«Но­ти ви­рі­ши­ли до­лю Лі­зонь­ки»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Во­ло­ди­мир ДУМАНСЬКИЙ, Кри­вий Ріг

Ма­лень­ка со­ня­чна дів­чин­ка сво­їм та­лан­том му­зи­кан­та руй­нує всі сте­ре­о­ти­пи

Лі­за Ха­ляв­чен­ко-Ба­бич — 13-рі­чна пі­а­ніс­тка із гір­ни­чо­го мі­ста Ор­джо­ні­кі­дзе Дні­про­пе­тров­ської обла­сті — уже кіль­ка ра­зів ста­ва­ла при­зер­кою рі­зно­ма­ні­тних між­на­ро­дних кон­кур­сів. А не­що­дав­но ста­ла «зір­кою» со­цме­реж — ко­ли за­во­ю­ва­ла Гран-прі між­на­ро­дно­го ди­тя­чо­го фе­сти­ва­лю «Зір­ко­ві мо­сти» в Бол­га­рії. Сво­єю твор­чі­стю Лі­за спро­сто­вує твер­дже­н­ня, що «со­ня­чні ді­ти» не ма­ють емо­цій.

Про му­зи­ку як пе­ре­пус­тку у світ, а та­кож про до­бро­ту, від­по­від­аль­ність, на­по­ле­гли­вість та жи­т­тя лю­дей із син­дро­мом Да­у­на «День» роз­мов­ляв із ма­мою та­ла­но­ви­тої укра­ї­но­чки Ва­лен­ти­ною Ру­бан.

«МИ ВЧИ­ЛИ­СЯ В МУ­ЗИ­ЧНІЙ ШКО­ЛІ, НЕ ВІД­ВІ­ДУ­Ю­ЧИ ЗА­ГАЛЬ­НО­ОСВІ­ТНЬОЇ»

— Па­ні Ва­лен­ти­но, звід­ки з’яви­ло­ся та­ке за­хо­пле­н­ня му­зи­кою в Лі­зи?

— Пер­ше зна­йом­ство з му­зи­чною шко­лою від­бу­ло­ся в п’ять ро­ків. То­ді Лі­зу­ня ви­йшла са­ма з бу­дин­ку й пі­шла до му­зи­чної шко­ли. Ми всі­єю сім’єю шу­ка­ли її, ду­ма­ли, що втра­ти­ли до­чку, во­на ще не ро­змов­ля­ла... І яка бу­ла ра­дість, ко­ли зна­йшли бі­ля му­зи­чної шко­ли. Чер­го­ва сто­я­ла бі­ля две­рей, а ди­тя на­ма­га­ло­ся про­ни­кну­ти все­ре­ди­ну. А в сім з по­ло­ви­ною ма­ли йти в шко­лу зі сво­єю ди­тсад­ко­вою гру­пою, але 31 сер­пня нам від­мо­ви­ли. У нас все вже бу­ло ку­пле­но до шко­ли... Лі­зу­ня так че­ка­ла цьо­го дня. Нам зно­ву ска­за­ли: по­че­кай­те ще рік. Ось у та­ко­му роз­дра­то­ва­но­му ста­ні я про­хо­ди­ла якось повз шко­лу, і щось ме­не спо­ну­ка­ло зай­ти. Пі­шла до за­ву­ча, на­пи­са­ла за­яву, ска­зав­ши, що дів­чин­ка особлива. Во­на ви­слу­ха­ла ме­не і по­ра­ди­ла фор­те­пі­а­но та обра­зо­твор­че ми­сте­цтво.

Ви­рі­ши­ти на­шу до­лю ма­ла ди­ре­ктор. Цьо­го ра­зу нам по­ща­сти­ло. 4 ве­ре­сня за­те­ле­фо­ну­ва­ла ди­ре­ктор за­кла­ду Ан­то­ні­на Жу­ков­ська і ска­за­ла, що Лі­зу за­ра­ху­ва­ли до від­ді­ле­н­ня ін­стру­мен­таль­ної му­зи­ки (фор­те­пі­а­но) та від­ді­ле­н­ня обра­зо­твор­чо­го ми­сте­цтва.

І ось так ми вчи­ли­ся в му­зи­чній шко­лі, не хо­дя­чи до за­галь­но­осві­тньої. Скла­да­ла­ся див­на си­ту­а­ція. На пси­хо­ло­го-ме­ди­ко-пе­да­го­гі­чній ко­мі­сії не до­пу­ска­ють до зви­чай­ної шко­ли — я ді­стаю но­ти і ка­жу: «Чо­му в цій шко­лі (му­зи­чній) нам мо­жна на­вча­тись, а у зви­чай­ній — ні?» І но­ти ви­рі­ши­ли до­лю Лі­зонь­ки — нас допу­сти­ли до за­галь­но­осві­тньої шко­ли. За­раз у му­зи­чній шко­лі до­чка пе­ре­йшли до 5 кла­су (був ну­льо­вий клас), а у зви­чай­ній — до 6 кла­су. Вчи­ться як зви­чай­на ди­ти­на — без жо­дно­го по­ту­ра­н­ня.

