Віль­ні лю­ди сте­пів

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Ін­сти­тут ко­за­цтва — тюркського та укра­їн­сько­го

ли­цько­го. Не ви­зна­ва­ли Да­ни­ло­вої вла­ди, а ско­ри­ли­ся мон­го­лам та­кож ме­шкан­ці Пів­ден­но­го По­буж­жя — су­сі­ди бо­ло­хів­ців. Лі­то­пи­сці на­зи­ва­ли та­ких «се­дя­ще за та­та­ры» чи й пря­мо «лю­ди та­та­рьскые». Ко­ли Оль­герд за­хо­пив По­ді­л­ля, ча­сти­на тюркського на­се­ле­н­ня, що при­йшла з мон­го­ла­ми, вже бу­ла укра­ї­ні­зо­ва­на. Ще ін­ша ча­сти­на, уті­кши від Оль­гер­до­во­го вій­ська на Чор­но­мор­щи­ну та в Крим, не­вдов­зі по­вер­ну­ла­ся й осе­ли­ла­ся за Ду­на­єм, у До­бру­джі. Стрий­ков­ський свід­чить, що во­ни розмовляли слов’ян­ською мо­вою й ве­ли го­спо­дар­ство36.

Слід га­да­ти, що по­ді­бна си­ту­а­ція бу­ла ха­ра­ктер­на для всіх пів­ден­них окра­їн Укра­ї­ни. Ось як опи­сав ме­шкан­ців Азов­щи­ни угор­ський чер­нець, який по­бу­вав там 1237 ро­ку: «Її во­ло­дар та на­се­ле­н­ня на­зи­ва­ють се­бе хри­сти­я­на­ми, книж­ки й свя­ще­ни­ки у них гре­цькі. Ка­жуть, бу­цім князь має сто жі­нок; всі чо­ло­ві­ки го­лять го­ло­ву, бо­ро­ду ж від­пу­ска­ють не­ве­ли­ку. Тіль­ки шля­хе­тні на знак сво­єї шля­хе­тно­сти над лі­вим ву­хом ли­ша­ють тро­хи чу­бу»

Аси­мі­ля­цію та­тар на По­діл­лі від­мі­чав і І. Жи­те­цький38. Са­ме на По­діл­лі упер­ше (1363 р.) за­свід­чу­є­ться згад­ка про укра­їн­ських ко­за­ків, з до­по­мо­гою яких Оль­герд здо­бу­вав По­ді­л­ля39. Одно­ча­сно за­свід­чу­є­ться й слово «ота­ман» — один з найу­жи­ва­ні­ших ран­го­вих тер­мі­нів у ко­за­цько­му вій­ську, а та­кож адмі­ні­стра­тив­ний тер­мін у дав­ній Укра­ї­ні — в обох сфе­рах на­шої істо­рії слово « ота­ман » є за­по­зи­че­н­ням із двох те­чій су­спіль­но­го жи­т­тя тюр­ків Пів­дня Укра­ї­ни XIII—XIV сто­літь: « Оль­герд з Литвою здо­був... Кам’янець та Чер­во­но­го­ро­док при до­бро­зи­чли­во­сті по­діль­ських ко­за­ків... Оль­герд... пе­ре­міг на Си­ніх Во­дах трьох бра­тів: кня­зів Ко­чу­бея, Ку­тлу­бу­га та Дми­трія — ті три бра- ти, та­тар­ські кня­зі — отчи­чі й ді­ди­чі По­діль­ської зем­лі. Від них бо пі­шли ота­ма­ни, з них, ота­ма­нів, бра­ли, ви­їжджа­ю­чи, да­ни­ну з По­діль­ських зе­мель ба­ска­ки » Як ба­чи­мо, один з та­тар­ських кня­зів, Дми­трій, мав хри­сти­ян­ське ім’я. По­ши­ре­н­ня тер­мі­нів «ота­ман» та «оса­ву­ла » в мо­ві то­го­ча­сної Укра­ї­ни має свід­чи­ти, що прошарок тюркського на­се­ле­н­ня на на­ших те­ре­нах був чи­ма­лий не ли­ше на ме­жі з Ди­ким по­лем. Роз­гля­да­ю­чи етно­гра­фі­чний склад на­се­ле­н­ня Ки­їв­ської зем­лі у XV ст., П. Кле­пат­ський від­зна­чив, що пі­сля укра­їн­ців най­біль­ший від­со­ток по­сі­да­ють та­та­ри, а вже по­тім бі­ло­ру­си й по­ля­ки. При­кме­тно, що дру­ге мі­сце по­сі­да­ли та­та­ри і в ко­лі бо­яр­ства Ки­їв­щи­ни41.

