«Так ува­жно й зо­се­ре­дже­но, як там, ме­не ще не слу­ха­ли ні­де»

Га­ли­на КРУК — про свій до­свід по­їзд­ки на схід і те­ра­пев­ти­чну фун­кцію куль­ту­ри

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Оле­ся ЯРЕМ­ЧУК, «День»

«Ж ін­ка на ім’ я На­дія » , «Сни­ться ме­ні бом­бо­схо­ви­ще», «Хе­пі-енд у цій­не остан­ній­вій ні» — у по­е­зії Га­ли­ни Крук ду­же тон­кою лі­ні­єю про­хо­дить те­ма вій­ни. Ав­тор­ка чо­ти­рьох по­е­ти­чних збі­рок, за осві­тою фі­ло­лог-ме­ді­є­віст, пе­ре­кла­да­чка з поль­ської, бі­ло­ру­ської та ро­сій­ської мов ка­же, що її зав­жди на­сто­ро­жу­ва­ло на­ше не­до­оці­ню­ва­н­ня ми­ру. Бу­ду­чи ди­ти­ною, Га­ли­на Крук ба­га­то роз­пи­ту­ва­ла свою ба­бу­сю про те, яким бу­ло зви­чай­не люд­ське жи­т­тя під час вій­ни. На жаль, те­пер ба­га­то ре­чей ста­ли зро­зумі­ли­ми. Ко­ли в Укра­ї­ні по­ча­ла­ся вій­на, по­е­те­са в мі­ру мо­жли­во­стей до­лу­ча­ла­ся до пле­те­н­ня ма­ску­валь­них сі­ток, чи­тань-яр­мар­ків для зби­ра­н­ня ко­штів для по­ра­не­них чи вій­сько­вих, до зби­ра­н­ня ре­чей­для сі­мейу­ча­сни­ків АТО. Але зго­дом, роз­по­від­ає Га­ли­на Крук, ви­ни­кло ба­жа­н­ня по­ба­чи­ти, як все ви­гля­дає зблизь­ка, як жи­вуть і чо­го по­тре­бу­ють хло­пці на пе­ре­до­вій. Тож на сло­ва Мар’яни Кі­я­нов­ської та про­по­зи­цію во­лон­те­рів із хар­ків­сько­го осе­ред­ку «До­бро­чи­нець», ко­трі по­стій­но їздять на фронт, зро­би­ти ми­сте­цьку по­їзд­ку на схід — зре­а­гу­ва­ла по­зи­тив­но. Мар’яна Кі­я­нов­ська і Га­ли­на Крук спіль­но про­ве­ли по­над де­сять ви­сту­пів у ше­сти рі­зних ба­таль­йо­нах вздовж лі­нії фрон­ту: Слов’янськ, Глі­ци­нів­ка, Кар­лів­ка, Пі­ски, Во­дя­не, Кра­сно­го­рів­ка, Мар’їн­ка, Ур­зуф. Крім кни­жок, про­ду­ктів та ін­шої про­ві­зії, пи­сьмен­ни­ці ве­зли на схід де­що біль­ше — по­е­зію, яка, ка­жуть, спри­йма­ла­ся не як текст, а як енер­гія, як мо­ли­тва. Біль­ше про екс­тре­маль­ний­до­свід, який­змі­нює лю­ди­ну, кри­хкість люд­сько­го жи­т­тя і жах вій­ни, що при­зви­ча­ює до смер­ті, — у роз­мо­ві з Га­ли­ною Крук.

— Ска­жи, чи пі­сля по­їзд­ки на фронт змі­ни­ло­ся твоє сприйня­т­тя вій­ни? Зре­штою, Львів так да­ле­ко від лі­нії фрон­ту, чо­му в те­бе з’яви­ла­ся по­тре­ба по­їха­ти ту­ди?