«ВЧИ­ТИ­СЯ І ПРА­ЦЮ­ВА­ТИ — ДЕ­ВІЗ ЛІ­ЗИ»

— Пам’ята­є­те пер­ші успі­хи? Як до­ла­є­те жит­тє­ві не­га­ра­зди?

— На­ша улю­бле­на вчи­тель­ка — це той за­вуч, ко­тра прийня­ла за­яву в му­зи­чну шко­лу, Оле­на Се­ме­ну­ха, во­на по-ма­те­рин­ськи по­ста­ви­ла­ся до мо­єї ди­ти­ни. Во­на са­до­ви­ла Лі­зонь­ку до се­бе на ру­ки і роз­по­від­а­ла каз­ки про ко­жну но­ту. Ме­то­дик і по­сі­бни­ків на­вча­н­ня для та­ких ді­ток не­має. І ось її ду ша, лю бов і доб ро та на вча ли Лі зонь ку. По тім бу ло ого - ло­ше­н­ня в Ін­тер­не­ті, що хо­чуть зня­ти до­ку­мен­таль­ний фільм про осо­бли­вих лю­дей, які за­йма­ю­ться му­зи­кою. Я від гук ну ла ся, і, на наш по - див, до нас при­їха­ли з Ки­є­ва зні­ма­ти пе­ре­да­чу про Лі­зу. Ска­за­ли, що в Укра­ї­ні про­фе­сій­но з лю­дьми з син­дро­мом Да­у­на не за­йма­є­ться фак - ти­чно ні­хто. Це не­мо­жли­во. Ки­я­ни бу ли при єм но зди во ва ні, по чув ши те­хні­ку гри до­чки. А ми ду­ма­ли, що в ін­ших мі­стах є кра­щі ре­зуль­та­ти. Ви­сту­па­ли на ака­дем­кон­цер­тах у шко­лі, отри­му­ва­ли гар­ні оцін­ки, бу­ли ви­сту­пи на мі­ських та обла­сних фе­сти­ва­лях.

29 сі­чня 2013 ро­ку Лі­за ра­зом зі сво­їм пе­да­го­гом зі­гра­ла в чо­ти­ри ру­ки де­кіль­ка тво­рів на сце­ні Ки­їв­сько­го між­на­ро­дно­го цен­тру куль­ту­ри та ми­стецтв. Ви­ступ від­був­ся під час про­ве­де­н­ня бла­го­дій­но­го кон­цер­ту гол­ланд­сько­го ор­ке­стру Jostiband — най­біль­шо­го у сві­ті му­зи­чно­го ко­ле­кти­ву, в яко­му гра­ють осо­бли­ві му­зи­кан­ти — лю­ди з син­дро­мом Да­у­на та ро­зу­мо­ви­ми осо­бли­во­стя­ми.

— Лі­за пе­ре­жи­ває му­зи­ку в ду­ші. Ко­жен твір уяв­ляє по-сво­є­му. На­при­клад — Каз­ка про По­пе­лю­шку. Во­на уяв­ля­ла се­бе на ба­лу в пи­шній су­кні і з ча­рів­ним прин­цом, як во­ни кру­жля­ють у тан­ці. Остан­ній твір вальс-блюз — це уяв­ле­н­ня про мо­ре, під час не­ве­ли­ко­го штор­му: хви­ля при­йшла — грає го­ло­сно, ві­ді­йшла — грає ти­хі­ше. Лі­за ка­же, що грає для лю­дей каз­ки. Ду­же лю­бить ви­йти на сце­ну, вкло­ни­ти­ся, зо­се­ре­ди­ти­ся, зі­гра­ти кра­си­во, вкло­ни­ти­ся й пі­ти. І ду­же че­кає на апло­ди­смен­ти, ра­діє, ко­ли до­бре. Хоч во­дно­час ду­же со­ром’язли­ва. На фе­сти­ва­лях під час на­го­ро­дже­н­ня ви­кли­ка­ють уча­сни­ків на сце­ну, щоб вру­ча­ти на­го­ро­ди. Лі­зонь­ку вже три­чі ви­кли­ка­ли, а во­на сто­їть у пер­шо­му ря­ду, за­крив­ши облич­чя ру­ка­ми, і пла­че. По­тім до неї під­хо­дять, нагороджують, а во­на ви­ти­рає сльо­зи. Я за­пи­тую: «Чо­му ти пла­чеш?» Во­на ка­же: «Від ра­до­сті». Да­рем­но ствер­джу­ють, що «со­ня­чні ді­ти» не ма­ють емо­цій. Лі­за спро­сто­вує всі сте­ре­о­ти­пи. По-пер­ше, стій­ка, до­бра пам’ять. По-дру­ге — хо­че вчи­ти­ся. По-тре­тє, зі­бра­ність і впев­не­ність у со­бі. — Яка во­на вдо­ма? — Лі­за до­бра, по­сту­пли­ва дів­чин­ка. Ду­же лю­бить сво­їх рі­дних. У неї є стар­ша се­стра (рі­зни­ця у ві­ці — 21 рік) Ві­та­лі­на, пле­мін­ник Са­шко. Йо­му 17 ро­ків, у них ду­же ве­ли­ка дру­жба. Са­ша її ви­нянь­чив. А є ще улю­бле­на кі­ше­чка Ася. Рік то­му вчи­тель­ка Ві­кто­рія Ана­то­лі­їв­на по­да­ру­ва­ла Лі­зонь­ці на День на­ро­дже­н­ня ко­ше­ня, чор­нень­ку гру­до­чку з бі­лим бан­ти­ком. Ко­ше­ня ви­ро­сло в пу­хна­сту кра­су­ню і до­ма­шню улю­бле­ни­цю. Хоч би де бу­ла Лі­за, всім роз­по­від­ає про свою Аську. Її обов’язок — на­го­ду­ва­ти ки­цю і при­бра­ти пі­сля неї.

