Уся вла­да чер­гам!

«17.07—23.07.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Лю­блять укра­їн­ці спе­ре­ча­ти­ся до пі­ни з ро­та з будь-яко­го при­во­ду, і на­віть без ньо­го. Ось і з де­цен т ра лі за ці­єю так са мо. Одним з пев­них по­лі­ти­чних мо­ти­вів не по­до­ба­є­ться слово «ре­гіон». Ін­шим з тих же при­чин пі­до­зрі­ле слово «гро­ма­да». Во­но й зро­зумі­ло, з огля­ду на кіль­ка­сот пар­тій, які вмо­чи­ли у своє не­про­сте ми­ну­ле по­ло­ви­ну слов­ни­ка укра­їн­ської мо­ви. І хі­ба йде­ться ли­ше про Яну­ко­ви­ча чи Ла­зо­рен­ка... Ну, а справ­ді, як нам те­пер на­зи­ва­ти оди­ни­ці мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, щоб без жо­дних сум­нів­них пар­тій­них асо­ці­а­цій? Би­ли­ся б ми над цим пи­та­н­ням ще дов­го, як­би не до­по­мо­гли чер­ні­гів­ці, що на­га­да­ли нам ми­ну­ло­го ти­жня про си­ве ко­рі­н­ня сьо­го­дні­шньої укра­їн­ської де­мо­кра­тії.

Ні, во­ни не за­зир­ну­ли так да­ле­ко, як ви, пев­но, по­ду­ма­ли. Ну хто з нас пам’ятає ста­ро­ру­ське ві­че не те що на­віть з особистого до­сві­ду, а хо­ча б зі шкіль­но­го кур­су! Тим па­че, і в ті дав­ні ча­си у Чер­ні­го­ві, на від­мі­ну від Ки­є­ва чи Га­ли­ча з Нов­го­ро­дом, ві­че осо­бли­вої ро­лі не ві­ді­гра­ва­ло. Я про си­ву дав­ни­ну у пря­мо­му сен­сі цьо­го сло­ва, про ми­ну­ле, яке чу­до­во пам’ята­ють ті з нас, чиї скро­ні вже вкри­ла си­ви­на. То­ді, в ча­си, пам’ять про які ми сьо­го­дні лю­то ви­ко­рі­ню­є­мо за­ко­но­дав­чим шля­хом, ра­дян­ська вла­да ду­ма­ла, що са­мов­ря­ду­ва­н­ня — це ра­ди, пар­тко­ми, про­фко­ми, мі­сцев­ко­ми й то­ва­ри­ські су­ди при же­ках, то­ді як на­справ­ді на­ро­дною сти­хі­єю пра­ви­ла чер­га. Са­ме в ній, а не на ро­бо­ті чи вдо­ма про­во­ди­ли біль­шість ча­су тру­дя­щі в мі­стах; са­ме про мо­жли­вість до­лу­чи­ти­ся до цьо­го ди­ва мі­ської ци­ві­лі­за­ції мрі­я­ли тру­да­рі в се­лах.

У чер­гах зу­стрі­ча­ли­ся, за­ко­ху­ва­ли­ся, одружувалися і роз­лу­ча­ли­ся. Тут отри­му­ва­ли і ви­лі­ко­ву­ва­ли пер­ший ін­фаркт і пер­ший ін­сульт. Тут на­ро­джу­ва­ли­ся і вми­ра­ли. У чер­гах обго­во­рю­ва­ли ді­тей, ону­ків, чо­ло­ві­ка, ці­ни, на­чаль­ство, між­на­ро­дне ста­но­ви­ще, а та­кож хто, де й ко­ли кон­кре­тно не сто­яв. Ви ду­ма­є­те, якщо ви ба­чи­ли чер­ні­гів­ську га­строль Му­сій­чу­ка і Ло­зо­во­го, ви ба­чи­ли, що та­ке бій­ка?! Ба, ви не зна­є­те, що та­ке бій­ка в уні­вер­ма­зі, чер­га на чер­гу! Ті з нас, хто звик ви­мі­рю­ва­ти жи­т­тя вір­ту­аль­ною спіль­но­тою со­ці­аль­них ме­реж, не мо­жуть на­віть уяви­ти гли­би­ну бра­тер­ської спів­у­ча­сті, яка об’єд­ну­ва­ла, яка зши­ва­ла ра­дян­ський на­род у ве­ли­че­зну все­со­ю­зну со­ці­аль­ну ме­ре­жу. Чер­га не бу­ла ча­сти­ною ра­дян­ської си­сте­ми. Чер­ги й Ра­ди бу­ли на­сто­ро­же­но ней­траль­ні одна до одної. У чер­зі ске­пти­чно від­гу­ку­ва­ли­ся про Ра­ди. Ра­ди ува­жно ви­вча­ли, що про них го­во­рять у чер­гах. По­ки між ни­ми збе­рі­га­ла­ся хис­тка рів­но­ва­га, Ра­дян­ський Со­юз сто­яв. Але на­ста­ла епо­ха гор­ба­чов­сько­го де­фі­ци­ту, і рів­но­ва­гу бу­ло по­ру­ше­но. — Якось не­по­мі­тно вся ра­дян­ська вла­да пе­ре­ко­чу­ва­ла в чер­ги, а по­тім ві­чно по­ро­жні по­ли­ці по­ча­тку 90-х по­хо­ва­ли і їх.