— Я зро­зумі­ла, на­скіль­ки по­трі­бна до­по­мо­га во­лон­те­рів, лю­дей, які мо­жуть фі­нан­со­во або якось іна­кше до­лу­чи­тись до ці­єї не­об­хі­дної спра­ви. Бо мо­жна зверх­ньо го­во­ри­ти про те, що це му­сить ро­би­ти дер­жа­ва, що я вже і так пла­чу по­да­тки, та ко­ли ба­чиш лю­дей, які ре­аль­но жи­вуть там у блін­да­жах у чи­сто­му по­лі і в яких не­має мо­жли­во­сті до­мог­ти­ся чо­гось від дер­жа­ви, якщо якісь дер­жав­ні ме­ха­ні­зми не фун­кціо­ну­ють, то зро­зумі­ло, що за­ли­ша­ти цих лю­дей­на­при­зво­ля­ще — про­сто без­від­по­від­аль­но, не по-люд­ськи.

— По­тре­ба при­су­тно­сті куль­ту­ри на схо­ді є оче­ви­дною вже ба­га­то ро­ків. Мо­жли­во, як­би ми усві­до­ми­ли це ра­ні­ше, не бу­ло б та­ких тра­гі­чних на­слід­ків. Але те­пер, ко­ли ти їдеш на схід з куль­тур­ною мі­сі­єю, не­сеш якісь ідеї та умо­на­строї, чи не на­ра­жа­є­шся на пев­ний спро­тив, чи, нав­па­ки, від­бу­ва­є­ться діа­лог?

— Ця по­їзд­ка на схід фа­кти­чно ста­ла для ме­не про­дов­же­н­ням: я йра­ні­ше бу­ва­ла з ви­сту­па­ми в До­не­цьку, Ар­те­мів­ську, Лу­ган­ську та в Кри­му. Але при­су­тність укра­їн­ської куль­ту­ри бу­ла там рад­ше ви­ня­тком, аніж пра­ви­лом. Бра­ку­ва­ло си­стем­ної пла­но­мір­ної ува­ги укра­їн­ських ін­сти­ту­цій, укра­їн­ська куль­тур­на по­лі­ти­ка не ду­же за­лу­ча­ла ці ре­гіо­ни, не за­хи­ща­ла там укра­їн­ської складової, при­найм­ні як дер­жав­ної, не га­ран­ту­ва­ла при­найм­ні па­ри­те­тно­сті укра­їн­ської куль­ту­ри. По­пит ре­аль­но є, про­сто не бу­ло зви­чки чи ба­жа­н­ня роз­по­всю­джу­ва­ти укра­їн­ську книж­ку.

Зви­чай­но, не хо­чу уза­галь­ню­ва­ти, бо всю­ди лю­ди до­во­лі рі­зні. Але йра­ні­ше ме­не вра­жа­ло, на­скіль­ки ба­га­то там лю­дей, які ще з ча­сів «сов­ка» зви­кли до то­го, що все то­бі дає дер­жа­ва — ро­бо­ту, са­на­то­рій-про­фі­ла­кто­рій, піль­ги то­що. Та­ких лю­дейі в нас ба­га­то, але там за­над­то па­сив­на біль­ша ча­сти­на су­спіль­ства. Лю­ди не ро­зу­мі­ють і не ві­рять, що щось від них за­ле­жить. Не­що­дав­но з одним паном по­хи­ло­го ві­ку із мі­сте­чка на лі­нії фрон­ту тра­пи­ла­ся в по­їзді та­ка роз­мо­ва: «При­йшли опол­чєн­ци, ви­да­ли всім зброю, ска­за­ли, що тре­ба бу­де стрі­ля­ти. — І вам ви­да­ли? — Ме­ні не хо­ті­ли, бо я за­ста­рий. — А як­би ви­да­ли, то ви б стрі­ля­ли по укра­їн­ських вій­сько­вих? — То­ді до­ве­ло­ся б, раз ска­за­ли...» Си­ту­а­ція, яка там ви­ни­кла, є на­слід­ком, з одно­гу бо­ку, бра­ку укра­їн­ської ува­ги, а з ін­шо­го — ці­єї сов­ко­вої гро­ма­дян­ської па­сив­но­сті, якою так під­сту­пно ско­ри­ста­ла­ся Ро­сія.

