РЕВНОЩI...

Хро­ні­ки від­не­се­них вій­ною. Ча­сти­на тре­тя

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

«День» про­дов­жує пу­блі­ку­ва­ти істо­рію на­шої ав­тор­ки з Гор­лів­ки, яка ста­ла ви­му­ше­но пе­ре­мі­ще­ною осо­бою. По­ча­ток ди­ві­ться у «Дні» №145-146 від 14 сер­пня та №153 від 27 сер­пня 2015 ро­ку

...Див­лю­ся все­ре­ди­ну се­бе й ро­зу­мію, що там, гли­бо­ко в ду­ші, в сер­ці й ро­зу­мі, ба­га­то що справ­ді пе­ре­мі­сти­ло­ся: щось пі­шло в тінь, за­сну­ло до пев­но­го ча­су, за­бу­ло­ся і ста­ло ма­ло­зна­чу­щим, а щось — на­бу­ло чі­тко­сті кон­ту­рів, яскра­во­сті ко­льо­рів і хво­ро­бли­вої го­стро­ти. Всі мої ро­лі, ма­ски й облич­чя — все зру­ши­ло зі сво­їх уста­ле­них місць, пе­ре­вер­ну­ло­ся, від­кри­ло но­ві де­та­лі та гра­ні...

Так, те­пер, ко­ли я вже бе­зо­дню ча­су не бу­ла вдо­ма, ко­ли по­ча­ла за­бу­ва­ти трі­щи­ни на асфаль­ті пе­ред під’їздом, ко­ли го­ло­си су­сі­дів пе­ре­тво­ри­ли­ся на спо­гад, я ста­ла рев­ни­вою.

... Ра­нок по­чи­на­є­ться з пи­та­н­ня, від яко­го вже ну­дить, — що там, у Гор­лів­ці? Ве­чір за­кін­чу­є­ться ним же. Від­по­відь якось ав­то­ма­ти­чно роз­шу­ку­є­ться у ЗМІ, в со­цме­ре­жах і не­скін­чен­них те­ле­фон­них роз­мо­вах з дру­зя­ми за не­ща­стям, з ро­ди­ча­ми, із су­сі­да­ми та ко­ле­га­ми, які ТАМ.

Від­по­відь на це пи­та­н­ня ду­же по­трі­бна з єди­ною ме­тою: щоб зро­зу­мі­ти — чи мо­жу я вже по­вер­та­ти­ся?

— Ку­ма, — те­ле­фо­ную су­сід­ці, — стрі­ля­ють?

— Та вже ти­жні три як не стрі­ля­ють. Чо­го не їдеш до­до­му? — Аці­ни як? — Ну, ці­ни... — Атан­ки під ві­кна­ми? — Ну, тан­ки, при­пу­сти­мо, не під ві­кна­ми, але спо­сте­рі­га­ю­ться, зви­чай­но...

— Ро­здив­ля­є­шся або від­вер­та­є­шся?

— Ві­двер­та­ю­ся. Тут, якщо роз­див­ля­ти­ся — не так зро­зу­мі­ти мо­жуть. — Ну, і на­ві­що їха­ти? — Так до­до­му ж!.. Ко­ли­шнє мі­сце ро­бо­ти — пра­цює. Мій дзві­нок за­стає за­сту­пни­ка ди­ре­кто­ра зне­на­цька:

— Ми тут, у Хар­ко­ві, зби­ра­є­мо­ся ви­пу­сти­ти га­зе­ту на­шу дитячу, роз­по­ві­сте що-не­будь про те, що у вас там від­бу­ва­є­ться? Без по­лі­ти­ки! Про­сто про ді­тей! Га­зе­та все та­ки гор­лів­ська.

— Ми ду­же ра­ді вас чу­ти! Ачи ма­є­те ви пра­во ТАМ ви­пу­ска­ти НА­ШУ гор­лів­ську га­зе­ту? Про те, щоб щось роз­по­ві­сти — по­ду­ма­є­мо, по­ра­ди­мо­ся, за­пи­та­є­мо. І за­те­ле­фо­ну­є­мо. Якщо не за­те­ле­фо­ну­є­мо — зна­чить, нам не МО­ЖНА! Не за­те­ле­фо­ну­ва­ли. Їм не мо­жна. Якщо я по­вер­ну­ся до­до­му — ме­ні теж бу­де не мо­жна на цю свою стару, улю­бле­ну ро­бо­ту: до ді­тей не мо­жна бу­де, щоб ви­хо­ву­ва­ти їх, як ра­ні­ше.

