Ко­ли мир стає мрі­єю

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ві­та­лій АНДРОНІК, За­по­ріж­жя, фо­то ав­то­ра

Істо­рія ба­га­то­ді­тної ро­ди­ни Ци­га­нен­ків, яка зна­йшла при­ту­лок у За­по­ріж­жі, але мріє по­вер­ну­ти­ся до­до­му — на До­неч­чи­ну

не пе­ред­ба­чав. Аж до­ки На­та­лі не за­те­ле­фо­ну­ва­ли зна­йо­мі й не ска­за­ли, що по­вер­та­ти­ся в мі­сто ду­же ри­зи­ко­ва­но.

«Ко­ли ми ви­їжджа­ли в та­бір, у До­не­цьку тіль­ки по­ча­ли об­стрі­лю­ва­ти ае­ро­порт. То­ді я впер­ше від­чу­ла всю мо­то­ро­шність си­ту­а­ції, на­справ­ді бу­ло стра­шно, — роз­по­від­ає ма­ти. — Ми їха­ли по­їздом і не зна­ли, ви­їде­мо чи ні. Та й ді­ти то­ді бу­ли ду­же пе­ре­ля­ка­ні, бо впер­ше по­чу­ли зву­ки по­стрі­лів. Ко­ли на­став час по­вер­та­ти­ся до­до­му, нам ска­за­ли, що їха­ти за­раз не вар­то. Ли­ше то­ді я зро­зумі­ла, на­скіль­ки все сер­йо­зно і стра­шно. Я не зна­ла, як мо­жна не по­вер­ну­ти­ся до­до­му, ні­би й близь­ко, та все одно ту­ди зась».

Із рюк­за­ка­ми на пле­чах, з одним ли­ше лег­ким лі­тнім одя­гом, ді­ти й ба­тьки при­їха­ли на Дні­про­пе­тров­щи­ну, де зна­йшли при­ту­лок у Но­во­мо­сков­ській цер­кві. Зав­дя­ки чуй­ним ме­шкан­цям мі­ста ро­ди­на вла­шту­ва­ла­ся в чу­жо­му, але не­бай­ду­жо­му мі­сті.

«Лю­ди не тіль­ки в цер­кві, а й у всьо­му мі­сті ви­яви­ли­ся ду­же чуй­ни­ми. Я не очі­ку­ва­ла та­кої до­бро­зи­чли­во­сті. Нам да­ли не­об­хі­дні ре­чі, зі­бра­ли ді­тей до шко­ли. Пер­ший час усім нам бу­ло важ­ко зви­кну­ти до но­вих умов, від­мо­ви­ти­ся від до­мів­ки, де ти зна­єш, що там ком­форт і за­ти­шок», — зга­дує жін­ка.

ЗА­МІСТЬ МІ­СТА — РУ­Ї­НА

Пі­сля під­пи­са­н­ня пер­ших Мін­ських до­мов­ле­но­стей на­пру­же­ність у зо­ні АТО по­сла­би­ла­ся, і в жов­тні сім’я ви­рі­ши­ла по­вер­ну­ти­ся в Зу­грес. Те, на що пе­ре­тво­ри­ло­ся ко­лись без­тур­бо­тне мі­сте­чко пі­сля чи­слен­них об­стрі­лів, уже важ­ко бу­ло на­зва­ти мі­стом. На­пів­зруй­но­ва­ні бу­дин­ки, зни­ще­на шко­ла та ро­зби­ті сна­ря­да­ми до­ро­ги — все це не справ­ля­ло гні­тю­че вра­же­н­ня. По­при за­сму­че­н­ня від то­го, що до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти, сім’я за­ли­ши­ла­ся в Зу­гре­сі до зи­ми.

«За­мість мі­ста ми по­ба­чи­ли ру­ї­ну: в ба­га­то­по­вер­хів­ках да­хів не­має, ві­кна за­би­ті до­шка­ми та плів­кою, — зга­дує На­та­ля. — Шко­ла і те­хні­кум теж зруй­но­ва­ні. Мі­сто по­ро­сло бур’яна­ми, бо ні­ко­му до­гля­да­ти: всі хо­ва­ли­ся в укри­т­тях та під­ва­лах. Ду­же гні­тю­че ви­до­ви­ще. Жи­ти там мо­раль­но важ­ко».

Най­мен­шим ді­ткам, Аль­бі­ні та Ар­ту­ру не по­ща­сти­ло най­біль­ше — їм до­ве­ло­ся по­тра­пи­ти під об­стріл і жи­ти в під­ва­лі. Цей тра­гі­чний пе­рі­од за­ли­шив від­би­ток на пси­хі­ці ма­лю­ків: ді­ти по­га­но сплять і ля­ка­ю­ться гу­чних зву­ків.

