Ме­са за пре­сою

Den (Ukrainian) - - Подробиці -

Чим від­рі­зня­є­ться жур­на­ліст від лю­ди­ни, що чи­тає пре­су? Ні­чим, окрім одні­єї яко­сті. Жур­на­ліст ні­ко­му не ві­рить на слово. Улю­бле­но­му по­лі­ти­ко­ві, ша­но­ва­но­му мі­ні­стро­ві, ав­то­ри­те­тно­му ви­дан­ню, дум­ці біль­шо­сті й роз­по­від­ям оче­вид­ців. Усі гір­лян­ди зі слів, що за­па­лю­ю­ться в пі­тьмі ін­фор­ма­цій­но­го ко­смо­су, тре­ба спо­ча­тку роз­ди­ви­ти­ся в бі­нокль або мі­кро­скоп, пе­ре­ві­ри­ти по­хо­дже­н­ня, зі­ста­ви­ти зі сво­ї­ми зна­н­ня­ми про пре­дмет і ли­ше по­тім на­пи­са­ти. Але хто ж ви­тра­ча­ти­ме час на всю цю тя­га­ни­ну з ідентифікацією за менш ніж скром­ний го­но­рар?

Сти­му­лів для до­бро­со­ві­сної пра­ці на га­зе­тно-ефір­них ни­вах, на жаль, не­ба­га­то. Ве­ли­че­зну кіль­кість ви­дань по­га­но го­ду­ють по­рі­ді­лі ря­ди ре­кла­мо­дав­ців. Фі­нан­су­ва­н­ня з бю­дже­тів рі­зних рів­нів теж не ве­де до про­цві­та­н­ня удо­сто­є­них та­кої че­сті ЗМІ. Ви­ни­кає щось схо­же на ви­но­ро­бни­цьку про­бле­му з «ве­ли­ким на­ван­та­же­н­ням на кущ», ко­ли хо­чуть зня­ти ря­сний уро­жай, не збіль­шу­ю­чи пло­щі на­са­джень і жи­виль­но­го се­ре­до­ви­ща ко­рі­н­ня. Ви­хо­дить ба­га­то ки­слих і дрі­бних ягід. В Оде­сі я на­ра­ху­вав більш як 20 те­ле­ком­па­ній. УКи­є­ві — дві дю­жи­ни (якщо не біль­ше) «цен­траль­них і на­ціо­наль­них » ви­дань, те­ри­то­рія по­ши­ре­н­ня яких обме­жу­є­ться Ва­силь­ко­вом. Це вдві­чі біль­ше, ніж у Лон­до­ні broadsheets, тоб­то га­зет ве­ли­ко­го фор­ма­ту, роз­ра­хо­ва­них на осві­че­ну пу­блі­ку. Те са­ме мо­жна ска­за­ти про та­бло­ї­ди в глян­ці, і в менш глад­ко­му ви­ко­нан­ні. Ви­хо­дить, на­ша бі­дна кра­ї­на за кіль­кі­стю най­ме­ну­вань пе­рі­о­ди­ки пе­ре­плю­ну­ла най­ро­з­ви­не­ні­ші, з ве­ли­ки­ми еко­но­мі­ка­ми, ви­со­кою ку­пі­вель­ною спро­мо­жні­стю й при­стой­ним рів­нем осві­ти на­се­ле­н­ня.

Як же вда­ло­ся здій­сни­ти та­кий про­рив на ме­дій­но­му по­лі? Де та­єм­ни­ця роз­мно­же­н­ня ЗМІ в Укра­ї­ні?

