«Ми жи­ве­мо в уні­каль­ний час, ко­ли мо­же­мо щось змі­ню­ва­ти»

Опе­ра­тор Ру­слан Га­ну­щак — про «свою» вій­ну, фільм «Два дні в Іло­вай­ську» і ро­бо­ту ре­пор­те­ра на пе­ре­до­вій

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ма­рія СЕ­МЕН­ЧЕН­КО, «День»

— Ме­ні не­зру­чно, що з ме­не ро­блять якусь зір­ку, я ні­чо­го осо­бли­во­го не зро­бив. Я про­сто опи­нив­ся в по­трі­бний мо­мент з по­трі­бни­ми лю­дьми і з ка­ме­рою в ру­ках. Я відзняв і по­ка­зав цей фільм про Іло­вайськ, то­му що цьо­го не по­ка­за­ти не­мо­жли­во. Про це тре­ба го­во­ри­ти, кри­ча­ти, на­га­ду­ва­ти! Лю­ди по­вин­ні зна­ти сво­їх ге­ро­їв і зна­ти, хто та­кі до­бро­воль­ці, за що во­ни бо­рю­ться, які в них мо­ти­ви, і що це — вій­на...

— На ва­шу дум­ку, лю­ди усві­дом­лю­ють, що та­ке вій­на — ті, хто за со­тні кі­ло­ме­трів від неї?.. Ко­ли при­їжджа­є­те у Ки­їв або до­до­му в Іва­но-Фран­ківськ, ба­чи­те це ро­зу­мі­н­ня вій­ни?

— Є від­чу­т­тя па­ра­лель­них сві­тів. До­ки ти пе­ре­бу­ва­єш у зо­ні АТО, до­ки чу­єш зал­пи гар­мат, ви­бу­хи мін, по­стрі­ли, до­ки спіл­ку­є­шся з лю­дьми, які ма­ють до цьо­го від­но­ше­н­ня, які ба­чать смерть, втра­ча­ють дру­зів, близь­ких, ро­ди­чів, ко­лег — це одна ре­аль­ність. Ко­ли ж ти їдеш на­віть у су­сі­днє мі­сто, де цьо­го всьо­го не чу­тно, — там вже зов­сім ін­ша атмо­сфе­ра, лю­ди від­по­чи­ва­ють... На­при­клад, Бер­дянськ. Яки­хось 90 кі­ло­ме­трів від лі­нії фрон­ту, а там ку­рорт, мо­ре, се­зон, все нор­маль­но. Прав­да, мі­сце­ві жа­лі­ю­ться, що ту­ри­стів мен­ше, ніж зав­жди. Ра­ні­ше ту­ди при­їжджа­ли лю­ди з Лу­ган­ська, До­не­цька, Ро­сії. За­раз ко­те­джі пу­сту­ють... Але все рів­но лю­ди при­їздять, від­по­чи­ва­ють. Я не ка­жу, що це по­га­но, не мо­жна за­ци­клю­ва­ти­ся ли­ше на вій­ні. Але є та­ке від­чу­т­тя, що ко­гось вій­на на­че не сто­су­є­ться. Тра­пля­є­ться, чи­та­єш або чу­єш, що «не­хай во­на со­бі десь там бу­де, це не моє», «ко­ли вже це все за­кін­чи­ться, на­бри­дло», «тіль­ки б не стрі­ля­ли, яка рі­зни­ця яка бу­де вла­да»... Є рі­зні лю­ди. І рі­зні ре­аль­но­сті.

«ПРО ЦЕ ТРЕ­БА ГО­ВО­РИ­ТИ І ЦЕ ТРЕ­БА ПО­КА­ЗУ­ВА­ТИ»

— Ви зні­ма­є­те ві­део на вій­ні, по­ка­зу­є­те йо­го у мир­них мі­стах... Яким ба­чи­те ре­зуль­тат сво­єї ро­бо­ти?

— Це не­по­втор­не від­чу­т­тя, ко­ли ти ба­чиш ре­зуль­та­ти сво­єї пра­ці. Впер­ше я по­ка­зав фільм «Два дні в Іло­вай­ську» в Нью-Йор­ку в Укра­їн­сько­му му­зеї на Ман­хет­те­ні. Там зі­бра­ло­ся до 20 осіб. Але я ба­чив, що лю­ди пла­ка­ли. Пі­сля філь­му во­ни бу­ли при­го­лом­ше­ні. Дя­ку­ва­ли, ти­сну­ли ме­ні ру­ку і ка­за­ли: «Ми зна­ли, що є вій­на в Укра­ї­ні, але ми не зна­ли, що це ТАК — так сер­йо­зно, так бо­ля­че, так стра­шно».