Май­же всю­ди хло­пці жа­лі­ли­ся, що в при­фрон­то­вій­зо­ні на­за­гал на­се­ле­н­ня не є про­укра­їн­ським. Про­укра­їн­ські лю­ди із цих те­ре­нів ча­сто ви­їжджа­ють, бо на­ле­жать до най­біль­шої гру­пи ри­зи­ку. За­ли­ши­ли­ся ті, хто об’єктив­но не в змо­зі ви­їха­ти — че­рез ле­жа­чих ро­ди­чів, на­при­клад. Чи­ма­ло лю­дей­не ви­яв­ля­ють сво­їх сим­па­тійіз по­чу­т­тя без­пе­ки або їм все одно. Чи­ма­ло йтих, у ко­го ча­сти­на ро­ди­ни по той­бік — во­ю­ють на бо­ці бо­йо­ви­ків, ма­ють про­ро­сій­ську по­зи­цію. Вся ця при­кор­дон­на вза­є­мо­дія, еко­но­мі­чні та люд­ські зв’яз­ки, які існу­ва­ли три­ва­лий­час у цьо­му ре­гіо­ні, ні­ку­ди не зни­кли. Ме­ні ду­же шко­да на­ших сол­да­тів, які від­чу­ва­ють цей­мо­мент ізо­льо­ва­но­сті. Ти май­же не мо­жеш роз­сла­би­ти­ся, ти йдеш у ма­га­зин і не зна­єш, чи хто-не­будь по­руч не має в ки­ше­ні зброї, чи він не ви­стре­лить по то­бі. Роз­по­від­а­ли, як один із вій­сько­вих по­ча­сту­вав ди­ти­ну цу­кер­кою, ма­ля бі­жить до ма­ми і хва­ли­ться: «Ма­ма, а дя­дєнь­ка фа­шист мнє кон­фє­тку дал!».

— То як сприйня­ли ва­ші ви­сту­пи на фронті?

— Ко­ли я їха­ла ту­ди, то усві­дом­лю­ва­ла, що ви­сту­па­ти­му пе­ред лю­дьми, яким, від­вер­то ка­жу­чи, зов­сім не до по­е­зії те­пер, для біль­шо­сті з них по­е­зія існу­ва­ла ли­ше в не над­то по­пу­ляр­но­му фор­ма­ті шкіль­ної про­гра­ми. Але я зде­біль­шо­го пи­шу про жи­т­тя, про ті си­ту- ації, які тра­пля­ю­ться в ко­жно­го з нас, я ро­зу­мію по­е­зію шир­ше. Чи зро­зу­мі­ють ме­не лю­ди з-по­за по­е­ти­чно­го се­ре­до­ви­ща — це бу­ло для ме­не своє­рі­дною си­ту­а­ці­єю ви­про­бу­ва­н­ня. Ме­ні зав­жди хо­ті­ло­ся зна­йти та­ку по­е­ти­чну мо­ву, яка зро­зумі­ла всім, а не ли­ше обра­ним та есте­ти­чно під­ко­ва­ним. Бо якщо у тво­їй­по­е­зії є якийсь глиб­ший смисл, аніж про­сто скла­да­н­ня слів, то він не зни­кає за­ле­жно від си­ту­а­ції чи пу­блі­ки. Мо­жу ска­за­ти, що так ува­жно йзо­се­ре­дже­но, як там, ме­не ні­де не слу­ха­ли, з та­кою до­ві­рою і ба­жа­н­ням зро­зу­мі­ти.

— Чи в те­бе за­раз з’яв­ля­є­ться якась вну­трі­шня по­тре­ба пи­са­ти про вій­ну?

