Один на міль­йон...

Den (Ukrainian) - - Культура - Ал­ла ТЕ­РЕ­ЩЕН­КО, му­зи­ко­зна­вець

Опер­ний го­лос — уні­каль­ний, най­більш до­ско­на­лий і гар­мо­ній­ний му­зи­чний ін­стру­мент, роз­кі­шний да­ру­нок при­ро­ди, до­ро­го­цін­ний скарб, ута­єм­ни­че­ний і, во­дно­час, від­кри­тий для лю­дей. Тіль­ки обра­ні во­ло­ді­ють цим да­ром. А ко­ли при­ро­да, вкрай роз­ще­дрив­шись, до­дасть ще ро­зу­му, здо­ров’я, вро­ди, пра­це­люб­ства і ща­сли­вої вда­чі — та­ке бу­ває, мо­жли­во, раз на міль­йон — то­ді з’яв­ля­є­ться на світ ге­ні­аль­ний ми­тець. Та­кою не­пе­ре­сі­чною осо­би­сті­стю був опер­ний спі­вак Ана­то­лій Со­лов’янен­ко.

ГО­ЛОС, НА­РО­ДЖЕ­НИЙ

У ДИ­КО­МУ ПО­ЛІ

На­ро­див­ся Ана­то­лій Бо­ри­со­вич у До­не­цьку, в га­ря­чо­му сер­ці пів­ден­но-схі­дної те­ри­то­рії Укра­ї­ни, здавна ви­зна­че­ної як До­не­цький ба­сейн — звід­си й ши­ро­ко­вжи­ва­на на­зва-абре­ві­а­ту­ра — Дон­бас, дон-бас, дон-бас... лу­нає мо­гу­тньо, ва­го­мо, ні­би гу­чний го­лос ве­ли­че­зно­го дзво­на, що б’є на спо­лох, кли­че до бор­ні про­ти тих, хто пра­гне за­гар­ба­ти, від­лу­чи­ти від ма­те­рин­сько­го ло­на цю зем­лю. Ко­лись тут бу­ло Ди­ке по­ле, сю­ди, у роз­ло­гі без­краї сте­пи, де дов­го три­ва­ло про­ти­сто­я­н­ня ко­чів­ни­ків та осі­лих зем­ле­ро­бів, сті­ка­ли­ся і бі­дно­та, гна­на з на­си­дже­них місць жорс­тки­ми умо­ва­ми крі­пач­чи­ни, і віль­ні ко­за­ки зруй­но­ва­ної Сі­чі — лю­ди во­ле­лю­бні, смі­ли­ві, ам­бі­тні, впев­не­ні в сво­їх си­лах. Іде­о­ло­гія Ди­ко­го по­ля, зда­є­ться, на­зав­жди ви­зна­чи­ла мен­таль­ність їхніх на­щад­ків, які пе­ре­ку­вав­ши ме­чі на ора­ла, а то­чні­ші на ша­хтар­ський мо­лот, ре­а­лі­зу­ва­ли свою енер­гію і че­сто­люб­ство у ри­зи­ко­ва­но­му дво­бої за при­ро­дні ба­гат­ства краю.

Ба­тьки Ана­то­лія жи­ли в ро­бі­тни чій око ли ці міс та, що здав на охре­сти­ли Про­ле­тар­кою, в ро­ди­ні по том ст ве но го шах та ря Бо - ри са Сте па но ви ча та йо го дру - жи­ни Оль­ги Іва­нів­ни (з до­му Цимбал). Від ба­тьків пе­ре­йняв вро ду, гар ну по ста ву, силь ний ха рак тер, де кру то за мі ша ли ся скром ність, стри ма ність, пра це - люб­ство, ви­мо­гли­вість до се­бе й ін­ших. А ще успад­ку­вав ди­во­ви­жно кра­си­вий го­лос, що вже зма­ле­чку ви­рі­зняв йо­го по­між одно­лі­тка­ми.

На вчан ня в шко лі спів па ло з по во єн ни ми ро ка ми. Ще не за го ї - ли­ся ра­ни за­по­ді­я­ні вій­ною, а лю­ди, зго­ло­дні­лі не ли­ше по хлі­бу, а й ду­хов­но­сті, жа­ді­бно тя­гну­ли­ся до кра­си, му­зи­ки, ми­сте­цтва. Шкіль­ні ве чо ри, ше­фсь кі кон цер ти у шпи та лях, на шах тах не від бу ва - ли­ся без уча­сті То­лі Со­лов’янен­ка.

