Оле­на СТЯЖКIНА: «Про­ще­н­ня – це силь­на по­зи­ція»

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

би­сто від­чу­ли по­си­ле­н­ня ці­єї за­гро­зи? Цю на­яв­ність ма­со­ва­но­го зов­ні­шньо­го впли­ву?

Оле­на СТЯЖ­КІ­НА: — Істо­рія, яка ста­ла­ся зі мною, не­спо­ді­ва­на, бо моє жи­т­тя бу­ло за­кри­тим. І пі­сля пе­ре­мо­ги я хо­чу по­вер­ну­ти­ся в До­нецьк і зно­ву зро­би­ти йо­го та­ким. Жи­т­тя мо­їх дру­зів, мо­їх ко­лег бу­ло ака­де­мі­чним, до пев­ної мі­ри — ка­мер­ним. За­раз я ро­зу­мію, що це бу­ло вну­трі­шнє від­чу­т­тя, не­об­хі­дність від­сто­ро­ни­ти­ся від то­го, що від­бу­ва­є­ться. І в цьо­му — моя про­ви­на. Якщо ми всі від­сто­ро­ню­є­мось від то­го, що нам не по­до­ба­є­ться, то­ді те, що нам не по­до­ба­є­ться, мо­же ста­ти на­шим жи­т­тям. Так, вла­сне, і ста­ло­ся.

Пер­шо­го бе­ре­зня 2014 ро­ку я вже то­чно мо­гла ска­за­ти, ко­ли все по­ча­ло­ся, як це ро­би­ло­ся і ким. Ра­ні­ше бу­ли якісь улам­ки мо­за­ї­ки, від де­яких мо­мен­тів хо­ті­ло­ся ди­стан­ці­ю­ва­ти­ся, а пер­шо­го бе­ре­зня все це зі­бра­ло­ся до­ку­пи. Те­пер ста­ло зро­зумі­ло, що із се­ре­ди­ни 1990-х Кремль не про­сто взяв До­неч­чи­ну та Лу­ган­щи­ну в лі­зинг. Га­даю, з то­го мо­мен­ту бу­ло під­го­тов­ле­но план вій­ни. Це бу­ла не про­сто ігра­шка, яку «бу­де­мо три­ма­ти про всяк ви­па­док». Все ма­ло за­вер­ши­ти­ся са­ме вій­ною.

Образ До­неч­чи­ни і Лу­ган­щи­ни вкрай де­мо­ні­зу­вав­ся в Укра­ї­ні. Кремль до­ма­гав­ся не ли­ше то­го, щоб утво­ри­ти та­ке ран­ньо­фе­одаль­не, ар­ха­ї­чне, ра­бо­вла­сни­цьке кня­зів­ство на До­неч­чи­ні та Лу­ган­щи­ні, а й то­го, щоб по­лі­ти­чні, еко­но­мі­чні, со­ці­аль­ні лі­де­ри в Укра­ї­ні ди­ви­ли­ся на ці ре­гіо­ни, як на від­стій­ник, на зем­лю, яка не є Укра­ї­ною і ні­ко­ли не бу­де. 2004-го бу­ло оче­ви­дно, що план спра­цьо­вує ду­же до­бре. Всі ті мі­фи про «ко­лю­чий дріт» — обне­сти, за­ду­ши­ти, зни­щи­ти — во­ни піджив­лю­ва­ли­ся не ли­ше із­се­ре­ди­ни До­неч­чи­ни та Лу­ган­щи­ни, а й із Укра­ї­ни та­кож. Да­лі по­лі­ти­ки дру­жно укла­ли уго­ду і по­ді­ли­ли кра­ї­ну. На­віть ті си­ли, які по­зи­ціо­ну­ва­ли се­бе як де­мо­кра­ти­чні, лі­бе­раль­ні, ре­во­лю­цій­ні — не зро­би­ли жо­дно­го кро­ку, щоб пред­ста­ви­ти се­бе на схо­ді Укра­ї­ни. Це бу­ло так без­пер­спе­ктив­но та не­ці­ка­во — вкла­да­ти ту­ди свою по­лі­ти­чну ре­пу­та­цію. Це теж вхо­ди­ло у пла­ни Крем­ля: так по­сту­по­во, рік за ро­ком До­неч­чи­на та Лу­ган­щи­на ба­чи­ли в Укра­ї­ні стра­шних «бан­де­рів­ців», які їх зне­ва­жа­ють. А Укра­ї­на ба­чи­ла в До­неч­чи­ні та Лу­ган­щи­ні краї, що на­се­ле­ні бан­ди­та­ми й ра­ба­ми.