Цей фільм до­по­ма­гає лю­дям від­чу­ти цю вій­ну, цей біль, цю тра­ге­дію. Ко­ли я по­ка­зу­вав фільм у рі­дно­му Іва­но-Фран­ків­ську, ме­ні вда­ло­ся за­лу­чи­ти лю­дей че­рез «Фейс­бук», за­про­си­ти сво­їх дру­зів і зна­йо­мих. За­ла у кі­но­те­а­трі бу­ла пов­ні­стю за­би­та. Лю­ди на­віть в про­хо­ді сто­я­ли. Так са­мо гля­да­чі пле­ска­ли, дя­ку­ва­ли. І бу­ло це ро­зу­мі­н­ня і ця під­трим­ка — що це пра­виль­ний фільм і що йо­го тре­ба по­ка­зу­ва­ти. Ко­жно­го ра­зу, ко­ли я десь де­мон­струю цей фільм, я отри­мую під­твер­дже­н­ня, що про це тре­ба го­во­ри­ти і це тре­ба по­ка­зу­ва­ти.

«НА­СТУ­ПНИЙ ФІЛЬМ — ПРО ШИ­РО­КИ­НЕ»

— Ви зні­ма­є­те в зо­ні АТО. Як пра­цю­є­те? Все по­ка­зу­є­те чи де­що ли­ша­є­те за ка­дром?

— Зві­сно, це во­єн­ний час, і ти не мо­жеш пов­ною мі­рою по­ка­зу­ва­ти все, як хо­чеш і як со­бі пла­ну­єш. Це, по-пер­ше, пов’яза­но з яки­мись вій­сько­ви­ми та­єм­ни­ця­ми. Де­хто з бій­ців про­сить не по­ка­зу­ва­ти їхніх облич, то­му що в них ро­ди­чі за­ли­ша­ю­ться в Лу­ган­ську чи До­не­цьку, щоб не на­ра­жа­ти їх на не­без­пе­ку. Є лю­ди з Ро­сії, які во­ю­ють на на­шій сто­ро­ні і теж про­сять їх не по­ка­зу­ва­ти. Є ба­га­то умов­но­стей, які тре­ба вра­хо­ву­ва­ти. Ось є хо­ро­ший ма­те­рі­ал, але йо­го сьо­го­дні не мо­жна по­ка­за­ти, а зго­дом — ціл­ком. Так са­мо бу­ло з цим філь­мом про Іло­вайськ: я не міг по­ка­за­ти йо­го до тих пір, до­ки не ви­йшли на во­лю усі по­ло­не­ні, взя­ті у цьо­му ко­тлі. Я бо­яв­ся, що хтось по­пав у кадр із тих лю­дей, які мо­гли бу­ти в по­ло­ні. Це мо­гло б на­шко­ди­ти їм.

— Ко­ли ви зні­ма­є­те, то на що орі­єн­ту­є­тесь: це, пе­ред­усім, бо­йо­ві дії, люд­ські істо­рії? Що для вас най­ва­жли­ві­ше?

— Я не про­сто віль­ний ху­до­жник чи сам со­бі ре­жи­сер, який що хо­че, те і зні­має. Я, на­сам­пе­ред, ви­ко­ную ро­бо­ту, я є вій­сько­вим ре­пор­те­ром і ро­блю якісь опе­ра­тив­ні но­ви­ни — для на­шо­го сай­та, для те­ле­ві­зій­них сю­же­тів. Але по­при все це у ме­не на­зби­ру­є­ться ба­га­то ці­ка­во­го, уні­каль­но­го ма­те­рі­а­лу. Ось я вже, на­при­клад, зби­ра­ю­ся зро­би­ти свій на­сту­пний фільм — про Ши­ро­ки­не. Осо­би­сто ме­не ці­ка­вить люд­ський фа­ктор, чо­му ці лю­ди тут, чо­му во­ни за­ли­ши­ли свої до­мів­ки, сво­їх рі­дних, жі­нок, ді­тей. За­ли­ши­ли свій бі­знес, на­вча­н­ня. Біль­ше по­ло­ви­ни лю­дей в на­шо­му пол­ку — з ви­щою осві­тою. На­чеб­то ні­чо­го осо­бли­во­го — лю­ди як лю­ди. Але ко­ли по­чи­на­єш з ни­ми го­во­ри­ти, сло­во за сло­во, ти ро­зу­мі­єш — пе­ред то­бою ве­ли­кі по­ста­ті. Не мо­же по­па­сти про­ста лю­ди­на в до­бро­віль­ний за­гін ви­пад­ко­во. Ці всі лю­ди — над­зви­чай­но ці­ка­ві. Я роз­мов­ляю з ни­ми, за­пи­сую ін­терв’ю. І хо­чу, щоб лю­ди зна­ли про них біль­ше.