За­кін­чив­ши із зо­ло­тою ме­да­л­лю шко­лу, Ана­то­лій по­сту­пив до По­лі­те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту, за­кін­чив йо­го й одер­жав на­прав­ле­н­ня для подаль­шо­го на­вча­н­ня в мо­сков­ській аспі­ран­ту­рі. Однак рі­шу­чо й ка­те­го­ри­чно від­мо­вив­ся від за­ман­ли­вої про­по­зи­ції, по­ясню­ю­чи ко­мі­сії, що не мо­же по­ки­ну­ти До­нецьк, де вже кіль­ка ро­ків на­вча­є­ться з пе­да­го­гом опер­но­го співу. За­ли­шив­ся пра­цю­ва­ти на ка­фе­дрі і про­дов­жу­вав при­ва­тні за­ня­т­тя во­ка­лом.

Спі­вак сам тво­рить свій на­про­чуд скла­дний і тен­ді­тний «ін­стру­мент» — жи­вий, ви­ра­зний, тем­браль­но за­барв­ле­ний го­лос, що зда­тен на ве­ли­че­зній сце­ні «про­би­ти» зву­ко­ву ма­су хо­ру, ор­ке­стру со­лі­стів-пар­тне­рів. Щоб ово­ло­ді­ти та­ки­ми яко­стя­ми, ма­ло природного обда­ру­ва­н­ня. Во­дно­час важ­ко пе­ре­оці­ни­ти роль ро­зум­но­го, ува­жно­го, до­сте­мен­но зна­ю­чо­го свою спра­ву пе­да­го­га. Чуй­ним на­став­ни­ком став для Со­лов’янен­ка Оле­ксандр Ко­ро­бей­чен­ко.

У ЧО­МУ СЕ­КРЕТ ДИ­ВО­ВИ­ЖНО­ГО ВО­КАЛЬ­НО­ГО ДОВ­ГО­ЛІ­Т­ТЯ?

Зго­дом, пі­зні­ше та ще й те­пер за­пи­ту­ють, ці­кав­ля­ться, а ча­сом і ди­ву­ю­ться — звід­ки в укра­їн­сько­го спів­а­ка та­ка по-справ­жньо­му іта­лій­ська шко­ла. До то­го ж най­кра­щі сто­рін­ки йо­го твор­чо­сті пов’яза­ні із вер­ді-пуч­чі­ні-до­ні­цет­тів­ським ре­пер­ту­а­ром. А як чу­до­во — яскра­во, ви­пов­не­но жи­т­тям, ра­ді­стю, сон­цем він спів­ав не­а­по­лі­тан­ські пі­сні — «Сан­та Лю­чія», «Вер­нись до Со­рен­то», «О, моє сон­це», «Ма­рек’яре»! Со­лов’янен­ка одра­зу й без­за­пе­ре­чно ви­зна­ли в Іта­лії, де він, ще зов­сім мо­ло­дим, став ла­у­ре­а­том Все­сві­тньо­го кон­кур­су і де про ньо­го знав­ці опер­но­го ми­сте­цтва пи­са­ли:

«Зна­н­ня мо­ви, май­же від­мін­не до­зво­ляє йо­му без­стра­шно і сві­до­мо до­ла­ти іта­лій­ський ре­пер­ту­ар. Однак лін­гві­сти­чні зна­н­ня ма­ло чим мо­гли б йо­му при­слу­жи­ти, як­би не бу­ли по­став­ле­ні на слу­жбу вмін­ню му­зи­каль­но­му, ви­ко­нав­сько­му і на­сам­пе­ред го­ло­су, що одра­зу ж спра­вив ве­ли­ке вра­же­н­ня — ме­та­ле­вий, пре­кра­сно­го тем­бру, весь «у ма­сці»... Го­лос зі сма­ком до фра­зи, з ті­єю лег­кі­стю «за­вер- шень», що ви­кли­ка­ють опле­ски і на­да­ють сми­сло­вої ви­кін­че­но­сті ви­ко­нан­ню» — (іта­лій­ський ча­со­пис «Му­зи­ка і пла­тів­ка»).