Бу­ли мо­мен­ти, ко­ли цей план при­галь­мо­ву­ва­ли: чи то фі­нан­су­ва­н­ня не ви­ста­ча­ло, чи, мо­же, екс­це­си ви­ко­нав­ців. Однак бу­ло й ін­ше. Від­чу­ва­є­ться шту­чність про­це­су пе­ре­ді­лу Укра­ї­ни. А все, що є шту­чним, не про­ро­стає. «Пла­стма­со­ві кві­ти» пе­ре­ді­лу Укра­ї­ни не про­ро­сли, і Крем­лю до­ве­ло­ся спи­ра­ти­ся на лю­дей, які жо­дно­го ав­то­ри­те­ту на Дон­ба­сі не ма­ли. Всі ті кло­у­ни та га­у­ляй­те­ри, яких ми ба­чи­мо сьо­го­дні — це ні­хто, це — ка­дро­ва кри­за. Щоб ви­да­ти на-го­ра Пур­гі­на (так зва­ний «го­ло­ва На­ро­дної Ра­ди До­не­цької На­ро­дної Ре­спу­блі­ки». — Авт.), яко­го весь До­нецьк знав як за­я­дло­го ал­ко­го­лі­ка, тре­ба по­ста­ра­ти­ся. Крім то­го, вже з’яви­ло­ся по­ко­лі­н­ня, яке не знає ін­шої кра­ї­ни, крім Укра­ї­ни. На До­неч­чи­ні та Лу­ган­щи­ні во­но теж з’яви­ло­ся. І те, що во­но чи­нить опір, який три­ває сьо­го­дні, ста­ло не­спо­ді­ван­кою для Крем­ля.

Ме­ні зда­є­ться, що кри­ва­вий план вій­ни існу­вав 15 ро­ків, а мо­же, й біль­ше. Але він не спра­цю­вав. І пі­сля пе­ре­мо­ги ми бу­де­мо го­во­ри­ти са­ме про це, го­лов­ні на­ші акцен­ти ма­ють бу­ти на то­му, чо­му він не спра­цю­вав. І по­ко­лі­н­ня мо­ло­дих, які то­чно зна­ють, що їх ві­тчи­зна — Укра­ї­на, — це ду­же ва­жли­ва річ. Але є й по­ко­лі­н­ня їхніх ба­тьків, до яко­го на­ле­жу я. Ми ма­ли до­свід ра­дян­сько­го ди­тин­ства, до­свід жи­т­тя в умов­но ро­сій­сько­мов­но­му ре­гіо­ні — умов­но то­му, що се­ла До­неч­чи­ни та­ки є укра­їн­ськи­ми, і так бу­ло зав­жди. Ми ма­ли та­кий до­свід, що міг би спри­я­ти ам­бі­ва­лен­тно­сті вну­трі­шніх на­ста­нов. Однак мої дру­зі, мої ко­ле­ги, ті са­мі «ба­тьки» в якийсь мо­мент від­чу­ли, що у них не­має ін­шої кра­ї­ни, крім Укра­ї­ни. Це усві­дом­ле­н­ня — не про­бле­ма мо­ви чи віросповідання, це — про­бле­ма гли­бин­но­го зв’яз­ку. Чо­му са­ме цьо­го? Чо­му са­ме тут та­кий мі­цний гли­бин­ний зв’язок, який не­мо­жли­во зни­щи­ти? І чо­му — до Укра­ї­ни? І чо­му це — ща­стя? Сво­бо­да? Ми ще бу­де­мо го­во­ри­ти про це пі­сля пе­ре­мо­ги...