Що? Ви ка­же­те, що зна­є­те, що та­ке чер­ги? Ну, хі­ба що ми­ну­ло­го лі­та ви сто­я­ли ти­ждень у чер­зі на Кер­чен­ський по­ром...

А да­лі ме­ні бу­ло до­во­лі скла­дно сфор­му­лю­ва­ти. От як пра­виль­но? — «Вся чер­ні­гів­ська гро­ма­да ми­ну­ло­го ти­жня зі­бра­ла­ся в одну ве­ли­ку чер­гу»? Чи «гро­ма­дян­ське су­спіль­ство Чер­ні­го­ва, що за­ро­джу­є­ться, сфор­му­ва­ло 10-го­дин­ну чер­гу за без­пла­тни­ми на­бо­ра­ми де­мо­кра­ти­чних цін­но­стей від одно­го з кан­ди­да­тів у на­ро­дні де­пу­та­ти»? Остан­ній ва­рі­ант і справ­ді кра­щий. Хоч як фор­му­люй, все одно зно­ву об’єд­на­ти лю­дей, як і ко­лись, змо­гла ли­ше чер­га. Хтось, зви­чай­но, за­су­джує, ая б ско­ри­став­ся на­го­дою, — ко­ли ще весь Чер­ні­гів ра­зом збе­ре­ться! Аж ні­як не ра­ні­ше на­сту­пних пре­зи­дент­ських чи, не дай бо­же, до­стро­ко­вих пар­ла­мент­ських ви­бо­рів. І ось пря­мо в цій чер­зі, ого­ло­сив­ши її за­кон­ним пред­став­ни­цьким ор­га­ном мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, я й сфор­му­вав би ін­сти­ту­ти те­ри­то­рі­аль­ної гро­ма­ди. У біль­шо­ви­ків як бу­ло — «Вся вла­да Ра­дам!»? Ну то в нас бу­де: «Вся вла­да чер­гам!». І, що най­го­лов­ні­ше, утри­ма­н­ня та­ких ор­га­нів са­мов­ря­ду­ва­н­ня об­хо­ди­ти­ме­ться на­ба­га­то де­шев­ше, ніж ко­ли­шніх, — зов­сім тро­шки гре­чки, і чер­га, на від­мі­ну від на­шої Ра­ди, не роз­хо­ди­ти­ме­ться на­віть у пік се­зо­ну від­пу­сток. Ось ого­ло­си­ти б то­ва­ри­ше­ві Кор­ба­ну за це ко­ри­сне но­во­вве­де­н­ня по­дя­ку, ви­пи­са­ти спе­ці­аль­но за­сно­ва­ний на йо­го честь ор­ден Ген­на­дія Му­дро­го усіх сту­пе­нів і вста­но­ви­ти пам’ятник на ба­тьків­щи­ні ге­роя з хре­стом і пів­мі­ся­цем як знак рів­но­апо­столь­но­го слу­жі­н­ня іде­а­лам де­мо­кра­тії.

