«За ду­ші на­ших гро­ма­дян тре­ба бо­ро­ти­ся»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Хри­сти­на ГРИ­ЩУК, фо­то ав­то­ра

Їде­мо се­ли­щем Пер­во­май­ським, що за кіль­ка кі­ло­ме­трів від Пі­сків, ма­ши­ною Іва­на з по­зив­ним «Лю­тий» — бій­ця пол­ку осо­бли­во­го при­зна­че­н­ня «Дні­про-1». Він за­про­сив на чай і за­о­дно по­спіл­ку­ва­тись за ве­че­рею з йо­го по­бра­ти­ма­ми на ба­зі. Впер­ше зу­стрі­ли­ся з ним коло мо­ста на до­ро­зі до Пі­сків. То­го ж дня ми з одні­єю дів­чи­ною із Кр­ама­тор­ська за­го­во­ри­ли про те, як пра­виль­но чи­ни­ти що­до осіб, які в ці важ­кі ча­си на звіль­не­них і на тим­ча­со­во оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях — не за ці­лі­сність на­шої кра­ї­ни. На що Іван «Лю­тий» ка­те­го­ри­чно від­по­вів: «Це на­ші гро­ма­дя­ни, і за їхні ду­ші тре­ба бо­ро­ти­ся».

Ми­на­є­мо го­ро­ди з ви­со­че­зни­ми со­ня­шни­ка­ми й обго­во­рю­є­мо май­бу­тнє Дон­ба­су.

«По су­ті, ти мі­сце­вий, адже пра­цю­вав тут до вій­ни?» — за­пи­тую. — «Я на­ро­див­ся в мі­сті Сні­гу­рів­ка. Є та­ке мі­сте­чко в Ми­ко­ла­їв­ській обла­сті», — ка­же Іван. — «Чи ти за­ду­му­вав­ся ра­ні­ше про те, чи ти укра­ї­нець?» — за­пи­тую. — «Так», — ка­же він. — «Аж див­но, бо все жи­т­тя я роз­мов­ляв ро­сій­ською мо­вою. Все жи­т­тя. На­вчав­ся в укра­їн­ській шко­лі, а вчи­тель­ка укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри та мо­ви зав­жди пла­ка­ла на уро­ках, чи­та­ю­чи якісь лі­ри­чні вір­ші, по­е­ми, опо­віда­н­ня. Це я за­раз ро­зу­мію, що це справ­ді сум­но і там бу­ло чо­го пла­ка­ти».

Пе­ре­ри­ва­є­мо на­шу роз­мо­ву, бо, про­їжджа­ю­чи між со­ня­ха­ми, він зу­пи­няє по­до­ро­жню стар­шу па­ні, запитує, чи все в них га­разд, чи во­ни ма­ють що їсти. Жін­ка спо­ча­тку зди­ву­ва­ла­ся, чо­му йо­го це ці­ка­вить, але зго­дом роз­по­ві­ла, що все га­разд, во­ни отри­му­ють пен­сію. «Лю­тий» за­про­по­ну­вав щось під­вез­ти, якщо тре­ба. Жін­ка з по­смі­шкою від­по­ві­ла, що теж ка­же всім, хто по­тре­бує до­по­мо­ги: «Якщо ко­мусь не­має чо­го їсти, то схо­діть до хло­пців». До­ки ця мі­сце­ва жи­тель­ка зав’язу­ва­ла ко­му­ні­ка­цію з во­я­кою (чи то пак він з нею), ме­ні по­ду­ма­ло­ся, що в та­ких мі­сцях до­ві­ра не мо­же бу­ти під­ку­пною і ре­пу­та­цію не­мо­жли­во за­во­ю­ва­ти зі збро­єю. Бі­ля Пі­сків є се­ла, в яких ба­га­то на­се­ле­н­ня не під­три­мує укра­їн­ської ар­мії, то­му спіл­ку­ва­н­ня бій­ців із мі­сце­ви­ми жи­те­ля­ми ви­ли­ва­є­ться у ду­же ці­ка­ві діа­ло­ги.