Іри­на СТЕЛЬ­МАХ, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. І. Фран­ка: — Не­що­дав­но ви ви­сту­па­ли в Укра­їн­ській лі­тній шко­лі у Кр­ама­тор­ську. Ми­нув рік з мо­мен­ту ви­зво­ле­н­ня цьо­го мі­ста від бо­йо­ви­ків. Як де­кіль­ка мі­ся­ців оку­па­ції впли­ну­ли на Кр­ама­торськ?

О. С.: — Кр­ама­торськ — укра­їн­ське мі­сто, і це ду­же стій­ке від­чу­т­тя. Чи є там лю­ди, обра­же­ні на Укра­ї­ну? Є. Але чи во­ни обра­же­ні са­ме на Укра­ї­ну, чи на не­до­лу­гість вла­ди, на від­су­тність оче­ви­дних ре­форм і на те, що не по­ка­ра­но тих лю­дей, які рік то­му під­три­му­ва­ли « по­ре­бри­ків » і ство­рю­ва­ли їм спри­я­тли­ві умо­ви, щоб взя­ти Кр­ама­торськ? Ми ро­зу­мі­є­мо, що їхня обра­за — це обра­за на­віть не на мі­фі­чну « хун­ту » , а на мі­сце­вих чи­нов­ни­ків, що як си­ді­ли у сво­їх крі­слах, так і си­дять. Лю­ди хо­чуть правил та силь­ної вла­ди. Лю­ди хо­чуть, щоб за­кон був і ді­яв, і щоб по­ка­ра­н­ня бу­ло не­ми­ну­чим. Якщо лю­ди­на хо­ди­ла з ро­сій­ським три­ко­ло­ром, а за­раз си­дить у мі­лі­ції, во­че­видь, щось іде не так. Я роз­по­від­аю про ту не­ве­ли­ку кіль­кість лю­дей, які обра­жа­ю­ться й див­ля­ться на Укра­ї­ну з «ле­нін­ським при­щу­ром».

Са­ме ж мі­сто пе­ре­жи­ло ве­ли­ку трав­му й на власному до­сві­ді по­ба­чи­ло, що та­ке « ДНР » . Це — мі­сто, де хо­див Ба­бай — ку­ме­дний пер­со­наж ( бойовик « ДНР » Оле­ксандр Мо­жа­єв на прі­зви­сько « Ба­бай » . — Авт.). Ми­ну­ло­го лі­та бу­ло ду­же спе­ко­тно, і він хо­див у тру­сах і ша­пці. Усе це спри­йма­ло­ся як сим­вол оку­па­ції. Цим тру­сам і ша­пці тре­ба бу­ло кла­ня­тись, йо­го тре­ба бу­ло слу­ха­тись. Уяв­ля­є­те, яка зне­ва­га до лю­дей у цьо­му обра­зі? Ма­лень­кі мі­сте­чка ду­же кон­се­рва­тив­ні. І якщо оцей так до­зво­ляв со­бі по­во­ди­ти­ся, то хі­ба це — на­ро­дна ре­спу­блі­ка? Лю­ди ка­жуть, що на­віть на­ци­сти в ча­си Дру­гої сві­то­вої в тру­сах мі­стом не хо­ди­ли. Так то — на­ци­сти-за­гар­бни­ки, а цей — ні­би від ко­гось за­хи­ща­ти при­їхав.