Ка­жуть, що Укра­ї­на про­грає ін­фор­ма­цій­ну вій­ну. Це прав­да. По­мі­тно, як наш во­рог пра­цює на ви­пе­ре­дже­н­ня. А ми не мо­же­мо не те, що ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти якісь трю­ки, ми не всти­га­є­мо ка­за­ти про­сту прав­ду. Нам не тре­ба ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти якісь спе­цте­хно­ло­гії, щоб до­ве­сти свою пра­во­ту, нам тре­ба про­сто го­во­ри­ти по­біль­ше про се­бе, про тих лю­дей, які во­ю­ють, роз­ка­зу­ва­ти їхні жит­тє­ві істо­рії — хто во­ни, за що во­ю­ють, чо­му пі­шли на вій­ну... А за­га­лом вар­то по­чи­на­ти з то­го, що тре­ба зна­ти істо­рію. Тре­ба ро­зу­мі­ти, чо­му і як во­ю­ва­ли на­ші пред­ки і за що. То­ді й сьо­го­дні­шня си­ту­а­ція бу­де зро­зумі­лі­шою.

«НА­ВІТЬ ЯКЩО ТО­БІ СТРА­ШНО — ОЧІ ЗА­ПЛЮ­ЩУЙ, А КА­МЕ­РА НЕ­ХАЙ ПРА­ЦЮЄ»

— Роз­ка­жіть про ваш фільм «Два дні в Іло­вай­ську». Іло­вайськ був ва­шим пер­шим бо­йо­вим зав­да­н­ням. Як від­бу­ла­ся ця зу­стріч — з вій­ною?

— Уно­чі ого­ло­си­ли три­во­гу, і ми ви­їха­ли. Я не знав, ку­ди ми їде­мо, на скіль­ки ча­су, чо­му. Я ще то­ді був за кер­мом ав­то­мо­бі­ля, впер­ше в жит­ті їхав у скла­ді вій­сько­вої ко­ло­ни, на­вчив­ся пе­ре­су­ва­ти­ся і три­ма­ти ди­стан­цію, їха­ти без сві­тла. Всьо­му до­во­ди­ло­ся вчи­ти­ся на хо­ду. По­тім я вже зро­зу­мів, що ми їде- мо в Іло­вайськ. До­ро­гою нам до­ве­ло­ся дві­чі мі­ня­ти мар­шрут. На­ша ко­ло­на по­тра­пля­ла в за­сід­ку. Ви­ї­ха­ли о пер­шій но­чі, але ли­ше пі­сля обі­ду при­їха­ли на мі­сце, — ду­же дов­го їха­ли до Іло­вай­ська, хо­ча зви­чай­ною до­ро­гою яки­хось дві го­ди­ни їзди.

Чо­му фільм на­зи­ва­є­ться «Два дні в Іло­вай­ську»? То­му що, по су­ті, я там був два дні. У пер­ший день я в Іло­вайськ не по­пав, зу­пи­нив­ся на та­ко­му остан­ньо­му ру­бе­жі, де бу­ло більш-менш без­пе­чно. Я про­сто не знав, ку­ди тре­ба ру­ха­ти­ся, нам ска­за­ли че­ка­ти там. Я не став про­сто че­ка­ти, а по­чав зні­ма­ти, по­чав шу­ка­ти ці­ка­вих лю­дей, зна­йшов ме­ди­ків і за­пи­сав їх. За­пи­сав во­дія бро­ньо­ви­ка «Пря­ник» з по­зив­ним «Злий», ар­ти­ле­ри­стів. Ви­рі­шив зня­ти за­хід сон­ця, до­ки зні­мав, наш ба­таль­йон по­їхав, а я ли­шив­ся. Ме­ні до­ве­ло­ся доби­ра­ти­ся до мі­сця но­чів­лі з ін­шим ба­таль­йо­ном. Дру­го­го дня я ви­рі­шив ра­зом з ін­ши­ми їха­ти на бо­йо­ве зав­да­н­ня, на бій. Але чо­мусь ме­ні зно­ву не зна­йшло­ся мі­сця в ма­ши­нах з на­ши­ми бій­ця­ми, тож до­ве­ло­ся по­пу­тка­ми доби­ра­ти­ся до Іло­вай­ська. Спо­ча­тку їхав ван­та­жів­кою з хло­пця­ми із ЗСУ, ця ван­та­жів­ка пе­ре­во­зи­ла сна­ря­ди для тан­ків. По­тім ме­не пі­ді­брав ба­таль­йон «Ша­хтарськ». А по­тім я зна­йшов сво­їх, і вже їх не за­ли­шав.

