Iз істо­рії «хво­ро­би»:

«ку­чмізм» та укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Оле­ксандр Тка­чен­ко на зу­стрі­чі з Лі­тньою шко­лою жур­на­лі­сти­ки «Дня» («Про кри­ву те­ле­цін­но­стей», «День» №№125126 від 17-18 ли­пня ц.р.) із об’єктив­них при­чин май­же не тор­кав­ся де­яких ви­мі­рів но­ві­тньої істо­рії те­ле­ба­че­н­ня Укра­ї­ни, пов’яза­них із по­лі­ти­кою. Адже в йо­го ни­ні­шній іпо­ста­сі ге­не­раль­но­го ди­ре­кто­ра «1+1 media» де­я­кі ре­чі до­во­ди­ться за­ли­ша­ти, як то ка­жуть, «за ка­дром». От тіль­ки кар­ти­на роз­ви­тку те­ле­ба­че­н­ня за остан­ні чверть сто­лі­т­тя ви­хо­дить не­пов­ною.

Пер­ший етап по­до­ла­н­ня ра­дян­щи­ни по­чав­ся ще за СРСР, в остан­ні ро­ки йо­го існу­ва­н­ня, ко­ли на УТ-1 з’яви­ли­ся про­гра­ми пря­мо­го ефі­ру, де бра­ли участь не ком­пар­тій­ні про­па­ган­ди­сти, а на­у­ков­ці, лі­те­ра­то­ри, не­дав­ні ди­си­ден­ти, пред­став­ни­ки ді­а­спо­ри. Це бу­ло від­кри­т­тя — нор­маль­ні, іде­о­ло­гі­чно не за­шо­ре­ні лю­ди, які про­сто си­ді­ли й роз - мов­ля­ли про ці­ка­ві ре­чі! Ясна річ, як на сьо­го­дні, ар­хі­те­кто­ні­ка цих про­грам бу­ла ду­же на­їв­на та не­ди­на­мі­чна. Але лю­ди в них бра­ли участь ці­ка­ві, й це то­ді бу­ло го­лов­ним.

А роз­по­ча­ли но­ва­ції дис­ку­сії в пря­мо­му ефі­рі се­кре­та­ря ЦК КПУ з іде­о­ло­гії Ле­о­ні­да Крав­чу­ка та про­фе­со­ра фі­ло­со­фії Ми­ро­сла­ва По­по­ви­ча, якщо не по­ми­ля­ю­ся, на­ве­сні 1989 ро­ку про ці­лі та ме­то­ди ді­яль­но­сті ство­рю­ва­но­го то­ді На­ро­дно­го Ру­ху Укра­ї­ни «за со­ці­а­лі­сти­чну пе­ре­бу­до­ву» (ця при­став­ка не­вдов­зі за­ко­но­мір­но від­па­ла, а Рух став мо­гу­тнім фа­кто­ром по­лі­ти­ки).

На­сту­пний етап змін на укра­їн­сько­му те­ле­ба­чен­ні — пер­ші ро­ки не­за­ле­жно­сті. Так, на УТ-1 був офі­ці­оз, але ж і про­гра­ми пря­мо­го ефі­ру збе­рі­га­ли­ся. А на УТ-3 (був і та­кий ка­нал) з’яв­ля­ли­ся екс­пе­ри­мен­таль­ні роз­ва­жаль­ні про­гра­ми, теж ду­же на­їв­ні, але то­ді це ви­гля­да­ло як від­кри­т­тя но­вих обрі­їв. Бу­ли й «Новини УНІАР» на те­ле­ка­на­лі ЮТАР, бу­ла й транс­ля­ція «Єв­ро­ньюз» (уже не пам’ятаю, де са­ме), був й ІСТV — пер­ший те­ле­ка­нал, де пі­шли в ефір за­хі­дні се­рі­а­ли, філь­ми, роз­ва­жаль­ні про­гра­ми та муль­ти­ки укра­їн­ською мо­вою. При­чо­му гарною укра­їн­ською. Ну, й «Ми­ко­ли­на по­го­да» на до­да­чу...

Пам’ятаю, як ро­сій­сько­мов­ні ді­ти в на­шо­му дво­рі, обго­во­рю­ю­чи се­рі­а­ли про транс­фор­ме­рів чи пе­ре­по­від­а­ю­чи чер­го­ві ко­лін­ця ге­ні­аль­но, як на ме­не, ду­бльо­ва­но­го на цьо­му ка­на­лі се­рі­а­лу «Альф», пе­ре­хо­ди­ли на укра­їн­ську.