Не­до­брий гу­мор ви­хо­дить, чор­ні­ше ні­ку­ди. Так і по­стає пе­ред очи­ма чер­го­вий кі­но­ко­мікс про Бе­тме­на, в яко­му чер­го­вий ли­хо­дій з облич­чям Ген­на­дія Кор­ба­на пу­блі­чно спо­ку­шає ме­шкан­ців Го­те­ма, аби та­ким чи­ном зро­би­ти їх спів­у­ча­сни­ка­ми сво­го зло­чи­ну. Як у ко­мі­ксі, лег­ко бу­ло б по­ві­си­ти всіх со­бак на Кор­ба­на і «Укроп» Ко­ло­мой­сько­го... Але ж хі­ба во­ни го­лов­ні уча­сни­ки чер­ні­гів­сько­го фар­су? Го­лов­на ді­йо­ва осо­ба гре­ча­ної де­мо­кра­тії — це укра­їн­ський на­род, -та­кою ж мі­рою ки­я­ни, які не­о­дно­ра­зо­во зав­дя­ки гре­чці отри­му­ва- ли ме­ра Ле­о­ні­да Чер­но­ве­цько­го, чер­ні­гів­ці, у кра­щих на­ро­дних тра­ди­ці­ях бай­ду­жі до зу­бів да­ро­ва­но­го Кор­ба­на, ме­шкан­ці со­тень ін­ших міст та сіл, де пра­вить зла­ко­ва ро­сли­на, по­ява якої на на­ших зем­лях збі­гла­ся з ви­ни­кне­н­ням у схі­дних слов’ян пер­ших дер­жав. По­пит по­ро­джує про­по­зи­цію, і са­ме на укра­їн­цях ле­жить про­ви­на за те, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні у ста­ро­дав­ньо­му мі­сті на Де­сні.

Ки­їв­ські роз­да­чі гре­чки со­ром’язли­во хо­ва­ли­ся у ти­ші під’їздів і квар­тир. Ось і кон­вер­ти з грі­шми за про­да­ні го­ло­си Сер­гія Бе­ре­зен­ка не пла­ну­ва­ло­ся роз­да­ва­ти в пря­мо­му ефі­рі. То чо­му ж про­ду­кто­ві на­бо­ри від «Укропу» роз­да­ю­ться так, щоб про ко­жен з них ді­зна­ла­ся вся кра­ї­на, аби укра­їн­ці ма­ли мо­жли­вість вди­ви­ти­ся в облич­чя ко­жно­го, хто сто­їть у цій 10-го­дин­ній чер­зі? Хтось на­зве їх обра­зли­вим сло­вом «люм­пен», але от бі­да. На все май­же трьо­хсот­ти­ся­чне мі­сто не зна­йшло­ся си­ли, — чи пар­тії, чи гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції, де­ся­тка акти­ві­стів, які б ви­йшли і спро­бу­ва­ли зу­пи­ни­ти цих лю­дей. — Та­ке ось уми­ва­н­ня рук, яке ро­бить їх ли­ше бру­дні­ши­ми.

Те, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні в Чер­ні­го­ві, це по­сла­н­ня, яке обов’яз­ко­во має бу­ти по­чу­те в Ки­є­ві, у всій Укра­ї­ні. І адре­со­ва­но йо­го тим з нас, хто не ли­ше го­во­рить про ре­фор­ми, а й щось на­ма­га­є­ться зро­би­ти для то­го, щоб зла­ма­ти інер­цію, яка тя­гне на­шу кра­ї­ну у прір­ву май­же чверть сто­лі­т­тя: «Усе, що ви ро­би­те, не­ми­ну­че за­знає кра­ху, то­му що на­ро­до­ві по­трі­бні не ре­фор­ми. На­ро­до­ві по­трі­бні хліб і ви­до­ви­ща». Вла­да олі­гар­хів в Укра­ї­ні зав­жди три­ма­ла­ся на по­пу­лі­змі, і ось зно­ву, як на­тов­пи ві­ру­ю­чих до чу­до­твор­них мо­щів, укра­їн­ці по­пря­му­ва­ли до за­по­ві­тних го­дів­ниць. По­ки чер­ні­гів­ці «на­їда­ю­ться», в ре­шти Укра­ї­ни на­пе­ре­до­дні мі­сце­вих ви­бо­рів має про­ки­ну­ти­ся апе­тит.

