По­за­ду кру­тий по­во­рот

«24.07—30.07.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Зчо­го ви б по­ча­ли роз­по­відь про се­бе — не су­ху ав­то­біо­гра­фію під час вла­шту­ва­н­ня на ро­бо­ту, а ав­то­біо­гра­фі­чний ро­ман або по­вість? З пер­шо­го мо­мен­ту, який пам’ята­є­те са­мі? З роз­по­від­ей рі­дних і близь­ких про ва­ше ди­тин­ство? З мо­мен­ту на­ро­дже­н­ня? Гм... Мо­мент за­ча­т­тя де­лі­ка­тно упу­сти­мо, хі­ба що мою ко­лон­ку чи­тає Ву­ді Ал­лен... Зі зна­йом­ства ва­ших ба­тьків? Ба­бусь і ді­ду­сів? З ба­бусь ва­ших ді­ду­сів, а то й ще ра­ні­ше? Ось, ба­чи­те, як скла­дно ви­бра­ти то­чку від­лі­ку. А з на­ро­да­ми й дер­жа­ва­ми, ду­ма­є­те, лег­ше?

З чо­го, на­при­клад, по­чи­на­ти істо­рію Укра­ї­ни, якою її зна­є­мо ми? З Май­да­ну? З 1991 ро­ку? З 1917— 1918 ро­ків? З 1648 ро­ку? З Во­ло­ди­ми­ра/Оле­га/Рю­ри­ка /Асколь­да? Зі скі­фів або на­віть з Трипілля? Ко­жен істо­рик, як і ко­жна лю­ди­на у ви­пад­ку з істо­рі­єю її жи­т­тя, ви­рі­шує цю про­бле­му по-сво­є­му. — У мі­ру вла­сної осві­че­но­сті, у мі­ру вла­сних пе­ре­ко­нань, ду­же ча­сто не пов’яза­них з істо­ри­чним пе­рі­о­дом, який во­на ви­вчає, але без­по­се­ре­дньо за­ле­жних від за­пи­тів су­спіль­ства, чле­ном яко­го істо­рик є, або дер­жа­ви, якій цей істо­рик слу­жить... Сло­вом, є без­ліч чин­ни­ків, що ви­зна­ча­ють, яку то­чку від­лі­ку обере роз­по­від­ач, і на­вряд чи вар­то йо­го ви­ни­ти, якщо він че­рез ши­ро­ту кру­го­зо­ру по­чне свою роз­по­відь з ме­тео­ри­та, що зни­щив усіх ди­но­зав­рів, або з ви­гна­н­ня Ада­ма і Єви з Раю. Уре­шті-решт, так чи­ни­ли істо­ри­ки ще ти­ся­чу ро­ків то­му, на­ма­га­ю­чись від­шу­ка­ти ко­рі­н­ня на­ро­дів або їхніх пра­ви­те­лів у мі­фах і пе­ре­ка­зах ста­ро­ви­ни. Та й укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра, чи не по­ча­ла­ся во­на з іскро­ме­тно­го опи­су сла­ве­тних по­дви­гів Трої — пред­ків укра­їн­ців? — Літературна віль­ність у ду­сі епо­хи, над­то бу­кваль­но сприйня­та де­яки­ми лі­те­ра­то­ра­ми від істо­рії сьо­го­дні.

