Ону­ка му­жа до­ві­ри

Го­ло­ва Со­ю­зу укра­ї­нок Оре­сла­ва ХОМИК: «На­ціо­наль­на ідея і де­мо­кра­тія про­цві­та­ють там, де за них бо­рю­ться»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Іри­на НАДЮКОВА

Про­по­ную чи­та­чам зна­йом­ство з Оре­сла­вою Хомик, го­ло­вою Все­укра­їн­ської гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції Со­юз укра­ї­нок. Во­на роз­по­ві­ла де­що зі сво­го жи­т­тя, а та­кож про вла­сний по­гляд на ва­жли­ві про­бле­ми су­ча­сно­го укра­їн­сько­го су­спіль­ства і ре­це­пти йо­го зці­ле­н­ня.

«ДО­ЛЯ НА­ШО­ГО РО­ДУ БУ­ЛА ТРАГІЧНОЮ»

«До­ля на­шо­го ро­ду бу­ла трагічною, — по­чи­нає роз­по­відь па­ні Оре­сла­ва. — Мій ді­дусь по ма­те­рі, Ми­хай­ло Швед, 1913 ро­ку на­ро­дже­н­ня, — го­ло­ва Про­сві­ти се­ла Вер­хня Ро­жан­ка на Ско­лів­щи­ні, ор­га­ні­зо­ву­вав спіл­ку «Ма­сло­со­юз», вів актив­ну бо­роть­бу про­ти опо­ля­че­н­ня, упо­ряд­ку­вав ха­ту-чи­таль­ню. За те, що до­по­ма­гав се­ля­нам скла­да­ти за­яви до су­дів, йо­го на­зи­ва­ли му­жем до­ві­ри.

Під час вій­ни був зв’яз­ко­вим Пов­стан­ської Ар­мії. 1945 ро­ку, по­ра­див­шись з дру­жи­ною, адже з дру­гим при­хо­дом со­вє­тів йо­го не за­ли­ши­ли б жи­вим, ді­дусь емі­гру­вав на За­хід. Про­те ен­ке­ве­ди­сти не тіль­ки зни­щу­ва­ли уча­сни­ків УПА, а й во­ю­ва­ли про­ти не­вин­них ді­тей, і ба­бу­сю з п’ятьма ді­тьми ви­ве­зли на за­сла­н­ня в Ар­хан­гель­ську область. То­ді, на­ве­сні 1945-го, мо­їй мам­ці бу­ло всьо­го дев’ять ро­ків, а її най­мо­лод­шо­му бра­ту — чо­ти­ри. На збір да­ли всьо­го дві го­ди­ни, а стар­ших ді­тей за­бра­ли про­сто зі шко­ли. У «то­вар­ня­ках» з ді­ря­вим да­хом, з яко­го на лю­дей па­дав сніг, їх по­ве­зли на північ Ро­сії. Стар­ші ма­ми­ні брат і се­стра від­ра­зу по­тра­пи­ли на лі­со­по­вал, за два ро­ки і ма­му по­ста­ви­ли до ро­бо­ти на ку­хні — 11-рі­чною во­на но­си­ла важ­кі ви­вар­ки, ва­ри­ла їсти лі­со­ру­бам.

По ба­тько­вій лі­нії, він із Іва­но­Фран­ків­щи­ни, істо­рія по­ді­бна. Стар­шо­го та­то­во­го бра­та за­су­ди­ли до тю­рем­но­го ув’язне­н­ня, яке від­бу­вав під Ка­ра­ган­дою, а ба­бу­сю із ді­ду­сем і з мо­їм та­тком, яко­му бу­ло 13 ро­ків, від­пра­ви­ли на спе­цпо­се­ле­н­ня в Ар­хан­гель­ську область, пра­ба­бу­сю із пра­ді­ду­сем — у Кра­сно­яр­ський край (до­те­пер не зна­є­мо, де по­хо­ва­ні їхні кіс­тки).

На­ша мам­ця ду­же хо­ті­ла на­зва­ти ме­не Оре­сла­вою. Оскіль­ки хре­стив ме­не ба­тю­шка з ро­сій­ської цер­кви, який ска­зав, що та­ко­го іме­ні не знає, то охре­сти­ли Ла­ри­сою. Однак у ме­три­ці ма­ма впер­то за­пи- са­ла — Оре­сла­ва. Це за­пи­та­н­ня спо­ну­ка­ло ме­не від­чу­ти зв’язок і, зви­чай­но, ме­ні при­єм­но, що охре­сти­ли ме­не та­ким же іме­нем, як і Ле­сю Укра­їн­ку».

