Гор­лів­ка: мі­сто на лі­нії фрон­ту

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ко­стян­тин КУ­ЗЬМЕН­КО

Ще два ро­ки то­му ні­хто б і не по­ві­рив, що трьо­хсот ти­ся­чне мі­сто мо­же, отак зне­на­цька, опи­ни­ти­ся у справ­жньо­му жа­ху — на лі­нії фрон­ту.

Гор­лів­ка — п’є ча­шу сво­го го­ря спов­на.

За остан­ній мі­сяць не бу­ло дня, щоб не то­чи­ли­ся бої по пе­ри­ме­тру: най­біль­ше стра­жда­ють жил­ма­си­ви Озе­ря­нів­ка, Зай­це­во, Голь­ма, Ма­йорськ, Бес­са­раб­ка, Гли­бо­ка, Ком­со­мо­лець, Стро­ї­тель. Але ді­ста­є­ться й Со­ня­чно­му, Ко­ро­лен­ко й Ве­ли­ка­ну.

Гео­гра­фія об­стрі­лів див­на на­віть для за­пе­клої «ва­ти».

Мо­жна б ска­за­ти, що все ло­гі­чно — «укри об­стрі­лю­ють окра­ї­ни».

Але ж див­но, що жо­ден об­стріл не за­вер­шив­ся по­па­да­н­ням по «гні­здах» бо­йо­ви­ків, які роз­та­шо­ва­но як раз у цен­трі мі­ста. Мо­жна бу­ло б га­ти­ти са­ме по тих ра­йо­нах, де «ка­зар­ми» та «шта­би», щоб хоч «для кар­тин­ки укро­ЗМІ» жер­тви бу­ли не тіль­ки се­ред мир­них лю­дей.

Але ж ні: оті мі­фі­чні «укри-ка­ра­те­лі-фа­ши­сти» чо­мусь «б’ють» ви­клю­чно по жи­тло­вих ма­си­вах. А ко­ли до­то­шні ме­шкан­ці по­чи­на­ють роз­див­ля­ти­ся на ма­пах гу­гла (бла­го, Ін­тер­нет у Гор­лів­ці ще є) тра­є­кто­рії «при­льо­тів», кар­ти­на вза­га­лі мо­же зве­сти з ро­зу­му пе­ре­сі­чно­го «се­па­ра­ти­ста»: біль­ша ча­сти­на об­стрі­лів йде по прин­ци­пу «з мі­ста у мі­сто»...

За­раз Гор­лів­ку об­стрі­лю­ють най­ча­сті­ше вно­чі. Ко­жно­го ран­ку мі­сто ра­хує вби­тих та по­ра­не­них.

Ме­шкан­ка Ком­со­моль­ця пла­че: «Вби­тим лег­ше — по­мер та і все. А що ро­би­ти по­ра­не­ним? Ось жі­но­чка про­ле­жа­ла під за­ва­лом у квар­ти­рі не зна­є­мо й скіль­ки та про­сто сте­кла кров’ю, бо ря­ту­ва­ти вже ні­хто не їде... Мо­же, по­тім при­їжджа­ють, ко­ли об­стріл за­кін­чу­є­ться, а по­ки йде — го­дин чо­ти­ри-п’ять — ні­хто не при­їде, ані «швид­ка», ані оті ря­ту­валь­ни­ки...»

Ме­шкан­ка Голь­мів­сько­го: «...Ось вно­чі об­стрі­лю­ва­ли... Ку­хня за­ва­ли­ла­ся і її там при­да­ви­ло... Ря­ту­валь­ни­ки при­їха­ли, сві­тло вклю­чи­ли, по­ча­ли роз­грі­ба­ти — так зно­ву по­чав­ся об­стріл — та ще й який!!! — і во­ни, ря­ту­валь­ни­ки, теж по- пря­та­ли­ся всі! А жін­ка до ран­ку під за­ва­ла­ми по­мер­ла...»

