Ти­ся­чо­лі­тня спад­щи­на... і май­бу­тнє

Укра­їн­ський на­род від­зна­чає День Во­ло­ди­ми­ра і Хрещення Ки­їв­ської Ру­сі-Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, Дми­тро КРИВЦУН «День»

Укра­ї­на від­зна­чає День Хрещення Ки­їв­ської Ру­сі-Укра­ї­ни та вша­но­вує пам’ять кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, ти­ся­чо­лі­т­тя з дня смер­ті яко­го ми­нає у цьо­му ро­ці, в умо­вах, ко­ли істо­рія про­хо­дить чер­го­вий оберт по сво­є­му ко­лу. Дій­сно, як і ти­ся­чу ро­ків то­му ми ма­є­мо і роз­брат в се­ре­ди­ні кра­ї­ни, і зу­хва­лу агре­сію то­го хто на­зи­ває се­бе «бра­том». Ба­га­то ра­зів пе­ре­пи­са­на пів­ні­чною ім­пе­рі­єю істо­рія з вир­ва­ни­ми сто­рін­ка­ми і шту­чно вмон­то­ва­ни­ми мі­фа­ми, ста­ла ін­стру­мен­том ви­ни­ще­н­ня на­шої на­ціо­наль­ної пам’яті. І са­ме цей ін­стру­мент в пер­спе­ктив­но­му пла­ні є най­більш руй­нів­ним, адже до­зво­ляє во­ро­гу ні­ве­лю­ва­ти на­шу іден­ти­чність, а от­же з суб’єкта істо­рії пе­ре­тво­ри­ти на об’єкт, епі­зод, ви­пад­ко­вість. Пом­пе­зні свя­тку­ва­н­ня ка­но­ні­за­ції кня­зя Во­ло­ди­ми­ра в Ро­сії (яко­го там на­ре­кли чо­мусь кня­зем «ро­сій­ським») — це ще одна спро­ба пе­ре­гор­ну­ти об’єктив­ну ре­аль­ність до го­ри но­га­ми. До­во­ди­ти в цьо­му пла­ні ро­сі­я­нам той факт, що Во­ло­ди­мир Мо­скву не хре­стив, а тим біль­ше роз­по­від­а­ти про фін­ські бо­ло­та на мі­сті су­ча­сної сто­ли­ці Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції, озна­чає вво­лі­ка­тись в без­плі­дні дис­пу­ти. Спо­ча­тку ми са­мі ма­є­мо гли­би­но ви­вчи­ти вла­сну істо­рію і по­збу­тись вла­сних про­бі­лів в усві­дом­лен­ні яка спад­щи­на ле­жить на на­ши­ми пле­чи­ма. Але збе­рег­ти цю на­шу спад­щи­ну за со­бою ми мо­же­мо ли­ше до­бре ви­вчив­ши уро­ки са­мо­го Во­ло­ди­ми­ра, який рі­зні пле­ме­на об’єд­нав в на­род і ствер­див дер­жав­ність сво­єї кра­ї­ни. Ви­ро­сти з кра­ї­ни в дер­жа­ву — це чи не най­го­лов­ні­ше зав­да­н­ня вже на­шо­го сьо­го­де­н­ня. А для цьо­го тре­ба роз­чи­ни­ти бо­льо­ві то­чки роз­бра­ту (Схід і За­хід, «бан­де­рів­ці» і «ва­ти­ни­ки», то­що); зна­йти спіль­ні зна­мен­ни­ки між укра­їн­ськи­ми цер­ква­ми, роз­бі­жно­сті між яки­ми но­сять біль­ше ор­га­ні­за­цій­ний ха­ра­ктер, ніж по су­ті; зро­би­ти все, щоб пе­ре­мог­ти трьох го­лов­них во­ро­гів, яких ви­зна­чив Юрій Ше­ве­льов ще в 1954 ро­ці: Мо­скву, ко­чу­бе­їв­щи­ну, про­він­ці­а­лізм.

