«Як мі­цно жи­ве у нас ма­ло­ро­сій­ство»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ін­на ТІЛЬНОВА, Кі­ро­во­град

Кі­ро­во­град­ці — про мі­сце­ві дис­ку­сії і сві­то­ві по­дії

Ми­ну­ло­го ти­жня кі­ро­во­град­ці між­ви­ста­ва­ми про­від­них укра­їн­ських те­а­трів, які з’їха­ли­ся до мі­ста в рам­ках Все­укра­їн­сько­го фе­сти­ва­лю те­а­траль­но­го ми­сте­цтва «Ве­ре­сне­ві са­мо­цві­ти», про­дов­жу­ва­ли по­ле­мі­ку нав­ко­ло ме­то­ди­ки ви­бо­ру но­вої на­зви Кі­ро­во­гра­да і спо­сте­рі­га­ли за укра­їн­ською де­ле­га­ці­єю та ви­сту­пом Пре­зи­ден­та на Ге­на­сам­блеї ООН.

Ві­ктор ПОГРIБНИЙ, го­ло­ва Кі­ро­во­град­сько­го обла­сно­го лі­те­ра­тур­но­го об’єд­на­н­ня «Степ»:

— Від­був­ся мій ко­ло­саль­ний лі­те­ра­тур­ний ве­чір із на­го­ди 80-річ­чя. На­зва­ли ми йо­го «Ав­то­порт­рет. Від­да­но все до кін­ця». Ка­жу «ко­ло­саль­ний», бо по­чув це слово від лю­дей. Ма­буть, так йо­го на­зва­ли, бо свої вір­ші я не чи­тав, а ви­ди­хнув у зал. На ве­чо­рі бу­ло ду­же ба­га­то сту­ден­тів, учнів, лі­тніх лю­дей, і я від­чу­вав, як зал ло­вив ко­жен ря­док, який ішов від мо­єї ду­ші.

Ще одна ра­ді­сна по­дія від­бу­ла­ся на «Ху­то­рі На­дія» — під час уро­чи­сто­стей із на­го­ди від­кри­т­тя Все­укра­їн­сько­го фе­сти­ва­лю те­а­траль­но­го ми­сте­цтва «Ве­ре­сне­ві са­мо­цві­ти» ме­ні вру­чи­ли ди­плом лі­те­ра­тур­ної пре­мії іме­ні Оле­ся Гон­ча­ра. Під час сво­го ви­сту­пу я про­чи­тав вір­ша «Як мо­гу­тньо шум­лять осо­ко­ри» із за­кли­ком до укра­їн­ців про те, що нам по­трі­бна ві­ра у си­лу на­шо­го сло­ва, пі­сні, ду­ху, ві­ра в май­бу­тнє Укра­ї­ни. Ме­ні зда­є­ться, що тіль­ки ві­ра мо­же за­раз вря­ту­ва­ти укра­їн­ців...

Хви­ли­ни ра­до­сті я від­чув в Ар­се­нів­ці — на ба­тьків­щи­ні Іва­на Кар­пен­ка-Ка­ро­го, у за­по­від­ни­ку, який я, вла­сне, ство­рив за до­по­мо­гою до­брих лю­дей. Во­дно­час тут же, в Ар­се­нів­ці, я від­чу­вав біль, ко­ли з го­ло­вою На­ціо­наль­ної спіл­ки пи­сьмен­ни­ків Ми­хай­лом Си­дор­жев­ським за­йшов до бу­дин­ку му­зею То­бі­ле­ви­чів і по­ба­чив облу­пле­ну сте­лю, яка по­тре­бує не­гай­но­го ре­мон­ту... За 25 остан­ніх ро­ків не бу­ло ви­ді­ле­но жо­дної грив­ні на ре­монт ці­єї бу­дів­лі! На­то­мість у се­ло Ро­зу­мів­ка Оле­ксан­дрів­сько­го ра­йо­ну, де сто­їть уси­паль­ни­ця ро­сій­сько­го по­мі­щи­ка Ра­єв­сько­го, йшли міль­йо­ни! Тіль­ки по­ду­май­те: там зби­ра­ли­ся бу­ду­ва­ти му­зей сла­ви ро­сій­ської зброї! То­му на цьо­му кон­тра­сті й ви­ни­ка­ли бо­лі­сні від­чу­т­тя...