Че­рез ці мір­ку­ва­н­ня чи вар­то ди­ву­ва­ти­ся з то­го, що на­пе­ре­до­дні на уро­чи­сто­му при­йо­мі в Крем­лі з на­го­ди 1000-річ­чя смер­ті Хре­сти­те­ля Ру­сі пре­зи­дент Ро­сії Во­ло­ди­мир Пу­тін на­звав хрещення Ру­сі сво­їм він­це­но­сним тез­кою «клю­чо­вим по­во­ро­том в істо­рії ро­сій­ської дер­жа­ви та куль­ту­ри». Та­ким са­мим по­во­ро­том Во­ло­ди­ми­ро­ве хрещення ста­ло в істо­рії укра­їн­сько­го й бі­ло­ру­сько­го на­ро­дів. Так са­мо хрещення рим­сько­го ім­пе­ра­то­ра Ко­стян­ти­на ста­ло клю­чо­вим по­во­ро­том для всіх на­ро­дів, не ли­ше для тих, що на­се­ля­ли Рим­ську ім­пе­рію в IV сто­літ­ті, а й для всіх тих на­ро­дів, що при­йшли на їхнє мі­сце і вті­лю­ють за­хі­дну хри­сти­ян­ську ци­ві­лі­за­цію сьо­го­дні. Уре­шті-решт, ми ні­тро­хи не при­кра­си­мо, якщо ска­же­мо, що хрещення Во­ло­ди­ми­ра бу­ло одним з клю­чо­вих по­во­ро­тів в істо­рії люд­ства, що бу­ло оці­не­не вже че­рез кіль­ка де­ся­ти­літь у про­мо­ві ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та Іла­ріо­на. — Оль­га і Во­ло­ди­мир сво­їм ви­бо­ром змі­ни­ли, по­ді­бно до свя­тих Оле­ни та її си­на Ко­стян­ти­на, істо­рію ба­га­тьох на­ро­дів, а то­му вже ти­ся­чу ро­ків їх іме­ну­ють рів­но­апо­столь­ни­ми.

Клю­чо­вий по­во­рот зокре­ма й в істо­рії су­ча­сної Ро­сії? Ав­жеж. Ро­сій­ська пра­во­слав­на цер­ква ве­де свою істо­рію від Хрещення Во­ло­ди­ми­ра, а мо­сков­ська па­трі­ар­хія — з пе­ре­їзду спер­шу до за­ле­сько­го Во­ло­ди­ми­ра, а по­тім і до Мо­скви ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та. Сер­це сьо­го­дні­шньої Ро­сії — Мо­сква, мі­ста «Зо­ло­то­го кіль­ця» бу­ли за­кла­де­ні за ча­сів Ру­сі. Та й на­щад­ки Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го кня­жи­ли по­тім у Мо­скві на два з по­ло­ви­ною сто­лі­т­тя дов­ше, ніж, ска­жі­мо, де-не­будь на те­ри­то­рії Укра­ї­ни, де бу­ло в дав­ни­ну сер­це Ру­сі. На­віть біль­ше, ли­ше ни­ні­шня Ро­сія є вті­ле­н­ням ві­зан­тій­ської те­о­рії сим­фо­нії — се­ре­дньо­ві­чний іде­ал гар­мо­нії й спів­пра­ці між дер­жа­вою й Цер­квою, про­го­ло­ше­ний 2009 ро­ку спіль­ною за­я­вою то­ді ще пре­зи­ден­та Ро­сії Дми­тра Ме­две­дє­ва й то­ді вже па­трі­ар­ха Ки­ри­ла. У цьо­му сен­сі Ро­сія на­віть біль­ше за ін­ших мо­же пре­тен­ду­ва­ти на ти­ся­чо­лі­тньої дав­ни­ни спадок не ли­ше Во­ло­ди­ми­ра, а й Ві­зан­тії, осо­бли­во в сві­тлі то­го, що Укра­ї­на в ду­сі за­хі­дних ві­янь чі­тко до­три­му­є­ться по­лі­ти­ки роз­ді­ле­н­ня між Цер­квою й дер­жа­вою.