Удав­ні ча­си про­ща­н­ня з ра­дян­ським устро­єм жи­т­тя бу­ло при­ро­дно роз­вер­та­ти бі­знес-іні­ці­а­ти­ву на по­ро­жньо­му мі­сці й без стар­то­вих ка­пі­та­лів. За лі­ні­єю ЗМІ — осо­бли­во. Три осві­че­ні жін­ки ра­зом з са­мо­род­ком комп’ютер­но­го ди­зай­ну за­про­сто мо­гли ви­пу­ска­ти між­на­ро­дний жур­нал для бі­знес- елі­ти у се­бе у квар­ти­рі. Пі­сля чор­но-бі­ло­го се­кре­тно­го жи­т­тя в СРСР ко­льо­ро­вий друк і від­су­тність цен­зу­ри за­ча­ро­ву­ва­ли ре­кла­мо­дав­ця, й він йшов у ви­да­н­ня не див­ля­чись, ще­дро опла­чу­ю­чи на­клад в 1000 ек­зем­пля­рів ку­пле­ною сто­рін­кою об­кла­дин­ки. По­тім по­ча­ла­ся ера ве­ли­ких про­е­ктів, де ко­жний по­лі­тик, який по­ва­жає се­бе, він же кру­пний вла­сник при­дба­вав офі­цій­но або ку­пу­вав пе­ред­пла­тою на рі­чну ре­кла­му яке- не­будь дру­ко­ва­не або ефір­не ЗМІ в мас­шта­бах сво­їх ам­бі­цій: ра­йон­них, обла­сних або цен­траль­них. Зви­чка прив’ язу­ва­ти пре­су до адмі­ні­стра­тив­но-те­ри­то­рі­аль­но­го устрою за­ли­ши­ла­ся у нас з давніх ча­сів, як і зви­чка ви­рі­шу­ва­ти ве­ли­кі зав­да­н­ня ма­ли­ми твор­чи­ми си­ла­ми.

На по­ча­ток но­во­го ти­ся­чо­лі­т­тя укра­їн­ське ін­фор­ма­цій­не по­ле ря­сно ко­ло­си­ло­ся й пло­до­но­си­ло в роз­мі­рах, до­ста­тніх для про­жи­тку йо­го тру­дів­ни­ків. Кри­за, а то­чні­ше крах еко­но­мі­чної мо­де­лі пост­ра­дян­сько­го пе­рі­о­ду, вда­ри­ла по всіх дру­ко­ва­них і еле­ктрон­них ви­да­н­нях, але не змі­ни­ла їхню вну­трі­шню й зов­ні­шню ор­га­ні­за­цію.

Пре­са за­ли­ши­ла­ся за­ле­жною від вла­сни­ків біль­ше, ніж від су­спіль­ства. Во­на пе­ре­тво­ри­ла­ся на ін­стру­мент ін­фор­ма­цій­них і пси­хо­ло­гі­чних ма­ні­пу­ля­цій, де ко­жна ре­да­кція — окре­ма во­тчи­на зі сво­їм ста­ту­том, пра­ви­ла­ми й спе­ци­фі­чни­ми уяв­ле­н­ня­ми про до­бро й зло. Що в одних вва­жа­є­ться гань­бою, то в ін­ших на­зи­ва­є­ться сла­вою.

Остан­ні­ми ро­ка­ми про­цес де­валь­ва­ції жур­на­ліст­сько­го сло­ва на­був за­гроз­ли­вих роз­мі­рів. Ми ста­ли свід­ка­ми гу­чних скан­да­лів з роз­ва­лом те­ле­ві­зій­них ка­на­лів, ра­пто­во­го зга­са­н­ня ве­ли­ких ви­дань, про­фе­сій­но­го кра­ху ін­фор­ма­цій­них агентств. Со­юз під­ку­пних по­лі­ти­ків з під­ку­пни­ми жур­на­лі­ста­ми ство­рив мон­стра, що по­гли­нув основ­ний об’ єкт су­спіль­ної ува­ги, тоб­то при­чи­ни по­дій. Су­спіль­ство отри­мує ін­фор­ма­цію ли­ше про те, що ста­ло­ся, по­збав­ля­ю­чись пра­ва ді­зна­ти­ся го­лов­не: у му­ка­чів­ських вій­нах, у чер­ні­гів­ських пе­ред­ви­бор­них су­ти­чках, у ста­но­ви­щі на схі­дно­му фронті... То­му що ана­ліз і де­з­ін­фор­ма­ція по­да­ю­ться у ви­гля­ді одно­го ко­ктей­лю про ін­гре­ді­єн­ти яко­го мо­жна здо­га­да­ти­ся ли­ше з фру­кту на стін­ці ке­ли­ха.

