла Юлі­а­на Лавриш. Уча­сни­ки Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня» розмовляли з ав­тор­кою про ре­лі­гій­ну жур­на­лі­сти­ку під час вій­ни.

Іри­на СТЕЛЬ­МАХ, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня» «У «Дня» НЕ­МАЄ КОН­КУ­РЕН­ТІВ»

— Га­зе­та «День» роз­ви­ва­є­ться в ри­тмі кон­вер­ген­тної жур­на­лі­сти­ки, і це по­мі­тно, — ка­же Юлі­а­на Лавриш. — Якщо на сай­ті « Дня » є ко­ро­тень­ка но­ви­на, то в га­зе­ті її до­пов­нює роз­ши­ре­на пу­блі­ка­ція. Змі­ню­ю­ться жан­ри, і, зро­зумі­ло, змі­ню­є­ться якість текстів, ство­рю­є­ться по­ле для роз­ду­мів, до­слі­джень та роз­ши­рю­є­ться коло про­е­ктів. Ко­ли кіль­ка ро­ків то­му я готувала спе­ці­аль­ни­йма­те­рі­ал про кон­вер­ген­тні ме­діа на при­кла­ді « Дня » — ще не бу­ло « Мар­шру­ту № 1 » , те­пер він з’явив­ся і ду­же актив­но роз­ви­ва­є­ться, це ще один спо­сіб про­су­ва­н­ня га­зе­ти. Я на­ра­зі не знаю при­кла­дів та­ко­го кон­вер­ген­тно­го ме­діа в Укра­ї­ні. Якщо го­во­ри­ти про ло­каль­ні ме­діа, то у Льво­ві та­кі є, але « День » — це все­укра­їн­ське ви­да­н­ня. За­га­лом, го­во­ря­чи про укра­їн­ську ме­діа- си­сте­му, то як на ме­не, у «Дня» не­має кон­ку­рен­тів. «День» — осо­бли­ве ви­да­н­ня. Во­но ду­же ці­ка­ве і спря­мо­вує до « оздо­ров­ле­н­ня » на­шо­го су­спіль­ства в рі­зних аспе­ктах: со­ці­аль­но­му, по­лі­ти­чно­му, еко­но­мі­чно­му. Осо­би­сто ме­ні ду­же при­єм­но, що « День » має роз­ви­ну­ту ре­лі­гій­ну стра­те­гію. По­чи­на­ю­чи з Кла­ри Гу­дзик і да­лі, ця шко­ла ре­лі­гій­ної жур­на­лі­сти­ки фун­кціо­нує.

Те­ма, яку я сьо­го­дні про­по­ную — це те­ма, що є ча­сти­ною мо­го ди­сер­та­цій­но­го до­слі­дже­н­ня, ро­бо­ту над яким я вже за­кін­чи­ла, і спо­ді­ва­ю­ся, що цьо­го ро­ку за­хи­ща­ти­му кан­ди­дат­ську ди­сер­та­цію на фа­куль­те­ті жур­на­лі­сти­ки. З 2011 ро­ку я пра­цюю як ре­лі­гій­ний жур­на­ліст. За­раз про ре­лі­гій­ну жур­на­лі­сти­ку та імідж Цер­кви ду­же ва­жли­во го­во­ри­ти. Бо цейі­мідж ви­йшов на ін­ший­рі­вень. Цер­ква не зро­би­ла чо­гось над­зви­чай­но­го, але су­спіль­ство по­ба­чи­ло в її іпо­ста­сі зов­сім ін­ші сми­сли, і то­му під­ви­щив­ся рі­вень до­ві­ри до неї. ЦЕР­КВА ЯК «ДИ­ПЛО­МАТ З ПИ­ТАНЬ МАЙ­ДА­НУ У СВІ­ТІ »