І са­ме то­ді з’яви­ли­ся пер­ші укра­їн­ські се­рі­а­ли, ще дер­жав­но­го ви­ро­бни­цтва. Кіль­ка­се­рій­на екра­ні­за­ція «Са­ду Ге­тси­ман­сько­го» Ба­гря­но­го — і про­дов­же­н­ня (про­те вже одно­се­рій­не) цьо­го філь­му під на­звою «Ти­гро­ло­ви». Укра­їн­сько-поль­ський «Аква­рі­ум» — екра­ні­за­ція ро­ма­ну Ві­кто­ра Су­во­ро­ва.

Не ви­пад­ко­во, ма­буть, Ма­твій Га­но­поль­ський, який 1994 ро­ку при­їхав до Ки­є­ва з Мо­скви, на­пи­сав то­ді — ко­ли вми­ка­єш те­ле­ві­зор, то ро­зу­мі­єш, що Укра­ї­на — це зов­сім ін­ша дер­жа­ва. Зві­сно, пе­ре­біль­шу­ва­ти до­ся­гне­н­ня то­го ча­су не ви­па­дає, але все ж курс був узя­то пра­виль­ний.

Ну, а по­тім при­йшов Ку­чма. І ко­штів на дер­жав­не ви­ро­бни­цтво філь­мів не ста­ло. А біз - не­сме­нів ні­хто не за­охо­чу­вав спон­со­ру­ва­ти ві­тчи­зня­ні філь­ми, як це ро­би­ло­ся в Ро­сії. То­му-то «Ти­гро­ло­ви» й ви­йшли 1995 ро­ку в одній се­рії. І то­му фільм «Стра­че­ні сві­тан­ки», ви­со­ко оці­не­ний та­ким екс­пер­том, як ав­тор «Дня» про­фе­сор Бо­рис Соколов, теж був одно­се­рій­ним.

Ство­рю­вав­ся в ті ро­ки ще один ду­же своє­рі­дний се­рі­ал — «Та­рас Шев­чен­ко. Заповіт». Йо­го жанр — на­вчаль­но-ху­до­жньо­про­сві­тни­цький. Пер­ші три се­рії се­рі­а­лу ви­йшли 1992 ро­ку. Ще три се­рії — 1994 ро­ку. Ще чо­ти­ри се­рії (ко­жна у двох ча­сти- нах) — зі скри­пом 1997 ро­ку. А за­вер­ше­н­ня цей — за за­ду­мом, 12-се­рій­ний фільм — так і не на­був. Що, до ре­чі, зайвий раз ха­ра­кте­ри­зує не тіль­ки пер­со­ну Ле­о­ні­да Ку­чми й ро­ки ку­чмі­зму, а й час прав­лі­н­ня «най­більш укра­їн­сько­го пре­зи­ден­та» Ві­кто­ра Ющен­ка та йо­го са­мо­го...

Ще до при шес тя Куч ми роз по ча ла ся під го тов ча ро бо та до зйо­мок се­рі­а­лу «Ро­ксо­ла­на», який здо був не аби я кий успіх у ши ро ко го ко ла гля да чів. Са мі зйом ки по ча ли ся 1995 ро ку; пер ші два се зо ни се рі а лу бу ли по ка за ні в дру гій по ло ви ні 1990- х, а зйом ки за вер шаль ної ча­сти­ни тя­гли­ся аж до 2003 ро­ку, ко­ли бу­ло за­вер­ше­но (мо­жна ска за ти — до му че но) тре тій се - зон се рі а лу, впер ше по ка за ний по ук ра їнсь ко му те ле ба чен ню аж 2006 ро ку, пі сля чо го за пис із ук ра ї но мов ним озву чен ням за­гад­ко­во щез...

Іна­кше ка­жу­чи, ку­чмізм за­па­ну­вав і на те­ле­ба­чен­ні.

Йо­го го­лов­ні «до­ся­гне­н­ня» — вбив­ство но­во­на­ро­дже­но­го ви­ро­бни­цтва укра­їн­ських те­ле­се­рі­а­лів, лі­кві­да­ція пря­мих ефі­рів (то­кшоу, якщо хтось пам’ятає, йшли в за­пи­су й під­да­ва­ли­ся не­ща­дній по­лі­ти­чній цен­зу­рі) та ни­ще­н­ня не­за­ле­жних те­ле­ка­на­лів. Ку­чмізм так по­бу­ду­вав по­лі­ти­ку в ца­ри­ні мас-ме­діа, що не­за­ле­жні те­ле­ка­на­ли ста­ли вла­сні­стю олі­гар­хів або «ля­гли» під кла­но­ві гру­пи, а зга­да­ний ка­нал ІСТV вза­га­лі став «сі­мей­ним», й одра­зу пі­сля пе­ре­хо­ду в но­ві ру­ки — май­же то­таль­но ру­си­фі­ко­ва­ним. Най­гір­шим тут ста­ла ру­си­фі­ка­ція ді­тей — укра­ї­но­мов­ні муль­тфіль­ми зни­кли з те­ле­е­кра­нів...