У вів­то­рок у Во­ло­ди­мир­сько­му Со­бо­рі бу­ла про­ве­де­на лі­тур­гія на честь ці­єї по­дії, де був при­су­тній в то­му чи­слі і Пре­зи­дент Укра­ї­ни. Пі­сля лі­тур­гії під зли­вою від­бу­лась хо­да до Во­ло­ди­мир­ської гір­ки до пам’ятни­ка свя­то­му ки­їв­сько­му Кня­зю. Свя­ті­ший Па­трі­арх УПЦ КП Фі­ла­рет в сво­їй про­по­віді про­го­ло­сив: «Ро­сій­ська агре­сія на­вчає нас то­му, що пе­ре­мо­га мо­жли­ва ли­ше у єд­но­сті зу­силь, ко­ли сло­ва і спра­ви на­ди­ха­ю­ться жер­тов­ні­стю, лю­бов’ю до рі­дно­го краю і на­ро­ду. Ще одним до­ка­зом пе­ре­мо­ги прав­ди над лу­кав­ство і вла­до­люб­ством є при­клад свя­тих Бо­ри­са і Глі­ба. Пі­сля смер­ті ба­тька Свя­то­полк, який пе­ре­бу­вав у Ки­є­ві, зля­кав­ся, що бра­ти мо­жуть за­бра­ти у ньо­го вла­ду, хоч во­ни і не ма­ли та­ко­го на­мі­ру. Сам бу­ду­чи ли­це­мір­ним, жор­сто­ким і під­сту­пним, Свя­то­полк в цих ва­дах пі­до­зрю­вав і ін­ших. То­му щоб збе­рег­ти і утвер­ди­ти свою вла­ду Свя­то­полк по­слав на­йма­них вбивць, щоб во­ни вби­ли бра­тів йо­го. Про­лив­ши брат­ську не­вин­ну кров, ока­ян­ний Свя­то­полк на де­який час ні­би­то до­сяг сво­го. Але Бог пра­во­су­дний по­ка­рав зло­чин­ця... Ока­ян­ним Свя­то­пол­ка на­ре­кли лю­ди, а свя­тих му­че­ни­ків Бо­ри­са і Глі­ба, які за­ра­ди ви­ко­на­н­ня за­по­віді бра­тньої лю­бо­ві від­да­ли своє жи­т­тя, Бог, цер­ква і на­род про­сла­ви­ли і про­слав­ля­ють до ни­ні. На­жаль в наш час з’явив­ся но­вий Свя­то­полк ока­ян­ний. Він на­зи­ває нас сво­ї­ми бра­та­ми, але за­ра­ди збе­ре­же­н­ня вла­сно­го пре­сто­лу по­си­лає до нас на­йма­них вбивць, про­ли­ває не­вин­ну кров».

За день до то­го в по­не­ді­лок у Ки­є­ві пред­став­ни­ки МП і «опо­зи­цій­но­го бло­ку» з геор­гі­їв­ськи­ми стрі­чка­ми і порт­ре­та­ми Ми­ко­ли Дру­го­го так са­ме від­зна­ча­ли цю да­ту. І са­ме їхня тінь на цьо­му свя­ті на­тя­кає на не­без­пе­ку, яка існує не ли­ше зов­ні. До­сі три­ва­ють все­ре­ди­ні на­шої кра­ї­ни спе­ку­ля­ції що­до «роз­коль­ни­ків» Ки­їв­сько­го Па­трі­ар­ха­ту з на­тя­ка­ми на те, що Ки­їв — ро­сій­ське мі­сто. Все це ми вже про­хо­ди­ли і три­ста ро­ків, і сто­лі­т­тя то­му, і на­віть не­що­дав­но на схо­ді Укра­ї­ни і в Кри­му. Іко­ни з ли­ком Ми­ко­ли Дру­го­го, як і порт­ре­ти Ле­ні­на із Ста­лі­ним, вже ма­йо­рі­ли в Лу­ган­ську, До­не­цьку і Сім­фе­ро­по­лі. Де­яких з цих міст ці іко­ни з порт­ре­та­ми ста­ли про­ві­сни­ка­ми ве­ли­кої бі­ди.

Спад­щи­на Ки­їв­ської Ру­сі і без­по­се­ре­дньо за­слуг Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го є до­ка­зо­вою ба­зою для ви­рі­ше­н­ня спо­ру, який три­ває три­ста ро­ків — хто є зре­штою на­щад­ка­ми древ­ньої Ру­сі. Без­умов­но, Ро­сій­ська Ім­пе­рія, яка істо­ри­чно мі­мі­кру­ва­ла під рі­зни­ми на­зва­ми як-то «Со­юз» чи Фе­де­ра­ція, не мо­же за­яв­ля­ти про свою ве­лич в істо­ри­чній пер­спе­кти­ві без ото­то­жне­н­ня се­бе з Ки­є­вом. Са­краль­на «гол­ка», яка дає пра­во на­зи­ва­тись ти­ся­чо­лі­тньою Дер­жа­вою, ле­жить са­ме в сто­ли­ці Укра­ї­ни. Са­ме то­му три­ма­ти на­шу сто­ли­цю під сфе­рою сво­го впли­ву для Ро­сій­ської ім­пе­рії жит­тє­во ва­жли­во. По­ки цьо­го не від­бу­ло­ся, Мо­сква всі­ля­ко бу­де за­йма­тись екс­про­прі­а­ці­єю сим­во­лів Ки­їв­ської Ру­сі — на­ших кня­зів, на­шої ві­ри, на­шої мо­ви, на­шої куль­ту­ри. Все що не вда­сться вкра­сти, ім­пе­рія або зни­щить, або на­зве дру­го­ря­дним, ви­га­да­ним, не­і­сну­ю­чим (як-то бу­ло з мо­вою, яку де­хто з ро­сі­ян до­сі на­зи­ває «на­рє­чі­єм»).

