По­вер­не­н­ня «зло­го нім­ця»

Як ні­ме­цька Єв­ро­па пе­ре­мо­гла Єв­ро­пей­ську Ні­меч­чи­ну

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії -

Під час дов­гої но­чі пе­ре­го­во­рів що­до си­ту­а­ції в Гре­ції, з 12 на 13 ли­пня, щось, що має фун­да­мен­таль­не зна­че­н­ня для Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, трі­сну­ло. Від­то­ді єв­ро­пей­ці жи­вуть у змі­не­но­му ЄС.

Що змі­ни­ло­ся то­го ве­чо­ра — це та Ні­меч­чи­на, яку єв­ро­пей­ці зна­ли з кін­ця Дру­гої сві­то­вої вій­ни. На по­верх­ні пе­ре­го­во­ри бу­ли про за­по­бі­га­н­ня ви­хо­ду Гре­ції з єв­ро­зо­ни (так зва­но­го Grexit) і тяж­кі наслідки для Гре­ції й ва­лю­тно­го со­ю­зу. На більш гли­бо­ко­му рів­ні, втім, ішло­ся про ту роль, яку ві­ді­грає у Єв­ро­пі її най­більш гу­сто­на­се­ле­на й еко­но­мі­чно по­ту­жна кра­ї­на.

Від­ро­дже­н­ня Ні­меч­чи­ни пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни і її від­нов­ле­н­ня сві­то­вої до­ві­ри (з куль­мі­на­ці­єю в зго­ді ні­ме­цько­му возз’єд­нан­ню чо­ти­ри з по­ло­ви­ною де­ся­ти­лі­т­тя по то­му) бу­ло по­бу­до­ва­но на мі­цних за­са­дах вну­трі­шньої і зов­ні­шньої по­лі­ти­ки. На ві­тчи­зня­но­му рів­ні швид­ко з’яви­ла­ся ста­біль­на де­мо­кра­тія, за­сно­ва­на на вер­хо­вен­стві пра­ва. Еко­но­мі­чний успіх со­ці­аль­ної дер­жа­ви Ні­меч­чи­ни став мо­де­л­лю для Єв­ро­пи. А го­тов­ність нім­ців без бро­ні ви­зна­ва­ти зло­чи­ни на­ци­стів стій­ко ви­ро­сти­ла гли­бо­ко вко­рі­не­ний ске­пти­цизм що­до всіх вій­сько­вих пи­тань.

У пла­ні зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Ні­меч­чи­на по­бу­ду­ва­ла до­ві­ру, до­лу­чив­шись до за­хі­дної ін­те­гра­ції і єв­ро­пе­ї­за­ції. Дер­жа­ва в цен­трі Єв­ро­пи біль­ше не ста­не за­гро­зою для кон­ти­нен­ту або се­бе. Та­ким чи­ном, ме­та за­хі­дних со­ю­зни­ків пі­сля 1945-го — на від­мі­ну від їх ці­лей пі­сля Пер­шої сві­то­вої вій­ни — бу­ла не ізо­лю­ва­ти Ні­меч­чи­ну й осла­би­ти її еко­но­мі­чно, а за­хи­ща­ти її у вій­сько­во­му пла­ні і мі­цно вве­сти її в за­хі­дну по­лі­ти­ку. Справ­ді, при­ми­ре­н­ня Ні­меч­чи­ни з її за­кля­тим во­ро­гом, Фран­ці­єю, за­ли­ша­є­ться осно­вою сьо­го­дні­шньо­го Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, спри­я­ю­чи вклю­чен­ню Ні­меч­чи­ни до єди­но­го єв­ро­пей­сько­го рин­ку з ме­тою мо­жли­во­го по­лі­ти­чно­го об’єд­на­н­ня Єв­ро­пи.

Але в сьо­го­дні­шній Ні­меч­чи­ні та­кі ідеї вва­жа­ю­ться без­на­дій­но «єв­ро­ро­ман­ти­чни­ми», адже їх час ми­нув. Від­ни­ні у спра­вах, які сто­су­ю­ться Єв­ро­пи, Ні­меч­чи­на пе­ре­д­усім пе­ре­слі­ду­ва­ти­ме свої на­ціо­наль­ні ін­те­ре­си, як і всі ін­ші кра­ї­ни.

