Стра­шна каз­ка про пе­ре­слі­ду­ва­ча

Den (Ukrainian) - - Культура -

Фільм «Во­но» є зраз­ком ав­тор­ської есте­ти­ки, яв­но не­ти­по­вим для жан­ру кі­но­жа­хів

Зав’яз­ка по­дій у стрі­чці аме­ри­кан­сько­го ре­жи­се­ра Де­ві­да Ро­бер­та Мі­тчел­ла «Во­но» (It follows) мо­же зда­ти­ся ба­наль­ною. Кра­су­ня-блон­дин­ка Джей (Ма­ї­ка Мон­ро грає гли­бо­ко й тон­ко, до­ла­ю­чи рам­ки на­бри­дло­го ти­па­жу) пі­сля по­ба­че­н­ня зі стар­шим хло­пцем на ім’я Г’ю по­чи­нає ба­чи­ти по­віль­них, але на­по­ле­гли­вих лю­ди­но­по­ді­бних істот, фі­зи­чний кон­такт з яки­ми за­гро­жує смер­тю. За до­по­мо­гою дру­зів, се­ред яких без­на­дій­но за­ко­ха­ний у неї Пол (Кейр Гіл­кріст), во­на на­ма­га­є­ться по­збу­ти­ся пе­ре­слі­ду­ва­чів.

Дій­сно, всі по­трі­бні сю­же­тні по­во­ро­ти тут є: ми­ті за­тиш­шя чер­гу­ю­ться з на­па­да­ми па­ні­ки й спа­ла­ха­ми на­силь­ства, істо­ти стра­шні, на­по­ле­гли­ві й пра­кти­чно не­вра­зли­ві. Але ува­га до де­та­лей у «Во­но» ви­хо­дить за рам­ки жан­ро­во­го стан­дар­ту. Зви­чай­но, атмо­сфе­ра три­во­ги на­гні­та­є­ться май­стер­но. Ка­ме­ра (опе­ра­тор— Майк Гі­у­ла­кіс) не­ква­пли­во на­пли­ває на ге­ро­їв, під­гля­дає за ни­ми з ву­ли­ці, ков­зає уздовж ві­кон, кру­жляє в ін­тер’єрах, акцен­тує за­над­то по­віль­них пе­ре­хо­жих. Але те, що дій­сно при­вер­тає ува­гу й ті­шить око — це еле­ган­тний на­літ ана­хро­ні­чно­сті. Ге­рої пра­кти­чно не ко­ри­сту­ю­ться мо­біль ни­ми, шу ка ють при тул ку в по - ки­ну­тій бу­дів­лі, побудованій на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, йдуть до істо­ри­чно­го кінотеатру з япон­ськи­ми ін­тер’єра­ми, в яко­му пе­ред по­ча­тком се­ан­су зву­чить ан­ти­квар­ний ор­ган Wurlitzer, на ко­ме­дію про пе­ре­слі­ду­ва­н­ня «Ша­ра­да» (1963) з Ке­рі Гран­том та Одрі Геп­берн, див­ля­ться по те­ле­ві­зо­ру чор­но-бі­лу фан­та­сти­ку. У кім­на­ті Джей го­рить ро­же­вий ран­ньо­мо­дер­ніст­ський сві­тиль­ник у ви­гля­ді бу­ке­та кві­тів. Біль­шість ав­то- мо­бі­лів — на­при­клад, той, у яко­му Г’ю спо­ку­шає Джей — кла­си­чні мо­де­лі 1970-х ро­ків. І на­віть са­унд­трек Рі­ча Врі­лен­да — ча­сом роз­сла­блю­ю­ча, ча­сом за­гроз­ли­ва тя­гу­ча му­зи­ка — ви­три­ма­ний у ду­сі син­те­за­тор­ної еле­ктро­ні­ки 1980-х.

На­ві­що ж ре­жи­се­ро­ві зна­до­би­ли­ся та­кі де­та­лі­за­ція і гра в ре­тро? По­пер­ше, щоб по­вер­ну­ти­ся до тра­ди­цій­ної сти­лі­сти­ки ле­генд про при­ви­дів. По-дру­ге, щоб при­бра­ти те­хно­ло­гії, оскіль­ки те­хно­ло­гії під­мі­ня­ють люд­ське ті­ло, а «Во­но» спря­мо­ва­не про­ти­ле­жно: до фі­зіо­ло­гії.

