Все­ре­ди­ні ура­ган

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Все­ви­дю­ще око тут всю­ди: ди­ви­ться на те­бе з мо­біль­но­го ба­ре­льє­фно­го ма­ке­ту, з ве­ли­ко­го па­ке­ту на яко­му за­го­лов­ни­ми ве­ли­че­зни­ми лі­те­ра­ми на­пи­са­но, зви­чай­но ж, ОКО, во­но ж при­мо­сти­ло­ся в ку­то­чку ві­зи­тів­ки кан­ди­да­та ме­ди­чних на­ук, за­ві­ду­ва­чки офталь­мо­ло­гі­чно­го від­ді­ле­н­ня, за­слу­же­но­го лі­ка­ря Укра­ї­ни Але­ксан­дров­ської клі­ні­чної лі­кар­ні та Цен­тру трав­ми ока На­та­лії Ро­зу­мій, до якої са­ма на­про­си­ла­ся на зу­стріч, зна­ю­чи, що всі ін­ші дні ти­жня — опе­ра­цій­ні. Ли­ше всти­гла по­ду­ма­ти, що тут ма­буть, ні­ко­му не спа­де на дум­ку стрі­ля­ти очи­ма, як озир­нув­шись, та й до ка­бі­не­ту весь час за­хо­ди­ли лі­ка­рі, від­зна­чи­ла — як ба­га­то у від­ді­лен­ні кра­си­вих жі­нок лі­ка­рів, мед­се­стер, їхніх по­мі­чниць. На­пев­но, збен­те­же­ні й стри­во­же­ні па­ці­єн­ти (ін­ші сю­ди не по­тра­пля­ють) ми­мо­во­лі по-люд­сько­му за­ко­ху­ю­ться у них і не в змо­зі ося­гну­ти, як та­кі тен­ді­тні ру­ки — ну, да­лі мо­же по­слі­ду­ва­ти на­бір штам­пів, яких хо­че­ться уни­кну­ти, і все-та­ки як... Га­разд, до­дам те­мі ав­тор­сько­го за­барв­ле­н­ня і не ста­ну на­ни­зу­ва­ти ком­плі­мен­ти, але як хо­че­ться, зі­зна­ю­ся.

Центр — по су­ті, шпи­таль, ку­ди окрім тих, хто кон­се­рва­тив­но лі­ку­є­ться, по­стій­но по­тра­пля­ють лю­ди з не­спо­ді­ва­ни­ми трав­ма­ми, а во­ни най­не­пе­ре­дба­чу­ва­ні­ші. Ці­ка­во, по-оби­ва­тель­сько­му мір­ку­ва­ла, що в очно­му сві­ті най­го­лов­ні­ше. На­пев­но, про­зора ча­сти­на, або скло­по­ді­бне ті­ло, а чи не сі­тків­ка, або ще щось, і ли­ше по­блу­кав­ши ма­ке­том і ді­йшов­ши до нер­во­во­го за­кін­че­н­ня, зро­зумі­ла — ось він, справ­жній ди­ри­гент, не­на­че від­по­від­аль­ний за зв’яз­ки з гро­мад­ські­стю. Всі вра­же­н­ня, які сприйня­ла йо­го очна рі­дня, він пе­ре­дає шви­день­ко-шви­день­ко моз­ку й усьо­му ті­лу з йо­го при­ро­дни­ми да­тчи­ка­ми. Весь змо­де­льо­ва­ний спектр за­хо­плень і жа­хів, на­тхне­н­ня і при­гні­че­но­сті, окри­ле­но­сті й стра­ху — він же ні­чо­го не пропу­стить. На­ша ж спра­ва пра­виль­но, по-го­спо­дар­сько­му від­по­від­аль­но про­чи­ту­ва­ти по­ба­че­не. Що­прав­да, на це йде все жи­т­тя, але сьо­го­дні ви­сли­за­ю­чу кра­су фі­ло­соф­ству­ва­н­ня обі­йде­мо. Адже при­йшла я, щоб ви­ві­да­ти — лі­тній час у офталь­мо­ло­гів від­но­сно спо­кій­ний, або нав­па­ки. І тре­ба ска­за­ти, по­тра­пи­ла не­на­че все­ре­ди­ну ура­га­ну, що­прав­да, у справ­жніх про­фе­сіо­на­лів усе­ре­ди­ні — їхньо­го ура­га­ну якраз спо­кій­но — не штор­мить, не гой­дає, хо­ча по­стій­но ко­гось опе­ру­ють, го­ту­ю­ться, кон­суль­ту­ють, ли­ше ба­га­тьох до­ста­ви­ли «швид­кі», а ко­жна трав­ма — ін­ди­ві­ду­аль­на.