Так ви­йшло, що у нас по­ве­лось іден­ти­фі­ку­ва­ти се­бе з до­бою Ко­зач­чи­ни, яка на­справ­ді бу­ла ли­ше істо­ри­чним ета­пом і аж ні­як не ви­то­ком. Са­ме хре­ще­ний в Хер­со­не­сі (тоб­то Кри- му) київський князь Во­ло­ди­мир, який об’єд­нав Русь в над­скла­дний пе­рі­од є до­ко­ром тим хто на­ма­га­є­ться пе­ре­кро­ї­ти на­шу істо­рію і зре­штою по­ста­ви­ти кра­пку на на­шій дер­жав­но­сті й по­зи­ціо­ну­ван­ні се­бе як окре­мо­го на­ро­ду. З ін­шо­го бо­ку він є до­ко­ром всім тим з нас хто й до­сі зна­йо­ми­ться з вла­сною істо­рі­єю ли­ше з грив­не­вих ку­пюр. Не­за­сво­є­ні на­ми уро­ки від­кри­ва­ють во­ро­гу шля­хи у наш тил, в на­шу ду­шу, в на­шу пам’ять.

Ми­ко­лай,

свя­ще­ник УПЦКП Жи­то­мир­ської обла­сті:

— Мо­сква так са­мо має пра­во від­зна­ча­ти ти­ся­чо­лі­т­тя від дня смер­ті Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, як і ми, але не має спе­ку­лю­ва­ти на цьо­му. Бу­ла ко­лись єди­на Русь, але хто цю Русь роз­ко­лов? Русь роз­ко­ло­ла Мо­ско­вія, а те­пер нас на­зи­ва­ють роз­коль­ни­ка­ми. Не вар­то Мо­скві бре­ха­ти, що Київський па­трі­ар­хат не має бла­го­да­ті. Там де лю­ди­на, там і бла­го­дать, адже лю­ди­на ство­ре­на по обра­зу Бо­жо­му. І ми, як укра­їн­ці, ма­є­мо пра­во на свою не­за­ле­жну від Мо­скви цер­кву.

Отець Ро­ман, Чер­ні­гів­ська єпар­хія УПЦКП:

— Пра­во­слав­на цер­ква ша­нує свя­тих в день їхньої смер­ті, бо са­ме день смер­ті є на­ро­дже­н­ням для жи­т­тя ві­чно­го. Цьо­го дня ми та­кож зга­ду­є­мо пам’ять Кня­зя Во­ло­ди­ми­ра як на­шо­го про­сві­ти­те­ля і на­шо­го хре­сти­те­ля. Що­до то­го на­скіль­ки Ро­сія має пра­во на цю істо­ри­чну і ду­хов­ну спад­щи­ну, то мо­жна ска­за­ти, що «ми від­по­від­аль­ні за тих ко­го при­ру­чи­ли». В свій час на­ші про­сві­ти­те­лі, на­ші та­кі свя­ті як Дми­тро Ро­стов­ський, Со­фро­ній Ір­кут­ський та ін­ші, про­сві­ща­ли лю­дей в ро­сій­ських мі­стах. Всі во­ни на­ро­ди­лись в Укра­ї­ні, за­кін­чи­ли Ки­є­во- Мо­ги­лян­ську Ака­де­мію. В Мо­ско­вії то­ді на­род був не та­кий осві­че­ний як у нас і са­ме ці лю­ди не­сли до них і зна­н­ня, і слово Бо­же. У нас бу­ли і шко­ли, і ака­де­мії. Жін­ки, ді­ти в Ки­їв­ській Ру­сі, а зго­дом в Укра­ї­ні, вмі­ли чи­та­ти, пи­са­ти і ба­га­то хто на­віть знав но­тну гра­мо­ту. Тре­ба ска­за­ти, що в Мо­ско­вії ця наука при­йма­лась важ­ко. Са­ме то­му я пе­ре­ко­на­ний, що істо­ри­чна спад­щи­на Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го є на­шою, укра­їн­ською. У Ро­сії, на­жаль, істо­рія вкра­де­на. Во­ни не ма­ють то­го фун­да­мен­ту, який ма­є­мо ми і то­му пра­гнуть цей фун­да­мент на­віть не по­зи­чи­ти, а вкра­сти. Див­но ще й те, що ма­ло хто з ро­сі­ян зна­ють, що за­снов­ник Мо­скви Юрій Дов­го­ру­кий по­хо­ва­ний в Ки­є­ві.