Лю­бов Во­ло­ди­ми­рів­на (так во­на на­зва­ла­ся) по­я­сни­ла, що не знає тут ба­га­тьох, бо пе­ре­їха­ли сю­ди не­що­дав­но, до вій­ни. За­раз ме­шка­ють у бу­дин­ку чо­ло­ві­ко­во­го бра­та, бо на їхньо­му дах зне­сло сна­ря­дом. У по­двір’ї по­го­рі­ло все... Іван по­обі­цяв па­ні Лю­бі до її бу­дин­ку з ви­со­кою ялин­кою при­вез­ти про­ду­ктів, які во­на роз­дасть ну­жден­ним су­сі­дам (лю­дям з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми, ді­тям, чиї ба­тьки не ма­ють ро­бо­ти, — всі во­ни жи­вуть тут усу­пе­реч во­єн­ним ді­ям).

Ру­ши­ли да­лі. «Лю­тий» про­дов­жив роз­мо­ву: «Зна­єш, учи­тель­ка весь час пла­ка­ла і роз­по­від­а­ла якісь сум­ні істо­рії на уро­ках укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри та мо­ви. І я цьо­го не ро­зу­мів: чо­му во­на ри­дає, що та­ке роз­по­від­ає по­стій­но? А вже тут якось си­дів і зга­ду­вав цю вчи­тель­ку, зга­ду­вав її сльо­зи, і ме­ні за­хо­ті­ло­ся до неї з’їзди­ти, зай­ти до шко­ли і ска­за­ти: «Ва­лен­ти­но Ми­ко­ла­їв­но, дя­ку­є­мо Вам за те, що любите свою кра­ї­ну. І ви­ба­чте нас, та­ких не­уків, що ми то­ді про­сто не ро­зумі­ли, чо­му ви пла­че­те». При­вер­ну­ло ува­гу, як гар­но бо- єць го­во­рить укра­їн­ською. За­пи­тую: «На­вчив­ся роз­мов­ля­ти укра­їн­ською тут, се­ред по­бра­ти­мів?» — «Так, се­ред по­бра­ти­мів, про­сто тут біль­ше зу­стрі­ча­єш но­сі­їв мо­ви. Ми­ну­ло­го ро­ку я одра­зу ж по­тра­пив до львів­ських хло­пців, до ба­тька Во­ло­ди­ми­ра Па­ра­сю­ка — Зе­ни­ка. Са­мо­го Во­ло­ди­ми­ра, мо­же, один-два ра­зи ба­чив, а от за йо­го ба­тька мо­жу ска­за­ти ду­же ба­га­то гар­них ре­чей, то­му що це лю­ди­на по­ря­дна, до­бра й че­сна. І з ни­ми на­ма­гав­ся бу­ти на­рів­ні. Ду­маю, от скіль­ки жи­ву в Укра­ї­ні, а укра­їн­ською роз­мов­ляв тіль­ки в шко­лі. Мо­же, ще ко­лись пе­ре­йду вза­га­лі», — ка­же Іван.

ЯК ПРА­ЦЮ­ВА­ТИ З МІ­СЦЕ­ВИ­МИ ЖИ­ТЕ­ЛЯ­МИ?

Зу­пи­нив­шись пе­ред во­рі­тьми, за­йшли до те­ра­си, де за ве­ли­ким столом ве­че­ря­ли бій­ці «Дні­пра-1». З бал­ко­на при­ві­тав­ся «Шу­хе­вич», на­ціо­на­ліст із Дні­про­пе­тров­ська (та­ких ще тре­ба по­шу­ка­ти в са­мо­му Льво­ві). По­го­во­ри­ли з ним про ба­га­то­стра­ждаль­ну зв’яз­ко­ву Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча Оль­гу Іль­ків.