— По­дії остан­ніх двох ро­ків вне­сли ко­ре­кти­ви у діа­лог між су­спіль­ством і цер­квою. На­пев­но, ви пам’ята­є­те одіо­зне свя­тку­ва­н­ня 1025-ї рі­чни­ці Хрещення. То­ді бу­ло ба­га­то рі­зних вну­трі­шньо­цер­ков­них дис­ку­сійз при­во­ду цьо­го свя­тку­ва­н­ня. Я пи­са­ла на цю те­му ма­те­рі­ал про свя­тку­ва­н­ня у Ки­є­ві, на про­ти­ва­гу свя­тку­ван­ню Днів мо­ло­ді у Ріо, де був при­су­тнійПа­па Фран­циск. Хоч яки­ми ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жни­ми бу­ли ці дві по­дії, але во­ни та­ки вне­сли пев­ні ко­ре­кти­ви у за­галь­ний­діа­лог. Во­се­ни 2013 ро­ку, ко­ли в су­спіль­стві на­зрі­ло пи­та­н­ня що­до ви­бо­ру кур­су — єв­ро­ін­те­гра­ція чи ін­те­гра­ція на схід, Укра­їн­ська цер­ква ска­за­ла своє оста­то­чне « так » єв­ро­ін­те­гра­ції. Пі­зні­ше, то­го ж ро­ку, пред­став­ни­ки Все­укра­їн­ської Ра­ди Цер­ков та ре­лі­гій­них ор­га­ні­за­цій їзди­ли в Брюс­сель, ма­ли там зу­стріч із по­лі­ти­чною елі­тою і тим са­мим за­свід­чи­ли пра­гне­н­ня укра­їн­сько­го на­ро­ду ру­ха­ти­ся до Єв­ро­пи. Ду­же пам’ ятний­день — 30 ли­сто­па­да 2013 ро­ку. То був пер­ший­крок до пе­ре­бі­гу по­дій­на Май­да­ні, і во­дно­час для ме­не, як для до­слі­дни­ка, який­спо­сте­рі­гає за ко­му­ні­ка­ці­єю цер­кви та су­спіль­ства, це бу­ла куль­мі­на­цій­на то­чка змі­ни.

Ко­ли зран­ку на­сту­пно­го дня я за­йшла у Facebook і по­ба­чи­ла ці фо­то, де сту­ден­ти сто­ять за бра­мою Ми­хай­лів­сько­го собору, я со­бі по­ста­ви­ла за­пи­та­н­ня: « Чо­му сту­ден­ти бі­гли са­ме в со­бор?» На Май­да­ні, на­пев­но, до­сить мі­сця, де мо­жна схо­ва­ти­ся. Є го­те­лі, є ка­фе то­що. Але чо­мусь мо­лодь по­бі­гла у храм. Це, як на ме­не, гли­бо­ка ме­та­фо­ри­ка. Це по­вер­не­н­ня до хра­му за­свід­чи­ло, що Цер­ква, по­при всі кон­флі­кти в су­спіль­стві, має ав­то­ри­тет.

Ду­хов­ні лі­де­ри ста­ли клю­чо­ви­ми на Май­да­ні. Ко­жне ві­че Май­да­ну по­чи­на­ло­ся з мо­ли­тви. Як да­лі роз­ви­вав­ся діа­лог між Цер­квою і то­ді­шньою вла­дою? Маю на увазі вла­ду Яну­ко­ви­ча. Зви­чай­но, що на Цер­кву по­ча­ли звер­та­ти осо­бли­ву ува­гу пі­сля то­го, як во­на від­чи­ни­ла свої во­ро­та для сту­ден­тів, які ті­ка­ли з Май­да­ну. Цер­кву по­ча­ли за­про­шу­ва­ти на кру­глі сто­ли, але до неї ні­хто не при­слу­хав­ся. Во­на ви­сту­па­ла в осо­бі на­ших ду­хов­них лі­де­рів, ро­би­ла пев­ні ме­си­джі. В одно­му зі сво­їх ін­терв’ю го­ло­ва Укра­їн­ської гре­ко- ка­то­ли­цької цер­кви Бла- жен­ній­ший Свя­то­слав ска­зав: « Це бу­ла рад­ше си­сте­ма мо­но­ло­гів, аніж діа­лог». Цер­ква на­ма­га­ла­ся щось до­не­сти, але вла­да цьо­го не чу­ла. Да­лі по­ча­ли­ся ути­ски. 13 сі­чня 2014 ро­ку Бла­жен­ній­шийСвя­то­слав звер­нув­ся до жур­на­лі­стів зі сло­ва­ми: « На­ді­йшов лист від вла­ди, щоб Цер­ква при­пи­ни­ла до­по­ма­га­ти Май­да­ну, бо для неї це добром не за­кін­чи­ться». Пред­став­ни­ки вла­ди не хо­ті­ли цьо­го ко­мен­ту­ва­ти, ка­за­ли, що то був лист-при­вид і ні­хто йо­го не пи­сав, але та­кі ре­чі бу­ли.