За­раз Кр­ама­торськ — спо­кій­не мі­сто. Я бу­ла в Ма­рі­у­по­лі де­кіль­ка ти­жнів то­му, в мі­сті, яке обо­ро­ня­є­ться, де вій­на мо­же бу­ти про­сто зав­тра. І це — ін­ший на­стрій. А Кр­ама­торськ — мі­сто, яке впев­не­не, що все бу­де до­бре, що ми вже пе­ре­мо­гли, що по­вер­не­н­ня жо­дних « ДНР » і ро­сій­ських військ не бу­де. Це на­віть не на­дія, це — впев­не­ність. Там є ці­ка­ві акти­ві­сти, які ство­рю­ють но­ві­тнє укра­їн­ське се­ре­до­ви­ще. Мо­же, з Ки­є­ва зда­є­ться, що по­віль­но ство­рю­ють, але во­ни ро­блять це пра­виль­но.

Я рік не бу­ла так близь­ко до до­му. Кр­ама­торськ — це степ. Він та­кий ти­по­вий, та­кий схо­жий на До­нецьк. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що две­рі за­чи­не­ні, але є за­пах... Зна­є­те, за­пах до­му. Ша­хта, ву­гі­л­ля — те­пер я ро­зу­мію, що во­ни па­хнуть. А ще — по­лин і по­льо­ва ро­ма­шка. І це ду­же ва­жли­во. У цьо­му є пев­не без­ум­ство — по­ню­ха­ти дім, але я спри­ймаю йо­го як гар­ний знак. Якщо є за­пах до­му, сам дім теж бу­де. Мо­же, вже ду­же ско­ро.

Дми­тро ПЛАХТА, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. І. Фран­ка: — Па­ні Оле­но, ви — про­фе­сор До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту, і про стан осві­ти на Дон­ба­сі вам ві­до­мо не з чу­ток. Які по­мил­ки зро­би­ли в га­лу­зі осві­ти у цьо­му ре­гіо­ні за ча­сів не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни? Як це впли­ну­ло на ни­ні­шній роз­ви­ток по­дій на схо­ді?

О. С.: — Ми 23 ро­ки, хай як див­но, всі­єю Укра­ї­ною ро­би­ли одна­ко­ві по­мил­ки. Я не по­ві­рю в те, що Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет або уні­вер­си­тет у Хар­ко­ві не зна­ють, що та­ке ко­ру­пція. Що та­ке про­фа­на­ція, що та­ке орі­єн­та­ція на рин­ко­ву мо­ду. Чи з мов­ча­зної на­шої зго­ди, чи за без­по­се­ре­дньої уча­сті існу­ва­ла та­ка си­ту­а­ція.

Цін­ність ди­пло­му еко­но­мі­ста над­зви­чай­на, а якщо ти йдеш на фі­ло­ло­га, то ти та­кий со­бі нев­да­ха. Ми вза­га­лі не го­во­ри­ли й не ду­ма­ли про те, що є цін­ні­стю. Це — та­кий ан­ти­чний міф, який пе­ре­бо­ров хри­сти­ян­ську мо­раль. Істо­рія про успіх за будь-яку ці­ну ви­яви­ла­ся ва­жли­ві­шою, ніж істо­рія про те, щоб бу­ти до­брим, че­сним. Цьо­му ви­ші чи не вчи­ли вза­га­лі, чи не вва­жа­ли за по­трі­бне про це го­во­ри­ти, але всі бу­ли орі­єн­то­ва­ні на впи­су­ва­н­ня в рин­ко­ву еко­но­мі­ку. Це, зві­сно, до­бре і пра­виль­но: і успіх, і їжа. Але той факт, що за­раз у До­не­цьку чи Лу­ган­ську є лю­ди, які чи­нять спро­тив і є пар­ти­за­на­ми, — це не про їжу. І ко­ли ми за­ли­ша­є­мо­ся лю­дьми, ко­ли ми зна­є­мо, що та­ке со­лі­дар­ність, — це не про успіх. Ви­ща шко­ла май­же не го­во­ри­ла про все це. Ні­би­то не тре­ба ви­хо­ву­ва­ти сту­ден­тів, во­ни вже до­ро­слі лю­ди, і їм тре­ба да­ти ре­ме­сло. От­же, не го­во­ри­мо, да­є­мо уста­нов­ку на успіх, а по­тім че­ка­є­мо до­брих і че­сних? А хі­ба успіх і че­сність зав­жди ко­ре­лю­ю­ться? Ча­сто — ні. Нам ще тре­ба з’ясу­ва­ти, якою бу­де на­ша се­ре­дня та ви­ща освіта, чи бу­де во­на впли­ва­ти на те, щоб лю­ди зростали гі­дни­ми гро­ма­дя­на­ми, чи все пі­де у бік про­фе- сіо­на­лі­за­ції, чи це якось мі­рою бу­де по­єд­ну­ва­тись.