І ще одне по­стій­не за­пи­та­н­ня, ма­буть, по­тре­бує від­по­віді: в чо­му се­крет ди­во­ви­жно­го во­каль­но­го дов­го­лі­т­тя спів­а­ка? Те­нор — го­лос де­лі­ка­тний, ні­жний, вра­зли­вий до не­спри­я­тли­вих умов, ба­га­то хто вже в п’ят­де­сят зму­ше­ний по­ки­да­ти сце­ну, а Со­лов’янен­ка і в шістдесят п’ять за­про­шу­ва­ли на ви­сту­пи, і не аби ку­ди, а до ві­до­мо­го те­а­тру про­сто не­ба Аре­на ді Ве­ро­на, до опер­них те­а­трів і фі­лар­мо­ній Поль­щі, Угор­щи­ни, Мо­скви. Ві­до­мий, а мо­же, й най­кра­щий те­нор су­ча­сно­сті Пла­чі­до До­мін­го, з яким Ана­то­лій Бо­ри­со­вич то­ва­ри­шу­вав ще під час га­строль­них се­зо­нів у нью­йорк­сько­му Ме­тро­по­лі­тен Опе­ра, по­чув­ши, вже на­при­кін­ці дев’яно­стих ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя у йо­го ви­ко­нан­ні ко­рон­ну в те­но­ро­во­му ре­пер­ту­а­рі арію Ра­да­ме­са, від­зна­чав йо­го фе­но­ме­наль­ну зда­тність збе­рег­ти чу­до­вий мо­ло­дий го­лос.

На пер­ше й дру­ге за­пи­та­н­ня від­по­відь одна — хо­ро­ша шко­ла, яку ри­ще­пив йо­му О. Ко­ро­бей­чен­ко. Сво­го ча­су, він на­вчав­ся в за­сно­ва­но­му М. Ли­сен­ком Му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­му ін­сти­ту­ті, в кла­сі В. Цвєткова, учня ве­ли­ко­го іта­лій­сько­го спів­а­ка і пе­да­го­га Ка­міл­ло Еве­рар­ді...

Зго­дом до­да­ли­ся за­нят тя в Іта­лії, з про­фе­со­ром Ла Ска­ла Джен­на­ро Бар­ра, в ми­ну­ло­му учня ве­ли­ко­го не­а­по­лі­тан­сько­го те­но­ра Фер­нан­до де Лю­чіа, кре­до яко­го був зі­бра ний, при кри тий звук ви со ких нот, що ма ло обе рі га ти го лос від пе­ре­вто­ми і зри­вів.

На дов­го­му шля­ху опа­ну­ва­н­ня опер­ним ми­сте­цтвом у Со­лов’янен­ка бу ло ще чи ма ло вчи те лів: йо го стар­ші ко­ле­ги по те­а­тру і на­сам­пе­ред Єли­за­ве­та Чав­дар, у кла­сі якої він зго­дом за­кін­чив Ки­їв­ську кон­сер­ва­то­рію, ди­ри­ген­ти Ко­стян­тин Си­ме­о­нов, Сте­фан Тур­чак, Лев Ве­не дик тов, ре жи се ри Дмит ро Смо - лич, Іри на Мо лос то ва, віт чиз ня ні та за­ру­бі­жні ар­ти­сти-пар­тне ри.

Ана­то­лій Бо­ри­со­вич вчив­ся про­тя­гом усьо­го жи­т­тя, йо­го осе­ля бу­ла вщент за­пов­не­на но­та­ми, книж­ка­ми, ху­до­жні­ми аль­бо­ма­ми. Скіль­ки бу­ло чи­та­но-пе­ре­чи­та­но під час під­го­тов­ки до опер­них пар­тій, ко­жна з яких ста­ва­ла ва­жли­вою ві­хою не ли­ше твор­чо­сті, а й йо­го жи­т­тя.

На сце­ні Ки­їв­ської опе­ри де­бю­тною для Ана­то­лія ста­ла пар­тія Гер­цо­га в «Рі­го­лет­то» Дж. Вер­ді. Він дов­го шу­кав «ключ» до її во­каль­но­сце­ні­чно­го рі­ше­н­ня і вдо­ма з Ко­ро­бей­чен­ком, і в Іта­лії з Бар­ра. Шу­кав у Гю­го і в му­зи­ці Вер­ді. Ар­ти­сти­чний тем­пе­ра­мент спів­а­ка тон­ко від­по­від­ав цьо­му обра­зу. При­на­дна зов­ні­шність, енер­гія, мо­ло­де­чий за­пал, еле­ган­тність — усе це, без­умов­но, до­по­ма­га­ло йо­му пе­ре­кон­ли­во вті­лю­ва­ти образ вель­мо­жно­го гуль­ві­си. Зов­сім ін­шим був Со­лов’янен­ко-Ман­рі­ко в «Тру­ба­ду­рі» — ро­ман­ти­чним і, во­дно­час, у низ­ці сцен — ге­ро­ї­чним, по­рив­ча­стим, при­стра­сним. Роз­лив чу­до­во­го вер­ді­їв­сько­го ме­ло­ди­зму до­зво­ляв впов­ні ви­яви­ти лі­ри­ко-дра­ма­ти­чний на­хил обда­ру­ва­н­ня спів­а­ка.