Цер­ква то­ді в осо­бі на­ших двох ду­хов­них лі­де­рів — Бла­жен­ній­шо­го Свя­то­сла­ва і па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та — ста­ла своє­рі­дним зов­ні­шньо­по­лі­ти­чним ко­му­ні­ка­цій­ним чин­ни­ком. Ці два ду­хов­них лі­де­ри бу­ли за­про­ше­ні на На­ціо­наль­ний мо­ли­тов­ний­сні­да­нок у США. Ма­ли ба­га­то зу­стрі­чейз американською елі­тою і го­во­ри­ли про по­дії, які від­бу­ва­ли­ся то­ді на Май­да­ні. У тій­си­ту­а­ції ду­хов­ні лі­де­ри по­зи­ціо­ну­ва­ли се­бе як зов­ні­шні ко­му­ні­ка­то­ри: ви­слов­лю­ва­ли гро­ма­дян­ську по­зи­цію сво­їх кон­фе­сій, роз­по­від­а­ли сві­то­ві прав­ду про Май­дан. Та­кож Цер­ква ви­сту­па­ла в яко­сті не­о­фі­цій­но­го ди­пло­ма­та. То­му що са­ме ці два ду­хов­них лі­де­ри про­во­ди­ли чи­слен­ні зу­стрі­чі з американською елі­тою, да­ва­ли ін­терв’ ю аме­ри­кан­ським ме­діа. Во­ни ви­сту­пи­ли в яко­сті по­лі­ти­чних стра­те­гів, оскіль­ки го­во­ри­ли про те, що з по­раз­кою Май­да­ну Схі­дна Єв­ро­па втра­тить де­мо­кра­тію. Та­ким чи­ном, ми мо­же­мо по­ба­чи­ти, що Цер­ква бу­ла не тіль­ки за­хи­сни­ком тих, хто був на Май­да­ні, а йне­о­фі­цій ним ди­пло­ма­том з пи­тань Май­да­ну у сві­ті. Якщо ми бе­ре­мо Гре­ко-ка­то­ли­цьку цер­кву та УПЦ КП, то зро­зумі­ло, що під­трим­ка ни­ми Май­да­ну бу­ла одно­зна­чною.

Ува­жно від­сте­жу­ю­чи всі ме­си­джі свя­щен­ни­ків на Май­да­ні, мо­жна ска­за­ти, що до пер­ших роз­стрі­лів УПЦ МП ма­ла ней­траль­ну по­зи­цію, але во­на не бу­ла та­кою, як у гре­ко- ка­то­ли­ків та УПЦ КП. Дум­ки роз­ді­ли­ли­ся між са­ми­ми свя­ще­ни­ка­ми. Ча­сти­на свя­ще­ни­ків і до сьо­го­дні під­три­мує ро­сій­ську сто­ро­ну. Це ви­ра­зно при­су­тнє на схо­ді. А ча­сти­на має свою про­укра­їн­ську лі­нію, і про це не вар­то за­бу­ва­ти. На­при­клад, троє ченців УПЦ МП, які з хре­стом ви­йшли на ба­ри­ка­ди між « бер­ку­тів­ця­ми » і про­те­сту­валь­ни­ка­ми, щоб при­пи­ни­ти про­ти­сто­я­н­ня.

Мо­жна ска­за­ти, що Май­дан спри­чи­нив пев­ні змі­ни у вну­трі­шньо­цер­ков­но­му ді­а­ло­зі. Адже са­ме пі­сля кри­ва­вих по­дій­на Ін­сти­тут­ській19 — 20 лю­то­го 2014 ро­ку Цер­кви по­вер­ну­ли­ся до ідеї тво­ре­н­ня Єди­ної по­мі­сної укра­їн­ської цер­кви. То­ді йшло­ся про об’ єд­на­н­ня, а вже за­раз ство­рю­ю­ться від­по­від­ні ко­мі­сії. В прин­ци­пі, по­дії Май­да­ну спри­чи­ни­ли це. Тоб­то не мо­жна ска­за­ти, що ідеї тво­ре­н­ня Цер­кви не бу­ло ра­ні­ше. Ко­ли по­чав­ся про­цес ане­ксії Кри­му, Цер­ква ска­за­ла своє слово. Я зно­ву-та­ки про­по­ную вам ци­та­ту то­ді­шньо­го ре­чни­ка УПЦ МП Ко­ва­лен­ка, яка свід­чить про те, що є під­трим­ка те­ри­то­рії і що Пра­во­слав­на цер­ква вва­жає Крим укра­їн­ським. «У НАС НА ОДНО­ГО СВЯ­ЩЕ­НИ­КА ПРИ­ПА­ДАЄ 8000 ВІЙ­СЬКО­ВИХ»

