Рік під ку­ля­ми і со­тні вря­то­ва­них жит­тів

З та­ким «ба­га­жем» по­вер­нув­ся із АТО Оле­ксандр Карпенко з по­зив­ним «Джа­май­ка»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Ми зу­стрі­ли­ся ви­пад­ко­во на яки­хось уро­чи­сто­стях. Не­при­мі­тний, на пер­ший по­гляд, чо­ло­вік роз­по­від­ав сво­є­му спів­ро­змов­ни­ко­ві про вій­сько­вий го­спі­таль у Сва­то­во­му, що на Лу­ган­щи­ні. Знаю, що під­слу­хо­ву­ва­ти не гар­но, але не мо­гла стри­ма­ти­ся, бо роз­по­відь про вря­то­ва­но­го бій­ця без ру­ки і но­ги за­хо­пи­ла ме­не одра­зу. І я ми­мо­во­лі втру­ти­ла­ся у роз­мо­ву: — Ви вій­сько­вий ме­дик? — Не зов­сім, — зні­яко­ві­ло від­по­вів чо­ло­вік. — Але бу­ли в зо­ні АТО, у вій­сько­во­му го­спі­та­лі?

— Так, ря­ту­вав хло­пців упро­довж кіль­кох мі­ся­ців, але за­раз ме­не «спи­са­ли». — Як це? — На­ве­сні ме­ні ми­ну­ло 60 ро­ків, за­ста­рий став для ар­мії, від­пра­ви­ли до­до­му, — при­ві­тно усмі­хнув­ся Оле­ксандр Карпенко, ко­трий, як ви­я­ви­ло­ся по­тім, кіль­ка мі­ся­ців до­би­вав­ся у вій­сько­во­му ко­мі­са­рі­а­ті, щоб йо­го від­пра­ви­ли на пе­ре­до­ву. Але, зва­жа­ю­чи на по­ва­жний вік, йо­го що­ра­зу го­ду­ва­ли «зав­тра­ка­ми».

«Я на­ро­див­ся на Га­ли­чи­ні, але до­ля ба­га­то ро­ків то­му за­ки­ну­ла ме­не на Він­нич­чи­ну. За фа­хом я ане­сте­зі­о­лог. Пра­цю­вав у рі­зних за­кла­дах охо­ро­ни здо­ров’я мі­ста. Маю п’ять си­нів та улю­бле­ну вну­чку, — роз­по­від­ає про се­бе лі­кар. — Ко­ли роз­по­ча­ла­ся вій­на і мої дру­зі із Львів­щи­ни пі­шли во­ю­ва­ти, я не міг си­ді­ти вдо­ма, бо знав, що мої ру­ки та до­свід по­трі­бні там, на пе­ре­до­вій. Мо­бі­лі­за­ції не до­че­кав­ся, то­му на фронт по­їхав сам. Пі­сля вій­сько­вих збо­рів у сер­пні ми­ну­ло­го ро­ку ме­не у скла­ді ме­ди­чної бри­га­ди 59-го мо­біль­но­го вій­сько­во­го го­спі­та­лю на­пра­ви­ли у се­ло По­бє­да, що на Лу­ган­щи­ні, де роз­та­шо­ву­вав­ся штаб оперативного ко­ман­ду­ва­н­ня «Північ». Там дис­ло­ку­ва­ли­ся близь­ко ше­сти ти­сяч укра­їн­ських вій­сько­вих і те­хні­ка. Але на по­ча­тку ве­ре­сня всі ці по­зи­ції об­стрі­ля­ли ра­ке­та­ми з ро­сій­ської те­ри­то­рії, при­чо­му, на­скіль­ки ме­ні ві­до­мо, бо­йо­ви­ки по­пе­ре­джа­ли про об­стріл. По­зи­ції ме­то­ди­чно зни­щу­ва­ли­ся при­ціль­ним во­гнем з 1 до 4 ве­ре­сня. Во­гонь спря­мо­ву­ва­ли за до­по­мо­гою без­пі­ло­тни­ків, які без упи­ну кру­жля­ли над дис­ло­ка­ці­єю шта­бу. Ми всти­гли ева­ку­ю­ва­ти­ся, але чи­ма­ло хло­пців за­ги­ну­ли, зго­рі­ли за­жи­во...»

Оле­ксандр Карпенко за­мов­кає... По­тім він на­зве цю по­дію сво­їм бо­йо­вим хре­ще­н­ням і ска­же, що на сві­ті не­має ні­чо­го стра­шні­шо­го, ніж за­гу­бле­не жи­т­тя укра­їн­ця на рі­дній зем­лі. То­ді він по­кляв­ся, що до­кла­де всіх зу­силь, щоб біль­ше ні­ко­ли не ба­чи­ти, як по­ми­ра­ють мо­ло­ді укра­їн­ські хло­пці. Свою обі­цян­ку він ви­ко­нав, бо впро­довж слу­жби у 59-му мо­біль­но­му вій­сько­во­му го­спі­та­лі він не втра­тив жо­дно­го бій­ця...