Лі­за ду­же са­мо­стій­на. Са­ма хо­дить до крам­ни­ці, ку­пує хліб, мо­ло­ко, ков­ба­су і все, що ска­жу ку­пи­ти. Лю­бить по­ря­док у се­бе в кім­на­ті, на сво­є­му сто­лі, за­люб­ки пи­ло­со­сить. І вза­га­лі у нас став­ле­н­ня до неї, як до зви­чай­ної ди­ти­ни. Мо­же, і в ку­тку по­сто­я­ти, якщо якусь шко­ду зро­бить. Знає, що ми лю­би­мо її най­біль­ше у сві­ті. А на­дія, ві­ра і лю­бов тво­рять ди­ва. Пер­ше ди­во — це му­зи­ка як пе­ре­пус­тка у світ зви­чай­них лю­дей.

ПО­ТРІ­БЕН СПОН­СОР ДЛЯ УЧА­СТІ У ФЕ­СТИ­ВА­ЛІ В ІСПА­НІЇ

— На яких фе­сти­ва­лях та кон­кур­сах во­на вже ви­сту­па­ла?

— 2012-го ми по­бу­ва­ли на між­на­ро­дно­му фе­сти­ва­лі в Санкт-Пе­тер­бур­зі. Лі­за бу­ла єди­на з Укра­ї­ни, і про неї пи­са­ли ро­сій­ські ЗМІ та жур­нал «Фи­лип­пок». По­тім уже зга­да­ний ви­ступ у сі­чні 2013 ро­ку в Жов­тне­во­му па­ла­ці, який від­був­ся під час про­ве­де­н­ня бла­го­дій­но­го кон­цер­ту гол­ланд­сько­го ор­ке­стру Jostiband. Ке­рів­ник ор­ке­стру бу­ла при­єм­но зди­во­ва­на, що 10-рі­чна дів­чин­ка знає на­пам’ять стіль­ки му­зи­чних тво­рів. Ми­ну­ло­го ро­ку на ХIV Між­на­ро­дно­му фе­сти­ва­лі «Зо­ло­та осінь» у Бу­да­пе­шті Лі­за ви­сту­па­ла на­рів­ні з ін­ши­ми ді­тьми й ви­бо­ро­ла срі­бну на­го­ро­ду. Лі­за — при­зер­ка за­галь­но­укра­їн­ських кон­кур­сів.

— І ось 2015 рік. Бол­га­рія, пе­ре­мо­га!

— Так! Спа­си­бі Бла­го­дій­но­му фон­ду Пе­тра По­ро­шен­ка. До­по­мо­гли з по­їзд­кою на ІІ Між­на­ро­дний фе­сти­валь «Зо­ря­ні мо­сти» в бол­гар­сько­му мі­сті Ахе­лой. Бу­ло ду­же гар­не від­кри­т­тя фе­сти­ва­лю, під­ня­т­тя пра­по­рів кра­їн-уча­сниць, ді­ти спів­а­ли гімн сво­єї кра­ї­ни. Всьо­го у за­хо­ді бра­ли участь пред­став­ни­ки во­сьми кра­їн. Лі­за одержала Гран-прі в на­шій но­мі­на­ції. — Що вас най­біль­ше тур­бує? — На жов­тень уже є офі­цій­не за­про­ше­н­ня від іспан­ської сто­ро­ни на участь у фе­сти­ва­лі, який від­бу­ва­є­ться раз на рік. За­про­шу­ють ду­же силь­них уча­сни­ків. І зно­ву в нас про­бле­ма — зна­йти спон­со­ра. Ува­гою ЗМІ й те­ле­ба­че­н­ня Лі­за не обді­ле­на, але ре­аль­ної до­по­мо­ги бра­кує.

А най­го­лов­ні­ша про­бле­ма — це не­ба­жа­н­ня на­шо­го су­спіль­ства при­йма­ти лю­дей із син­дро­мом Да­у­на.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.