Хтось у нас, зві­сно, ска­же, що зв’язок між су­ча­сною Ро­сі­єю й Рус­сю при­тя­гну­тий за ву­ха. Але при­га­дай­мо «По­вість вре­мен­них літ». Пам’ята­є­те пер­шу да­то­ва­ну лі­то­пи­сцем по­дію істо­рії Ру­сі? Це на­віть не мі­фі­чне за­про­ше­н­ня Рю­ри­ка нов­го­род­ця­ми, а 852 рік — ко­ли на хи­бну дум­ку лі­то­пи­сця по­чав пра­ви­ти ві­зан­тій­ський ім­пе­ра­тор Ми­ха­їл, не­без­під­став­но про­зва­ний у на­ро­ді П’яни­цею. Чо­му лі­то­пи­сець обрав цю да­ту, щоб по­ча­ти від­лік вре­мен­них літ істо­рії Ру­сі? Во­че­видь, він пе­ред­ба­чав це пи­та­н­ня, бо сам і від­по­вів на ньо­го. — Са­ме за Ми­ха­ї­ла «на­ча ся про­зи­ва­ти Ру­ська зем­ля», го­ло­сно за­явив­ши про се­бе по­хо­да­ми на Кон­стан­ти­но­поль. Якщо то­чка від­лі­ку істо­рії Ру­сі бу­ла по­кла­де­на лі­то­пи­сцем по­за її хро­но­ло­гі­чни­ми й гео­гра­фі­чни­ми ме­жа­ми, так са­мо й істо­рія Ро­сії, і Укра­ї­ни, і Бі­ло­ру­сі, без сум­ні­ву, мо­же по­чи­на­ти свій від­лік від їхніх спіль­них пра­ба­бусь і пра­ді- ду­сів — не ли­ше від Ру­сі, а й че­рез неї, зокре­ма й від ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра зі зне­ва­жли­вим прі­зви­ськом, яке, на­пев­но, ба­га­то що в на­шій істо­рії по­ясни­ло б.

Про­те, окрім ці­єї ціл­ком зро­зумі­лої (і де­якою мі­рою спів­зву­чної про­мо­вам укра­їн­сько­го й бі­ло­ру­сько­го пре­зи­ден­тів) ча­сти­ни ви­сту­пу Во­ло­ди­ми­ра Пу­ті­на в ній про­зву­ча­ли й ін­ші, що ста­ли вже зви­чни­ми за кіль­ка остан­ніх ро­ків, але то­му не менш див­ні, те­зи. По­ді­бно до сво­го по­пе­ре­дни­ка Йосифа Ста­лі­на, і Во­ло­ди­мир Пу­тін не про­сто актив­но ці­ка­ви­ться істо­рі­єю, а й ча­сто ото­то­жнює се­бе з істо­ри­чни­ми ді­я­ча­ми ми­ну­ло­го. У пов­сяк­ден­но­му жит­ті цей роз­лад пси­хі­ки зна­йо­мий нам за фор­му­лою «ді­ди во­ю­ва­ли», ко­ли ро­сі­я­ни, та й аде­пти «рус­ско­го ми­ра» по­за ро­сій­ським під­дан­ством, при­пи­су­ють со­бі за­слу­ги сво­їх ча­сом уяв­них пред­ків, у сво­їй ко­ле­ктив­ній уяві пе­ре­жи­ва­ю­чи по­дії ми­ну­ло­го, до яко­го са­мі во­ни ні­яко­го сто­сун­ку не ма­ють. По­ді­бно до хри­сти­ян, які че­рез рі­чне коло свят раз по раз пе­ре­жи­ва­ють основ­ні ета­пи свя­щен­ної істо­рії, і в су­ча­сній Ро­сії фор­му­є­ться культ свя­щен­ної ро­сій­ської істо­рії, ре­транс­ля­то­ром яко­го ста­ли на­віть не дав­но вже обго­во­рю­ва­ний єди­ний під­ру­чник, а за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції, й перш за все те­ле­ба­че­н­ня.

От і з кня­зем Во­ло­ди­ми­ром — жи­ва уява йо­го крем­лів­сько­го тез­ки по­до­ла­ла ча­со­вий бар’єр, і в обра­зі Хре­сти­те­ля, а ба­га­то в чо­му й за­снов­ни­ка Ру­сі як дер­жа­ви ро­сій­ський пре­зи­дент ви­вів са­мо­го се­бе: «Во­ло­ди­мир при­пи­нив усо­би­цю... за­по­ча­тку­вав ство­ре­н­ня єди­ної ро­сій­ської на­ції й фа­кти­чно про­клав шлях до бу­дів­ни­цтва силь­ної цен­тра­лі­зо­ва­ної Ро­сій­ської дер­жа­ви». Зда­ва­ло­ся б, див­но. Адже Во­ло­ди­мир Свя­то­сла­вич перш ніж «при­пи­ни­ти усо­би­цю» сам її й розв’язав, а до бу­дів­ни­цтва на­ції (бай­ду­же ро­сій­ської чи укра­їн­ської) та Ро­сій­ської дер­жа­ви (як і будь-якої з ни­ні­шніх) він мав та­ке ж від­но­ше­н­ня, як ко­ро­ле­ва кель­тів Бо­у­дік­ка та ко­роль брит­тів Ар­тур до ста­нов­ле­н­ня Бри­тан­ської спів­дру­жно­сті. Без­глу­зді з то­чки зо­ру ме­ді­є­ви­сти­ки, ці сло­ва ро­сій­сько­го пре­зи­ден­та на­бу­ва­ють сен­су ли­ше че­рез при­зму сьо­го­дні­шньої Ро­сії і її сьо­го­дні­шньо­го ке­рів­ни­ка. Ли­ше за­мі­нив­ши в текс­ті ви­сту­пу кня­зя на пре­зи­ден­та мо­жна зро­зу­мі­ти, про що йшло­ся на уро­чи­сто­му при­йо­мі в Крем­лі.