Я про­сто пра­цю­вав, на­віть якось під­сві­до­мо, зні­мав усе. В опе­ра­то­рів є та­ке пра­ви­ло: го­лов­не, не ви­клю­ча­ти ка­ме­ри. На­віть якщо то­бі стра­шно, очі за­плю­щуй, а ка­ме­ра не­хай пра­цює...

І там я вже по­ба­чив, як за­но­си­ли по­ра­не­но­го «Аксьо­на»... «Хо­ма» зра­зу за­ги­нув. Цей фільм, вла­сне, при­свя­че­но цим двом ге­ро­ям. Ці хло­пці — одні з пер­ших втрат ба­таль­йо­ну «Азов» вза­га­лі у цій вій­ні. Це мо­ло­ді хло­пці — 18 і 20 ро­ків. Я за­пи­сав по­тім ду­же ба­га­то ін­терв’ю, які не уві­йшли до філь­му. По­бра­ти­ми з Во­ли­ні, дру­зі «Хо­ми», роз­по­від­а­ли, як во­ни за­кін­чи­ли курс мо­ло­до­го бій­ця і якось роз­мов­ля­ли на те­му «Що бу­ло б, як­би...» І от змо­де­лю­ва­ли та­ку си­ту­а­цію: при­пу­сти­мо, в бою при­лі­тає во­ро­жа гра­на­та, що б ти зро­бив? І «Хо­ма» без ва­гань ка­же: «Я одра­зу ж ки­ну­ся на цю гра­на­ту і за­крию со­бою по­бра­ти­мів, щоб ні­хто не по­стра­ждав». І так ста­ло­ся на­справ­ді...

«ЦЕЙ ФІЛЬМ — МА­ЛЕНЬ­КИЙ ФРА­ГМЕНТ ТОЇ ВЕ­ЛИ­КОЇ ТРА­ГЕ­ДІЇ»

— Як ви від­чу­ва­є­те Іло­вай­ську тра­ге­дію рік по то­му?

— Я не мо­жу су­ди­ти про всю цю си­ту­а­цію і ствер­джу­ва­ти чи ана­лі­зу­ва­ти щось. Це є ма­лень­кий фра­гмент тої ве­ли­кої тра­ге­дії, де за­ги­ну­ло ба­га­то со­тень лю­дей... Я ка­жу ли­ше про дві втра­че­ні до­лі. На ща­стя, на­шо­му ко­ман­ду­ван­ню вда­ло­ся швид­ко прийня­ти пра­виль­не рі­ше­н­ня і ви­рва­ти­ся звід­ти з та­ки­ми ма­ли­ми втра­та­ми. Ін­ші ба­таль­йо­ни по­стра­жда­ли на­ба­га­то біль­ше. Цей фільм — ма­лень­кий штрих, ма­лень­кий фра­гмент тої ве­ли­кої бі­ди. Але він якийсь жи­вий, справ­жній, там все так, як бу­ло: без яко­гось осо­бли­во­го мон­та­жу, ви­рі­зав «шум» і ли­шив са­му суть. Без ав­тор­сько­го текс­ту, без ди­ктор­ської на­чи­тки — там все і так зро­зумі­ло.

— Ко­ли вам ста­ло не­до­ста­тньо про­сто їзди­ти на схід зні­ма­ти і ви ви­рі­ши­ли пі­ти у до­бро­воль­ці?

— Я про­сто та­ка лю­ди­на, що не мо­жу сто­я­ти осто­ронь. Я був актив­ним уча­сни­ком ре­во­лю­ції 2004 ро­ку, я про­йшов із ка­ме­рою весь Май­дан 2014 ро­ку. Їздив на схід, ба­чив і зні­мав, як фор­му­ва­ли­ся так зва­ні ЛНР і ДНР. Зні­мав, як за­ро­джу­вав­ся пер­ший до­бро­воль­чий то­ді ще за­гін «Дон­бас». Я про­сто зро­зу­мів, що не змо­жу си­ді­ти вдо­ма.