Укра­їн­ські ЗМІ ви­яви­ли­ся одні­єю з най­за­пу­ще­ні­ших га­лу­зей со­ці­аль­но-еко­но­мі­чної си­сте­ми. Звід­си, з віджи­ва­ю­чо­го свій вік ін­фор­ма­цій­но­го се­ре­до­ви­ща ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя, ви­хо­дять основ­ні си­гна­ли про ре­фор­ми в кра­ї­ні. По­де­ко­ли ав­то­ри цих си­гна­лів — одіо­зні жур­на­лі­сти, не раз по­мі­че­ні у зв’яз­ках з ко­ру­пці­єю й тор­гів­лі про­фе­сій­ни­ми прин­ци­па­ми. Про­те, їм по­да­ють ру­ки й на­да­ють три­бу­ни ко­ле­ги, на них рів­ня­ю­ться сту­ден­ти про­філь­них ви­шів, які мрі­ють на­би­ра­ти текс­ти в но­ме­рах го­те­лів, що мо­же до­зво­ли­ти со­бі не ко­жен ме­не­джер ве­ли­кої ком­па­нії.

Зві­сно, зар­пла­та то­го, хто пи­ше, не є умо­вою які­сної жур­на­лі­сти­ки. Як і в ме­ди­ци­ні, осві­ті та куль­ту­рі гро­ші ви­рі­шу­ють не все. Але ви­рі­шу­ють. Адже ми не зво­ди­ти­ме­мо бу­ди­нок, якщо не­має ко­штів ку­пи­ти це­мент. Уко­жній спра­ві існує де­який мі­ні­мум ре­сур­сів, ниж­че за який будь- який фа­хі­вець не опу­сти­ться. Ужур­на­лі­сти­ці теж. Про­сто в на­шій про­фе­сії важ­ко каль­ку­лю­ва­ти ви­тра­ти. Але з ча­сом еко­но­мія на них ви­яв­ля­є­ться в де­фе­ктах. Ско­ро­чу­ю­ться жан­ри, про­па­да­ють ін­терв’ю з лі­де­ра­ми ду­мок між­на­ро­дно­го рів­ня, зни­ка­ють про­фе­сії, на­при­клад жур­на­лі­ста-між­на­ро­дни­ка, ско­ро­чу­є­ться коло екс­пер­тів і ав­то­рів ви­дань, а го­лов­не — кри­те­рії про­фе­сій­ної май­стер­но­сті. Бло­гер, який ана­лі­зує по­дії за до­по­мо­гою лег­ко за­сво­ю­ва­них лай­ли­вих ви­слов­лю­вань і роз­хо­жих фраз, стає го­лов­ним по­ста­чаль­ни­ком ін­фор­ма­ції, а бай­ки, роз­ка­за­ні олі­гар­хом у па­рил­ці, — по­лі­ти­чним про­гно­зом від па­ні з ди­кто­фо­ном, яка під­слу­ха­ла їх.

Що про­ти­ста­ви­ти ка­ла­му­тно­му ме­дій­но­му стри­му в час, ко­ли слово більш руйнівне за сна­ряд? На­пев­но, як і скрізь у сві­ті, — но­вий стан­дарт. Щоб вла­сни­ки за­во­дів і па­ро­пла­вів ста­ви­ли­ся до га­зет іна­кше, ніж до екс­плу­а­то­ва­ної вла­сно­сті. Щоб у всіх ре­да­кці­ях бу­ла одна ру­ле­тка для ви­мі­ру ве­ли­чи­ни прав­ди й бре­хні. Щоб гро­шей ви­ста­ча­ло на до­да­ва­н­ня це­мен­ту в на­ші па­ла­ци з пі­ску. На кшталт стан­дар­ту IPSO ( Independent Press Standards Organisation), як в Ан­глії, або прийня­тих у кра­ї­нах Єв­ро­со­ю­зу про­фе­сій­них ко­де­ксів. Іна­кше всі ми при­ре­че­ні бу­ти при­су­тні­ми на сум­них обря­дах пе­ре­тво­ре­н­ня кро­ві й сліз на чи­їсь хлі­би й ви­на.

Оле­ксандр ПРИЛИПКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.