Пе­ре­слі­ду­ва­чі на­бу­ва­ють ви­гля­ду близь­ких лю­дей, во­ни під­кре­сле­но ті­ле­сні й ча­сто від­зна­че­ні пев­ною ва­дою, слі­да­ми болю та стра­ж­дань. У ко­ле­джі Джей вті­кає від куль­га­вої ста­рої у лі­кар­ня­ній со­ро­чці; на­сту­пна го­стя — при­го­лом­шли­во пе­ре­кон­ли­ва дів­чи­на в ро­зір­ва­но­му одя­зі, з роз­ма­за­ним ма­кі­я­жем, яка мо­чи­ться під се­бе на хо­ду. Пе­ре­да­ча про - кля­т­тя від­бу­ва­є­ться при се­ксу­аль­но­му кон­та­кті — та­ким чи­ном мо­жна убез­пе­чи­ти се­бе, про­те пар­тнер у свою чер­гу має вчи­ни­ти ана­ло­гі­чно. І це не про­сто ча­сти­на атра­кціо­ну.

В се­ре­ди­ні філь­му Джей пі­сля чер­го­вої вте­чі про­ки­да­є­ться на ка­по­ті ав­тів­ки й, по­чув­ши му­зи­ку, спу­ска­є­ться до рі­чки. Не­да­ле­ко від бе­ре­га в ка­те­рі роз­ва­жа­ю­ться троє хло­пців. Джей ски­дає одяг, вхо­дить у во­ду, див­ля­чись, як нам зда­є­ться, на ка­тер. У на­сту­пно­му ка­дрі во­на вже за кер­мом, з мо­крим во­лос­сям, по­вер­та­є­ться до­до­му. Окрім яв­ної спро­би від­ве­сти гля­да­ча до оман­ли­вої розв’яз­ки, це ще й чи­сто ма­ні­пу­ля­тив­на сце­на. Нас зму­шу­ють здо­га­ду­ва­ти­ся, чи пі­де Джей, хай і під за­гро­зою смер­ті, на ви­пад­ко­ве зля­га­н­ня з не­зна­йом­ця­ми — по су­ті, ми­сли­ти її як об’єкт, геть по­збав­ле­ний сво­єї сво­бо­ди й во­лі. Мі­тчелл тя­гне за ни­тки тих ма­со­вих ком­пле­ксів, які й до­сі за­ли­ши­ли­ся не­змін­ни­ми. Ци­ві­лі­за­ція, зокре­ма й за­хі­дна, при­гні­чує секс, мо­ло­дість у рі­зних ви­дах і з рі­зних при­во­дів. У «Во­но» при­ду­ше­н­ня про­ни­кає і в сю­жет, і в кадр: ба­тькам го­во­ри­ти ні­чо­го не мо­жна (не по­ві­рять, за­чи­нять у пси­хлі­кар­ні), зу­пи­ня­ю­чи ка­ме­ру на пра­вій ру­ці Джей пі­сля по­ба­че­н­ня з Г’ю, Мі­тчелл ви­яв­ляє, що її кисть по­зна­че­но та­ту­ю­ва­н­ням у фор­мі ла­тин­ської «Х», а хрест чи плюс — мар­кер по­зи­тив­но­го ре­зуль­та­ту в те­сті на ВІЛ. Пси­хо­зи мі­зо­гі­нії та сні­до­фо­бії використовуються як бу­ді­вель­ний ма­те­рі­ал для більш уні­вер­саль­ної істо­рії. І тут зно­ву спра­цьо­вує від­мо­ва від ознак су­ча­сно­сті: у та­кій не­те­хно­ло­гі­чній, не­за­хи­ще­ній ре­аль­но­сті епі­де­мія — по­дія на­стіль­ки ж мі­сти­чна, на­скіль­ки бі­о­ло­гі­чна або су­спіль­на, а ін­тим­на близь­кість має ду­же ви­со­ку ці­ну.

Про­кля­т­тя мо­жна пе­ре­да­ти до про­ни­за­но­го стра­хом со­ці­у­му че­рез лан­цю­жок при­ре­че­них. Але во­но збе­ре­же­ться в по­тен­ці­а­лі, бе­зу­пин­но ве­сти­ме зво­ро­тний від­лік і за­ли­ши­ться з ти­ми, ко­го одно­го дня торк ну ло ся, на віть як що ніх то про це не ді­зна­є­ться: але так зав­жди в на­шо му ти по ві сві то бу до ви, де со ці - аль­не ду­же лег­ко на­бу­ває фор­ми не­ми­ну­чої до­лі.

Си­лу­ет у бі­ло­му зав­жди шкан­ди­ба­ти­ме десь на ме­жі зо­ру. В остан­ньо­му ка­дрі ка­ме­ра зай­де то­бі за спи­ну.

ФО­ТО З САЙ­ТА AFISHA.UA

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.