При до­сить по­мі­тній аси­мі­ля­ції (укра­ї­ні­за­ції) тюр­ків як у мі­ських та сіль­ських гро­ма­дах, так і в За­по­розь­ко­му вій­ську, і укра­їн­сько­мов­ні, й тюрк­сько­мов­ні до­ку­мен­ти впри­тул до XVII ст. за­свід­чу­ють чі­тке про­ти­став­ле­н­ня укра­їн­ських ко­за­ків ( хри­сти­ян ка­за­кла­ри, Ба­ра­баш ка­за­кла­ри, Умань ка­за­кла­ри) й тюрк­ських ко­за­ків (та­тар ка­за­кла­ри, бі­зім ка­за­кла­ри). Які ж при­чи­ни та­ко­го про­ти­став­ле­н­ня? Етні­чна на­ле­жність, зда­є­ться, не ма­ла істо­тно­го зна­че­н­ня, ве­ли­ку роль ві­ді­гра­вав ре­лі­гій­ний чин­ник, але ви­рі­шаль­ний фа­ктор був ін­ший. На від­мі­ну від тюрк­ських ко­за­ків, для ко­трих за­ро­бі­ток за ра­ху­нок гра­бун­ку чи вій­сько­вої слу­жби був основ­ний, укра­їн­ське ко­за­цтво по­ряд з вій­сько­вою ді­яль­ні­стю (пе­ре­ва­жно з ме­тою за­хи­сту) роз­ви­ває го­спо­дар­ство: хлі­бо­роб­ство, ри­баль­ство, па­сі­чни­цтво, ре­ме­сла — все те, що спри­я­ло утво­рен­ню на За­по­рож­жі не ли­ше вій­сько­во­го та­бо­ру, а й ко­за­цької ре­спу­блі­ки.

У пам’ ятках укра­їн­ської мо­ви тер­мін «ко­зак» за­свід­чу­ють до­сить пі­зно, упер­ше 1499 ро­ку: «Ко­то­рый ко­за­ки в вер­ху Дні­пра.. рыбы при­во­зят... то­гды ма­ет осмьник воє­во­дин то осмо­тре­ти й обмыти­ти» За­свід­чу­є­ться вжи­ва­н­ня тер­мі­на «ко­зак» і що­до пред­став­ни­ків крим­сько­та­тар­ських та но­гай­ських ко­за­цьких ва­таг: « ( 1551 р.) Ко­за­ки Бел­го­род­скіе двад­ца­ти и чо­тыри чо­ло­ві­ки хо­чуть до зем­ли Мо­сков­ское ити... То есть име­на тех ка­за­ков: Ясе-хо­джа, Бо­кай­чик, Ка­ра­ча­ак­гай»