Якщо для укра­їн­ців (якщо су­ди­ти з ви­сту­пу Пе­тра По­ро­шен­ка) хрещення Во­ло­ди­ми­ром Ру­сі перш за все пер­ший у на­шій істо­рії пре­це­дент єв­ро­пей­сько­го ви­бо­ру, ни­ні­шнє ке­рів­ни­цтво Ро­сії на­ма­га­є­ться зна­йти у від­да­ле­но­му ми­ну­ло­му при­кла­ди са­мо­дер­жав­но­го прав­лі­н­ня (уку­пі з при­ду­ше­н­ням опо­зи­ції — «при­пи­не­н­ня усо­би­ці») й вла­дної вер­ти­ка­лі. І плю­ва­ти на істо­рію, в якій «вла­дна вер­ти­каль» Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча у ре­зуль­та­ті ще за йо­го жи­т­тя обер­ну­ла­ся най­кри­ва­ві­шою в істо­рії Ру­сі брат­ською усо­би­цею йо­го си­нів, а «силь­на цен­тра­лі­зо­ва­на Русь» пі­сля смер­ті Во­ло­ди­ми­ра пе­ре­жи­ла ли­ше ко­ро­тке ба­би­не лі­то двох остан­ніх де­ся­ти­літь прав­лі­н­ня йо­го си­на Яро­сла­ва.

На­стіль­ки рі­зний по­гляд на одну й ту са­му по­дію в спіль­но­му ми­ну­ло­му двох су­сі­дніх на­ро­дів і та­кі рі­зні уро­ки, які за­сво­ює їхня по­лі­ти­чна елі­та з ці­єї спіль­ної істо­рії, сим­во­лі­зу­ють не ли­ше ци­ві­лі­за­цій­ний роз­рив, який про­тя­гом остан­ніх двох ро­ків, схо­же, оста­то­чно роз­ді­лив ро­сі­ян і укра­їн­ців. По­ки наш схі­дний су­сід раз по раз пе­ре­жи­ває одно­го дня — ти­ся­чу ро­ків то­му — здій­сне­ний істо­ри­чний по­во­рот, укра­їн­ці йдуть упе­ред, зро­бив­ши ще один, ма­буть не менш ре­во­лю­цій­ний для них, ви­бір. Ви­бір Во­ло­ди­ми­ра для ро­сі­ян — це по­ясне­н­ня то­го, де во­ни опи­ни­ли­ся й ким ста­ли. Для укра­їн­ців це обна­дій­ли­вий при­клад то­го, як мо­жна успі­шно пе­ре­ста­ви­ти ло­ко­мо­тив істо­рії зі ста­рої ко­лії на но­ві рей­ки, як мо­жна з тих, ким ми бу­ли, ста­ти ки­мось іще. По­ки Ро­сія де­да­лі біль­ше вплу­ту­є­ться в за­пе­клі бої за ми­ну­ле, укра­їн­ці на Дон­ба­сі б’ються за своє май­бу­тнє. До­ро­гу оси­лить той, хто йде, а по­мер­лий рів­но ти­ся­чу ро­ків то­му князь Во­ло­ди­мир, зда­є­ться, вва­жав за кра­ще не озиратися.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.