Але от бі­да. Як і в будь-якій пі­ра­мі­ді, у ви­бор­чій корм отри­му­ють ли­ше пер­ші ща­слив­ці. На ре­шту ви­ста­чає ли­ше обі­ця­нок. Обі­ця­нок зни­же­н­ня та­ри­фів, обі­ця­нок під­ви­ще­н­ня зар­плат, обі­ця­нок за­бра­ти в ба­га­тих і роз­ді­ли­ти ві­ді­бра­не між бі­дни­ми. Утім, окрім со­ці­аль­них обі­ця­нок, з би­тою і ав­то­ма­том на ве­ли­ку до­ро­гу в нас ви­йшов ще й псев­до­ре­во­лю­цій­ний по­пу­лізм. У ко­жній ре­во­лю­ції є си­ли, яким так і не вда­є­ться по­вер­ну­ти­ся в рам­ки за­ко­ну на­віть пі­сля її пе­ре­мо­ги. Жо­дна ре­во­лю­ція не дає пе­ре­мож­цям все й одра­зу — во­на ли­ше шанс для роз­ви­тку, для ру­ху впе­ред, який за­без­пе­чу­є­ться що­ден­ною важ­кою пра­цею. Але є й ті, хто ви­йшов під ялин­ку на Май­дан, свя­то ві­ря­чи в Ді­да Мо­ро­за, який у кін­ці свя­та обов’яз­ко­во роз­дасть усім не­слу­хня­ним ді­тям по­да­рун­ки. Якщо по­да­рун­ків не­має, зна­чить, ре­во­лю­цію не за­кін­че­но і її по­трі­бно про­дов­жу­ва­ти хоч до не­скін­чен­но­сті. Так се­ре­дньо­ві­чні лі­ка­рі, по­мі­тив­ши, що при де­яких хво­ро­бах до­по­ма­га­ють кро­во­пу­ска­н­ня, по­ча­ли за­сто­со­ву­ва­ти їх як за­галь­ну па­на­цею, по­хо­вав­ши ни­ми на­віть біль­ше лю­дей, ніж хво­ро­би, від яких во­ни бу­ли по­кли­ка­ні їх ви­лі­ку­ва­ти.

У жов­тні на укра­їн­ців че­кає ве­ли­ке ви­про­бу­ва­н­ня — мі­сце­ві ви­бо­ри. І те, що нам сьо­го­дні де­мон­струє Чер­ні­гів, пе­ре­ко­нує, що укра­їн­ці аб­со­лю­тно до ньо­го не го­то­ві. Кри­хкі на­дії на те, що де­цен­тра­лі­за­ція на­дасть хоч яко­гось ім­пуль­су реформам зни­зу, на­ра­жа­ю­ться на пра­кти­чно ціл­ко­ви­ту від­су­тність не те що гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, а на­віть гро­ма­дян­ської са­мо­сві­до­мо­сті у ме­шкан­ців обла­сно­го цен­тру всьо­го ли­ше за пів­то­ри со­тні кі­ло­ме­трів від сто­ли­ці. Що вже ка­за­ти про всю Укра­ї­ну. Ре­фор­ми мо­жуть від­бу­ти­ся сю­ди ли­ше зго­ри, та й то за умо­ви, що вда­сться десь зна­йти ще 26 гу­бер­на­то­рів Са­а­ка­шві­лі. Одне ли­ше дає нам на­дію на до­брий ре­зуль­тат. Лег­кий хліб по­лі­ти­чно­го по­пу­лі­зму при­ва­бив ду­же ба­га­тьох шу­ка­чів дар­мо­вої на­жи­ви. Їх жа­ді­бність і егоїзм за­ва­жа­ють їм об’єд­на­ти­ся, але во­ни вже впев­не­ні у сво­їй не­ми­ну­чій пе­ре­мо­зі, во­ни від­кри­то ки­да­ють ру­ка­ви­чку в облич­чя мо­ло­дій укра­їн­ській де­мо­кра­тії. А за їхньою спи­ною в чер­зі сто­їть мов­ча­зна і ві­чно го­ло­дна біль­шість, яка не усві­дом­лює, що при­чи­на їхніх бід у них же са­мих.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.