Але та­ке ми­сле­н­ня ба­зу­є­ться на по­мил­ко­вій пе­ред­умо­ві. Шлях, яким Ні­меч­чи­на по­вин­на йти у XXI сто­літ­ті, — до «єв­ро­пей­ської Ні­меч­чи­ни» або «ні­ме­цької Єв­ро­пи» — був фун­да­мен­таль­ним, істо­ри­чним пи­та­н­ням у са­мо­му цен­трі зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Ні­меч­чи­ни упро­довж двох сто­літь. Від­по­відь зна­йшла­ся в ту дов­гу ніч у Брюс­се­лі: Ні­ме­цька Єв­ро­па ви­гра­ла у Єв­ро­пей­ської Ні­меч­чи­ни.

Це бу­ло до­ле­но­сне рі­ше­н­ня як для Ні­меч­чи­ни, так і для Єв­ро­пи. Пи­та­є­ться, чи зна­ли кан­цлер Ні­меч­чи­ни Ан­ге­ла Мер­кель і мі­ністр фі­нан­сів Вольф­ганг Шой­бле, що во­ни ро­би­ли?

Не мо­жна ігно­ру­ва­ти, як ро­бить ба­га­то нім­ців, ту за­пе­клу кри­ти­ку в бік Ні­меч­чи­ни та її про­від­них грав­ців, яка ви­бу­хну­ла пі­сля ди­кта­ту для Гре­ції. Зві­сно, там бу­ла як без­глу­зда про­па­ган­да про че­твер­тий рейх, так і пу­сто­го­ло­ві по­си­ла­н­ня на фю­ре­ра. Але за сво­єю су­т­тю кри­ти­ка фор­му­лює про­ни­кли­ве усві­дом­ле­н­ня то­го, що Ні­меч­чи­на пор­ва­ла з усі­єю сво­єю пі­сля­во­єн­ною єв­ро­пей­ською по­лі­ти­кою.

Упер­ше за свою не­дав­ню істо­рію Ні­меч­чи­на не хо­че біль­ше зв’язу­ва­ти­ся з Єв­ро­пою, а нав­па­ки — мен­ше. Ні­меч­чи­на в ніч 12- 13 ли­пня ого­ло­си­ла про її ба­жа­н­ня пе­ре­тво­ри­ти єв­ро­зо­ну з єв­ро­пей­сько­го про­е­кту на сфе­ру впли­ву. Мер­кель бу­ла зму­ше­на ви­би­ра­ти між Шой­бле і Фран­ці­єю (та Іта­лі­єю).

Пи­та­н­ня бу­ло прин­ци­по­ве: мі­ністр фі­нан­сів Ні­меч­чи­ни хо­тів зму­си­ти чле­на єв­ро­зо­ни пі­ти «до­бро­віль­но», чи­ня­чи ма­со­ва­ний тиск. Гре­ція мо­гла або ви­йти (у пов­но­му об­ся­зі ро­зу­мі­ю­чи ка­та­стро­фі­чні наслідки для кра­ї­ни і для Єв­ро­пи), або прийня­ти про­гра­му, яка ефе­ктив­но ро­бить її єв­ро­пей­ським про­те­кто­ра­том, без будь-якої на­дії на по­лі­пше­н­ня еко­но­мі­чної си­ту­а­ції. Гре­цію те­пер на­ма­га­ю­ться ви­лі­ку­ва­ти шля­хом подаль­шої жорс­ткої еко­но­мії, яка не спра­цьо­ву­ва­ла у ми­ну­ло­му і яку при­зна­ча­ли ви­клю­чно для вну­трі­шньо­по­лі­ти­чних по­треб Ні­меч­чи­ни.

