«Ми роз­фар­бо­ву­є­мо на­ші сі­рі мі­ста»

Ан­дрій Зо­їн (За­хар­ко) є за­снов­ни­ком та очіль­ни­ком фе­сти­ва­лю «Ре­спу­блі­ка», який від­бу­ва­є­ться що­ро­ку в Кам’ян­ці-По­діль­сько­му і об’єд­нує су­ча­сне ву­ли­чне ми­сте­цтво в йо­го най­ва­жли­ві­ших жан­рах

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Ан­дрій Зо­їн (За­хар­ко) на­ро­див­ся 1973 ро­ку в Кам’ян­ці-По­діль­сько­му, має му­зи­чну осві­ту, з 2000-го про­жи­вав у Ма­дри­ді, а 2010-го по­вер­нув­ся в Укра­ї­ну. Є за­снов­ни­ком та очіль­ни­ком фе­сти­ва­лю «Ре­спу­блі­ка», який що­ро­ку від­бу­ва­є­ться в Кам’ян­ці-По­діль­сько­му. Цей за­хід об’єд­нує су­ча­сне ву­ли­чне ми­сте­цтво в йо­го най­ва­жли­ві­ших жан­рах — му­зи­ці, ма­люн­ку (графіті, стрит-арт, му­ра­ли), по­е­зії, тан­цю, ві­део.

Фе­сти­валь від­бу­ва­є­ться в де­кіль­кох ло­ка­ці­ях Кам’ян­ця-По­діль­сько­го: го­лов­на сце­на — на те­ри­то­рії Но­вої фор­те­ці у ста­рій ча­сти­ні мі­ста, ден­на сце­на та яр­ма­рок — на Ра­ту­шній пло­щі, ху­до­жни­ки ма­лю­ють у спаль­них ра­йо­нах. У се­ре­дньо­му за три дні фе­сти­валь від­ві­дує від 7 до 10 ти­сяч лю­дей з усі­єї Укра­ї­ни.

«ФЕ­СТИ­ВАЛЬ «ЧЕР­ВО­НА РУ­ТА» БУВ МО­ЄЮ ШКО­ЛОЮ»

— Ан­дрію, як ви, вла­сне, зайня­ли­ся та­кою кло­пі­тною спра­вою?

— Пер­ший до­свід ро­бо­ти на фе­сти­ва­лі в ме­не був у 1998-2000 ро­ках у Ки­є­ві. Я пра­цю­вав ме­не­дже­ром сти­лі­сти­ки «Чер­во­ної рути-99». Бу­ли важ­кі, але ці­ка­ві ча­си. До­во­ди­ло­ся ро­би­ти все: від збо­ру ко­штів до по­шу­ку сти­лю ви­ко­нав­ців. До ре­чі, я вва­жаю, що «Чер­во­на ру­та» 1997 і 1999 ро­ків бу­ла й ли­ша­є­ться най­кра­щим фе­сти­ва­лем Укра­ї­ни, як за іде­єю, кон­це­пці­єю, ко­ман­дою, так і за зво­ро­тною ре­а­кці­єю. Для ме­не осо­би­сто це ще й бу­ла шко­ла, і, до то­го ж, са­ме то­ді по­ча­ло ви­зрі­ва­ти ба­жа­н­ня вла­шту­ва­ти фе­сти­валь із по­ту­жним со­ці­аль­ним кон­текс­том у ма­лень­ко­му мі­сті. По­вер­нув­шись в Укра­ї­ну, мав на­сна­гу, зна­йшов ко­ман­ду і ство­рив фе­сти­валь «Ре­спу­блі­ка» в Кам’ян­ці-По­діль­сько­му.

«ВСЕ, ЩО ЗА­РО­БЛЯЄ «РЕ­СПУ­БЛІ­КА», ВИ­ТРА­ЧА­Є­МО НА ПО­ТРІ­БНІ ДЛЯ МІ­СТА ПРО­Е­КТИ»

— У чо­му спе­ци­фі­ка «Ре­спу­блі­ки», чим фе­сти­валь від­рі­зня­є­ться від ін­ших по­ді­бних ім­през в Укра­ї­ні?