Ми­ко­ла КАРПЕНКО,

ди­я­кон Свя­то-Во­зне­сен­сько­го хра­му УПЦКП Сум­ської єпар­хії, істо­рик:

— Спра­ва в то­му, що «рус­ские ду­хов­ные скре­пы» вигадані ще за ча­сів Ка­те­ри­ни Дру­гої, як мі­фо­ло­гія, щоб із угро-фін­ських, та­тар­ських, ор­дин­ських пле­мен ство­ри­ти єди­ну на­цію, якої не існу­ва­ло. Ро­сій­ська мо­ва — це «еспе­ран­то» на ба­зі бол­гар­ської мо­ви і гре­цько­го ал­фа­ві­ту. Ця цер­ков­но-слов’ян­щи­на бу­ла нав’яза­на всім пле­ме­нам, які по­тра­пи­ли під вла­ду Санкт-Пе­тер­бур­га з 1721 ро­ку. Са­ме з цьо­го ро­ку Пе­тро Пер­ший за­явив, що їх кра­ї­на на­зи­ва­є­ться Ро­сі­єю, а не Мо­сков­ським Цар­ством. Та­ким чи­ном на цій мі­фо­ло­гії впро­довж 300 ро­ків ви­хо­ву­ва­лось ба­га­то по­ко­лінь. Ми пев­ною мі­рою теж є про­ду­ктом тої епо­хи. Ті хто хо­дять до цер­кви Мо­сков­сько­го Па­трі­ар­ха­ту є зде­біль­шо­го зом­бо­ва­ни­ми лю­дьми. Не­хай во­ни і да­лі руй­ну­ють свій «рус­ский мир» вла­сною агре­сі­єю і бре­хнею. Прав­да все одно за на­ми. Бу­де час, ко­ли на­ша цер­ква об’єд­на­є­ться з усі­ма кон­фе­сі­я­ми. Ро­ман КО­ЛЯ­ДА, жур­на­ліст, ди­я­кон УПЦКП:

— Ро­сія за­яв­ляє пра­ва на все, що по­па­ло і це зов­сім не озна­чає, що во­на на щось дій­сно має пра­ва. Будь яка ім­пер­ська куль­ту­ра (а ро­сій­ська куль­ту­ра є са­ме та­кою) при­вла­снює все, що ле­жить нав­ко­ло, осо­бли­во, якщо су­сі­дня те­ри­то­рія не до­кла­дає зу­силь, щоб цю куль­тур­ну спад­щи­ну за­хи­сти­ти. Існу­ють до­слі­дже­н­ня про те, що Во­ло­ди­мир на­ро­див­ся на те­ри­то­рії Укра­ї­ни. Але так са­ме існу­ють ро­сій­ські пре­тен­зії, що Во­ло­ди­мир є їхньою са­краль­ною фі­гу­рою. Во­ни на­ма­га­ю­ться на­ві­я­ти, що са­ме з Ки­їв­ської Ру­сі во­ни ве­дуть свій ро­до­від, хо­ча на­справ­ді їх ро­до­від ви­хо­дить з Зо­ло­тої Ор­ди. Це кла­си­чне при­вла­сне­н­ня, кла­си­чне змі­ще­н­ня акцен­тів і на­ма­га­н­ня під­ве­сти якусь іде­о­ло­гі­чну ба­зу під своє без­чин­ство і за­гар­бни­цтво. На­справ­ді Во­ло­ди­мир був чи не най­пер­шим хто з роз­рі­зне­них пла­нет зро­бив На­род. Він охре­стив цей на­род, дав за­кон, об’єд­нав в єди­не ці­ле з усі­ма на­слід­ка­ми.

Ві­ктор ЄЛЕНСЬКИЙ, на­ро­дний де­пу­тат, го­ло­ва під­ко­мі­те­ту з пи­тань дер­жав­ної по­лі­ти­ки у сфе­рі сво­бо­ди со­ві­сті та ре­лі­гій­них ор­га­ні­за­цій:

— Якщо го­во­ри­ти про зна­че­н­ня ці­єї по­дії, то во­но оче­ви­дне. Це був ци­ві­лі­за­цій­ний та цін­ні­сний ви­бір, то­му що, згі­дно з лі­то­пи­са­ми, Во­ло­ди­мир пі­сля хрещення мо­раль­но змі­нив­ся. Де­хто з істо­ри­ків не­без­під­став­но го­во­рять, що це бу­ло справ­жнє хри­сти­ян­ське пе­ре­ро­дже­н­ня. По-дру­ге, це був усві­дом­ле­ний ви­бір від раб­ства до ре­лі­гії сво­бо­ди, на ко­ристь най­більш роз­ви­ну­тої та про­гре­сив­ної ча­сти­ни сві­ту. Це та­кож геополітичний ви­бір на ко­ристь цен­тру то­ді­шньої ци­ві­лі­за­ції, який князь в той же час скрі­пив до­го­во­ра­ми з пе­ре­до­ви­ми кра­ї­на­ми то­ді­шньо­го сві­ту, Па­пою Рим­ським Силь­ве­стром та ди­на­сти­чним шлю­бом. Він за­клав під­ва­ли­ни на­шої дер­жав­но­сті, фі­нан­со­вої си­сте­ми, дер­жав­но­го управ­лі­н­ня, вій­сько­вої ор­га­ні­за­ції. На­віть йо­го кня­жий знак — це наш герб.