Але цей ве­ли­че­зний кон­флікт із Фран­ці­єю й Іта­лі­єю (дру­гою і тре­тьою за ве­ли­чи­ною еко­но­мі­ка­ми єв­ро­зо­ни) не за­кін­че­но, то­му що для Шой­бле ви­хід Гре­ції з єв­ро­зо­ни за­ли­ша­є­ться одним із ви­бо­рів для ви­рі­ше­н­ня си­ту­а­ції. Ствер­джу­ю­чи, що спи­са­н­ня бор­гів ли­ше «ле­галь­но» мо­жли­ве за ме­жа­ми єв­ро­зо­ни, він хо­че пе­ре­тво­ри­ти про­бле­му на ва­жіль для за­без­пе­че­н­ня «до­бро­віль­но­го» ви­хо­ду Гре­ції.

По­зи­ція Шой­бле під­кре­сли­ла за­са­дни­че пи­та­н­ня від­но­син між Пів­ден­ною і Пів­ні­чною Єв­ро­пою, адже йо­го під­хід за­гро­жує роз­тя­гну­ти єв­ро­зо­ну до ме­жі. Ві­ра в те, що єв­ро мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти для до­ся­гне­н­ня еко­но­мі­чно­го «пе­ре­ви­хо­ва­н­ня» в Пів­ден­ній Єв­ро­пі, бу­де не­без­пе­чною по­мил­кою... і не ли­ше в Гре­ції. Фран­цу­зи й іта­лій­ці вже зна­ють, що та­кий по­гляд ста­вить під за­гро­зу весь єв­ро­пей­ський про­ект, який бу­ло по­бу­до­ва­но на за­са­дах рі­зно­ма­ні­тно­сті і со­лі­дар­но­сті.

Ні­меч­чи­ні вда­лось отри­ма­ти ве­ли­че­зну ко­ристь від єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції — як еко­но­мі­чну, так і по­лі­ти­чну. Вар­то ли­ше по­рів­ня­ти істо­рію Ні­меч­чи­ни в пер­шій і дру­гій по­ло­ви­ні ХХ сто­лі­т­тя. Об’єд­на­н­ня Ні­меч­чи­ни в XIX сто­літ­ті Бі­смар­ком від­бу­ло­ся в час най­ви­що­го роз­ви­тку єв­ро­пей­сько­го на­ціо­на­лі­зму. На­слі­ду­ю­чи ні­ме­цьке ми­сле­н­ня, вла­да ста­ла не­ро­зрив­но пов’яза­ною з на­ціо­на­лі­змом і мі­лі­та­ри­змом. У ре­зуль­та­ті, на від­мі­ну від Фран­ції, Ве­ли­ко­бри­та­нії або Спо­лу­че­них Шта­тів, які уза­ко­ни­ли їх зов­ні­шню по­лі­ти­ку в умо­вах «ци­ві­лі­за­тор­ської мі­сії», Ні­меч­чи­на усві­дом­лює свою вла­ду в пла­ні гру­бої вій­сько­вої си­ли.

Осно­ву дру­гої, єди­ної ні­ме­цької на­ціо­наль­ної дер­жа­ви 1989-го ста­но­ви­ла ні­ме­цька не­від­во­ро­тня за­хі­дна орі­єн­та­ція і єв­ро­пе­ї­за­ція. Єв­ро­пе­ї­за­ція ні­ме­цької по­лі­ти­ки за­пов­ню­ва­ла і, як і ра­ні­ше, за­пов­нює роз­рив у ци­ві­лі­за­ції, вті­ле­ний у ні­ме­цькій дер­жав­но­сті. Від­хи­ля­ти­ся або, що гір­ше, пов­ні­стю відкинути це ми­сле­н­ня бу­де ду­рі­стю ви­що­го по­ряд­ку. Са­ме то­му в Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі, «ви­ни­кло­му» на ра­нок 13 ли­пня, Ні­меч­чи­на і Єв­ро­па оби­дві ри­зи­ку­ють ба­га­то чо­го по­збу­ти­ся.

Йо­шка ФІ­ШЕР, екс-мі­ністр за­кор­дон­них справ Ні­меч­чи­ни (1998— 2005)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.