— Вла­сне, я ка­те­го­ри­чно вва­жаю, що не­має сен­су есте­ти­зу­ва­ти чи оспі­ву­ва­ти вій­ну, на­ди­ха­ти на вій­ну, спе­ку­лю­ва­ти на цій­те­мі. Най­кра­ще, як­би її вза­га­лі не бу­ло, та ко­ли вже це ста­ло­ся, то ми­сте­цтво по­кли­ка­не про­ти­сто­я­ти її руй­нів­ній дії на лю­ди­ну. Вій­на — це зав- жди тра­ге­дія, ве­ли­ка ка­та­стро­фа в гу­ма­ні­тар­но­му пла­ні. Зав­жди є жер­тви, яких не ви­прав­да­ти жо­дною іде­єю, які по­тре­бу­ють пам’яті йжа­лю. Я хо­чу всти­гну­ти за­фі­ксу­ва­ти те, що ду­же швид­ко за­бу­ва­є­ться, від­да­ти ша­ну тим, ко­го вже не­має по­руч, роз­по­ві­сти про тих, хто нас за­хи­щає.

— Ба­га­то хто за­раз від­чу­ває цю па­ра­лель­ну дво­їсту ре­аль­ність. З одно­го бо­ку, вся кра­ї­на за­ді­я­на у вій­ну, всі спів­пе­ре­жи­ва­ють і на­ма­га­ю­ться ро­би­ти все, що мо­жуть. Але во­дно­час, ска­жі­мо, в то­му ж Льво­ві, де ми за­раз роз­мов­ля­є­мо, три­ває жи­т­тя, аб­со­лю­тно не схо­же на ре­аль­ність на схо­ді. Як зна­йти якийсь зв’язок, щоб лю­ди, які по­вер­та­ю­ться зі схо­ду, не по­чу­ва­ли се­бе на­стіль­ки за­ли­ше­ни­ми? Щоб не бу­ло цьо­го роз­ри­ву?

— У Льво­ві ду­же ба­га­то лю­дей­на­ма­га­ю­ться якось до­по­мог­ти: ор­га­ні­зо­ву­ють бла­го­дій­ні акції, від­ві­ду­ють по­ра- не­них у го­спі­та­лях. Є лю­ди, які на­ма­га­ю­ться аб­стра­гу­ва­ти­ся від по­дій, зна­йти якийсь по­зи­тив на про­ти­ва­гу вій­ні. Але най­біль­ше ме­не дратують лю­ди, з яки­ми теж до­во­ди­ться сти­ка­ти­ся та які на­го­ло­шу­ють на то­му, що во­ни па­ци­фі­сти і що вій­ну тре­ба про­сто при­пи­ни­ти, не во­ю­ва­ти, не від­стрі­лю­ва­ти­ся, так, ні­би мо­жна про­і­гно­ру­ва­ти вій­ну, уяви­ти, що її не­має — і її «не бу­де». Я теж за мир, біль­шість мо­їх дру­зів із тих, хто за­раз на пе­ре­до­вій, — теж не го­ту­ва­ли се­бе все жи­т­тя до то­го, що до­ве­де­ться во­ю­ва­ти. Але оте на­їв­не уяв­ле­н­ня, що шля­хом від­мо­ви від за­хи­сту мо­жна при­пи­ни­ти вій­ну, що ко­ли не за­хи­ща­ти на­шу те­ри­то­рію, то во­рог не про­су­ва­ти­ме­ться вглиб кра­ї­ни, з уст ін­те­ле­кту­а­лів зву­чить якось не­влад. Наш зви­чний­спо­сіб жи­т­тя, в яко­му ми ні­би існу­є­мо як твор­чі осо­би­сто­сті або як лю­ди, як «анар­хі­сти», «па­ци­фі­сти», ще якісь «-істи», — над­зви­чай­но кри­хкий.