«До на­шо­го мі­ста май­же весь час до­ли­на­ють зву­ки стрі­ля­ни­ни з кар’єрів, де від­бу­ва­ю­ться на­вча­н­ня, і з До­не­цька й Гор­лів­ки, — роз­ка­зує ба­бу­ся Лю­дми­ла Сте­па­нів­на. — Якось ми з Аль­бі­ною та Ар­ту­ром пі­шли на гой­дал­ку. І щой­но дів­чин­ка по­чу­ла стрі­ля­ни­ну, одра­зу схо­пи­ла­ся вті­ка­ти, ні ме­не, ні­ко­го не по­мі­ча­ла й не чу­ла. Я за нею, кри­чу їй услід, а во­на ме­ні: «Стрі­ля­ють!» — У па­ні­ці бі­жить, са­ма не знає ку­ди. Ар­тур за­ли­шив­ся бі­ля ме­не, а Аль­бі­на ні — вті­ка­ла що­ду­ху...»

Щоб ше­сти­рі­чну Аль­бі­ну не охо­плю­ва­ла па­ні­ка від зву­ків об­стрі­лів, На­та­ля за­спо­ко­ю­ва­ла дів­чин­ку, що то са­лю­ти. Пі­сля то­го як цій ма­ле­чі до­ве­ло­ся но­чу­ва­ти в під­ва­лі, во­на втра­ти­ла спо­кій. І хоч час іде, бі­до­ла­шним ді­ткам до­сі уви­жа­ю­ться тем­ні при­мі­ще­н­ня під­ва­лів.

«Ар­тур­чик но­ча­ми кри­чить, ми бе­ре­мо йо­го на ру­ки, за­спо­ко­ю­є­мо. У Зу­гре­сі лю­ди жи­вуть у під­ва­лах, а їм ви­ста­чи­ло одні­єї но­чі... А дня­ми Ар­тур­чик збу­ду­вав із «Лего» бу­ди­но­чок і запитує: «Ма­мо, вга­дай, де две­рі?» — Я шу­ка­ла­шу­ка­ла і не зна­йшла. За­пи­тую, де во­ни, а він: «Ось, звер­ху. Це під­вал, ба­чиш двер­ця­та, щоб ту­ди хва­ти­ся, ко­ли стрі­ля­ють...» На­чеб­то вже й рік ми­нув від­то­ді, як йо­му до­ве­ло­ся день пе­ре­бу­ти в під­ва­лі, про­те все одно це гли­бо­ко за­та­ї­ло­ся в йо­го ду­ші. Аль­бі­на ко­жно­го ве­чо­ра мо­ли­ться, щоб лю­ди не жи­ли в під­ва­лах, щоб не стрі­ля­ли», — із су­мом роз­по­від­ає На­та­ля.

Дов­го в Зу­гре­сі ро­ди­на не ви­три­ма­ла. За ти­ждень до Но­во­го ро­ку їх за­про­си­ли на три мі­ся­ці в За­кар­па­т­тя. Їха­ти зно­ву з до­мів­ки сім’я не хо­ті­ла, про­те від­су­тність за­ро­бі­тної пла­ти та по­стій­на три­во­га не за­ли­ша­ли ін­шо­го ви­бо­ру. То­ді ж во­ни за­бра­ли з со­бою і ба­бу­сю.

«Ми ду­же хо­ті­ли за­ли­ши­ти­ся до­ма: в одно­го си­на ско­ро мав бу­ти день на­ро­дже­н­ня, та й до но­во­рі­чних свят уже при­кра­си­ли ялин­ку та осе­лю — хо­ті­ло­ся свя­та в сі­мей­но­му ко­лі. Ко­ли ми вже ви­їха­ли, нам дру­зі роз­по­ві­ли, що жо­ден банк не пра­цю­вав, ма­га­зи­ни за­кри­ли­ся, зар­пла­ту так до­сі й не ви­пла­чу­ють», — ка­же На­та­ля.

Крім то­го, жін­ці до­ве­ло­ся по­ки­ну­ти улю­бле­ну ро­бо­ту. На­та­ля пра­цю­ва­ла ви­хо­ва­те­лем по­дов­же­но­го дня в Зу­гре­ській шко­лі, а Ро­ман — на ша­хті. За­раз зна­йти ро­бо­ту ду­же скла­дно.

«НАПРОШУВАТИСЯ НІ ДО КО­ГО НЕ ДО­ВЕ­ЛО­СЯ»

Ду­ма­ти, як жи­ти да­лі, сім’я по­ча­ла, ще ко­ли бу­ла в Закарпатті: те­ле­фо­ну­ва­ли зна­йо­мим, шу­ка­ли в ого­ло­ше­н­нях, де мо­жна ви­найня­ти бу­ди­нок. Зде­біль­шо­го лю­ди від­мов­ля­ли­ся зда­ва­ти квар­ти­ру ве­ли­кій сім’ї, про­те зна­йшли­ся ті, які на­да­ли жи­тло без­ко­штов­но.