Най­ча­сті­ше вза­га­лі ні­хто не роз­би­рає за­ва­ли та не шу­кає по­ра­не­них й за­ги­блих. Мо­же, тіль­ки най­ближ­чі су­сі­ди, якщо в них є на це си­ли, бо най­ча­сті­ше це ста­рі лю­ди, а їх у мі­сті за­раз най­біль­ше.

А ще ні­хто про­сто не шу­кає лю­дей, які «тут ось жи­ли, а за­раз ку­дись зни­кли». Не шу­ка­ють, бо, мо­жли­во, во­ни ви­їха­ли «в Укра­ї­ну» чи то у Ро­сію, мо­жли­во — пе­ре­се­ли­ли­ся до ді­тей чи до ін­ших ро­ди­чів тут, у мі­сті, а мо­жли­во, й зни­кли зов­сім — хто йо­го зна... Всіх зни­клих по­ра­ху­ють пі­сля вій­ни. Ось то­ді вже мо­жна бу­де ска­за­ти про при­чи­ни ско­ро­че­н­ня на­се­ле­н­ня мі­ста. І це бу­дуть стра­шні при­чи­ни, по­дей­ку­ють лю­ди...

А най­ча­сті­ше ме­шкан­ці Гор­лів­ки про­сто «ні у що не встря­ють», бо ці­ка­вість та актив­ність за­раз не­до­ре­чна: збі­га­ли на ри­нок (шви­день­ко, між об­стрі­ла­ми), по­сто­я­ли у чер­зі за гу­ма­ні­тар­ною (мов­чки!), на ро­бо­ті по­за­йма­ли­ся сво­єю спра­вою (без обго­во­рень та пе­рерв на ка­ву, бо хтось мо­же «зда­ти»!) — і до­до­му! І все...

А ось ді­ти — бі­га­ють по ву­ли­цях. І це ба­чи­ти про­сто див­но. Бо ви­ни­кає пи­та­н­ня: а, що, ба­тьки не пе­ре­йма­ю­ться тим, що вій­на? Чи біль­шість ба­тьків знає — ко­ли об­стрі­ли по­чи­на­ю­ться, та ко­ли за­кін­чу­ю­ться? А звід­ки?

Пів мі­ста за­раз без во­ди та без еле­ктро­енер­гії. По­де­ку­ди не­ма га­зу. На «про­сті» ви­кли­ки (сер­це­вий на­пад, на­при­клад чи гі­пер­то­ні­чна кри­за!) «швид­ка» не їде. А що ро­бить фей­ко­ва вла­да мі­ста? За­ми­лює очі. Бу­дує «но­ву дер­жа­ву». Ро­бить ви­гляд для «мар­кі­зи»: ось тіль­ки стрі­ля­ють, а в ін­шо­му — всі ща­сли­ві, бо віль­ні від фа­ши­зму...

Об’яви «є ва­кан­сії...» з’яв­ля­ю­ться все ча­сті­ше: освіта, медицина, ЗМІ, тор­гів­ля, ре­монт ав­ті­вок та ін­ша сфе­ра по­слуг — все по­тре­бує кадрів, бо справ­жні ка­дри геть по­їха­ли й не по­спі­ша­ють по­вер­та­ти­ся. Ті, що ще ли­ша­ю­ться у мі­сті — не ду­же то й хо­чуть пра­цю­ва­ти май­же «за так». А ті, що при­хо­дять на ро­бо­ту — ка­дра­ми на­зва­ти важ­ко, бо про ква­лі­фі­ка­цію й пи­та­ти стра­шно.

Ме­шкан­ка Со­ня­чно­го кон­ста­тує, що «спе­ці­а­лі­стів у мі­сті вже май­же не­ма, ку­ди не прий­деш— якісь див­ні лю­ди, що їм не до­ві­ри­ти ані під­стриг­ти­ся у пе­ру­кар­ні, ані уко­ла у по­лі­клі­ні­ці зро­би­ти, ані зва­жи­ти щось на рин­ку, бо ра­ху­ють, як пер­шо­кла­сни­ки»...