— Вій­на руй­нує пси­хі­ку лю­ди­ни, а за­раз ми ма­є­мо чи­ма­ло лю­дей із до­сві­дом­вій­ни, смер­ті по­бра­ти­мів, кон­ту­зії чи тяж­ко­го по­ра­не­н­ня. Як їм­жи­ти з цим­да­лі, як да­ва­ти со­бі ра­ду з цим­но­вим­до­сві­дом ? Чи до­во­ди­ло­ся то­бі спіл­ку­ва­ти­ся з та­ки­ми лю­дьми?

— Одним із най­тяж­чих до­сві­дів ще до по­їзд­ки для ме­не бу­ло спіл­ку­ва­н­ня з важ­ко­по­ра­не­ни­ми сол­да­та­ми у вій­сько­во­му го­спі­та­лі. Справ­ді, до­сить гні­тю­чим — бо єди­не, чим я мо­жу їм до­по­мог­ти — це ви­слу­ха­ти йпо­го­во­ри­ти. І ця роз­мо­ва та­ка важ­ка, ні­би сту­па­єш мін­ним по­лем — щоб не трав­му­ва­ти, не за­че­пи­ти яки­хось ду­же бо­лю­чих мо­мен­тів, а за­че­пив­ши — зна­йти для них пра­виль­ні сло­ва. З цим би ма­ли пра­цю­ва­ти про­фе­сій­ні пси­хо­ло­ги. Але пси­хо­ло­ги ча­сто са­мі не зна­ють, як во­но там на вій­ні, а не ма­ю­чи до­сві­ду вій­ни — скла­дно ко­гось пов­ні­стю зро­зу­мі­ти.

Най­біль­ший бар’єр у спіл­ку­ван­ні — це бар’єр до­сві­ду. Біль­шість лю­дей, які по­бу­ва­ли на вій­ні, про­сто не вмі­ють чи не хо­чуть ді­ли­ти­ся цим трав­ма­ти­чним до­сві­дом із чле­на­ми сво­єї ро­ди­ни, близь­ки­ми, зна­йо­ми­ми. Є лю­ди менш ада­птив­ні, я не ка­жу вже про до­свід по­ло­ну, смер­ті дру­зів. То­му осо­бли­во ва­жли­вою є для ме­не за­раз те­ра­пев­ти­чна фун­кція ми­сте­цтва, фун­кція «про­го­во­рю­ва­н­ня не­про­го­во­рю­ва­но­го» і в та­кий спо­сіб ди­стан­ці­ю­ва­н­ня се­бе від пе­ре­жи­то­го. Є біль, який­тре­ба з кимсь роз­ді­ли­ти, а не но­си­ти в со­бі. Ми­сте­цтво мо­же до­по­мог­ти лю­ди­ні «пе­ре­тра­ви­ти» цей­до­свід, ви­сло­ви­ти йо­го, пе­ре­тво­ри­ти йо­го з ін­ди­ві­ду­аль­но­го на спіль­ний.

— Яко­го до­сві­ду ти са­ма на­бу­ла від пе­ре­бу­ва­н­ня та­мі від спіл­ку­ва­н­ня з вій­сько­ви­ми? Що те­бе вра­зи­ло най­біль­ше?