«МИ, ДІ­ТИ, ЗАВ­ЖДИ РО­ЗУМІ­ЛИ, ЩО ЧУЖИМ ЛЮ­ДЯМ УСЬО­ГО РОЗ­ПО­ВІД­А­ТИ НЕ МО­ЖНА»

У 1990-х па­ні Оре­сла­ва очо­ли­ла осе­ре­док На­ро­дно­го ру­ху Укра­ї­ни, від­ро­джу­ва­ла осе­ре­док Со­ю­зу укра­ї­нок у Тру­скав­ці, де то­ді жи­ла, бу­ла де­пу­та­том Львів­ської обла­сної ра­ди, а за­раз є го­ло­вою Все­укра­їн­сько­го со­ю­зу укра­ї­нок. І це при то­му, що ні­ко­ли не по­ли­ша­ла ме­ди­ци­ни, на її ві­зи­тів­ці вка­за­но — «го­лов­ний лі­кар Львів­сько­го обла­сно­го ди­тя­чо­го пси­хо­нев­ро­ло­гі­чно­го ди­спан­се­ру».

На за­пи­та­н­ня, з яко­го ві­ку зна­ла істо­рію ро­ди­ни, адже в ра­дян­ський час це бу­ло не­без­пе­чно, па­ні Оре­сла­ва від­по­від­ає: «Від нас її ні­ко­ли не при­хо­ву­ва­ли. На спе­цпо­се­лен­ні у ба­тьків на­ро­ди­ло­ся нас троє: стар­ший брат, я і мо­лод­ша се­стра, а най­мо­лод­ша з нас — уже на Фран­ків­щи­ні. Ми, ді­ти, зав­жди ро­зумі­ли, що чужим лю­дям усьо­го роз­по­від­а­ти не мо­жна. Впер­ше за­го­во­ри­ла про це зі сто­рон­ньою лю­ди­ною на спів­бе­сі­ді, склав­ши ек­за­ме­ни до Львів­сько­го ме­дін­сти­ту­ту. За­сту­пник де­ка­на, про­гля­нув­ши мою ан­ке­ту, за­пи­тав: «А де ва­ші ді­ду­сі й ба­бу­сі?» — Че­сно ка­жу: «Один ді­дусь по­мер, а ма­мин та­то у Ка­на­ді». А він так гля­нув на ме­не, і ка­же: «Ти­хо, ти­хо біль­ше ні­ко­му цьо­го не го­во­ріть». У мо­єї зна­йо­мої теж­по­ді­бна істо­рія, то її ма­мі на­віть до­ве­ло­ся зре­кти­ся сво­го ба­тька, во­ни пев­ний час не під­три­му­ва­ли сто­сун­ків. У на­шій ро­ди­ні та­ко­го не бу­ло. На­ші ро­ди­чі від­кри­то під­три­му­ва­ли зв’яз­ки з ді­ду­сем, усе йо­го жи­т­тя отри­му­ва­ли від ньо­го мо­раль­ну і ма­те­рі­аль­ну під­трим­ку. Ді­дусь зна­йшов нас че­рез Чер­во­ний Хрест ще на спе­цпо­се­лен­ні. І хо­ча кар’єри ні­хто з нас у той пе­рі­од зро­би­ти не міг, але осві­ту здобули».