— На наш по­гляд, він уні­каль­ний не тіль­ки в Укра­ї­ні, ай у всьо­му сві­ті. Я, на­при­клад, по­ки що не зна­йшов ана­ло­гів, хо­ча не ви­клю­чаю існу­ва­н­ня чо гось по діб но го в Ла тинсь кій Аме­ри­ці. «Ре­спу­блі­ка» — аб­со­лю­тно ав­то­ном­ний ме­ха­нізм, який не за­ле­жить від зов­ні­шньо­го фі­нан­су­ва­н­ня (маю на увазі по­лі­ти­чні пар­тії, ве­ли­кий бі­знес, мі­ський бю­джет чи ба­га­то­го вла­сни­ка).

— На що ж ви існу­є­те?

— На гро­ші з про­да­них кви­тків плюс вла­сні ко­шти акти­ві­стів. Все, що фе­сти­валь за­ро­бляє, ви­тра­ча­є­мо на по­трі­бні для мі­ста про­е­кти. Іна­кше ка­жу­чи, ми са­мі ви­рі­ши­ли роз­бу­до­ву­ва­ти мі­сто, в яко­му нам би хо­ті­ло­ся жи­ти, а фе­сти­валь фі­нан­сує на­ші мі­кро­про­е­кти. Так, чо­ти­ри ро­ки ми за­йма­ли­ся стрит-ар­том у спаль­них та де­пре­сив­них ра­йо­нах, ство­ри­ли 40 ве­ли­ких ма­люн­ків, упер­ше в Укра­ї­ні по­тра­пив­ши до про­е­кту Google Art Project; за­пу­сти­ли но­вий ту­ри­сти­чний мар­шрут для пі­шо­хі­дно­го та ве­ло­ту­ри­зму, при­ве­ли ку­пи ту­ри­стів в та­кі ра­йо­ни, де їх ні­ко­ли не ба­чи­ли. На сьо­го­дні­шній день ма­є­мо ба­га­то іні­ці­а­тив і по­за ме­жа­ми Кам’ян­ця-По­діль­сько­го.

«ВА­ЖЛИ­ВИЙ ФА­КТОР — ЦЕ ВІД­СУ­ТНІСТЬ РА­МОК»

— Не­що­дав­но від­бу­вав­ся чер­го­вий фе­сти­валь. Ви за­до­во­ле­ні йо­го ре­зуль­та­та­ми?

— Цьо­го ро­ку бу­ла юві­лей­на, п’ята «Ре­спу­блі­ка», то­му ми зро­би­ли п’ять рі­зних за на­прям­ка­ми сцен. У ньо­му бра­ло участь по­над 60 ви­ко­нав­ців. Цьо­го ро­ку ми ви­рі­ши­ли по­вер­ну­ти­ся до ма­лих та швид­ких (від п’яти хви­лин до го­ди­ни на ви­ко­на­н­ня) ма­люн­ків в мі­сько­му про­сто­рі, щоб вря­ту­ва­ти стрит-арт від пе­ре­тво­ре­н­ня на «ма­лю­нок на за­мов­ле­н­ня», та на­да­ти змо­гу ма­лю­ва­ти рі­зним ху­до­жни­кам, як ві­до­мим, так і мо­ло­дим, як із до­зво­ла­ми, так і без — адже нам не ду­же по­до­ба­є­ться си­ту­а­ція, яка скла­ла­ся остан­ні 3-4 ро­ки з му­ра­лі­змом в Укра­ї­ні. Та­кож на­ші остан­ні про­е­кти пов’яза­ні з ма­люн­ка­ми в мі­сцях, де зу­стріч із ми­сте­цтвом є не­пе­ре­дба­чу­ва­ною і то­му «ма­гі­чною». Ми ви­їжджа­є­мо і ма­лю­є­мо в се­лах, ма­лих мі­стах та за­ки­ну­тих бу­дів­лях.

— Як ви спів­пра­цю­є­те з ху­до­жни­ка­ми? На яких за­са­дах? Чим за­ці­кав­лю­є­те: гро­ші, со­ці­аль­на мі­сія, сво­бо­да са­мо­ви­ра­же­н­ня, щось ін­ше?