До цьо­го болю при­єд­нав­ся ще один біль — ми­ну­ло­го ти­жня бу­ло ого­ло­ше­но спи­сок назв, з-по­між яких кі­ро­во­град­ці оби­ра­ти­муть но­ве ім’я для Кі­ро­во­гра­да (від­по­від­но до па­ке­ту «де­ко­му­ні­за­цій­них» за­ко­нів). Се­ред про­по­но­ва­них то­по­ні­мів, на жаль, не­має на­зви Бо­гун — на честь ле­ген­дар­но­го ге­роя ви­зволь­ної бо­роть­би укра­їн­сько­го на­ро­ду, який був дру­гою лю­ди­ною пі­сля Бо­г­да­на Хмельницького, Іва­на Бо­гу­на. Про­те у цьо­му пе­ре­лі­ку ли­шив­ся Єли­са­вет­град — ім­пер­ська на­зва, про­ти якої укра­їн­ські си­ли ви­сту­па­ли в Кі­ро­во­гра­ді ще з по­ча­тку 1990-х ро­ків. Му­со­ле­н­ня ці­єї на­зви су­про­во­джу­ва­ло­ся освя­чу­ва­н­ням ча­сів Ро­сій­ської ім­пе­рії. Бо­ля­че це спо­сте­рі­га­ти. Як ще жи­ве ду­же мі­цно у нас ма­ло­ро­сій­ство...

Сві­тла­на ТО­МА­ШЕВ­СЬКА, ра­дник мі­ні­стра со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки з пи­тань ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців у Кі­ро­во­град­ській обла­сті

— Для ме­не ко­жен но­вий ти­ждень — це ба­га­то но­вих зу­стрі­чей, зна­йомств, про­блем і до­ся­гнень. Адже на по­са­ді ра­дни­ка на­сам­пе­ред до­во­ди­ться ви­рі­шу­ва­ти про­бле­ми лю­дей. І не про­сто лю­дей, а тих, хто втра­тив своє жи­тло, му­сив роз­про­ща­ти­ся з рі­дни­ми і дру­зя­ми, по­ки­ну­ти свою ма­лу ба­тьків­щи­ну і пе­ре­їха­ти ту­ди, де жи­вуть «лю­ті бан­де­рів­ці». Са­ме з та­ким стра­хом і ку­пою жит­тє­вих, по­бу­то­вих, юри­ди­чних і осо­би­стих про­блем до­во­ди­ться сти­ка­ти­ся що­дня.

Ми­ну­ло­го ти­жня, на­при­клад, зу­стрі­ча­ла­ся з ви­му­ше­ни­ми пе­ре­се­лен­ця­ми, які вже кіль­ка мі­ся­ців жи­вуть на Кі­ро­во­град­щи­ні, а до­сі не зна­йшли ста­біль­ну й за­до­віль­ну ро­бо­ту, із сім’ями, які хо­чуть змі­ни­ти кім­на­ту в гур­то­жи­тку на но­ве вла­сне жи­тло, з жі­но­чкою з Лу­ган­щи­ни, яка на­ма­га­є­ться від­но­ви­ти втра­че­ні до­ку­мен­ти і зна­йти зник- ло­го си­на. У ко­жно­го з них своя істо­рія і свої бі­ди. На ща­стя, в Кі­ро­во­град­ській обла­сті діє по­ту­жний штаб з під­трим­ки пе­ре­се­лен­ців і пра­цю­ють до­свід­че­ні фа­хів­ці сфе­ри со­ці­аль­но­го за­хи­сту. А ко­ли по­ряд та­кі за­ря­дже­ні, зав­зя­ті та ста­ран­ні лю­ди, то на­ди­ха­є­шся їхньою ро­бо­тою і са­мо­му пра­цю­є­ться лег­ше.