У хло­пців то­го ве­чо­ра в меню бу­ла кар­то­пля з ту­шон­кою та рис. А ще «Ча­пай» при­го­ту­вав сма­чні ту­шко­ва­ні по­мі­до­ри. Ска­за­ла йо­му своє «бе­ліс­сі­мо», але ре­це­птом та­ки не по­ді­лив­ся. Від­по­вів, що пі­сля вій­ни, пев­но, не про­па­де з та­ким та­лан­том го­ту­ва­ти. За­про­по­ну­ва­ли «чай, ка­ву, ка­пу­чи­но» (ка­пу­чи­но по АТО-шно­му, ска­за­ли хло­пці, — це ка­ва зі згу­щон­кою). Обра­ла «Ко­лу» до­не­цько­го ви­ро­бни­цтва і цу­кер­ки «Джек». Збо­ку сто­яв гра­мо­фон, з яко­го за­грав ро­кн-рол, а за кіль­ка кі­ло­ме­трів до­но­сив­ся аком­па- не­мент гр­ана­то­ме­тів. «Гу­цул» роз­по­вів, що ко­ли впер­ше зна­йшли пла­тів­ки, то на­віть тан­цю­ва­ли. По­да­ру­ва­ла «дні­пров­цям» ян­го­лят і ма­люн­ки — ви­тво­ри укра­їн­ських ді­тей у Бар­се­ло­ні. Хло­пці ка­за­ли: «Не фо­то­гра­фуй, бо ж у нас ви­гляд зов­сім не бо­йо­вий, на­че якась зграя». На за­пи­та­н­ня, що ще тре­ба при­вез­ти, від­по­ві­ли: «Лю­бо­ві та ла­ски». По­усмі­ха­ли­ся гур­том і да­лі роз­го­во­ри­ли­ся на сер­йо­зні­ші те­ми. По­ча­ла ви­пи­ту­ва­ти ін­ший ре­цепт: як пра­цю­ва­ти з мі­сце­ви­ми жи­те­ля­ми, які не ста­ють на бік Укра­ї­ни? «Лю­тий» по­яснив: «Про­бле­ма в то­му, що ко­ли по­ди­ви­ти­ся з одно­го бо­ку, то во­ни справ­ді по­га­ні лю­ди, зра­дни­ки. Але всі со­ціо­ло­ги по­ясню­ють, що це та­ка са­ма жи­ва ма­са, яка в подаль­шо­му ста­не та­ким са­мим на­ро­дом, як і ре­шта лю­дей». — «Або не ста­не», — до­дав «Шу­хе­вич». — «Ста­нуть! — за­пе­ре­чив «Лю­тий». — Ти ж зна­єш, як за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції зом­бу­ють. Мо­жна те, що слід, втов­кма­чи­ти за до­по­мо­гою на­ших ЗМІ». — «Як на ме­не, тре­ба все зро­би­ти за при­кла­дом Ли­тви: за­ли­ша­ти їх жи­ти тут, але позбавляти всіх прав гро­ма­дян: пра­ва вла­сно­сті, пра­ва го­ло­су», — ви­сло­вив свою дум­ку «Шу­хе­вич».

ДІА­ЛО­ГИ ЗА ВЕ­ЧЕ­РЕЮ

Ще «Ча­пай» зга­ду­вав, що су­мує за сво­їм цу­ци­ком, ко­тро­го во­ни ви­ве­зли з пе­ре­до­вої до Кра­сно­ар­мій­ська: «Уже звик, що зран­ку під­бі­гав ме­ні до ніг. До­сі за зви­чкою обе­ре­жно сту­паю, що­би не на­сту­пи­ти. Хто ж те­пер бу­де си­гна­лі­зу­ва­ти про зал­пи?..»

За­пи­тую, що ці­ка­во­го тут від­бу­ва­є­ться. «Ці­ка­во­го... Та ні­чо­го. Хло­пець за­ги­нув під мо­стом кіль­ка днів то­му... Тра­пля­ю­ться мі­ни. Сьо­го­дні теж при­їзди­ли во­лон­те­ри, одна дів­чи­на у фут­бол­ці з фо­то­апа­ра­том пі­шла в на­прям­ку, де мо­жуть про­стрі­лю­ва­ти. Ми до неї кри­чи­мо: «Не йди ту­ди!» Лю­ди справ­ді не ро­зу­мі­ють, що тут усе сер­йо­зно... вій­на», — ка­же «Лю­тий».