— По-рі­зно­му. Ми бу­ли пер­ши­ми, хто на­да­вав про­сто фан­та­сти­чні умо­ви — ве­ли­кі сті­ни (5-9 по­вер­хів), ба­ло­ни фар­би «Мон­та­на», гі­драв­лі­чні під­йом- ни­ки. Дру­гий фа­ктор — це від­су­тність ра­мок, тоб­то від­су­тність сов­ко­во­го під­хо­ду, ко­ли ми­тцю да­ють те­ма­ти­ку на кшталт «Моє ча­рів­не мі­сто Х!». Та­кож ми за­охо­чу­є­мо со­ці­аль­ні, про­те­стні графіті, чим при­ва­блю­є­мо ще один прошарок ву­ли­чних ми­тців.

— Тож те­ма­ти­ка — зав­жди віль­ний ви­бір ав­то­ра?

— На пер­ших фе­сти­ва­лях ми на­ма­га­ли­ся якось прив’язу­ва­тись ма­люн­ка­ми до мі­ста. Зго­дом ві­ді­йшли від ці­єї пра­кти­ки. Якщо стиль ху­до­жни­ка нам по­до­ба­є­ться, ми йо­му про­по­ну­є­мо участь у фе­сти­ва­лі. Зви­чай­но, ми вра­хо­ву­є­мо, де са­ме йо­му ма­лю­ва­ти: чи на бу­дин­ку, в яко­му жи­вуть лю­ди, чи на сті­ні не­пра­цю­ю­чо­го за­во­ду. За­ле­жить від ба­га­тьох фа­кто­рів.

— Яки­ми му­ра­ла­ми ви пи­ша­є­те­ся осо­бли­во?

— До­во­лі скла­дне пи­та­н­ня... Є му­ра­ли, які на 100% по­до­ба­ю­ться всім, хто їх ба­чить, а є та­кі, що на 100% по­до­ба­ю­ться ме­ні. Тож осо­би­сто мо­жу ви­ді­ли­ти дві ро­бо­ти: це «Сі­яч снів» до­не­цьких ху­до­жни­ків «До­брі лю­ди» та «Ко­льо­ри для лю­дей, а не для пра­по­рів», яку цьо­го ро­ку ство­рив ар­ген­ти­нець Хор­хе По мар (псев­до— AMOR). Але та­кож ме­ні ду­же по­до­ба­ю­ться дрі­бні ро­бо­ти, які ство­рю­ють рі­зні ху­до­жни­ки у рі­зних ку­то­чках мі­ста. Ін­ко­ли я на­тра­пляю на них упер­ше че­рез 5-6 мі­ся­ців пі­сля фе­сти­ва­лю.

— Із яки­ми стрит-ар­ти­ста­ми ви пра­гну­ли б по­вто­ри­ти спів­ро­бі­тни­цтво? Ко­го мрі­є­те за­про­си­ти до се­бе?

— Зви­чай­но, нам би ду­же хо­ті­ло­ся ще раз по­пра­цю­ва­ти з по­ля­ка­ми з ETAM CREW, з «До­бри­ми лю­дьми», з ав­стра­лій­кою VEXTA. А з тих, з ким ще не пра­цю­ва­ли, то ду­же ці­ка­во бу­ло б за­лу­чи­ти на­ші «Ін­те­ре­сні каз­ки» та Майю Ха­юк із Ка­на­ди.

«ГУРТУЄМО ВСЕ, ЩО МО­ЖЕ ЗДЕТОНУВАТИ»

— Ви­хо­дить, стрит-арт пе­ре­ва­жає ре­шту жан­рів?

— На сьо­го­дні ми по­ча­ли та­кож ро­би­ти про­е­кти, не пов’яза­ні зі стри­тар­том, але близь­кі до ву­ли­чної куль­ту­ри, до мі­сько­го про­сто­ру.

— Як це ви­гля­дає?

— Пе­ре­тво­рю­є­мо за­не­дба­ні дво­ри на арт-май­дан­чи­ки, ви­да­є­мо збір­ки по­е­зій без­при­туль­них, за­йма­є­мось еко­ло­гі­єю. Все, що мо­же де­то­ну­ва­ти, всю кре­а­тив­ність мо­ло­ді хо­че­мо згур­ту­ва­ти, по­ка­за­ти, що за будь-яких об­ста­вин і в будь-яких умо­вах тре­ба за­йма­тись про­па­гу­ва­н­ням і ство­ре­н­ням куль­тур­них по­дій та про­е­ктів.