Мі­сто в очі­ку­ван­ні те­хно­ло­гі­чних ка­та­строф, бо спе­ці­а­лі­сти май­же всі ви­їха­ли.

У си­сте­му во­до­по­ста­ча­н­ня про­те­кло 17 кі­ло хло­ру? А ні­чо­го стра­шно­го, ка­же вла­да, це зов­сім не­ба­га­то... Ви­рі­за­но тро­леї? Ну, то й що? За­кла­ли їх на збе­рі­га­н­ня, пі­сля вій­ни по­че­пи­мо! Не­ма во­ди, сві­тла й га­зу? Бу­де. Ремонтуємо. Тре­ба тер­пі­ти, бо вій­на! «МЧС» на­би­рає «ря­ту­валь­ни­ків». Ме­шка­нець мі­ста: «А що? Пі­ду! Зарплатня там є та це ж не око­пи! Та й не ви­їжджа­ють во­ни там на ко­жну по­же­жу, бо па­ли­ва зай­во­го не­ма, тіль­ки пі­сля об­стрі­лів, ка­жуть...»

Це теж див­но: зно­ву всі про все зна­ють! А та­ки звід­ки?

Вла­да ди­ре­ктив­но зни­жує ці­ни на ово­чі.

Ро­зум­ний ме­шка­нець мі­ста чу­хає по­ти­ли­цю: «Це бу­ло б гар­но, але ж це не­ви­гі­дно про­дав­цям і во­ни ж мо­жуть вза­га­лі ті ово­чі нам не при­во­зи­ти... Пал­ка о двох кін­цях, так би мо­ви­ти...»

Вла­да роз­ро­бляє пла­ни по від­нов­лен­ню роз­би­то­го жи­тла...

Вла­да за­про­шує лю­дей відпочивати на став­ку, ку­ди за­ве­зе­но п’ять тон пі­ску... Вла­да... У тих, хто пра­цює у «ви­кон­ко­мі» та ро­бить та­ку «кар­тин­ку мо­ло­дої ре­спу­блі­ки» у ті­сній спів­пра­ці із оку­пан­та­ми, є іме­на. У тих, хто за спи­на­ми ви­кон­ко­мів­ців ке­рує мі­стом, теж є іме­на. Во­ни всім ві­до­мі. Пер­ші — ви­кон­ко­мів­ці — на­віть не кри­ю­ться. Во­ни пи­ша­ю­ться тим, що під­три­му­ють «вла­ду» та «ря­ту­ють» ме­шкан­ців мі­ста від «пов­ної роз­ру­хи».

А ме­шкан­ці — на­ма­га­ю­ться я ви­жи­ти. Ко­жен в мі­ру сво­єї со­ві­сті. Жи­тель Голь­ми: «Зу­стрів ста­ро­го то­ва­ри­ша, ба­га­то ра­зом чо­го пе­ре­жи­ли, зда­ва­ло­ся — я йо­го до­бре знаю. По­ру­чка­ли­ся. Роз­го­во­ри­ли­ся про во­єн­не жи­т­тя. І ра­птом він ка­же: «Я у під­ва­лі пра­цюю... Важ­ко ме­ні, не ви­три­мую... Кров, кін­ців­ки по­від­рі­за­ні при­би­ра­ти... Ну, там укрів, фа­ши­стів до­пи­ту­ють... А я при­би­раю... Ну, й са­мо­му іно­ді при­хо­ди­ться ко­гось по­гам­се­ли­ти... Там пе­ре­мі­си­ли вже десь із 70 тих укрів... А що — фа­ши­сти! Спа­ти тіль­ки ось по­га­но став... Нер­ви...» Див­лю­ся на ньо­го — і кров у жи­лах сти­не! Так я на­віть спи­ною до ньо­го по­вер­та­ти­ся вже не мо­жу: стра­шно! І ду­маю ось — чи ме­не він здасть до то­го під­ва­лу?..»

Ось так на лі­нії фрон­ту і жи­вуть...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.