Про роз­ши­ре­н­ня кор­до­нів

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Спіл­ку­вав­ся Олег КОЦАРЕВ

Бо­ри­сХЕРСОНСЬКИЙ «Бе­ри під сум­нів — цей фі­ло­соф­ський принцип ні­ко­ли не був та­кий акту­аль­ний, як сьо­го­дні!»

нів — ні­ко­ли цей фі­ло­соф­ський принцип не був та­кий акту­аль­ний, як сьо­го­дні! Стіль­ки де­з­ін­фор­ма­ції, що ін­ко­ли до­хо­дить до рів­ня при­мі­тив­но­го роз­и­гра­шу, жор­сто­кий тро­лінг — по­тік образ, ко­ли це та­ке бу­ло? На­віть жур­на­лі­сти­ка ра­дян­ських ча­сів, до­сить жа­хли­ва, не опу­ска­ла­ся до та­ко­го рів­ня! А лю­ди за­ну­рю­ю­ться в це без будь- якої кри­ти­ки, від­гу­ку­ю­ться на сві­до­мо про­во­ка­тив­ні ма­те­рі­а­ли. Все це не спри­яє пси­хо­ло­гі­чній рів­но­ва­зі.

— Ви — в уся­ко­му ра­зі в укра­їн­ських ко­лах по­ці­но­ву­ва­чів лі­те­ра­ту­ри й лі­те­ра­то­рів — ду­же одно­зна­чно асо­ці­ю­є­те­ся з Оде­сою. І во­дно­час че­рез увесь «Открытый днев­ник» про­хо­дить те­ма ва­ших не­про­стих сто­сун­ків із цим мі­стом...

— Це до­во­лі хво­ро­бли­ва те­ма, але спро­бую го­во­ри­ти від­вер­то. Це, зви­чай­но, суб’ єктив­ний по­гляд. Оде­са тра­ди­цій­но біль­ше ці­нує вза­є­ми­ни, ніж якість текс­ту. Зі­псу­ва­ти сто­сун­ки в Оде­сі — все одно, що на­пи­са­ти ан­ти­ра­дян­ські текс­ти в СРСР — ні­чо­го хо­ро­шо­го. Для то­го, щоб ада­пту­ва­ти­ся в Оде­сі, не­об­хі­дні яко­сті, яких у ме­не ні­ко­ли не бу­ло. По­трі­бно, що на­зи­ва­є­ться «впи­са­ти­ся в кон­текст». Я зі­псу­вав сто­сун­ки і не впи­сав­ся. Моя літературна до­ля скла­ла­ся по­за Оде­сою і, що­біль­ше, всу­пе­реч Оде­сі. Остан­нім ча­сом у ме­не з’яви­ла­ся не­ве­ли­ка ау­ди­то­рія в мі­сті, де я жи­ву — і з ме­не до­сить.

— Тро­хи на­га­дує те, що го­во­рить про Оде­су Кі­ра Му­ра­то­ва. Вам до­во­ди­ло­ся жи­ти в ба­га­тьох мі­стах — від Чер­нів­ців до Ові­діо­по­ля. Чи мо­жна якось «роз­пи­са­ти по ро­лях», що ко­жне з ва­ших міст для вас озна­чає, які їх обра­зи?

— Ду­маю, що Оде­сі тут яв­но на­ле­жить пер­ше мі­сце. Ба­га­то мо­їх вір­шів не ли­ше на­пи­са­ні в Оде­сі, але й мі­стять оде­ську то­по­ні­мі­ку, оде­ські мі­ські пей­за­жі, оде­ські істо­рії й на­віть анек­до­ти. Що­прав­да, мої оде­ські вір­ші да­ле­кі від тра­ди­цій­но­го ро­ман­ти­чно­нар­ци­си­чно­го по­гля­ду на мі­сто, в них май­же не­має «сти­лі­за­цій» «за Оде­су». Зга­ду­ю­чи ди­тин­ство, я все ча­сті­ше звер­та­ю­ся до обра­зів Чер­нів­ців та Льво­ва, де я ча­сто і дов­го бу­вав. Да­лі слі­дує Нью-Йорк, де жи­ве ба­га­то мо­їх дру­зів і близь­ких. А остан­ні­ми ро­ка­ми — Ки­їв, Рим, ма­лень­кі ні­ме­цькі мі­ста з їхні­ми ве­ли­чни­ми со­бо­ра­ми й бу­ди­но­чка­ми, що на­га­ду­ють де­ко­ра­ції. Ко­жне із цих міст на­пов­не­не тра­ге­ді­я­ми, і я це го­стро від­чу­ваю. За­га­лом, істо­рія для ме­не ва­жли­ві­ша за гео­гра­фію.