— Чи не ду­ма­ли ви пе­ре­не­сти ча­сти­ну ва­шої актив­но­сті в ін­ше мі­сто, роз­ши­ри­ти свою гео­гра­фію?

— Ми, по­чи­на­ю­чи з пер­шо­го фе­сти­ва­лю, по­стій­но при­во­зи­мо му­зи­кан­тів та ху­до­жни­ків зі схо­ду та Кри­му (Се­ва­сто­поль, Лу­ганськ, До­нецьк, Гор­лів­ка, Кр­ама­торськ, Ста­ро­бельськ). На­ші ма­люн­ки є у Ки­є­ві, Хмель­ни­цько­му, в се­лах на Ба­ко­ті, за­раз ще з’яв­ля­ться в Тер­но­по­лі та Іва­но-Фран­ків­ську.

«НУ­МО, МАРУСЕ, НЕ БІЙ­СЯ, ЛІЗЬ!»

— Як ви вре­гу­льо­ву­є­те пи­та­н­ня з роз­пи­са­ми тих чи тих стін? Чи бу­ва­ють кон­флі­кти з вла­дою і з мі­сце­ви­ми гро­ма­да­ми?

— Це ду­же ці­ка­ве пи­та­н­ня. На пер­шо­му фе­сти­ва­лі ми на­ма­га­ли­ся ви­рі­шу­ва­ти все за за­ко­ном. Ма­лю­ва­ли ку- пу ескі­зів, об­би­ва­ли по­ро­ги ар­хі­те­кто­рів, але все, що чу­ли: «Ва­ші ма­люн­ки для бо­же­віль­них, а тут тре­ба ма­лю­ва­ти ко­ро­вай, си­нє не­бо чи ко­ня під ка­ли­ною». То­ді ми ви­рі­ши­ли, що це на­ше мі­сто і нам кра­ще зна­ти, яким во­но має бу­ти, то­му за­раз пи­та­є­мо до­звіл тіль­ки у ме­шкан­ців бу­дин­ків або у вла­сни­ків при­мі­щень. Вла­да та ЖКГ та­кож нас під­три­му­ють, а до ар­хі­те­кто­ра ми вже не хо­ди­мо, хо­ча в ко­жно­му мі­сті по-рі­зно­му. Але про­блем по­ки що не бу­ло. Лю­ди, які жи­вуть у бу­дин­ках, на­віть уже за­хи­ща­ють ма­люн­ки і чи­стять їх від те­гів (швид­ко на­пи­са­ні іні­ці­а­ли сти­хій­них гра­фі­ті­стів-ван­да­лів, ча­сто звер­ху більш ці­ка­вих ма­люн­ків. — Д.Д.). Ба­га­то про­по­зи­цій від ме­шкан­ців су­сі­дніх із ма­люн­ка­ми бу­дин­ків.

— Вза­є­мо­ді­ю­чи з та­кою кіль­кі­стю лю­дей, не­мо­жли­во обі­йти­ся без див­них чи ку­ме­дних си­ту­а­цій. Не при­га­да­є­те щось по­ді­бне?

— Одно­го ра­зу в гі­драв­лі­чно­го під­йом­ни­ка за­кін­чив­ся бен­зин і ху­до­жник ли­шив­ся в ко­ши­ку на рів­ні п’ято­го по­вер­ху, а оскіль­ки це бу­ла не­ді­ля, та й ще ми дов­го не мо­гли зна­йти за­лі­зну ка­ні­стру (в пла­сти­ко­ву не на­ли­ва­ли), то бі­до­ла­ха про­си­дів на­вер­ху біль­ше го­ди­ни. Ін­шо­го ра­зу ми до­по­мо­гли ба­бу­сі, яка за­бу­ла ключ від ха­ти, й під­са­ди­ли її люль- кою на че­твер­тий по­верх у ві­кно. На це збі­гли­ся ди­ви­ти­ся всі су­сі­ди і під­три­му­ва­ли її кри­ка­ми «Ну­мо, Марусе, не бій­ся, лізь!», тоб­то якраз і від­був­ся про­цес «за­лу­че­н­ня гро­ма­ди». Ще пам’ятаю ді­ду­ся, до яко­го у ві­кно ми під­клю­ча­ли про­е­ктор і по­тім під­ні­ма­ли йо­му ту­ди ж про­ду­кти, від­дя­чив­ши за до­по­мо­гу, а він за­пи­тав, чи не мо­же­мо до­ма­лю­ва­ти десь на му­ра­лі йо­го дру­жи­ну, яка по­мер­ла сім ро­ків на­зад. Тра­пля­є­ться ду­же ба­га­то рі­зних ці­ка­вих ви­пад­ків.