— Є одне фо­то, ма­буть, вам ві­до­ме, у Facebook йо­го на­зва­ли «Тай­на ве­че­ря». («День» пу­блі­ку­вав ін­терв’ю з ав­то­ром цьо­го знім­ка Юрі­єм Бі­ла­ком і сам зні­мок 29 кві­тня 2015 ро­ку. — Авт.). Отець Сер­гій Дмі­трі­єв за­йма­є­ться за­раз со­ці­аль­ним слу­жі­н­ням у пра­во­слав­ній­цер­кві Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Це — лю­ди­на, яка бу­ла в зо­ні АТО три­ва­лий­час і ни­ні до­по­ма­гає вій­сько­вим. Якщо ми по­го­во­ри­мо про слу­жі­н­ня цер­кви на схо­ді кра­ї­ни, то це ка­пе­лан­ство. Ми не бу­ли го­то­ві до вій­ни: у нас брак вій­сько­вих лі­ка­рів, пси­хо­ло­гів і капеланів. На­при­клад, у США — 2500 офі­це­рів­ка­пе­ла­нів, які пред­став­ля­ють 120 кон­фе­сій. За да­ни­ми ТСН, у зо­ні АТО на по­ча­тку бу­ло 200 свя­ще­ни­ків. Ста­ти­сти­ка го­во­рить, що один свя­ще­ник при­па­дає на 8000 вій­сько­вих, а в США — один на сім­сот.

По­дії ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни вне­сли пев­ні ко­ре­кти­ви в діа­лог між Цер­квою та су­спіль­ством. Є рі­зна тер­мі­но­ло­гія. Де­ко­ли це яви­ще на­зи­ва­ють пе­ре­хід, де­ко­ли -за­хо­пле­н­ня, за­ле­жно від кон­фе­сій­ної при­на­ле­жно­сті то­го чи ін­шо­го. На офі­цій­но­му сай­ті Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту за­зна­че­но, що Цер­ква від­кри­та до об’єд­на­н­ня з па­ра­фі­єю Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Ми ба­чи­мо не­га­тив­нийі­мідж УПЦ МП, то­му що окре­мі пред­став­ни­ки ці­єї Цер­кви під­три­му­ва­ли се­па­ра­ти­стів. З’яв­ля­ли­ся фо­то, на яких бла­го­слов­ля­ють Іго­ря Гір­кі­на та ін­ших се­па­ра­ти­стів. Це спря­мо­вує су­спіль­ство на не­га­тив, адже в со­ці­аль­них ме­ре­жах ми ча­сто чи­та­є­мо про УПЦ МП як Цер­кву се­па­ра­ти­стів. Але па­ли­ця має два кін­ці, то­му я б не го­во­ри­ла про цю Цер­кву як се­па­ра­тист­ську за­га­лом. Оскіль­ки маю ба­га­то зна­йо­мих свя­ще­ни­ків і ар­хі­єпис­ко­пів, які пред­став­ля­ють зов­сім ін­шийі­мідж Цер­кви. Але в су­спіль­стві є пев­ні сте­ре­о­ти­пи, то­му ба­жа­н­ня роз­ді­ля­ти­ся силь­ні­ше за ба­жа­н­ня об’єд­ну­ва­ти­ся. У ча­си Май­да­ну по­чи­на­ли го­во­ри­ти про ідею ство­ре­н­ня По­мі­сної цер­кви. За­раз ве­ду­ться пе­ре­го­во­ри між ду­хо­вен­ством УПЦ КП і Ав­то­ке­фаль­ної пра­во­слав­ної цер­кви. На­ра­зі йде­ться про діа­лог. Це — пер­ші кро­ки, йдо­бре, що во­ни є.