На за­гал, ку­чмізм на де­ся­ти­лі­т­тя зу­пи­нив роз­ви­ток укра­їн­сько­го те­ле­ба­че­н­ня, а в ба­га­тьох мо­мен­тах від­ки­нув йо­го в ім­пер­сько-ра­дян­ське ми­ну­ле.

Утім, тре­ба від­да­ти на­ле­жне «плю­сам», які пред­став­ляв Тка­чен­ко, — во­ни на­при­кін­ці 1990х — на по­ча­тку 2000-х да­ва­ли за­хі­дні се­рі­а­ли та філь­ми в пе­ре­кла­ді (і хо­ро­шо­му!) укра­їн­ською. Ска­жі­мо, «Хо­ро­бре сер­це» і «Па­трі­от» в укра­ї­но­мов­но­му ва­рі­ан­ті «зву­чать» зов­сім не так, як у ро­сій­сько­мов­но­му, — шо­тланд­ці й аме­ри­кан­ці спри­йма­ю­ться як по­бра­ти­ми укра­їн­ців у бо­роть­бі за на­ціо­наль­ну не­за­ле­жність, про­ти де­спо­ти­чно­го по­не­во­ле­н­ня ін­ши­ми...

А по­тім увесь те­ле­про­стір за­по­ло­ни­ли ро­сій­ські філь­ми й се­рі­а­ли, а на до­да­чу — про­ду­кти «спіль­но­го ви­ро­бни­цтва», які всі ра­зом ствер­джу­ва­ли «рус­ский мир». Мов­ляв, Укра­ї­на та Ро­сія — це те ж са­ме, «ка­кая ра­зни­ца»? Укра­їн­ські акто­ри, сю­же­ти, сце­на­ри­сти, «спіль­не ви­ро­бни­цтво» — а дія все одно роз­го­ра­є­ться в «рус­ской глу­бин­ке»... Ска­жі­мо, в пи­то­мо ро­сій­ській куль­ту­рі не­має фе­но­ме­ну відьми, це єв­ро­пей­ське (й укра­їн­ське) яви­ще, — але з лег­кої ру­ки сце­на­ри­стів із Укра­ї­ни в «спіль­них» філь­мах і се­рі­а­лах з’яви­ло­ся й про­дов­жує з’яв­ля­ти­ся чи­ма­ло відьом...

По­ча­ток цьо­му, втім, бу­ло по­кла­де­но теж «плю­са­ми» — се­рі­ал «День на­ро­дже­н­ня бур­жуя». Я ви­пад­ко­во по­ди­вив­ся тіль­ки одну се­рію і за­пам’ятав про­їзд го­лов­но­го ге­роя на ав­то від ме­тро «Ар­се­наль­на» на По­діл, де йо­го спи­нив да­ї­шник чо­гось із ро­сій­ськи­ми ем­бле­ма­ми... Дія роз­гор­та­є­ться в Ки­є­ві, але, оче­ви­дно, щоб не шо­ку­ва­ти ро­сій­сько­го гля­да­ча три­зу­ба­ми й си­ньо-жов­ти­ми на­шив­ка­ми, й при­че­пи­ли ці ем­бле­ми... А пер­ші се­зо­ни та­кож «спіль­но­го» се­рі­а­лу «Смерть шпи­о­нам», які ви­йшли вже за прав­лі­н­ня Ющен­ка? І Він­нич­чи­на, й По­ліс­ся, й Сло­бо­жан­щи­на — «рус­ская зем­ля», де тіль­ки по­оди­но­кі пер­со­на­жі роз­мов­ля­ють ка­лі­че­ною укра­їн­ською...

Я тор­кнув­ся тіль­ки де­яких те­ле­сю­же­тів ми­ну­лої чвер­ті сто­лі­т­тя. По­вто­рю ще раз: ку­чмізм за­галь­му­вав роз­ви­ток укра­їн­сько­го те­ле­ба­че­н­ня на де­ся­ти­лі­т­тя, а по де­яких по­зи­ці­ях від­ки­нув йо­го на­зад. І це сьо­го­дні слід пам’ята­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.