На­та­лія ПУШКАРУК, Київський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Т. Шев­чен­ка: — Як мо­жна лю­дей, які про­жи­ва­ють на схо­ді Укра­ї­ни, в зо­ні АТО, кон­со­лі­ду­ва­ти з ін­ши­ми гро­ма­дя­на­ми на­шої кра­ї­ни?

О. С.: — Якщо є по­тре­ба кон­со­лі­ду­ва­ти жи­те­лів схо­ду з ін­ши­ми гро­ма­дя­на­ми Укра­ї­ни — зна­чить, ми га­да­є­мо, що во­ни якось від­рі­зня­ю­ться. Але тут, у Ки­є­ві, в чу­дер­на­цький спо­сіб про­го­ло­су­ва­ли за Ле­о­ні­да Чер­но­ве­цько­го і зро­би­ли йо­го ме­ром. Ме­ні зда­є­ться, що пев­на ча­сти­на тих і пев­на ча­сти­на цих вже дав­но кон­со­лі­до­ва­ні. А в Чер­ні­го­ві по­би­ли­ся за гре­чку. Теж ба­чу кон­со­лі­да­цію.

Пер­ше, що ми ма­є­мо зро­би­ти, — зро­зу­мі­ти, що жо­дних уні­каль­них лю­дей на схо­ді не­має, ми всі одна­ко­ві біль­шою чи мен­шою мі­рою. У нас мо­жуть бу­ти рі­зні спосо­би сприйня­т­тя сві­ту. Ска­жі­мо, ін­ду­стрі­аль­ний світ, який пра­цює по змі­нах, і аграр­ний світ, який встає із сон­цем. Між ни­ми є рі­зни­ця в ор­га­ні­за­ції по­бу­ту, в то­му, чи сма­жи­ти бу­ряк для бор­щу, чи кла­сти йо­го си­рим. У дрі­бни­цях є, але в го­лов­но­му — на­вряд чи. По- дру­ге, нам тре­ба по­дба­ти про ін­фор­ма­цій­ну по­лі­ти­ку, по­збу­ти­ся ро­сій­ських ка­на­лів. Це — три­ві­аль­на істи­на, але во­ни все ще пра­цю­ють. І си­гнал « до­би­ває » , зокре­ма, й до укра­їн­ських те­ри­то­рій. Ні­би нар­ко­тик, який вво­ди­ться у ве­ну вже трав­мо­ва­них лю­дей. Від­клю­чи­ти їхні ка­на­ли й одра­зу вві­мкну­ти свої? Га­даю, — ні, має на­ста­ти «мо­мент ти­ші». Нам би вза­га­лі якось на пев­ний час роз­лу­чи­ти­ся з те­ле­ві­зо­ром. Мо­жна й на­зав­жди. Лю­ди ма­ють зро­зу­мі­ти, якою є ре­аль­ність і жи­т­тя без те­ле­ві­зо­ра. Зро­би­ти це без під­ка­зок і да­лі ду­ма­ти, як фор­му­ва­ти ін­фор­ма­цій­ний про­стір.