На­справ­ді су­спіль­ство по­ба­чи­ло, що Цер­ква — актив­на структура, а не па­сив­на спіль­но­та, яка зда­тна ефе­ктив­но ді­я­ти. Хо­ча Цер­ква є ав­то­ном­ною стру­кту­рою, згі­дно зі ста­тею 35 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни. Про­те всі ми по­ба­чи­ли, що це — структура, яка жи­ве в одно­му ри­тмі з на­шим су­спіль­ством. І ко­ли є та­кі ви­кли­ки, Цер­ква ре­а­гує на них. Якщо по­трі­бно, то Цер­ква мо­же ви­йти на Май­дан, бу­ти в око­пах чи за­йма­тись во­лон- тер­ством. Зре­штою, Цер­ква — це жи­вий­ко­му­ні­ка­тор у су­спіль­стві, який­ро­зви­ва­є­ться і ви­хо­дить на но­вий­рі­вень. «МЕ­НЕ БЕН­ТЕ­ЖИТЬ, КО­ЛИ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ ШУ­КА­ЮТЬ У ЦЕР­КВІ ЖОВТИЗНУ»

— Чо­му ва­жли­во по­ру­шу­ва­ти про­бле­му Цер­кви в ме­діа? Пе­ре­д­усім во­на є ва­жли­вою скла­до­вою здо­ро­во­го су­спіль­ства. Тоб­то ми мо­же­мо ба­га­то го­во­ри­ти про еко­но­мі­ку, со­ці­аль­не жи­т­тя, куль­ту­ру, але ми не мо­же­мо від­мо­ви­ти­ся від духовної складової, бо якщо ми від­мо­ви­мо­ся від неї, то ста­не­мо ляль­ка­ми і ма­ріо­не­тка­ми, яки­ми змо­жуть ма­ні­пу­лю­ва­ти. І вза­га­лі, лю­ди­на без ду­хов­но­сті є пу­стою. Ва­жли­во го­во­ри­ти про ті про­бле­ми, які є сьо­го­дні в на­шо­му ре­лі­гій­но­му се­гмен­ті. Зно­ву ж та­ки, ре­лі­гій­на про­бле­ма­ти­ка спо­ну­кає до фор­му­ва­н­ня цьо­го ду­хов­но­го тла, яке у свою чер­гу є на­дій­ним іму­ні­те­том про­ти тра­гі­чних явищ у жит­ті су­спіль­ства. Я ще не ба­чи­ла та­кої кіль­ко­сті лю­дей, які йшли до хра­му. Це до­по­ма­га­ло лю­дям лег­ше пе­ре­не­сти ці по­дії, бо ми не бу­ли го­то­ві до них пси­хо­ло­гі­чно як на­род.

По­трі­бно роз­ви­ва­ти ре­лі­гій­ну жур­на­лі­сти­ку, то­му що ре­лі­гій­на сфе­ра є ча­сти­ною су­спіль­ства. Ме­не бен­те­жить, ко­ли жур­на­лі­сти шу­ка­ють в Цер­кві жов­ти­зни та сен­са­цій. Так не мо­же бу­ти. Все­та­ки Цер­ква — це не по­лі­ти­ка, а бо­же­ствен­ний­ме­ха­нізм. Це є щось са­краль­не, не мо­жна ки­да­ти Цер­кву в за­галь­ну по­мий­ну яму. Не шу­кай­те в Цер­кві сен­са­ції — це моє про­ха­н­ня до тих, хто за­хо­че за­йма­ти­ся ре­лі­гій­ною жур­на­лі­сти­кою. Ме­ні ду­же бо­лить, ко­ли я ба­чу, як ко­ле­ги не зна­хо­дять тих ду­хов­них ре­чей, які по­трі­бні су­спіль­ству сьо­го­дні. За­раз ре­лі­гій­на жур­на­лі­сти­ка про­по­нує су­спіль­ству ін­ші пер­спе­кти­ви, які є не­по­пу­ляр­ни­ми, але ді­є­ви­ми.

Ре­лі­гій­на жур­на­лі­сти­ка має не бо­я­ти­ся про­по­ну­ва­ти не­по­пу­ляр­ні рі­ше­н­ня на­шо­му су­спіль­ству. Але по­ка­зу­ва­ти лю­дям, що є рі­зні шля­хи, а ти вже сам обираєш. Основ­не — це лю­ди­ні той шлях по­ка­за­ти. Ре­лі­гій­на жур­на­лі­сти­ка по­тре­бує лю­дей, які мо- жуть по­ка­за­ти су­спіль­ству ін­ший ду­хов­ний­рі­вень, змі­ни­ти си­сте­му ко­ор­ди­нат. І та­ким чи­ном роз­ви­ва­ти­ся в усіх ді­а­па­зо­нах.