Ра­птом від­гу­кну­ла­ся у со­цме­ре­жі ко­ле­га:

— Я так ра­да з то­бою по­спіл­ку­ва­ти­ся! — Я теж! Як ви там? — Ми? Ми ви­жи­ва­є­мо. Ато­чні­ше — ми жи­ве­мо тут пов­ним жи­т­тям! Це ви ось ви­їха­ли і вам там до­бре, так? Ами тут — то в під­ва­лах, то на су­бо­тни­ках: роз­грі­ба­є­мо те, що твої дру­зі- » укро­пи » на­ко­ї­ли! Зна­єш — ми не зда­мо­ся! Ми вла­што­ву­є­мо кон­цер­ти, фле­шмо­би рі­зно­ма­ні­тні! Ми все тут від­нов­лю­є­мо, то­му що лю­би­мо на­ше мі­сто і не да­є­мо йо­му по­мер­ти! Ми всі один одно­му до­по­ма­га­є­мо і вза­га­лі!

— Що — вза­га­лі? — Ате: ми — сьо­го­де­н­ня гор­лів­ча­ни, а ось ви, ко­трі ви­їха­ли, і не знаю, хто те­пер. Як ви бу­де­те нам в очі ди­ви­ти­ся, якщо по­вер­не­те­ся і по­чне­те по­ряд­ки свої на­во­ди­ти, а? Ду­ма­єш, ми вас про­ба­чи­мо, що ви нас тут ки­ну­ли?

Я в Гор­лів­ці на­ро­ди­ла­ся, ви­ро­сла й про­жи­ла все по­пе­ре­днє жи­т­тя. Чи мо­жна на­зва­ти ме­не ко­рін­ною гор­лів­чан­кою?

У Древ­ньо­му Ри­мі гро­ма­дя­на­ми ре­спу­блі­ки вва­жа­ли­ся ли­ше ті, хто про­жив у мі­сті п’ять по­ко­лінь.

Амої ба­тьки до Гор­лів­ки при­їха­ли пі­сля Ві­тчи­зня­ної. Ба­бу­ся з та­том — з Ор­лов­ської обла­сті, а ма­ма — з Ро­сто­ва за роз­по­ді­лом на ма­шза­вод пі­сля те­хні­ку­му.

Во­ни на­ро­ди­ли­ся да­ле­ко від Гор­лів­ки. Во­на для них — не ба­тьків­щи­на.

Але в Гор­лів­ці на­ро­ди­ли­ся мої ді­ти й ону­ки.

Про­те на­віть ону­ки — це ли­ше тре­тє по­ко­лі­н­ня, яке, до то­го ж за­раз, як і я, не в рі­дно­му мі­сті.

Так, але мої ді­ти — во­ни ж і ді­ти мо­го чо­ло­ві­ка-укра­їн­ця, пред­ки яко­го в Дон­ба­сі жи­вуть із 1830 ро­ку при­бли­зно. Зна­чить во­ни — ко­рін­ні? Але — ко­рін­ні хто? У ро­ду по­ля­ки, укра­їн­ці, ро­сі­я­ни й на­віть, мо­жли­во, кал­ми­ки, якщо су­ди­ти за де­яки­ми ри­са­ми облич­чя де­яких най­ближ­чих ро­ди­чів з До­ну...

Стра­шна плу­та­ни­на якась ви­хо­дить, яка зво­дить на­ні­вець будь-які мір­ку­ва­н­ня про те, чия ж це все-та­ки зем­ля — що є Дон­бас?

Ті, хто за­ли­шив­ся у Гор­лів­ці, твер­дять, що за­хи­ща­ють СВОЮ зем­лю, — «рус­скую»! — від «укро­пів», що на­па­ли на них.

Мій чо­ло­вік — «укроп»! — си­дить по­руч і запитує ку­дись у не­ві­до­мість: а моя зем­ля де?