Ана­то­лій Со­лов’янен­ко во­ло­дів ди­во­ви­жним умі­н­ням «чу­ти» сво­їх пар­тне­рів. Він був зав­жди в ан­сам­блі — у во­каль­них па­у­зах, у соль­них епі­зо­дах. Мо­жли­во, са­ме то­му так ор­га­ні­чно й швид­ко «вхо­див» ар тист до ви став ін ших те ат рах. Не­за­бу­тній ду­ет в опе­рі Г. До­ні­цет­ті «Лю­чія ді Лам­мер­мур» ство­ри­ли Ана­то­лій Со­лов’янен­ко та Єв­ге­нія Мі­ро­шни­чен­ко. В Укра­ї­ні не­має те­а­тру, де б Ана­то­лій Бо­ри­со­вич не спі вав Аль фре­да в «Тра­ві аті» Вер - ді. Йо го пар т нер ка ми у ви ста вах ці­єї опе ри бу ли пре крас ні спі вач - ки: Єли­за­ве­та Чав­дар, Єв­ге­нія Мі­ро­шни­чен­ко, Бел­ла Ру­ден­ко, Ма - рія Стеф’юк, На­дія Ку­де­ля, Лю­дми­ла Бож­ко, Во­ло­ди­ми­ра Чай­ка та ін ші. А скіль ки бу ло « за кор дон - них» Ві­о­летт, сце­ні­чне спіл­ку­ва­н­ня з яки­ми та­кож по­ро­джу­ва­ло справ­жню твор­чу на­со­ло­ду!

Се­ред дра­ма­ти­чних пар­тій ви­рі­зняв­ся йо­го Ту­рід­ду. В твор­чо­му жит­ті Со­лов’янен­ка бу­ло три прем’єри опе­ри «Сіль­ська честь» («Сіль­ську честь» Ма­ска­ньї). 1973 ро­ку пі­сля де­ся­ти­рі­чної пе­ре­р­ви на сце­ні Ки­їв­сько­го те­а­тру цю опе­ру бу­ло по­нов­ле­но. Во­на йшла у но­во­му скла­ді, іта­лій­ською мо­вою, Сан­туц­цу спів­а­ла Гі­зе­ла Ци­по­ла, ди­ри­гу­вав Сте­пан Тур­чак. Та між дво­ма ки­їв­ськи­ми прем’єр­ни­ми ви­ста­ва­ми бу­ла ще одна, в НьюЙорку, на сце­ні Ме­тро­по­лі­тен Опе­ра, де впер­ше Со­лов’янен­ко спів­ав Ту­рід­дув ін­тер­пре­та­ції та­ких зна­них ми­тців, як ре­жи­сер Фран­ко Дзеф­фі­рел­лі та ди­ри­гент Джу­зеп­пе Па­та­не — до­сте­мен­ний зна­вець іта­лій­сько­го опер­но­го сти­лю.

У нью-йорк­ській ви­ста­ві Со­лов’янен­ко, ор­га­ні­чно по­єд­ну­ю­чи ро­ман­ти­чний шарм і гру­бу си­лу, а ча­сом на­віть злість, жор­сто­кість, ма­кси­маль­но на­бли­жу­вав образ сво­го ге­роя до ве­рист­ських ка­но­нів опе­ри. Аку­сти­чні мо­жли­во­сті ве­ли­че­зної за­ли ви­ма­га­ли більш щіль­но­го, на­си­че­но­го ме­та­лом тем­бру, силь­ної, іно­ді різ­кої по­да­чі зву­ку, екс­пре­сив­ної, ди­на­мі­чної пла­сти­ки. Ба­га­то, чо­го із за­по­зи­че­но­го в Ме­тро­по­лі­тен Опе­ра» Со­лов’янен­ко пе­ре­ніс на сце­ну Ки­їв­ської опе­ри, що бу­ла ви­со­ко оці­не­на і гля­да­ча­ми, і кри­ти­кою.

У ЖИТ­ТІ ВСЕ ЩІЛЬ­НО ПЕРЕПЛЕЛОСЯ З МУ­ЗИ­КОЮ...