— На­справ­ді мо­їм осо­би­стим від­кри­т­тям пі­сля по­їзд­ки вздовж лі­нії фрон­ту ви­яви­лось усві­дом­ле­н­ня, що ми в мир­но­му жит­ті ду­же хи­бно со­бі уяв­ля­є­мо, що від­бу­ва­є­ться там. Ми ви­хо­ди­мо із до­сві­ду про­чи­та­но­го на­ми про по­пе­ре­дні вій­ни, із яки­хось та­ких сте­ре­о­ти­пних уяв­лень про те, що пе­ре­жи­ває лю­ди­на на вій­ні, як ви­гля­дає лі­нія фрон­ту то­що. Ні­хто там не хо­дить в ата­ку, як опи­са­но в книж­ках про Дру­гу сві­то­ву; ко­ли стрі­ля­єш із ку­ле­ме­та, від­стань до во­ро­га за­зви­чай­та­ка, що ти не ба­чиш йо­го облич­чя і не зна­єш, чи по­ці­лив, що звук від по­стрі­лу снай­пе­ра схо­жий на по­кла­цу­ва­н­ня паль­ця­ми над ву­хом, і якщо ти йо­го чу­єш, вва­жай, що то­бі по­ща­сти­ло, бо ку­ля не влу­чи­ла. Вій­на — це ко­ли те­бе мо­жуть уби­ти, на­віть якщо ти не зро­бив ні­ко­му ні­чо­го по­га­но­го, вій­на — це ко­ли ко­ман­дир не знає, як від­да­ти ма­те­рі ті­ло сол­да­та, ко­трий­по­тра­пив до во­ро­гів, і чиє ті­ло вда­ло­ся ви­тор­гу­ва­ти че­рез чо­ти­ри дні спе­ки, і те­пер йо­го не мо­жна роз­пі­зна­ти без екс­пер­ти­зи. Вій­на — це ко­ли ти їдеш на пов­ній швид­ко­сті із зо­ни об­стрі­лу, до­ки твій­то­ва­риш сті­кає по то­бі кров’ю, але ти не мо­жеш ві­ді­рва­ти рук від кер­ма, бо то­ді не бу­де шан­сів для всіх ін­ших, ко­го ти ве­зеш... Вій­на — це ко­ли мо­ло­чну фер­му не­по­да­лік не об­стрі­лю­ють во­ро­ги, бо во­ни теж бе­руть звід­ти мо­ло­ко. Зре­штою, вій­на — це ко­ли в сіль­ськи­йма­га­зин­чик хо­дять по чер­зі і на­ші, і бо­йо­ви­ки, бо ін­ших ма­га­зи­нів по­ряд не­ма. Вій­на — це ко­ли не зна­єш, як від­рі­зни­ти сво­їх від чу­жих, до­ки во­ни не по­чи­на­ють у те­бе стрі­ля­ти...

А ще ме­не вра­зи­ло, на­скіль­ки лю­ди в си­ту­а­ції вій­ни по­чи­на­ють ці­ну­ва­ти мир­ний­по­бут. І на­ші ви­сту­пи з по­е­зі­єю та спів­ом бар­да із Хмельницького Іго­ря Бі­ло­го спри­йма­лись як факти мир­но­го жи­т­тя, як слу­шна на­го­да хоч не­на­дов­го ві­дво­лі­кти­ся і за­бу­ти про вій­ну. І всю­ди нас ува­жно слу­ха­ли, ча­сом слу­ха­ли так, ні­би по­е­зія йшла не че­рез сло­ва, а че­рез емо­ції, як енер­ге­ти­чний­по­тік, як мо­ли­тва. Шко­да ли­ше, що не всю­ди бу­ла мо­жли­вість по­спіл­ку­ва­ти­ся з вій­сько­ви­ми біль­ше, бо ду­же хо­ті­ло­ся по­чу­ти і їх. Про­те май­же всю­ди нас хо­ті­ли чим-не­будь по­ча­сту­ва­ти — обі­дом, пе­че­ни­ми на во­гні ко­ро­па­ми з мі­сце­во­го став­ка, да­ру­ва­ли кві­ти. Це ті атри­бу­ти мир­но­го жи­т­тя, за які во­ни там три­ма­ю­ться, цін­но­сті, які во­ни за­хи­ща­ють. І якщо ми мо­же­мо їм у цьо­му до­по­мог­ти, то вар­то до­по­ма­га­ти хто чим мо­же. Не десь і ко­лись, а тут і те­пер.

ФО­ТО НА­ДА­НЕ АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.