Що­прав­да, не об­хо­ди­ться і без кон­фу­зів. Дня­ми те­ле­фо­ну­ва­ли пе­ре­се­лен­ці з Оле­ксан­дрій­сько­го ра­йо­ну з ви­мо­гою при­дба­ти їм бу­ди­нок на чо­ти­ри кім­на­ти і з га­ра­жем. Чо­ло­вік-пе­ре­се­ле­нець зі Сві­тло­вод­щи­ни кіль­ка ра­зів впер­то на­по­ля­гав на осо­би­стій зу­стрі­чі з мі­ні­стром. А ще одна жі­но­чка при­йшла і ціл­ком сер­йо­зно по­про­си­ла по­ре­ко­мен­ду­ва­ти їй хо­ро­шо­го сто­ма­то­ло­га (ко­ли ті­ка­ла під час об­стрі­лу, впа­ла і ви­би­ла кіль­ка зу­бів). Ра­дни­ка, зві­сно, не для цьо­го при­зна­ча­ли, але і з та­ки­ми спра­ва­ми до­во­ди­ться пра­цю­ва­ти.

Ще цьо­го ти­жня ма­ла честь бу­ти офі­цій­но пред­став­ле­ною при обл­держ­адмі­ні­стра­ції. Бо, як по­ді­ли­ли­ся до­сві­дом ко­ле­ги, з цим ду­же за­тя­гну­ли ли­ше мер Ки­є­ва і го­ло­ва Кі­ро­во­град­ської ОДА. Але то не бі­да — го­лов­не, що ко­ле­ктив де­пар­та­мен­ту соц­за­хи­сту ду­шев­но прийняв і ви­ді­лив ро­бо­че мі­сце в одно­му із за­галь­них ка­бі­не­тів (хо­ча їм там ду­же ті­сно і без ме­не). Тож­те­пер (уже з офі­цій­ним робочим мі­сцем) че­каю ще біль­ше звер­нень і дзвін­ків від пе­ре­се­лен­ців. Бу­де­мо ра­зом із ни­ми бу­ду­ва­ти но­ве мир­не жи­т­тя в но­вій кра­ї­ні.

Те­тя­на БОРОДIНА, во­лон­тер ГО «Кі­ро­во­град во­лон­тер­ський»:

— Із хо­ро­шо­го — 21 ве­ре­сня ми з чо­ло­ві­ком пе­ре­йшли ру­біж30 ро­ків спіль­но­го по­дру­жньо­го жи­т­тя, на­ро­ди­ли двох ді­тей, ви­хо­ву­є­мо трьох ону­ків. Ве­ли­ких ма­те­рі­аль­них ста­тків не на­жи­ли, та ми за них ні­ко­ли й не чі­пля­ли­ся, зав­жди в прі­о­ри­те­тах бу­ли здо­ров’я та до­брі щи­рі від­но­си­ни в сім’ї. А з по­га­но­го — но­ві втра­ти на фронті... за­ги­блі, по­ра­не­ні... На­віть якщо це не мої зем­ля­ки — все одно це тра­ге­дія для ко­жно­го укра­їн­ця. На ща­стя, всі зна­йо­мі жи­ві та здо­ро­ві, але всі ті, ко­го втра­ти­ли на ми­ну­ло­му ти­жні, і ті, хто отри­мав ка­лі­цтва і по­ра­не­н­ня — це теж рі­дні лю­ди. Ко­жна згад­ка про втра­ти крає сер­це, і ко­ли ка­жуть, що це ста­ти­сти­ка, ме­ні ро­би­ться бо­ля­че... Не по­го­джу­юсь із цим, ка­те­го­ри­чно! Це не­пра­виль­не су­дже­н­ня.