Сьо­го­дні ж в Ро­сії по­дії дов­ко­ла пи­тань істо­рії на­бу­ва­ють на­дрив­но­го ха­ра­кте­ру зі спро­ба­ми кон­стру­ю­ва­ти істо­рію в об­хід Ки­є­ва. Для цьо­го всі­ля­ко під­но­си­ться не­до­сто­вір­на ле­ген­да про «кор­сун­ське хрещення», Крим ого­ло­шу­є­ться са­краль­ною оди­ни­цею, «ко­ли­скою» і т.п. І це пра­гне­н­ня пе­ре­бра­ти на се­бе пер­во­род­ство ви­кли­кає ли­ше сар­казм та на­га­дує те, як ку­пці, які розба­га­ті­ли, ку­пу­ва­ли дво­рян­ські ти­ту­ли. Спро­ба по­бу­ду­ва­ти пам’ятни­ка Во­ло­ди­ми­ру в Мо­скві, ча­є­пи­т­тя з істо­ри­ка­ми — це те, що во­ни на­зи­ва­ють «по­лі­ти­кою пам’яті», а на­справ­ді є фаль­си­фі­ка­ці­єю істо­рії.

В бо­роть­бі за істо­рію ми ні­ко­ли не змо­же­мо пе­ре­мог­ти ро­сій­ську про­па­ган­ду її ж за­со­ба­ми — під­та­сов­ка­ми, ви­крив­ле­н­ням фа­ктів, стра­шен­ним на­дри­вом та ква­сною ура-па­трі­о­ти­чною де­ма­го­гі­єю. Ми мо­же­мо про­ти­ста­ви­ти істо­ри­чну прав­ду, подаль­ше на­ро­ще­н­ня істо­ри­чно­го зна­н­ня та тво­ре­н­ня гу­ма­ні­тар­но­го «гу­му­су», на яко­му ви­ро­стає справ­жній па­трі­о­тизм. Зу­си­л­ля в цьо­му на­пря­мі ні­ко­ли не бу­ва­ють до­ста­тні­ми — тре­ба ро­би­ти це біль­ше, глиб­ше та яскра­ві­ше. Але у нас є ці­ла ко­гор­та ці­ка­вих істо­ри­ків, де­я­кі з яких за­яв­ля­ють про від­су­тність у них «со­ці­аль­но­го тем­пе­ра­мен­ту», адже во­ни не мо­жуть ви­сту­па­ти «про­па­ган­ди­ста­ми». Але те, що во­ни ро­блять — це най­кра­ще по­ши­ре­н­ня сво­їх істо­ри­чних зна­хі­док, від­крит­тів та здо­бу­тків, яке є більш ефе­ктив­ним ніж ло­бо­ва про­па­ган­да.

Що ж до про­бле­ми укра­їн­ських «па­трі­ар­ха­тів» у да­но­му пи­тан­ні, то слід за­зна­чи­ти, що в се­ре­до­ви­щі Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту є та­кі угру­по­ва­н­ня, які всі­ля­ко ве­ри­фі­ку­ють остан­ньо­го ца­ря Ні­ко­лая ІІ і на­віть у во­єн­ний час го­во­рять про «не­ро­зрив­ний зв’язок» укра­їн­ців та ро­сі­ян. Але я ду­маю, їх стає де­да­лі мен­ше і за остан­ні 2 ро­ки від­бу­лось ве­ли­ке отве­ре­зі­н­ня і я не ду­маю, що ті, хто за­ли­ши­лись, прав­лять бал в УПЦ (МП). Але свя­щен­но­на­ча­л­лю ці­єї цер­кви не до­стає во­лі ви­рва­ти­ся з-під де­яких сте­ре­о­ти­пів, які нав’язу­ю­ться, не до­стає во­лі ска­за­ти «ні», ко­ли їх на­ма­га­ю­ться втя­гну­ти в опе­ра­ції на зов­ні­шній аре­ні. Крім то­го, на жаль, де­яка ча­сти­на УПЦ (МП) стає цен­тром тя­жі­н­ня для улам­ків «Пар­тії ре­гіо­нів», ко­му­ні­стів і ін­ших пред­став­ни­ків по­ді­бно­го по­лі­ти­чно­го спе­ктру.