Так, де йо­го зем­ля, в якій пра­щу­ри ле­жать із се­ре­ди­ни по­за­ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя? Має він пра­во хо­ті­ти по­вер­ну­ти со­бі своє і по­вер­ну­ти­ся, на­ре­шті, до­до­му, щоб (хай че­рез сто ро­ків!) теж ляг­ти у цю рі­дну зем­лю по­ряд з ма­тір’ю та ді­да­ми? І на­д­гро­бну та­бли­чку під­пи­са­ти рі­дною укра­їн­ською мо­вою у се­бе вдо­ма?

Во­ни там біль­ше не вва­жа­ють ме­не гор­лів­чан­кою і на­віть ра­ді­ють, що я не­мов­би без ба­тьків­щи­ни те­пер: по за­слу­зі ме­ні, якщо ви­їха­ла! Пта­шка по­ле­ті­ла — мі­сце про­го­рі­ло!

Во­ни там без ме­не щось пла­ну­ють, щось від­нов­лю­ють, щось бу­ду­ють, ро­блять якісь но­во­вве­де­н­ня. Без ме­не! У ме­не вдо­ма! Ме­туть мої ву­ли­ці, під­бі­лю­ють мої бор­дю­ри, са­джа­ють кві­ти на мо­їх клум­бах, пе­ре­ви­хо­ву­ють мо­їх ді­тей! Та так пе­ре­ви­хо­ву­ють, щоб во­ни ме­не не­на­ви­ді­ли! І щоб не при­йшли біль­ше до ме­не на за­ня­т­тя. І на­віть щоб до мі­ста ме­не не пу­сти­ли! До мо­го мі­ста!

Ме­не: ро­сі­ян­ку Шев­чен­ко, яка все жи­т­тя цьо­му мі­сту при­свя­ти­ла!

Во­ни там — від­чу­ва­ють се­бе ге­ро­я­ми, які сто­ять за свою зем­лю і здій­сню­ють за­ра­ди неї по­дви­ги.

Во­ни там зму­шу­ють ме­не від­чу­ва­ти се­бе зра­дни­цею, яка їх за­ли­ши­ла, і то­му біль­ше не­гі­дна гор­до­го зва­н­ня гор­лів­чан­ки! І в ме­не — роз­рив ша­бло­ну. І не­хай би тіль­ки в ме­не. Чи­та­єш по­сти у со­цме­ре­жах і ба­чиш не­озбро­є­ним по­гля­дом ці стра­шні рев­но­щі: ми, вну­трі­шньо пе­ре­мі­ще­ні, рев­ну­є­мо на­ші мі­ста до тих, хто за­ли­шив­ся в них, а во­ни, ко­трі за­ли­ши­ли­ся, рев­ну­ють усю Укра­ї­ну, яка їх ні­би­то ки­ну­ла, ви­кре­сли­ла, за­бу­ла.

Адже рев­но­щі — це стра­шна си­ла!

...І ме­ні сни­ться, що я по­вер­ну­ла­ся. Що­но­чі. Уві сні, вдо­ма, я шу­каю ал­го­ритм по­ве­дін­ки, прин­ци­пи вза­є­мин, за­ня­т­тя со­бі шу­каю но­ве, ро­зу­мі­н­ня шу­каю — чи по­трі­бна я вза­га­лі сво­є­му мі­сту? І чи по­трі­бно во­но ме­ні.

Це як роз­лу­че­н­ня у філь­мі «Су­е­та су­ет», ко­ли від ге­ро­ї­ні Га­ли­ни Поль­ських чо­ло­вік іде до ін­шої, але ра­птом го­стро від­чу­ває, що ця ІН­ША (ро­бо­та, жи­т­тя, кра­ї­на, іде­о­ло­гія!) йо­му аб­со­лю­тно чу­жі й бо­лі­сно шу­кає при­від, щоб по­вер­ну­ти­ся...

Там, у філь­мі, ге­рої зна­хо­дять і му­жність ви­зна­ти по­мил­ки, і при­від, щоб все вла­дна­ти, і все по­вер­та­є­ться до зви­чай­но­го жи­т­тя.

Ами, в цьо­му стра­шно­му вій­сько­во­му жит­ті, в цьо­му роз­ко­лі сві­до­мо­стей, у роз­ри­ві ша­бло­нів, у рев­но­щах вза­єм­них, які спо­ді­ва­ю­ся, об­умов­ле­ні на­сам­пе­ред ко­ха­н­ням, ми — чи зна­йде­мо при­від і при­чи­ни для по­вер­не­н­ня?

Іри­на ШЕВ­ЧЕН­КО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.