На ба га то лег ше бра ти в цьо му участь, ніж про­сто спо­сте­рі­га­ти, стра­жда­ти, оха­ти і аха­ти. Тре­ба щось ро­би­ти, щось змі­ню­ва­ти в цьо­му жит­ті. Зре­штою, як те­бе ди­ти­на за­пи­тає: «Та­ту, а де ти був, ко­ли в Укра­ї­ні бу­ла ви­зволь­на вій­на?» Що ти бу­деш ди­ти­ні го­во­ри­ти?

Для ме­не осо­би­сто не так ва­жли­вий кін­це­вий ре­зуль­тат, я знаю, що Укра­ї­на бу­де віль­на і не­за­ле­жна, і прав­да бу­де на на­шо­му бо­ці, але мо­же прой­ти ба­га­то ча­су, і я не знаю, чи по­ба­чу це. Для ме­не ва­жли­вий сам про­цес. За ці мі­ся­ці, за цей рік я по­зна­йо­мив­ся з ве­ли­кою кіль­кі­стю ці­ка­вих лю­дей. Я ба­га­то чо­го зро­зу­мів у цьо­му жит­ті. Нав­чив­ся ба­га­то чо­му. Це і є жи­т­тя. Ми жи­ве­мо в уні­каль­ний час, ко­ли мо­же­мо щось змі­ню­ва­ти. Якщо ко­жен укра­ї­нець по­чне щось ро­би­ти, а не ли­ше си­ді­ти у «Фейс­бу­ці», в Укра­ї­ні бу­дуть змі­ни. В чо­му ве­ли­ка бі­да Укра­ї­ни? За со­тні ро­ків у нас ви­хо­ва­ли пси­хо­ло­гію ра­ба. Мов­ляв, для чо­го нам щось ви­рі­шу­ва­ти, за щось бра­ти на се­бе від­по­від­аль­ність — он­де є по­лі­ти­ки, за яких ми го­ло­су­ва­ли, не­хай у них го­ло­ва со­хне. А це не­пра­виль­но. До­ки ми не зро­зу­мі­є­мо, що це на­ша кра­ї­на, що це на­ше жи­т­тя, ні­хто нам не при­не­се на та­рі­ло­чці сво­бо­ду і не­за­ле­жність. За пев­них об­ста­вин нам ді­ста­ла­ся не­за­ле­жність, але це не озна­чає, що во­на нам про­сто так по­да­ро­ва­на, бо ми та­кі хо­ро­ші. За­раз три­ває бо­роть­ба, і ми жи­т­тя­ми і кров’ю від­во­йо­ву­є­мо на­шу не­за­ле­жність. І те, що ми від­во­ю­є­мо — те і бу­де на­шим.

Май­же де­сять ро­ків я пра­цю­вав на ре­гіо­наль­но­му те­ле­ба­чен­ні в Іва­но-Фран­ків­ську. По­тім біль­ше ро­ку пра­цю­вав на цен­траль­них те­ле­ка­на­лах у Ки­є­ві. А зго­дом по­чав пра­цю­ва­ти фрі­лан­се­ром. Спів­пра­цю­вав з Іго­рем За­ха­рен­ком з «Фе­є­рії ман­дрів» на «5-му ка­на­лі». Ми їзди­ли, зні­ма­ли ту­ри­сти­чні про­гра­ми. На Май­да­ні я зу­стрів дру­зів, і во­ни ме­ні за­про­по­ну­ва­ли ро­бо­ту з ні­ме­цьким ка­на­лом ARD. Це — ве­ли­ка спра­ва, щоб за кор­до­ном так са­мо зна­ли прав­ду і ба­чи­ли, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні. Це над­зви­чай­но ва­жли­во. Я пе­вен, що на­шій ко­ман­ді вда­ло­ся ство­ри­ти пра­виль­не ба­че­н­ня си­ту­а­ції в на­шій кра­ї­ні для ні­ме­цьких гля­да­чів. За­раз по сво­їй слу­жбі ме­ні до­во­ди­ться спіл­ку­ва­ти­ся май­же ко­жно­го дня з іно­зем­ни­ми жур­на­лі­ста­ми. З рі­зних ви­дань, з рі­зних те­ле­ка­на­лів, з рі­зних кра­їн. На­ма­га­є­мо­ся їм ма­кси­маль­но по­ка­за­ти, по­ясни­ти, да­ти ма­кси­маль­ні мо­жли­во­сті по­спіл­ку­ва­ли­ся з бій­ця­ми, з ко­ман­ду­ва­н­ням, на вла­сні очі по­ба­чи­ти, що від­бу­ва­є­ться.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.