Лю­дми­ла ФИ­ЛИ­ПО­ВИЧ,

за­ві­ду­вач від­ді­лу істо­рії ре­лі­гії та пра­кти­чно­го ре­лі­гі­є­знав­ства, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­сор Iн­сти­ту­ту фі­ло­со­фії ім. Г. С. Ско­во­ро­ди НАН Укра­ї­ни:

— Це ду­же ве­ли­ка по­дія, адже Ки­їв­ська Русь бу­ла вве­де­на в коло єв­ро­пей­ських, ци­ві­лі­зо­ва­них кра­їн, які прийня­ли хри­сти­ян­ство вже у дру­гій хви­лі. Це від­кри­ло пе­ред Рус­сю ве­ли­кі пер­спе­кти­ви — еко­но­мі­чні, по­лі­ти­чні, сто­сов­но ди­на­сти­чних шлю­бів, на­ла­го­ди­ло куль­тур­ні зв’яз­ки, адже на той час не­хри­сти­я­ни вва­жа­лись вар­ва­ра­ми та ди­ку­на­ми. Во­ло­ди­мир пра­виль­но оці­нив гео­по­лі­ти­чну си­ту­а­цію та прийняв єди­не пра­виль­не рі­ше­н­ня. Але він прийняв не пра­во­слав’я, а хри­сти­ян­ство в йо­го схі­дній ва­рі­а­ції, то­му ко­ли сьо­го­дні пра­во­слав­ні на­ма­га­ю­ться при­ва­ти­зу­ва­ти цю по­дію, то це не є пра­виль­ним. Це свя­то є спіль­ним для всіх хри­сти­ян Укра­ї­ни, які є ду­же рі­зни­ми.

Пі­сля цьо­го на­ша дер­жа­ва по­ча­ла свою хо­ду в за­галь­но­єв­ро­пей­ській істо- рії та по­ши­ри­ла вплив не ли­ше на те­ри­то­рії, які вхо­ди­ли до скла­ду «фе­де­ра­ції» Ки­їв­ської Ру­сі — Поль­щу, Ли­тву, Мол­до­ву та Ро­сію в яку від’їха­ли пер­ші єпис­ко­пи та бо­го­сло­ви пі­сля мон­голь­ської на­ва­ли. Фа­кти­чно, ки­їв­ська ка­фе­дра бу­ла пе­ре­не­се­на до ро­сій­сько­го мі­ста Во­ло­ди­ми­ра. Але хо­дять чу­тки, які під­твер­джу­ють пев­ні до­слі­дже­н­ня та до­ку­мен­ти, що Во­ло­ди­мир на­ро­див­ся в укра­їн­сько­му Во­ло­ди­ми­рі-Во­лин­сько­му.

Укра­ї­на ма­ла ду­же не­про­сту істо­рію, що нам від­да­є­ться ре­фре­ном сьо­го­дні, адже на свя­то Хрещення Ру­сі пре­тен­дує не тіль­ки Укра­ї­на, а зокре­ма й Ро­сія. Дня­ми у Мо­скві від­бу­ло­ся та­ке дій­ство, на яке па­трі­арх Кі­ріл за­про­сив пред­став­ни­ків всіх ав­то­ке­фаль­них пра­во­слав­них цер­ков, що ви­гля­да­ло див­но. Дов­гий час він їздив у Ки­їв, під­кре­слю­ю­чи, що на­ша сто­ли­ця є за­галь­ною ку­пі­л­лю для ро­сі­ян, укра­їн­ців та бі­ло­ру­сів. Але за­раз, ма­буть, він ви­рі­шив оста­то­чно від­рі­за­ти цю пу­по­ви­ну, адже не­що­дав­но Пу­тін за­явив, що пер­шою сто­ли­цею Ру­сі вза­га­лі бу­ла Ла­до­га. А в Ро­сії як ска­зав лі­дер, так во­но і бу­де. До то­го ж, якщо в ці «вбро­си» ще й вкла­дуть міль­йо­ни до­ла­рів, то мо­жна пе­ре­ко­на­ти, що Мо­сква — «мать го­ро­дов рус­ских». Але до цьо­го по­трі­бно ста­ви­ти­ся спо­кій­но та зва­же­но, не під­па­да­ти під про­па­ган­ду та не­на­у­ко­ві те­о­рії мо­сков­ської на­у­ки. Як би хто не крутив, не­мо­жли­во пе­ре­не­сти рі­чку По­чай­ну, в якій від­бу­ло­ся хрещення, на те­ри­то­рію Ро­сії. Че­рез це прав­да в будь-яко­му ра­зі тор­же­ству­ва­ти­ме.

До­бре, що всі укра­їн­ські цер­кви від­гу­кну­лись на це свя­то і до­ста­тньо уро­чи­сто свя­тку­ють йо­го в Ки­є­ві. У по­не­ді­лок Во­ло­ди­мир­ська гір­ка бу­ла у роз­по­ря­джен­ні УПЦ (МП) і на по­дії бу­ло до 20 тис. осіб, які при­їха­ли з рі­зних міст. У вів­то­рок про­дов­жи­лись уро­чи­сто­сті за уча­сті УПЦ (КП), УГКЦ та­кож від­ре­а­гу­ва­ли на цю по­дію. Опо­се­ред­ко­ва­но від­ре­а­гу­ва­ли про­те­стан­ти. І ми ма­є­мо пи­ша­ти­ся, що князь Во­ло­ди­мир — це на­ша лю­ди­на, наш зем­ляк, який мав «про­пи­ску» у Ки­є­ві — ми то­чно зна­є­мо, де бу­ли йо­го па­ла­ци, Де­ся­тин­на цер­ква і т.д. І те, що до­сі сто­їть Со­фія Ки­їв­ська, яка бу­ла за­кла­де­на са­ме ним — це та­кож істо­ри­чний факт. Тож, скіль­ки б пам’ятни­ків Во­ло­ди­ми­ру не по­ста­ви­ли в Ро­сії, він є ки­їв­ським кня­зем.