Це від­кри­т­тя не ми­ну­ло­го ти­жня, але не мо­жу не від­мі­ти­ти, що кі­ро­во­град­ці мен­ше ста­ли до­по­ма­га­ти вій­сько­вим. Зви­чай­но, на це є об’єктив­ні при­чи­ни, ми їх усі зна­є­мо. Але хло­пці про­дов­жу­ють пе­ре­да­ва­ти із зо­ни АТО за­яв­ки — че­ка­ють на ка­ву, чай, ци­гар­ки, до­ма­шні м’ясні кон­сер­ви, ви­пі­чку, на­шу під­трим­ку.

А ще ви­рі­ши­ла, ко­го під­три­му­ва­ти­му на ви­бо­рах на мі­сько­го го­ло­ву Кі­ро­во­гра­да — з ці­єю лю­ди­ною я го­то­ва пі­ти у роз­від­ку!

Оле­ксій АНДРУСЕВИЧ, вій­сько­во­слу­жбо­вець 3-го окре­мо­го пол­ку спе­ці­аль­но­го при­зна­че­н­ня, ми­ро­тво­рець, уча­сник АТО:

— По­га­но те, що всі ми ні­би вже й зви­кли до що­ден­них смер­тей лю­дей на Дон­ба­сі. За­раз це вже про­сто ци­фри, не­за­ба­ром во­ни ста­нуть ста­ти­сти­кою, але ме­не аж­пе­ре­сми­кує, ко­ли див­лю­ся новини: на­скіль­ки без­емо­цій­но ве­ду­чий роз­ка­зує про ці стра­шні новини.

При­єм­но спо­сте­рі­га­ти, як сві­то­ва спіль­но­та ре­а­гує на Пу, як гра­мо­тно по­во­дять се­бе на­ші ди­пло­ма­ти, як на­ша де­ле­га­ція ви­йшла із за­лу під час йо­го спі­тчу...

За­раз я пе­ре­бу­ваю у від­пус­тці, пі­сля всьо­го пе­ре­жи­то­го ми з рі­дни­ми по-ін­шо­му по­ча­ли ста­ви­ти­ся одне до одно­го. Ми ра­ді­є­мо ко­жній хви­ли­ні, про­ве­де­ній ра­зом. Мо­жу ска­за­ти, що мої рі­дні «за­ра­зи­ли» ме­не лю­бов’ю.

За­раз бу­ває, що по­зга­дую, на­див­лю­ся-на­чи­та­ю­ся, то­ді стає важ­ку­ва­то на ду­ші. Але до то­го мо­мен­ту, ко­ли ди­ти­на за­ско­чить на ру­ки.

Ку­пив у ма­га­зи­нах всю лі­те­ра­ту­ру про вій­ну, яка тіль­ки по­тра­пля­ла на очі. «Ае­ро­порт» Лой­ка, «Іло­вайськ» Єв­ге­на По­ло­жія, «Вій­на очи­ма ТСН», «АТО. Істо­рії зі схо­ду на за­хід». Про­чи­тав «Кни­гу змін» Ан­дрія Ца­плі­єн­ка. Те­пер дру­жи­на пі­сля ме­не чи­тає. За­раз чи­таю збір­ку «Не­ого­ло­ше­на вій­на»... Я не був свід­ком усіх опи­са­них у цих книж­ках по­дій, ли­ше де­не-де зу­стрів зна­йо­мі мо­мен­ти, на­при­клад, ко­ли опи­су­ва­ли звіль­не­н­ня Дзер­жин­ська. «Си­ли АТО ви­йшли на окра­ї­ни Ма­йор­ська й Гор­лів­ки...» Су­хі ряд­ки, а ме­ні скіль­ки всьо­го є зга­да­ти... Не уяв­ляю, як лю­ди чи­та­ють про ае­ро­порт, про Іло­вайськ — то вза­га­лі жах...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.