Та­кож тре­ба ро­би­ти силь­ні «про­е­кти по­вер­не­н­ня». Вій­на за­вер­ши­ться не­спо­ді­ва­но, як і все. Іспан­ський хро­ніст пи­сав про гер­цо­га Аль­бу, який за­му­чив Ні­дер­лан­ди сво­єю при­су­тні­стю, під­пи­сав 18 ти­сяч смер­тних ви­ро­ків, по­ста­вив ши­бе­ни­ці, але так ні­чо­го й не зміг зро­би­ти з Ні­дер­лан­да­ми. Хро­ніст був до ньо­го при­хиль­ним і на­пи­сав так: « Пі­сля низ­ки без­плі­дних пе­ре­мог гер­цог Аль­ба по­ки­нув Ні­дер­лан­ди » . При­бли­зно те са­ме ми ба­чи­ти­ме­мо в ро­сій­ській пре­сі. І ось вій­на за­вер­шу­є­ться, лю­ди пра­цю­ють у шко­лах, у лі­кар­нях. Ста­ном на сьо­го­дні що ми ро­би­мо? Ми зна­є­мо, яким бу­де наш пер­ший крок? Які бу­дуть пра­ви­ла? Чи дер­жа­ва вин­на лю­дям гро­ші за ро­бо­ту під час оку­па­ції, чи ні? Чи їхній тер­мін пра­ці вхо­ди­ти­ме в пен­сій­ний вік, чи ні? Чи бу­дуть во­ни вва­жа­ти­ся укра­їн­ськи­ми гро­ма­дя­на­ми, чи во­ни — зло­чин­ці? У який спо­сіб ми це роз­рі­зня­є­мо?

Як­би та­кі пра­ви­ла бу­ли, їх мо­жна бу­ло б обго­во­рю­ва­ти, і це був би си­гнал для оку­по­ва­них, що Укра­ї­на по­вер­не­ться, що ми є, що ви — теж є. Ми мо­же­мо по­ми­ля­ти­ся, до­лу­чай­те­ся до роз­мо­ви. Зві­сно, ін­фор­ма­цій­ної суб’єктно­сті там не­має, і ні­хто під сво­їм іме­нем не при­ста­не до обго­во­ре­н­ня. Але псев­до­ні­ми, со­ці­аль­ні ме­ре­жі да­ють мо­жли­вість взя­ти участь у роз­мо­ві. От як­би у нас бу­ли та­кі пла­ни силь­ної по­зи­ції: « Ми по­вер­та­є­мось, і бу­де отак! Ті, що вби­ва­ли, кра­ли та гвал­ту­ва­ли, — зло­чин­ці, про­ти них кри­мі­наль­ні спра­ви вже є, ни­ми за­йма­є­ться СБУ, а оті лю­ди, що­до яких є пі­до­зра або які під­пи­су­ва­ли якісь па­пе­ри « іме­нем ре­спу­блік » , ма­ють прой­ти ате­ста­цій­ну ко­мі­сію; а тим лю­дям Пен­сій­ний фонд роз’ яснить, чи йде той стаж, чи не йде. А тим, хто не хо­че жи­ти в Укра­ї­ні та бу­ти укра­їн­цем, мо­же, слід за­про­по­ну­ва­ти но­вий за­кон про гро­ма­дян­ство, та­кий, згі­дно з яким ні­хто не має «му­чи­ти­ся й тер­пі­ти » . Ці ре­чі зда­ю­ться дрі­бни­ця­ми. Але ду­же ва­жли­во не зро­би­ти так, як Ста­лін. Пер­ше за­пи­та­н­ня ор­га­нів НКВС до лю­дей, які жи­ли в оку­па­ції, бу­ло: « Чо­му ви не ева­ку­ю­ва­ли­ся?»

Тре­ба ро­би­ти так, щоб жи­ти да­лі. Вра­ху­ва­ти, що це — ті са­мі лю­ди, як і ми, що ча­сти­на з них пе­ре­бу­ває в нар­ко­ти­чній за­ле­жно­сті від те­ле­ві­зо­ра, а ча­сти­на ні­ко­ли не при­пи­ня­ла би­ти­ся за Укра­ї­ну че­рез під­пі­л­ля та пар­ти­зан­ську ді­яль­ність, і ми всі по­тре­бу­є­мо за­ко­нів і правил. І той, хто пе­ре­ма­гає, дає пра­ви­ла і про­ще­н­ня. Про­ще­н­ня — це силь­на по­зи­ція. Але про­ще­н­ня — це не для га­у­ляй­те­рів і по­лі­ца­їв.