В бо­роть­бі із ро­сій­ською про­па­ган­дою та спро­ба­ми за­хо­пи­ти на­шу істо­рію мо­же бу­ти дві стра­те­гії. Пер­ша — кри­ти­чна, обо­рон­на, із го­строю ре­а­кці­єю на ін­фор­ма­цій­ні вбро­си Крем­ля. Дру­га — більш по­зи­тив­на, яку нам за­про­по­ну­вав пред­сто­я­тель УГКЦ: не­хай ро­сі­я­ни бу­ду­ють свій «рус­ский мир», а ми бу­ду­ва­ти­ме­мо свій укра­їн­ський. Ми ма­є­мо бу­ти сві­до­ми­ми то­го, що хрещення від­бу­лось у Ки­є­ві, і які б не бу­ли но­ві­тні те­о­рії, на­ша сто­ли­ця є ба­тьків­щи­ною хри­сти­ян­ства. Але якщо ми при­йма­є­мо ідею не­за­ле­жної на­ціо­наль­ної цер­кви, то нам тре­ба на­пру­жи­ти міз­ки, до­бре вчи­ти істо­рію, пам’ята­ти її та зна­ти про всі на­ші про­бле­ми. Але, на мою дум­ку, на­ши­ми май­да­на­ми ми сер­йо­зно під­ні­ма­є­мо лю­дей, зму­шу­є­мо їх ми­сли­ти, а май­бу­тнє — за ро­зум­ни­ми, осві­че­ни­ми та роз­ви­ну­ти­ми укра­їн­ця­ми, а не за «шар­ка­ю­чи­ми» лі­тні­ми лю­дьми, які но­ся­ться з іко­на­ми Ні­ко­лая ІІ та геор­гі­їв­ськи­ми стрі­чка­ми. Але по­трі­бно бо­ро­ти­ся за уми лю­дей та до­но­си­ти ці зна­н­ня до ши­ро­ких мас, а в цьо­му у нас є пев­не не­до­пра­цю­ва­н­ня. То­му із цим пи­та­н­ням тре­ба звер­та­ти­ся до Мі­ні­стра ін­фор­ма­цій­ної по­лі­ти­ки Юрія Сте­ця. Наш же Ін­сти­тут ро­бить до­ста­тньо, аби по­я­сню­ва­ти те, що від­бу­ва­є­ться в ре­лі­гій­ній сфе­рі.

Бог­дан ЯНО­ВИЧ,

на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Во­ло­ди­мир-Во­лин­сько­го істо­ри­чно­го му­зею іме­ні Оме­ля­на Двер­ни­цько­го:

— Во­ло­ди­мир Свя­то­сла­во­вич — одна з най­ав­то­ри­те­тні­ших фі­гур в істо­рії Укра­ї­ни. Цю осо­би­стість не мо­жна оці­ню­ва­ти одно­зна­чно, але те, що він був осо­би­сті­стю — це факт. Про­те не слід іде­а­лі­зу­ва­ти жо­дну істо­ри­чну по­стать, на­віть та­ко­го мас­шта­бу ( зга­дай­мо бі­блій­не : не со­тво­ри со­бі ку­ми­ра!). Князь Во­ло­ди­мир, як і будь-яка ін­ша лю­ди­на, мав свої і по­зи­ти­ви, і не­до­лі­ки. Так, дер­жа­во­тво­рець, за­про­ва­див на Ру­сі хри­сти­ян­ство. Але не зав­жди був зраз­ком мо­раль­но­сті (хо­ча, на­пев­но, при вла­ді іна­кше і не мо­жна — у всі ча­си її бра­ли си­лою і утри­му­ва­ли так са­мо).

Я ду­маю, що су­ча­сна мо­лодь по­вин­на по­чер­пну­ти з жит­тє­во­го до­сві­ду кня­зя де­кіль­ка ва­жли­вих уро­ків: по­пер­ше, впев­не­ність у со­бі і сво­їх си­лах, вмі­н­ня ста­ви­ти ме­ту у жит­ті і до­ся­га­ти її, які б пе­ре­шко­ди не тра­пля­ли­ся на жит­тє­во­му шля­ху (не за­бу­вай­мо, Во­ло­ди­мир був по­за­шлю­бним си­ном Свя­то­сла­ва, а в ті ча­си та­ке су­спіль­не ста­но­ви­ще не схва­лю­ва­ло­ся, про­те він до­вів всім і са­мо­му со­бі, що є вар­тим чо­гось, а це гі­дне по­ва­ги); по-дру­ге — турбота за свою дер­жа­ву і її на­род.