«ЩА­СТЯ В СРОДНІЙ ПРА­ЦІ»

— Ве­ли­кі арт-по­дії в Укра­ї­ні — це зде­біль­шо­го мо­но­по­лія Ки­є­ва. На­скіль­ки скла­дно це в Кам’ян­ці?

— Якраз одним із зав­дань фе­сти­ва­лю бу­ло са­ме ство­ре­н­ня які­сно­го куль­тур­но­го про­ду­кту на пе­ри­фе­рії, тоб­то де­цен­тра­лі­за­ція куль­ту­ри. Не мо­жу ска­за­ти, що це над­то важ­ко. Мо­жли­во, нам по­ща­сти­ло, бу­ло ро­зу­мі­н­ня вла­ди, тож ма­ли по­трі­бні до­зво­ли й спри­я­н­ня. Ре­шта вже за­ле­жа­ло від на­ших міз­ків і пра­цьо­ви­то­сті.

— По­бо­ю­ю­ся за­пи­та­ти про ваш ро­бо­чий роз­клад.

— Я аб­со­лю­тно че­сно ска­жу, що пра­цюю над фе­сти­ва­лем 365 днів на рік, з 9-ї ран­ку до пів­но­чі без ви­хі­дних.

— І як вда­є­ться не зго­рі­ти на та­кій ро­бо­ті?

— Як ка­зав Ско­во­ро­да: «Ща­стя в сродній пра­ці». Ко­лись дав­но я про­чи­тав це і з тих пір ро­блю тіль­ки те, що ме­ні по­до­ба­є­ться, мо­жли­во, то­му во­но й уда­є­ться і са­ме то­му мо­жу на­зва­ти се­бе ща­сли­вою лю­ди­ною.

— На­о­ста­нок: чо­му стрит-арт по­трі­бен Укра­ї­ні?

— Укра­ї­ні за­раз по­трі­бно ба­га­то чо­го, ба­га­то куль­тур­них по­чи­нань. Стри­тарт, без­умов­но, є в цьо­му спи­ску, і я за­раз ска­жу чо­му. Про­жив­ши 10 ро­ків у яскра­вій і ко­льо­ро­вій Іспа­нії, я від­чу­ваю брак ко­льо­рів і гар­ної ар­хі­те­кту­ри на на­ших ву­ли­цях. Але якщо з ар­хі­те­кту­рою вже ні­чо­го не зро­биш, то до­да­ти ко­льо­рів ми мо­же­мо. На­ше жи­т­тя скла­да­є­ться з кар­ти­нок, які ми ба­чи­мо що­дня. Якщо ди­ти­на, яка хо­дить 11 ро­ків до шко­ли по одній тій са­мій до­ро­зі се­ред сі­рих бло­чних ба­га­то­по­вер­хі­вок, одно­го ра­зу по­ба­чить за­мість них яскра­ві кар­ти­ни, уявіть со­бі, як змі­ни­ться її сві­то­с­прийня­т­тя. Зав­дя­ки стри­тар­ту ми роз­фар­бо­ву­є­мо на­ші сі­рі мі­ста. До то­го ж тре­ба ла­ма­ти рам­ки, в які нас за­га­ня­ли три­ва­лий час. Стрит-арт — це віль­не, мі­ське ми­сте­цтво, це за­ли­ше­ні ху­до­жни­ка­ми на ву­ли­цях по­сла­н­ня, які до­пов­ню­ють ві­зу­аль­ну куль­ту­ру су­ча­сно­го мі­ста. Тож хай їх бу­де біль­ше.

ФО­ТО З САЙ­ТА UFEST.IN.UA

ФО­ТО З САЙ­ТА UFEST.IN.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.