Дар’ я ТРАПЕЗНІКОВА, Київський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні Т. Шев­чен­ка:

— Не­що­дав­но ме­ні по­ща­сти­ло по­зна­йо­ми­ти­ся з вій­сько­ви­ми ка­пе­ла­на­ми, і ми з ни­ми роз­го­во­ри­ли­ся про вій­сько­ву жур­на­лі­сти­ку. Во­ни за­ува­жи­ли , що про ре­лі­гію ду­же ма­ло пи­шуть в на­ших ме­діа. На ва­шу дум­ку, що за­ва­жає жур­на­лі­стам­ви­сві­тлю­ва­ти ре­лі­гій­ні те­ми?

Ю. Л.: — Я мо­жу ска­за­ти ду­же схе­ма­ти­чно, що за­ва­жає. Це на­сам­пе­ред те, що ми пе­ре­жи­ли Ра­дян­ськийСо­юз. Ми з ва­ми не пе­ре­жи­ли, бо ми лю­ди но­во­го по­ко­лі­н­ня — 90х ро­ків. Але на­ше су­спіль­ство, яке на­ра­зі скла­да­є­ться з лю­дей­рі­зних ві­ко­вих стру­ктур, у біль­шо­сті сво­їй пе­ре­жи­ло Ра­дян­ськийСо­юз. А ра­дян­ська си­сте­ма — бу­ла ате­їсти­чною си­сте­мою. І, на жаль, за­раз я ба­чу, що че­рез це стра­ждає і ре­лі­гій­на жур­на­лі­сти­ка, й Цер­ква за­га­лом. Лю­ди вва­жа­ють Бо­га фі­кці­єю, вва­жа­ють Цер­кву фі­кці­єю, то­му що в ни­їх змал­ку роз­ви­ва­ли зов­сім ін­ше ми­сле­н­ня, їх при­вча­ли до зов­сім ін­ших тра­ди­цій. І, від­по­від­но, жур­на­лі­сти, які, зре­штою, є скла­дни­ка­ми і ви­хід­ця­ми із цьо­го су­спіль­ства, так са­мо про це ду­ма­ють. А на­ві­що нам пи­са­ти про Цер­кву? Це не­рен­та­бель­но. Це не фор­му­ва­ти­ме рей­тин­ги на на­ших сай­тах, це не бу­де про­да­ва­ти­ме­ться. То­му кра­ще пи­са­ти про по­лі­ти­ку, еко­но­мі­ку. Ми ма­є­мо ві­ді­йти від ате­їсти­чно­го ми­ну­ло­го на­шо­го су­спіль­ства, але для цьо­го тре­ба прой­ти дов­ги­йшлях до по­вер­не­н­ня на­шо­го ду­хов­но­го тла.

Хо­ча я не мо­жу ска­за­ти, що ми — без­ду­хов­на на­ція. Ми ду­же ба­га­та ду­хов­но, хри­сти­ян­ська кра­ї­на. І зві­сно, кре­дит до­ві­ри до Цер­кви сьо­го­дні є ду­же ве­ли­кий. Про це свід­чать окре­мі со­ці­о­ло­гі­чні до­слі­дже­н­ня. Ще в трав­ні 2013 ро­ку бу­ло про­ве­де­но со­ці­о­ло­гі­чне до­слі­дже­н­ня, за яким дві ін­сти­ту­ції в на­шо­му су­спіль­стві ма­ють най­біль­ший­кре­дит до­ві­ри. Це — Цер­ква та ЗМІ. Я, че­сно ка­жу­чи, то­ді не по­ві­ри­ла цим да­ним (хо­ча со­ціо­ло­гі­чна слу­жба ду­же при­стой­на), але якщо го­во­ри­ти про За­хі­дну Укра­ї­ну — рі­вень до­ві­ри без­за­пе­ре­чний. А якщо го­во­ри­ти про Схі­дні ре­гіо­ни чи Центр? Я бу­ла в цих ре­гіо­нах і ба­чи­ла, що до цер­кви зде­біль­шо­го став­ля­ться як до ар­хі­те­ктур­ної спо­ру­ди, але не як до спіль­но­ти, не як до окре­мо­го ор­га­ні­зму.