Па­ні На­та­лія на­стіль­ки за­ти­шна й ми­ла, що го­то­вий чер­го­вий кон­стру­ктор не в’яже­ться. Про­фі, зви­чай­но, про­фі: рі­же-зши­ває, ви­рі­шує не­пе­ре­дба­чу­ва­ні но­ві го­ло­во­лом­ки чер­го­во­го ка­лі­цтва, при­див­ля­є­ться до єзу­їт­ських фан­та­зій рі­зних гла­у­ком, до то­го ж, вже п’ять ро­ків во­на єди­ний у кра­ї­ні офталь­мо­лог — Між­на­ро­дний кла­си­фі­ка­тор на па­ра­лім­пій­ських іграх. На­ше пер­ше пра­ви­ло, за­пам’ято­вую з бе­сі­ди з нею — той, хто не ба­чить пов­ні­стю, по­ви­нен зма­га­ти­ся з та­ким са­мим не­зря­чим, а не, ска­жі­мо, з тим, хто має слаб­кий зір. Це принципово ва­жли­во, тут пе­ре­мо­ги, дій­сно, да­ю­ться кров’ю і ве­ли­че­зною во­лею.

На сто­лі лі­ка­ря ле­жа­ло, від­зна­чи­ла, за­про­ше­н­ня на кон­церт з по­соль­ства Ме­кси­ки. Якось по­сту­пив до нас юнак, ту­рист з Ме­кси­ки з чи­слен­ни­ми трав­ма­ми. Очі йо­го зов­ні бу­ли на­чеб­то ці­лі, але пі­сля ре­ві­зії ста­ло зро­зумі­ло — все­ре­ди­ні ло­пну­ла скле­ра й око ста­ло, як ска­за­ти зро­зумі­лі­ше, м’яким. До­сить скла­дний ви­па­док і ви­ма­гає по­ета­пно­го від­нов­ле­н­ня. Хі­рур­гі­чну до­по­мо­гу — най­ва­жли­ві­шу пер­шу, отри­мав у нас, а по­тім ро­ди­на за­хо­ті­ла, щоб хло­пець про­йшов ре­а­бі­лі­та­цію у Швей­ца­рії. Ді­знав­шись, що він по­їде до Бер­на, де не­що­дав­но я бу­ла на кур­сах, від­ра­зу ж до­по­мо­гла ор­га­ні­зу­ва­ти кон­суль­та­цію, на­пи­сав­ши по­трі­бно­му фа­хів­це­ві пов­ний звіт про ви­ко­на­ні на­ми втру­ча­н­ня. Не­що­дав­но отри­ма­ла зві­сто­чку з Швей­ца­рії від цьо­го ко­ле­ги. Він по­дя­ку­вав за вір­ту­о­зно на­кла­де­ні на­шим лі­ка­рем шви, за гра­мо­тний пер­ший етап лі­ку­ва­н­ня у Цен­трі, й по­ві­до­мив, що хво­рий оду­жує, і все бу­де до­бре. І ось ме­не за­про­шує на кон­церт по­соль­ство Ме­кси­ки. Обов’яз­ко­во пі­ду, це так ми­ло, ком­плі­мент оці­ни­ла.