Для нас з ва­ми Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий — це зра­зок справ­жньо­го дер­жа­во­твор­ця. Ой як нам ни­ні не ви­ста­чає та­ко­го!! Чи до­ста­тньо про ньо­го го­во­рять ни­ні? Про Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го го­во­рять в шко­лах, ін­сти­ту­тах, му­зе­ях. А на за­гал, я вва­жаю, слід вза­га­лі зро­би­ти та­кий со­бі все­о­буч з істо­рії Укра­ї­ни, і не тіль­ки про кня­зя Во­ло­ди­ми­ра. Щоб у пре­сі, на те­ле­ба­чен­ні , на ра­діо, в ін­тер­не­ті лю­дям роз­по­від­а­ли прав­ди­ву істо­рію Ві­тчи­зни. До­бре, що га­зе­та «День» пра­цює в цьо­му на­прям­ку. Ни­ні Укра­ї­на пе­ре­жи­ває скла­дні ча­си: се­па­ра­ти­сти, під­три­му­ва­ні зов­ні­шні­ми си­ла­ми, на­ма­га­ю­ться зруй­ну­ва­ти дер­жав­ну ці­лі­сність. Во­ло­ди­мир Свя­то­сла­во­вич зу­мів за 35 ро­ків сво­го прав­лі­н­ня з’єд­на­ти в мо­гу­тню дер­жа­ву де­ся­ток роз­рі­зне­них пле­мен — ко­жне з яких ма­ло свої тра­ди­ції, ре­лі­гій­ні ві­ру­ва­н­ня, вла­ду, спо­сіб жи­т­тя, го­спо­дар­ство то­що. Без­пе­ре­чно він був ре­фор­ма­то­ром — впро­ва­дже­н­ня хри­сти­ян­ства, між ін­шим, спри­я­ло єд­но­сті дер­жа­ви: у язи­чни­цтві — по­лі­те­їзм — ко­жне плем’я ма­ло сво­го бо­га, у хри­сти­ян­стві — один Бог на не­бі і один пра­ви­тель (всяка вла­да від Бо­га) на зем­лі. Це й до­по­мо­гло йо­му зро­би­ти мо­гу­тню дер­жа­ву. На чо­лі ре­гіо­нів князь ста­вив сво­їх си­нів і на­бли­же­них лю­дей, але не для то­го, щоб ви­рі­шу­ва­ти якісь кор­по­ра­тив­ні ін­те­ре­си, а рад­ше, щоб кон­тро­лю­ва­ти вла­ду на мі­сцях. Я так ду­маю.

Він же за­про­ва­див і вла­сну мо­не­ту, тож дбав як про ду­хов­ні, куль­тур­ні ін­те­ре­си, так і про еко­но­мі­чну мо­гу­тність Ки­їв­ської Ру­сі. І хо­ча по йо­го смер­ті дер­жа­ву по­чи­на­ють роз­ді­ля­ти йо­го ж си­ни, що і ста­ло одні­єю з при­чин її роз­па­ду (на­ша одві­чна про­бле­ма: де два укра­їн­ці — там три геть­ма­ни...), все ж в істо­рії Укра­ї­ни він за­ли­ши­ться одним з кра­щих дер­жа­во­твор­ців.

Чи від­чу­ва­є­мо це ни­ні? Пев­ні по­ту­ги є. Але всім нам — від Пре­зи­ден­та і до шко­ля­ра слід за­тя­ми­ти со­бі — Укра­ї­на на­ша рі­дна зем­ля і , щоб во­на ста­ла кві­ту­чою тре­ба ба­га­то і че­сно пра­цю­ва­ти. І не ста­ви­ти осо­би­сті ви­го­ди над дер­жав­ни­ми ін­те­ре­са­ми.

Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий до­по­ма­гав вдо­вам, ка­лі­кам, ну­жден­ним, вла­што­ву­вав на кня­жо­му дво­рі учти, за­ймав­ся бла­го­дій­ні­стю (а скіль­ки в нас ни­ні ну­жден­них гро­ма­дян — як се­ред ци­віль­них, так і се­ред жертв АТО... як при­кро, що ці лю­ди ки­ну­ті на при­зво­ля­ще і ви­жи­ва­ють ли­ше зав­дя­ки не­бай­ду­жо­сті во­лон­те­рів).

«По ді­лах Ва­ших пі­зна­ють Вас», — вчить Бі­блія. Тож тво­рі­мо до­брі ді­ла, щоб бу­ти гі­дни­ми про­дов­жу­ва­ча­ми спра­ви на­шо­го ве­ли­ко­го дер­жа­во­твор­ця.

ФО­ТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

ФО­ТО БО­РИ­СА КОРПУСЕНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.