Май­дан і по­дії, які ми пе­ре­жи­ва­є­мо, від­нов­лю­ють наш ду­хов­ний ба­ланс. Во­ни спо­ну­ка­ють нас спри­йма­ти Цер­кву як не­від’єм­ну ча­сти­ну на­шо­го жи­т­тя. І я ду­маю, що за­раз жур­на­лі­сти­ка ма­ла б звер­ну­ти ува­гу на це і ви­хо­ву­ва­ти у сво- єму се­ре­до­ви­щі тих лю­дей, які бу­дуть фа­хо­во цим за­йма­ти­ся.

Окса­на ГРУ­БА, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні І. Фран­ка:

— Ка­жуть, що про Цер­кву по­трі­бно пи­са­ти або до­бре, або ні­чо­го. Чи по­го­джу­є­те­ся ви з цим­твер­дже­н­ням?

Ю. Л.: — Я не по­го­джу­ю­ся із тим твер­дже­н­ням то­му, що в Цер­кві є свої про­бле­ми. Хо­ча Цер­ква є бо­же­ствен­ним ор­га­ні­змом, її фор­му­ють лю­ди. А лю­ди — не іде­а­ли, во­ни ма­ють свої про­бле­ми, свої ком­пле­кси, спо­ку­си то­що. Я, на­при­клад, пи­са­ла зокре­ма у сво­їй ко­лон­ці ба­га­то ре­чей, які є до­во­лі го­стри­ми і дис­ку­сій­ни­ми. Га­даю, що по­трі­бно кри­ти­ку­ва­ти і вка­зу­ва­ти на по­мил­ки, але ро­би­ти це ду­же обе­ре­жно. Адже лю­ди мо­жуть втра­ти­ти ві­ру, і це най­гір­ше.

Ко­ли я сі­даю пи­са­ти ма­те­рі­ал для га­зе­ти «День», я пра­гну на­пи­са­ти це так, щоб жо­ден з чи­та­чів не від­вер­нув­ся від Цер­кви. Бу­ли та­кі ма­те­рі­а­ли, над яки­ми я ду­ма­ла про­тя­гом трьох діб. Як я маю на­пи­са­ти цей­текст, щоб до­не­сти те, що від­бу­ва­є­ться, але во­дно­час не по­ру­ши­ти ба­ланс ві­ри. Для ме­не, як для жур­на­лі­ста і як для хри­сти­ян­ки най­гір­ше, ко­ли лю­ди­на від­вер­та­є­ться від Бо­га.

Ві­кто­рія ПРИМАК, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні І. Фран­ка:

— Під час по­дій Май­да­ну і за­раз, ко­ли три­ває АТО ми спо­сте­рі­га­є­мо від­тік па­ра­фій УПЦ МП. Як ви га­да­є­те, це мо­же спро­во­ку­ва­ти та­ку со­бі «цер­ков­ну вій­ну»? Як цьо­му мо­жуть за­по­біг­ти жур­на­лі­сти?

Ю. Л.: — Я як жур­на­ліст на­ма­га­ла­ся про це за­пи­ту­ва­ти у вла­дик рі­зних цер­ков. І з УПЦ МП та УПЦ КП. Для одних це — за­хо­пле­н­ня, для ін­ших — пе­ре­хід. Тут вже по­чи­на­є­ться кон­флікт. Він не є від­кри­тим, але це все-та­ки кон­флікт на рів­ні ду­мок і по­зи­цій. І не ві­до­мо, що гір­ше. При­хо­жа­ни мо­жуть оби­ра­ти, у яку стру­кту­ру во­ни хо­чуть пе­ре­йти. Це їхнє пра­во. Не­хай пе­ре­хо­дять. Але тре­ба ду­ма­ти про те, як це впли­не на діа­лог між цер­ква­ми. І пе­ред тим, як при­йма­ти по­спі­шні рі­ше­н­ня, тре­ба бу­ти да­ле­ко­гля­дним. Я ро­зу­мію, що ці по­дії, які ми пе­ре­жи­ва­є­мо, пси­хо­ло­гі­чно впли­ва­ють, ми ста­є­мо ду­же емо­цій­ни­ми: у ви­слов­лю­ва­н­нях, у на­ві­шу­ван­ні яр­ли­ків, у прийнят­ті рі­шень. Кон­флі­кти ви­ни­ка­ють між зви­чай­ни­ми лю­дьми, ми­ря­на­ми, які хо­дять до хра­мів. Як мо­жуть впли­ну­ти на це жур­на­лі­сти? Зно­ву ж та­ки, не вар­то ро­би­ти сен­са­ції, а про­сто йти роз­мов­ля­ти з ду­хо­вен­ством і по­ка­зу­ва­ти, як розв’яза­ти це про­ти­сто­я­н­ня.