«Зна­є­те, в АТО ка­жуть: якщо ве­зуть у 59й, то мо­жна ма­ти спо­кій, бо­єць обов’яз­ко­во ви­жи­ве. І це прав­да, — з при­хо­ва­ною гор­ді­стю зі­зна­є­ться Оле­ксандр Карпенко. — У го­спі­та­лі пра­цю­ють ви­со­ко­ква­лі­фі­ко­ва­ні ме­ди­ки, які не ви­ко­ну­ють сво­єї ро­бо­ти за гро­ші, для них го­лов­не — вря­ту­ва­ти жи­т­тя. Це як обов’язок, ме­та, вну­трі­шнє пе­ре­ко­на­н­ня...»

У скла­ді сво­єї бри­га­ди Оле­ксандр Карпенко що­дня сто­яв за опе­ра­цій­ним столом. Ка­же, най­стра­шні­ші ра­ни в укра­їн­ських бій­ців бу­ли від ре­актив­них си­стем зал­по­во­го во­гню. Ра­ні­ше з та­ки­ми по­ра­не­н­ня­ми він ні­ко­ли не мав спра­ви, але си­ту­а­ція зму­шу­ва­ла ді­я­ти швид­ко й рі­шу­че.

«Ко­ли ба­чиш, як мо­ло­да мед­се­стри­чка у 15-кі­ло­гра­мо­во­му бро­не­жи­ле­ті тя­гне на со­бі по­ра­не­но­го бій­ця, не вря­ту­ва­ти йо­го ти не ма­єш пра­ва, — ка­же Оле­ксандр Карпенко. — Ма­ши­на вій­ни за до­бу пе­ре­ме­лю­ва­ла де­ся­тки хло­пців, ко­жен з яких хо­тів жи­ти, і на­ше зав­да­н­ня бу­ло по­вер­ну­ти йо­го до жи­т­тя, да­ти йо­му шанс. До­во­ди­ло­ся не спа­ти до­бу і біль­ше. Але наш ко­ман­дир сте­жив за дисципліною і на­га­ду­вав: бо­єць та лі­кар для вправ­но­го ви­ко­на­н­ня бо­йо­во­го зав­да­н­ня має бу­ти від­по­чи­лим, здо­ро­вим і си­тим. Цьо­го пра­ви­ла ми на­ма­га­ли­ся до­три­му­ва­ти­ся».

Уні­каль­них ви­пад­ків у пра­кти­ці Оле­ксан­дра Кар­пен­ка бу­ло без­ліч, але зу­пи­ня­ти­ся на яко­мусь одно­му він не став, бо не вва­жає свої вчин­ки ге­ро­ї­чни­ми — ка­же, що про­сто був на сво­є­му мі­сці. Йо­му не раз до­во­ди­ло­ся ви­їзди­ти на пе­ре­до­ву за по­ра­не­ни­ми. До­дає, що хло­пці­во­дії в зо­ні АТО — справ­жні «аси». На ста­рій те­хні­ці во­ни ви­ро­бля­ють та­кі ма­нев­ри, що до них да­ле­ко су­ча­сним тю­нін­го­ва­ним джи­пам.

«Ко­ли бої три­ва­ли у Ща­сті, во­рог по­ли­вав во­гнем най­більш лю­дні мі­сця: лі­кар­ні, ба­зар, вок­зал. Зда­ва­ло­ся, що люд­ська смерть для те­ро­ри­стів — це при­від для вла­сно­го по­дви­гу. Ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи су­ча­сне озбро­є­н­ня, во­рог зни­щу­вав по­зи­ції на від­ста­ні кіль­кох де­ся­тків кі­ло­ме­трів. Від­по­від­но і по­ра­не­н­ня бу­ли тяж­кі, — ви­знає лі­кар. — На­ша опе­ра­цій­на бри­га­да скла­да­ла­ся з хі­рур­га, ане­сте­зі­о­ло­га, двох мед­се­стер і во­дія. У скла­дних си­ту­а­ці­ях вчин­ки остан­ніх бу­ло скла­дно не­до­оці­ни­ти. Хло­пці-во­дії на ста­рих ма­ши­нах, по роз­би­тих до­ро­гах, іно­ді під шкваль­ним во­гнем до­во­зи­ли по­ра­не­них за кіль­ка хви­лин. Справ­жні ге­рої».

Май­же рік у зо­ні бо­йо­вих дій, со­тні вря­то­ва­них жит­тів і ко­ло­саль­ний до­свід — це «ба­гаж», з яким по­вер­нув­ся із АТО Оле­ксандр Карпенко під по­зив­ним «Джа­май­ка». Йо­го він отри­мав за ве­се­лу вда­чу та лю­бов до за­паль­них пі­сень. За­раз лі­кар про­дов­жує пра­цю­ва­ти ане­сте­зи­стом у він­ни­цько­му по­ло­го­во­му бу­дин­ку №2. За­ли­ша­є­ться на зв’яз­ку з вій­сько­ви­ми ме­ди­ка­ми із мо­біль­но­го го­спі­та­лю — ка­же, що хоч він і тут, у Він­ни­ці, але дум­ка­ми і спо­га­да­ми він до­сі ра­зом із ни­ми...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.