Ана­то­лій Со­лов’янен­ко був одним із не­ба­га­тьох так зва­них ви­їзних ар­ти­стів, яким в умо­вах то­та­лі­тар­но­го ре­жи­му все ж до­зво­ля­ло­ся га­стро­лю­ва­ти за кор­до­ном: щоб де­мон­стру­вав прі­о­ри­те­ти ра­дян­ської куль­ту­ри, ще й за­ро­бляв для дер­жа­ви чи­ма­лі гро­ші. Він лю­бив ви­сту­па­ти на «чу­жих» сце­нах. Зу­стрі­чі із но­ви­ми, пе­ре­ва­жно ви­да­тни­ми пар­тне­ра­ми, ди­ри­ген­та­ми, ре­жи­се­ра­ми, по­стій­не твор­че під­не­се­н­ня, по­шук — усе це спри­я­ло удо­ско­на­лен­ню опер­них пар­тій, ка­мер­но­го ре­пер­ту­а­ру. Та, хоч де б спів­ав — у да­ле­кій Ав­стра­лії чи се­ред хма­ро­чо­сів Нью-Йор­ку, в Іта­лії чи на Ку­бі, в Япо­нії чи Ка­на­ді — ні­ко­ли не ури­вав­ся йо­го кров­ний зв’язок з Укра­ї­ною. В юно­сті, по­дум­ки зав­жди був бі­ля ба­тьків­ської ха­ти, що ве­сною по­то­па­ла в бі­ло­му ви­шня­ку, се­ред ма­льов­ни­чих кра­є­ви­дів При­дні­пров’я, в зрі­ло­му ві­ці — в Ки­є­ві, в рі­дно­му до­мі, де на ньо­го зав­жди че­ка­ли улю­бле­ні дру­жи­на й си­ни, в сво­є­му те­а­трі, де роз­по­ча­ла­ся і три­ва­ла — май­же трид­цять ро­ків — йо­го ар­ти­сти­чна кар’єра.

Ще за жи­т­тя ар­ти­сту де­хто не­ро­зва­жли­во за­ки­дав йо­му від­су­тність укра­їн­сько­го ре­пер­ту­а­ру. Це, по­при те що у соль­них кон­цер­тах він спів­ав по­над сто укра­їн­ських пі­сень та ро­ман­сів. А що­до опер, то, ма­буть, ці за­ки­ди слід бу­ло б адре­су­ва­ти тим, хто пла­ну­вав ре­пер­ту­ар­ну по­лі­ти­ку те­а­тру 1960—1980-х. Та є у ре­пер­ту­а­рі Со­лов’янен­ка пар­тія, що на­ві­чно за­кар­бу­ва­ла йо­го ім’я у пе­ре­лі­ку най­кра­щих ви­ко­нав­ців укра­їн­сько­го опер­но­го ми­сте­цтва. Це — мо­ло­дий ко­зак Ан­дрій у «За­по­рож­ці за Ду­на­єм» С. Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сько­го. При­на­ди, що зав­жди зна­хо­див у на­ро­дній пі­сні, в укра­їн­сько­му со­ло­спі­ві — за­ду­шев­ність, лі­ризм, му­дру про­сто­ту — спі­вак пе­ре­ніс до пар­тії Ан­дрія, і во­на за­я­скрі­ла но­ви­ми, ці­ка­ви­ми гра­ня­ми. Сво­го пер­шо­го си­на Ана­то­лій Бо­ри­со­вич на­звав Ан­дрі­єм, мо­же на честь улю­бле­но­го опер­но­го ге­роя? Мо­жли­во, адже в жит­ті Со­лов’янен­ка все так щіль­но переплелося з му­зи­кою...

29 ли­пня 1999 р. ра­пто­во по­мер Ана­то­лій Бо­ри­со­вич від ін­фар­кту... Со­лов’янен­ку бу­ло ли­ше 66 ро­ків. Не хо­ті­ло­ся ві­ри­ти в цю стра­шну но­ви­ну... Про­ща­н­ня від­бу­ва­ло­ся в На­ціо­наль­ній фі­лар­мо­нії Укра­ї­ни. В остан­ню путь ве­ли­ко­го те­но­ра при­йшли про­ве­сти ти­ся­чі лю­дей, тру­ну ви­но­си­ли під грім опле­сків. Ана­то­лія Бо­ри­со­ви­ча по­хо­ва­ли в Ко­зи­ні (Ки­їв­ська область), не­да­ле­ко від за­мі­сько­го бу­дин­ку спів­а­ка...

ФО­ТО З АР­ХІ­ВУ «Дня»

29 ли­пня 1999 ро­ку пі­шов із жи­т­тя ви­да­тний те­нор Ана­то­лій Со­лов’янен­ко

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.