Укра­їн­ській істо­ри­чній на­у­ці на­ре­шті по­трі­бно си­сте­ма­ти­зу­ва­ти й здій­сни­ти ана­ліз усіх да­них про ко­за­цтво. Адже не мо­жна не зва­жа­ти й на та­ке свід­че­н­ня, яке ма­є­мо, на­при­клад, у ком­пі­ля­тив­ній пра­ці Сте­па­на Лу­ком­сько­го: «1299 го­да, за кня­зя ли­тов­сько­го Ви­те­на ка­за­ков ли­тов­ских 600 чо­ло­вік, впад­ши в Пру­сію, ве­ли­кие шко­ди... по­ді­ла­ли» І ця, й по­ді­бні ком­пі­ля­тив­ні істо­ри­чні пра­ці на­стій­ли­во за­пев­ня­ють, що в XII сто­літ­ті, а мо­жли­во, й ра­ні­ше, ко­за­ки вже по­сі­ли бу­ли своє мі­сце у ві­тчи­зня­ній істо­рії. Адже й вла­сне ім’ я по­ло­ве­цько­го кня­зя Гзак/Гза/Кза у «Сло­ві о пол­ку Іго­ре­вім » та « Га­ли­цько- Во­лин­сько­му лі­то­пи­сі» є не що ін­ше, як «ко­зак», бо в де­ко­трих тюрк­ських мо­вах, зокре­ма огузь­ких, на мі­сці q- ви­сту­пає ва­рі­ант дзвін­ко­го g-, а при­кін­це­вий -q зву­чить як лег­кий -h, вла­сне, та­кий, що йо­го іно­ді не чу­ти, пор. то­по­нім Gazah в Азер­бай­джа­ні чи тур. Alla< Allah. До­да­тко­во­го до­слі­дже­н­ня по­тре­бує до­сить дав­ній то­по­нім: на­зва сто­ли­ці Пів­ден­но­го Азер­бай­джа­ну ГАЗАКА, де во­гне­по­клон­ни­ки ма­ли свій го­лов­ний храм, зруй­но­ва­ний ві­зан­тій­ця­ми45.

До­слі­джу­ва­ти по­хо­дже­н­ня сло­ва « ко­зак » до­ціль­но ли­ше в ком­пле­ксі з ви­вче­н­ням усі­єї тюрк­ської тер­мі­но­ло­гії, яку вжи­ва­ло укра­їн­ське ко­за­цтво: бай­дак, ба­ра­бан, без­баш, бу­ла­ва, бун­чук, ка­юк, ки- тай­ка, кош, ку­рінь, май­дан, осавул, ота­ман, сал, са­кма, сур­ма, та­бір, чай­ка, як і про­фе­сій­но- ви­ро­бни­чої ле­кси­ки ( гард, ка­би­ця, кар­мак, ка­тран, ки­рея, ко­бе­няк, кир­ган, са­га, та­хва, ту­злук, ятка то­що). Є під­ста­ви ствер­джу­ва­ти, що біль­шість та­ких слів бу­ла запозичена укра­їн­ця­ми при­бли­зно в один час і са­ме у зв’яз­ку з істо­ри­чною по­тре­бою фор­му­ва­н­ня укра­їн­сько­го ко­за­цтва як вій­сько­во-со­ці­аль­но­го ста­ну. Якщо де­ко­трі тер­мі­ни, ска­жі­мо, «осавул» чи «ота­ман» за­свід­чу­ю­ться в ста­ро­укра­їн­ських до­ку­мен­тах вже в XIV ст., то вар­то га­да­ти, що за ча­сом пі­зні­ше за­свід­че­н­ня тер­мі­на « ко­зак » по­ясню­є­ться ли­ше спе­ци­фі­кою йо­го се­ман­ти­ки, а не пі­знім за­сво­є­н­ням.

Як під­су­мок, мо­жна ска­за­ти: осно­ву тюркського ко­за­цтва скла­ли ки­пча­цькі пле­ме­на. Ідея ко­за­ку­ва­н­ня та пев­ний етап роз­ви­тку цьо­го вій­сько­во­го ор­де­ну по­мі­тні вже в се­ре­до­ви­щі чор­но­кло­бу­цько­го со­ю­зу пле­мен, який ви­ко­ну­вав роль при­кор­дон­них за­го­нів у вій­ську укра­їн­ських кня­зів. Та­ким чи­ном, фор­му­ва­н­ня ко­за­цько­го брат­ства мо­гло від­бу­ти­ся ще до мон­голь­ської ін­ва­зії, за­вер­шу­ва­ло­ся ж во­но син­хрон­но із за­не­па­дом Зо­ло­тої Ор­ди. Ці­лі­сна си­сте­ма вій­сько­вої тер­мі­но­ло­гії, вжи­ва­ної у Вій­ську За­по­розь­ко­му, не зна­хо­дить ана­ло­гій у жо­дній тюрк­ській мо­ві, а це свід­чить, що та­ка си­сте­ма або бу­ла в ма­ло до­ку­мен­то­ва­них тюрк­ських мо­вах (пе­че­нізь­ка, по­ло­ве­цька, кой­не Чор­них Кло­бу­ків), або ж три­ва­лий час ви­тво­рю­ва­ла­ся в се­ре­до­ви­щі змі­ша­но­го укра­їн­сько-тюркського вій­сько­во­го ор­де­на. Про це по­ча­сти свід­чить і роз­ви­ток зна­чень тер­мі­на « ко­зак » у тюрк­ських та укра­їн­ській мо­вах — від пер­ві­сно­го «осо­ба, що від­окре­ми­ла­ся від гро­ма­ди й ста­ла во­йов­ни­ком» до всім ві­до­мо­го зна­че­н­ня в укра­їн­ській мо­ві.