Про свої сто­сун­ки з Бо­гом Оре­сла­ва Хомик роз­по­від­ає: «Ві­рою зав­дя­чую ба­бу­сі з ді­ду­сем, ба­тькам. Із ди­тин­ства ми їзди­ли у се­ло, за сім кі­ло­ме­трів від Ка­лу­ша, там хо­ди­ли до цер­кви — пер­ше з ба­бу­сею, пі­зні­ше са­мі. Хоч це пе­ре­слі­ду­ва­ло­ся, під осо­бли­вим кон­тро­лем бу­ли, «во­ро­ги на­ро­ду», до яких нас при­чи­сля­ли, — на лі­ній­ках у шко­лі пу­блі­чно гань­би­ли ді­тей, яких по­мі­ча­ли у хра­мі. Дя­ку­ва­ти Бо­го­ві, нас ні­хто «не про­дав». По­ща­сти­ло ме­ні і на пер­шо­му кур­сі, ко­ли моя львів­ська то­ва­ри­шка за­про­по­ну­ва­ла пі­ти до спо­віді пе­ред Ве­ли­ко­днем до собору Свя­то­го Юра. Ка­жу: «Ти що? Там же бу­де ба­га­то кон­тро­лю­ю­чих осіб, кра­ще їдьмо ку­дись у се­ло». А во­на: «Та ні­чо­го, я зав­ше хо­джу». Це був 1973-й, дру­га хви­ля аре­штів ші­ст­де­ся­тни­ків: В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла, Іри­ни Се­ник... Ста­ли ми у чер­гу, сто­ї­мо і ...зу­стрі­ча­є­мо­ся по­гля­да­ми з на­шим ви­кла­да­чем ла­ти­ни, ві­до­мим пе­ре­кла­да­чем паном Ан­дрі­єм Со­до­мо­рою — їх, оче­ви­дно, по­сла­ли ту­ди пиль­ну­ва­ти за та­ки­ми, як ми. Але він від­вів по­гляд у бік — ко­жен свій обов’язок ви­ко­ну­вав по-сво­є­му. Ми ви­спо­від­а­ли­ся, за­при­ча­сти­ли­ся, і я три­ва­лий час очі­ку­ва­ла, що ме­не за­кли­чуть до де­ка­на­ту. Ми­ну­ло­ся. Ажзов­сім не­дав­но роз­по­ві­ла про той ви­па­док цьо­му ша­но­ва­но­му па­ну, ми по­го­мо­ні­ли, він по­дя­ку­вав за спо­гад».

«Пі­зні­ше, вже пра­цю­ю­чи у Тру­скав­ці, на про­по­зи­цію то­ва­ри­шки, пі­шла на кур­си при Ду­хов­но­му ін­сти­ту­ті у Дро­го­би­чі, — про­дов­жує па­ні Оре­сла­ва. — Вчи­ли­ся ми чо­ти­ри ро­ки про­тя­гом ли­пня. Пі­сля кур­сів всту­пи­ла до цьо­го ін­сти­ту­ту і пров­чи­ла­ся ще п’ять ро­ків. За­кін­чу­ва­ла йо­го, вже пра­цю­ю­чи у Льво­ві. Хоч бу­ла най­стар­шою се­ред сту­ден­тів, про­те з не­тер­пі­н­ням очі­ку­ва­ла ко­жної се­сії. Цей ін­сти­тут ста­вив пев­ні ме­жі, від­по­від­но до Бо­жих за­по­від­ей, спря­мо­ву­вав на вуж­чу до­ро­гу. Ши­ро­кою лег­ше хо­ди­ти, але спо­кус над­то ба­га­то. Як­би по­ло­ви­на на­шо­го на­се­ле­н­ня про­йшла хо­ча б по­ді­бні кур­си, світ би змі­нив­ся».

«ПЕР­ШО­ЧЕР­ГО­ВОЮ РО­БО­ТОЮ СОЮЗЯНОК ВСІ­ЄЇ УКРА­Ї­НИ ЗА­ЛИ­ША­Є­ТЬСЯ ВОЛОНТЕРСЬКА ДІ­ЯЛЬ­НІСТЬ»

Про стан укра­їн­сько­го су­спіль­ства Оре­сла­ва Хомик роз­мір­ко­вує так: « У нас до­сить низь­ка гро­ма­дян­ська актив­ність. За за­хі­дни­ми мір­ка­ми, гро­ма­дян­ське су­спіль­ство мо­же пов­но­цін­но пра­цю­ва­ти за умо­ви, ко­ли має силь­ний три­ку­тник: вла­да — бі­знес — гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції. В Укра­ї­ні про­тя­гом остан­ніх 25 ро­ків вла­да і бі­знес пра­кти­чно зли­ва­ю­ться, цьо­го кла­си­чно­го три­ку­тни­ка у нас не­має. Ін­шої фор­му­ли для роз­бу­до­ви гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства на те­пе­рі­шньо­му ета­пі на­шо­го роз­ви­тку не знаю. Але що біль­ше лю­дей бу­де за­лу­че­но не до пар­тій, які акти­ві­зу­ю­ться від ви­бо­рів до ви­бо­рів, а са­ме до гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій, то силь­ні­шою ста­ва­ти­ме Укра­ї­на. Хо­ті­ло­ся б, щоб на­ша дер­жа­ва по­вер­ну­ла­ся облич­чям до гро­мад­ських ді­я­чів усіх рів­нів, які пе­ре­слі­ду­ють одну ме­ту — роз­бу­до­ву силь­ної на­ціо­наль­но- де­мо­кра­ти­чної Укра­ї­ни».