Лі­то за­зви­чай до зви­чай­них по­то­ків па­ці­єн­тів до­дає трав­ми на да­чах. Ось щой­но про­о­пе­ру­ва­ли хво­ро­го з дро­том в оці. Він про­хо­див із цим шма­то­чком кіль­ка мі­ся­ців, чим не­ймо­вір­но ускла­днив ді­а­гноз. Те­пер йо­му окрім обов’яз­ко­вої опе­ра­ції, во­на про­йшла успі­шно, по­трі­бно прой­ти лі­ку­ва­н­ня. Я б ска­за­ла, очі не лю­блять зво­лі­ка­н­ня, во­ни осо­бли­во не­тер­пля­чі, ро­зу­мі­ю­чи, ма­буть, свою від­по­від­аль­ність. Адже — за­пу­стиш, мо­жна втра­ти­ти зір. Ще то­го дня, по­ки розмовляли в кабінеті, вийня­ли у ко­гось з ока шма­то­чок цвя­ха, ін­ший по­шко­див око гіл­кою, зби­ра­ю­чи вро­жай, при­зна­чи­ли курс лі­ку­ва­н­ня від кро­во­ви­ли­ву в око від спе­ки. Тут при­бі­гла жін­ка із скар­га­ми на го­стрий біль. Лі­ка­рі по­ди­ви­ли­ся очі й зро­зумі­ли — тут опік. По­ча­ли з’ясо­ву­ва­ти від чо­го й зди­ву­ва­ли­ся, по­чув­ши, що до ока по­тра­пи­ло тро­хи кре­му для облич­чя, до ре­чі, вель­ми актив­но роз­ре­кла­мо­ва­но­го по те­ле­ба­чен­ню в остан­ні ро­ки. На­сту­пно­го дня ме­ні роз­по­ві­ли, на­че під­твер­джу­ю­чи цей ді­а­гноз, при­йшов ще один по­тер­пі­лий, з по­ді­бною скар­гою, і зно­ву фі­гу­ру­вав той са­мий крем. Це вже сер­йо­зно і ду­же. Ко­сме­ти­ка й очі — окре­ма те­ма, по­чу­ла від спів­ро­змов­ни­ці, але пра­ви­ло про­сте: не зна­єш, що ку­пу­єш, утри­май­ся від при­дба­н­ня но­вин­ки.

З усіх сво­їх за­ру­бі­жних по­їздок при­во­зить На­та­лія Ми­хай­лів­на якусь но­ву ідею для Цен­тру — все в дім, все ва­жли­во, по­стій­но хо­че­ться по­кра­щу­ва­ти. При­їжджає, як ро­зу­мію, без го­тів­ки, але з дум­ка­ми. Лі­та­ти не бо­ї­те­ся, на­ві­щось ви­рі­ши­ла уто­чни­ти, а по­тім хо­ті­ла від­ра­зу ж се­бе зу­пи­ни­ти — та­ка, на­пев­но, ні­чо­го не бо­ї­ться, хо­ча 80 від­со­тків на­се­ле­н­ня пла­не­ти бо­ї­ться лі­та­ти, й ста­ти­сти­ка не змі­ню­є­ться. П’ять ро­ків то­му бо­я­ла­ся, зі­зна­ла­ся па­ні На­та­лія, але обле­тів­ши вже пів­сві­ту, пе­ре­ста­ла. До то­го ж, у всіх по­їзд­ках я на­вча­ю­ся, а це так за­го­стрює зір, і дум­ка стає бли­ска­ви­чною. Мій ре­лакс. По­ві­ри­ти, що во­на теж втом­лю­є­ться — та­ка сві­жа, усмі­хне­на, апе­ти­тна, все ж до­во­ди­ться. Сам ре­жим ро­бо­ти — су­ціль­ні пе­ре­ван­та­же­н­ня. Зна­чить, во­ло­діє жін­ка ми­сте­цтвом па­у­зи — ставлю їй свій вла­сний ді­а­гноз. Про це ме­ні по­ві­до­мив осо­би­стий зо­ро­вий нерв, а йо­му зви­кла до­ві­ря­ти.

Що-що, а на хо­ро­ших лю­дей — око на­вче­не, по­ду­ма­ла, ви­йшов­ши на ву­ли­цю під зли­ву, й від­ра­зу кра­пля по­тра­пи­ла пря­мо в око. Як при­єм­но, ви­рі­ши­ла йти пі­шки — про­мо­кну, і що з то­го. По­тім стру­сну­ся як со­ба­чка, що ви­стри­бну­ла з во­ди, й ба­ба — ягід­ка знов.

Ці­ка­во, ко­ли це від­чу­т­тя ми­нає.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.