« У За­по­ріж­жі нас ду­же до­бре прийня­ли, напрошуватися ні до ко­го не до­ве­ло­ся. Усім, чим мо­жуть, до­по­ма­га­ють нам і во­лон­те­ри, і цер­ква, та й пе­ре­сі­чні лю­ди. Ми за це ду­же вдя­чні», — ка­же Ро­ман.

Не­що­дав­но На­та­ля ра­зом зі стар­шим си­ном Іл­лею їзди­ли в Зу­грес за­бра­ти ре­чі. Щоб не че­ка­ти кіль­ка мі­ся­ців на пе­ре­пус­тку, взя­ли в мі­ськви­кон­ко­мі ре­ко­мен­да­цій­но­го ли­ста. Але на одно­му із блок­по­стів ви­ни­кли про­бле­ми — без пе­ре­пус­тки жін­ці із си­ном про­їха­ти да­лі не до­зво­ли­ли. По­вер­нув­шись до най­ближ­чо­го мі­ста, На­та­ля та Іл­ля пе­ре­но­чу­ва­ли у цер­кві, а зран­ку ви­ру­ши­ли в Ар­те­мівськ за пе­ре­пус­ткою. Ре­ко­мен­да­цій­ний лист зі­грав ве­ли­ку роль — за го­ди­ну ма­ти отри­ма­ла пе­ре­пус­тку і змо­гла ді­ста­ти­ся до­мів­ки і за­бра­ти не­об­хі­дні ре­чі.

«Ко­ли ми в’їжджа­ли до До­не­цької обла­сті, все бу­ло роз­бом­бле­но — за­прав­ки та бу­дин­ків май­же не­має. А в До­не­цьку ні­би й ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться — все чи­сто й гар­но. В Зу­гре­сі теж є ба­га­то зруй­но­ва­но­го, нас не­ча­сто бом­би­ли, але силь­но», — роз­по­вів Іл­ля.

По­вер­ну­ти­ся до За­по­ріж­жя ви­я­ви­ло­ся ще скла­дні­ше, бо блок­по­сти за­кри­ли, а ав­то­бу­сам за­бо­ро­ни­ли їзди­ти. Як роз­по­ві­ла На­та­ля, до­ве­ло­ся три дні хо­ди­ти на вок­зал ді­зна­ва­ти­ся, яка си­ту­а­ція з ав­то­бу­са­ми. Вре­шті-решт, не до­че­кав­шись, до­ки пу­стять ав­то­бу­си, На­та­ля та Іл­ля зав­дя­ки зна­йо­мим ді­ста­ли­ся до Ар­те­мів­ська, а звід­ти до За­по­ріж­жя.

За рік пе­ре­їздів із ре­гіо­ну в ре­гіон ді­ти змі­ни­ли чо­ти­ри шко­ли, що не мо­гло не по­зна­чи­ти­ся на їхній по­ве­дін­ці: во­ни ста­ли за­мкну­ти­ми й гір­ше вчи­ти­ся.

«Що­ра­зу ді­тям до­во­ди­ться вли­ва­ти­ся в но­вий ко­ле­ктив, зви­ка­ти. Від цьо­го по­гір­ши­ла­ся й їхня успі­шність у шко­лі. У ко­жній шко­лі свої ви­мо­ги: в одній пи­шуть умо­ви за­да­чі, в ін­шій — ні, там стіль­ки-то від­сту­па­ють ряд­ків, тут уже по-ін­шо­му. Ди­ти­ні важ­ко швид­ко при­сто­со­ву­ва­ти­ся до но­во­го», — го­во­рить На­та­ля.

Ді­ти спо­ді­ва­ю­ться по­вер­ну­тись до­до­му в Зу­грес, де за­ли­ши­ли­ся їхні улю­бле­ні ігра­шки і най­кра­щі дру­зі. Сім’я ре­гу­ляр­но від­ві­дує цер­кву та мо­ли­ться за мир і за лю­дей, ко­трі за­ли­ши­ли­ся в зо­ні АТО.

«Хо­че­ться ві­ри­ти в ди­во. Ме­ні весь час зда­є­ться, що за­раз все змі­ни­ться, що все на­ла­го­ди­ться. Хо­че­ться, щоб усе від­но­ви­ло­ся й бу­ло, як ра­ні­ше, щоб зно­ву був мир, щоб віль­но мо­жна бу­ло по­вер­ну­ти­ся до­до­му», — ка­же На­та­ля.

АЛЬ­БІ­НА РА­ЗОМ ІЗ АР­ТУ­РОМ ПО­ТРА­ПИ­ЛА ПІД ОБ­СТРІЛ ТА ЖИ­ЛА В ПІД­ВА­ЛІ. ЦЕЙ ТРА­ГІ­ЧНИЙ ПЕ­РІ­ОД ЗА­ЛИ­ШИВ ВІД­БИ­ТОК: ДІ­ТИ ПО­ГА­НО СПЛЯТЬ ТА ЛЯ­КА­Ю­ТЬСЯ ГУ­ЧНИХ ЗВУ­КІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.