Укра­їн­ці ма­ють ство­рю­ва­ти «про­е­кти по­вер­не­н­ня» на ни­ні оку­по­ва­ні те­ри­то­рії, пе­ре­ко­на­на істо­рик та лі­те­ра­тор

із До­не­цька

Мар’яна ЧОРНІЄВИЧ, На­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет «Львів­ська по­лі­те­хні­ка»: — В одно­му зі сво­їх ін­терв’ю ви ка­за­ли, що ті, хто вва­жає, що кон­флікт за­тя­гне­ться на де­ся­тки ро­ків, не зда­тні ду­ма­ти про май­бу­тнє та про мир. Мої дру­зі, які за­раз теж на вій­ні, так вва­жа­ють і ка­жуть, що ця зо­на ста­не так зва­ною бу­фер­ною. Що тре­ба ро­би­ти укра­їн­цям, які жи­вуть у рі­зних ре­гіо­нах, щоб ця вій­на за­вер­ши­ла­ся яко­мо­га ско­рі­ше?

О. С.: — Я би хо­ті­ла вам ска­за­ти: « За­пи­суй­те, я знаю від­по­відь » . Але я її не знаю. Я мо­жу від­по­від­а­ти за се­бе, за своє бли­жнє коло. Ме­ні зда­є­ться, що в Крем­ля не ви­ста­чить сил на бу­фер­ну зо­ну, бо ба­га­то не­спо­ді­ва­нок при­не­сла йо­му Укра­ї­на в цій вій­ні. Во­ни ж роз­ра­хо­ву­ва­ли на слаб­кість, на від­су­тність ар­мії, на не­зда­тність елі­ти чи псев­до­е­лі­ти до­мов­ля­ти­ся, на кри­зу еко­но­мі­ки, вну­трі­шній роз­діл, на ту не­на­висть, яку во­ни сі­ють і за­раз. Але з’ ясу­ва­ло­ся, що все іна­кше. І пла­ну для та­кої си­ту­а­ції не бу­ло, був план на рік.

У ме­не бу­ва­ють дні від­чаю, ко­ли зда­є­ться, що бу­фер­на зо­на бу­де на схо­ді де­сять ро­ків. І якось один екс­перт, по­ба­чив­ши мій від­чай, ска­зав: «По­ди­вись на це мо­ї­ми очи­ма. Про­йшов рік вій­ни. На що спро­міг­ся Пу­тін? Яке б прі­зви­сько йо­му б да­ли, як­би ді­ло бу­ло у Се­ре­дньо­віч­чя? Пу­тін Іло­вай­ський, якщо хо­чеш, Де­баль­цев­сько-Іло­вай­ський. І все». І прав­да, на що спро­мо­гла­ся та­ка «силь­на» ро­сій­ська ар­мія? Взя­ли Іло­вайськ — під­сту­пно, хи­жо, і по­тім ще Де­баль­це­ве, яке не взя­ли, а з яко­го ви­йшли на­ші во­ї­ни. Це — всі їхні пе­ре­мо­ги. І оця « си­ла- си­лен­на » бу­де утри­му­ва­ти бу­фер­ну зо­ну? Я не ба­чу ті­єї по­тен­ції.

Ми ж ма­є­мо бе­рег­ти один одно­го, ма­є­мо не до­зво­ли­ти не­на­ви­сті ста­ти на­шою вну­трі­шньою су­тні­стю. Ми ма­є­мо ти­сну­ти на вла­ду, бо вла­да ні­ко­ли не змі­ни­ться са­ма со­бою. Во­на зав­жди бу­де від­тво­рю­ва­ти стиль, який був у по­пе­ре­дни­ків. Їй так ком­фор­тно і зру­чно. І якщо ми скла­де­мо ру­ки, то не пе­ре­мо­же­мо

ФО­ТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.