Ціл­ком ре­а­лі­сти­чний по­гляд на про­бле­му по­хо­дже­н­ня ко­за­цтва остан­нім ча­сом ви­сло­вив ві­до­мий вій­сько­вий істо­рик, до­ктор істо­ри­чних на­ук Іван Сто­ро­жен­ко, який за­ува­жив, що не тре­ба пе­ре­біль­шу­ва­ти во­ро­жне­чу ко­за­ків і та­тар. Са­ме ко­за­цтво сфор­му­ва­ло­ся на сте­по­во­му по­ру­біж­жі як ре­зуль­тат вза­є­мо­впли­ву слов’ ян­сько­го й тюркського сві­тів. Най­імо­вір­ні­ше, чи­ма­ло ко­за­ків — це на­щад­ки тюр­ків, які прийня­ли пра­во­слав’я. Їхні по­се­ле­н­ня в Укра­ї­ні ві­до­мі ще з ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі. За­га­лом, ко­за­ки — це су­бе­тнос, який че­рез змі­шу­ва­н­ня кро­ві мав під­ви­ще­ну па­сіо­нар­ність і (як фер­мент) впли­вав на фор­му­ва­н­ня укра­їн­ської на­ції. Та­тар і ко­за­ків рі­днив сам спо­сіб жи­т­тя — во­ни не ли­ше во­ю­ва­ли, а й тор­гу­ва­ли на вза­єм­ну ви­го­ду46. Ба­жа­н­ня за­ла­го­ди­ти вза­є­ми­ни з Кри­мом мир­ним шля­хом про­гля­дає й у ди­пло­ма­ти­чно­му ли­сту­ван­ні кня­зів Ли­тов­сько­го кня­зів­ства: «Ко­ли ко­то­ро­му ца­рю або ца­ре­ви­чу Ор­ды Пе­ре­ко­пьское при­го­да при­го­жи­ва­ла­ся, ни­где ко­ня по­тно­го не роз­се­дла­лъ, толь­ко у отчи­не на­шой у ве­ли­ком кня­жьстве Ли­тов­ско­мъ, и хле­ба и со­ли имъ не бо­ро­не­но» Сло­ва су­ча­сно­го істо­ри­ка пе­ре­гу­ку­ю­ться з по­пу­ляр­ни­ми ви­сло­ва­ми ві­до­мо­го знав­ця ко­за­цьких тра­ди­цій Іва­на По­пки: «За­по­рож­ці одя­га­ли­ся, озбро­ю­ва­ли­ся, сі­дла­ли ко­ней і на­віть го­ли­ли го­ло­ву як крим­ські та­та­ри. Щоб ста­ти бар­са­ми для крим­ських гі­єн, во­ни під­хо­ди­ли до них ха­ме­ле­о­на­ми»

ХОЧ ЦЕЙ РЕ­Є­СТРО­ВИЙ КО­ЗАК МАВ ЦІЛ­КОМ ЄВ­РО­ПЕЙ­СЬКИЙ ВИ­ГЛЯД, УСЕ Ж ТА­КИ ЦЕ — ВЛА­СНЕ УКРА­ЇН­СЬКИЙ ВО­ЇН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.