Дми­тро ПЛАХТА, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні І. Фран­ка:

— Ро­сія про­дов­жує кра­сти на­шу істо­рію. До при­кла­ду, Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го во­на вва­жає кня­зем мо­сков­ським, а не ки­їв­ським. Ро­сій­ська пра­во­слав­на цер­ква хо­че, щоб йо­му вста­но­ви­ли пам’ятник на Во­ро­б­йо­вих го­рах. Від­сто­ю­ва­н­ня укра­їн­сько­сті Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, кня­зя, який охре­стив Русь, — це зав­да­н­ня істо­ри­ків чи ре­лі­гій­ної жур­на­лі­сти­ки?

Ю. Л.: — Я ду­маю, що тут зав­да­н­ня обох сто­рін, то­му що Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий— це все ж істо­ри­чна по­стать. Але во­дно­час ми як ре­лі­гій­ні жур­на­лі­сти ма­є­мо го­во­ри­ти про гли­бо­ку ре­лі­гій­ну тра­ди­цію, яка по­ча­ла­ся 988 ро­ку са­ме з хрещення Во­ло­ди­ми­ром Ки­їв­ської Ру­сі. По­трі­бно це го­во­ри­ти і від­сто­ю­ва­ти свою істо­рію. Ми час­тко­во зга­ду­ва­ли про свя­тку­ва­н­ня 1025-лі­т­тя від хрещення. Бу­ло ду­же ба­га­то не­га­тив­них мо­мен­тів. Це все по­ясню­є­ться пе­ре­пи­су­ва­н­ням істо­ри­чних фра­гмен­тів. Ска­жі­мо, ро­сій­ське пра­во­слав’я, яке є по­лі­ти­чним. Я про­шу не плу­та­ти з ре­аль­ним пра­во­слав’ям, бо там є до­бро­зи­чли­ві лю­ди, а по­лі­ти­чне — це є фа­на­тизм. Во­ни при­сво­ї­ли та­кий­фе­но­мен хри­сти­ян­ської на­ції, яка має гли­бо­ке ко­рі­н­ня. Ко­лись один із на­ших істо­ри­ків пи­сав, що ко­ли хре­сти­ли Русь, у Мо­скві ще бі­га­ли ведмеді.

Ре­лі­гій­на жур­на­лі­сти­ка та­кож має про це го­во­ри­ти. Ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться ста­т­тя Сер­гія Крим­сько­го, ві­до­мо­го укра­їн­сько­го фі­ло­со­фа, про укра­їн­ські ар­хе­ти­пи мен­таль­ної сві­до­мо­сті: «Дім, по­ле, храм». Укра­їн­ська на­ція бу­ду­ва­ла­ся на сі­мей­них тра­ди­ці­ях із гли­бо­кою па­трі­ар­халь­ною куль­ту­рою, то­му це дім. Це по­ле, але по­ле не тре­ба ро­зу­мі­ти як про­сто зем­лю чи якісь зем­ле­роб­ські куль­ту­ри. При­мі­ром, три­піль­ска куль­ту­ра свід­чить про по­хо­дже­н­ня укра­їн­ців. І це храм — тре­тя скла­до­ва укра­їн­сько­го ар­хе­ти­пу. Храм — не про­сто бу­дів­ля, а храм як ду­хов­не тло. І то­му, зви­чай­но, ми ма­є­мо про це го­во­ри­ти. Але це зав­да­н­ня, всіх жур­на­лі­стів, які на­зи­ва­ють се­бе укра­їн­ськи­ми: від­сто­ю­ва­ти своє і не да­ва­ти ін­шим го­во­ри­ти, що це не на­ше. Це зав­да­н­ня тих, хто вва­жає се­бе гро­ма­дя­на­ми Укра­ї­ни, зокре­ма йі­сто­ри­ків та ре­лі­гій­них жур­на­лі­стів.

ФО­ТО РУ­СЛА­НА КАНЮКИ / «День»

ФО­ТО РУ­СЛА­НА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.