Най­мен­ше го­во­рив, але, пев­но, най­біль­ше вслу­хав­ся в ко­жне слово етні­чний узбек, крим­ча­нин Ва­ха — ін­тро­верт за вдачею. Чи­стив сво­го автомата за столом і роз­по­від­ав, що вся йо­го ро­ди­на ви­їха­ла з Кри­му, а він пі­шов до­бро­воль­цем на вій­ну. «У Кри­му в нас зав­жди ка­за­ли, що в усьо­му Укра­ї­на вин­на, всі гро­ші йдуть в Укра­ї­ну... А то все про­па­ган­да і те­ле­ві­зор вин­ні», — по­ді­лив­ся мір­ку­ва­н­ня­ми він.

ІМПУЛЬС ДО­БРО­ТИ

Іван «Лю­тий» шість ро­ків про­пра­цю­вав на ша­хті в око­ли­цях До­не­цька. Гір­ник, ко­трий хо­че всту­пи­ти на фа­куль­тет укра­їн­ської фі­ло­ло­гії До­не­цько­го уні­вер­си­те­ту. А ще хо­че роз­по­ча­ти по­лі­ти­чну кар’єру з рів­ня се­ла і про­дов­жи­ти вже на рів­ні мі­ста.

Іван че­рез го­ди­ну по­їхав на по­зи­ції в Пі­ски, а за ти­ждень — на ро­та­цію. Обі­цян­ку ви­ко­нав. Дня­ми ми спе­ці­аль­но від­шу­ка­ли ви­со­че­зну ялин­ку і за нею бу­ди­нок мі­сце­вої жи­тель­ки па­ні Лю­би. Во­на роз­по­ві­ла, що роз­да­ла хар­чі ну­жден­но­му лю­ду і що її су­сі­ди, ко­трі ме­шка­ють со­бі тут під об­стрі­ла­ми, теж во­лон­те­рять, без­ко­ри­сли­во до­по­ма­га­ють зне­до­ле­ним. Мо­же, з’яв­ля­ти­му­ться й ін­ші «Іва­ни» та «Лю­бо­ві», які не забуватимуть, що ми від­бу­до­ву­є­мо но­вий Дон­бас тут і те­пер щоденними спра­ва­ми та спіл­ку­ва­н­ням одне з одним.

Ве­чір­ні роз­мо­ви з бій­ця­ми за кіль­ка кі­ло­ме­трів від Пі­сків

КРИМ­ЧА­НИН ВА­ХА РОЗ­ПО­ВІД­АЄ, ЩО ВСЯ ЙО­ГО РО­ДИ­НА ВИ­ЇХА­ЛА З ПІВ­ОСТРО­ВУ, А ВІН ПІ­ШОВ ДО­БРО­ВОЛЬ­ЦЕМ НА ВІЙ­НУ

У ХВИ­ЛИ­НИ ЗА­ТИШ­ШЯ БІЙ­ЦІ ВІД­ПО­ЧИ­ВА­ЮТЬ, РОЗ­МОВ­ЛЯ­ЮТЬ ПРО ІСТО­РІЮ УКРА­Ї­НИ, ЇЇ МАЙ­БУ­ТНЄ І ЧИ­ТА­ЮТЬ. ЗОКРЕ­МА Й ГА­ЗЕ­ТУ «День»

ІВАН ІЗ ПО­ЗИВ­НИМ «ЛЮ­ТИЙ», БО­ЄЦЬ ПОЛ­КУ ОСО­БЛИ­ВО­ГО ПРИ­ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ «ДНІ­ПРО-1», ВИ­ВЧИВ УКРА­ЇН­СЬКУ МО­ВУ СА­МЕ НА ВІЙ­НІ — ДО­ПО­МО­ГЛИ ПО­БРА­ТИ­МИ ЗІ ЛЬВО­ВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.