А що­до сво­єї ді­яль­но­сті па­ні Оре­сла­ва по­ді­ли­ла­ся: «Май­же що­тиж ня ра­зом із по­се­строю з Тру­скав­ця Га­ли­ною Ши­ман­сько­ю­Карп’юк, де­пу­та­том Тру­ска­ве­цької мі­ськра­ди, ми або у вій­сько­во­му шпи­та­лі бі­ля по­ра­не­них, або їзди­мо на Яво­рів­ський полігон, де вій­сько­ві про­хо­дять ви­шкіл. Для сол­дат­сько­го до­зві­л­ля ми за­ве­зли ша­хи, нар­ди, те­ніс, а для по­кра­ща­н­ня по­бу­то­вих умов — на­во­ло­чки, ми­ски, гу­мо­ві ки­лим­ки у ду­шо­ву, книж­ки до бі­бліо­те­ки, праль­ні ма­шин­ки то­що. Ба­га­то чу­до­вих лю­дей ще­дро від­гу­ку­ю­ться на по­тре­би вій­ська. А бій­ці ду­же ра­ді­ють і кон­цер­там. Тут без­від­мов­ни­ми во­лон­те­ра­ми є гі­та­рис­тка-бард Лі­лія Ко­біль­ник з Дро­го­би­ча, спі­вак і ви­ко­на­вець вла­сних пі­сень Те­о­дор Ку­ку­ру­дза зі Льво­ва. Та­кою жво­лон­тер­ською пра­цею сьо­го­дні за­ді­я­ні на­ші ор­га­ні­за­ції в усіх обла­стях».

То­жі зав­да­н­ня Со­ю­зу укра­ї­нок Оре­сла­ва Хомик окре­слює так: «Без­умов­но, най­біль­шою і пер­шо­чер­го­вою ро­бо­тою союзянок усі­єї Укра­ї­ни за­ли­ша­є­ться волонтерська ді­яль­ність, спря­мо­ва­на на під­трим­ку на­ших во­ї­нів, уча­сни­ків АТО, і до­по­мо­га ро­ди­нам за­ги­блих ге­ро­їв. Але ста­ту­тну ді­яль­ність ні­хто не ска­со­ву­вав. Про­во­ди­мо рі­зно­ма­ні­тні кон­кур­си для шкіль­ної та сту­дент­ської мо­ло­ді з ме­тою на­ціо­наль­но- па­трі­о­ти­чно­го ви­хо­ва­н­ня та ін­ші за­хо­ди для про­дов­же­н­ня укра­їн­ських зви­ча­їв і тра­ди­цій. Роз­по­ча­ли но­вий про­ект «До­ма­шня ма­ну­фа­кту­ра» для жі­нок, які не в змо­зі са­мо­стій­но ре­а­лі­зу­ва­ти вла­сні ви­ро­би де­ко­ра­тив­но-при­кла­дно­го ми­сте­цтва ру­чної ро­бо­ти. Ду­же ра­ді­є­мо роз­ши­рен­ню ме­ре­жі СУ, як от хре­сти­ни но­вої ор­га­ні­за­ції Со­ю­зу укра­ї­нок у при­кор­дон­но­му Усти­лу­зі».

У пла­нах союзянок — на­сту­пно­го ро­ку від­зна­чи­ти 25-річ­чя з ча­су від­нов­ле­н­ня Со­ю­зу укра­ї­нок в Укра­ї­ні, а 2017-го — 100-річ­чя від за­сну­ва­н­ня.

На за­вер­ше­н­ня па­ні Оре­сла­ва по­ба­жа­ла укра­їн­цям «ми­ру та усві­дом­ле­н­ня, що пе­ре­мо­га за­ле­жить від ко­жно­го із нас. І зав­жди пам’ята­ти, що на­ціо­наль­на ідея і де­мо­кра­тія про­цві­та­ють там, де за них бо­рю­ться».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.