— Спо­сте­рі­га­ю­чи за ва­шою твор­чі­стю зі сто­ро­ни, я від­чу­ваю, що остан­нім ча­сом від­бу­ва­є­ться пев­ний про­цес по­гли­бле­н­ня ва­шої ін­те­гра­ції з укра­їн­ським куль­тур­ним і не ли­ше куль­тур­ним про­сто­ром. Як ви це від­чу­ва­є­те? Що на­ди­хає ро­сій­сько­мов­но­го по­е­та екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти з укра­їн­ською мо­вою, за­гли­блю­ва­ти­ся в укра­їн­ський кон­текст? Чи по­до­ба­ю­ться вам ре­зуль­та­ти? Чи змі­ни­ло­ся ва­ше сприйня­т­тя, ро­зу­мі­н­ня укра­їн­ської куль­ту­ри?

— Змі­ни­ло­ся не так вже й ба­га­то. Укра­їн­ська те­ма­ти­ка бу­ла і в ду­же ран­ніх мо­їх вір­шах, в де­яких я сві­до­мо вво­див укра­ї­ні­зми. Ме­не зав­жди при­ва­блю­вав укра­їн­ський фоль­клор, і не ли­ше пі­сен­ний. Я не­по­га­но знав укра­їн­ську кла­си­ку, а остан­ні­ми ро­ка­ми не­аби­як ці­кав­лю­ся укра­їн­ською лі­те­ра­ту­рою, що ду­же ди­на­мі­чно роз­ви­ва­є­ться, чи­ма­лу роль тут ві­ді­гра­ло зна­йом­ство і друж- ба з чу­до­ви­ми укра­їн­ськи­ми по­е­та­ми рі­зних по­ко­лінь. Швид­ше за все, моє став­ле­н­ня до укра­їн­ської куль­ту­ри ви­зна­чи­ли мій учи­тель укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри (йо­го зва­ли Во­ло­ди­мир Іл­ліч!), що по­зна­йо­мив ме­не з ран­ні­ми вір­ша­ми Пав­ла Ти­чи­ни й роз­по­вів ме­ні про тра­ге­дію по­е­та, а та­кож Бо­рис Не­чер­да, у сту­дії яко­го я за­ймав­ся де­кіль­ка ро­ків. Зро­зумі­ло, що Оде­са зав­жди бу­ла пе­ре­ва­жно ро­сій­сько­мов­ним мі­стом. Але я пра­гнув чи­та­ти кни­ги укра­їн­ською мо­вою, зокре­ма й пе­ре­кла­дні, на­при­клад «Рим­ські еле­гії». Дав­но пе­ре­кла­даю з укра­їн­ської — Сер­гій Жа­дан, Ма­рі­ан­на Кі­я­нов­ська, Ва­силь Ма­хно. До ре­чі, пер­ши­ми мо­ї­ми пе­ре­кла­да­ми з укра­їн­сько­го бу­ли пе­ре­кла­ди ран­ніх вір­шів Пав­ла Ти­чи­ни — « Па­ни­хи­дные пе­сно­пе­ния » . Їх мо­жна про­чи­та­ти на мо­їй сто­рін­ці на сай­ті «Век пе­ре­во­да». Зов­сім ін­ша річ мої вла­сні текс­ти укра­їн­ською мо­вою — пе­ре­кла­ди вла­сних вір­шів та ори­гі­наль­ні текс­ти. Це та­кий со­бі есте­ти­чний про­тест про­ти то­го, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні. В жо­дно­му ра­зі — не при­сто­су­ва­н­ня до об­ста­нов­ки, що змі­ню­є­ться. Я вза­га­лі за вдачею опо­зи­ціо­нер. Чи за­до­во­ле­ний я ре­зуль­та­та­ми? Я чі­тко усві­дом­люю, що сти­хі­єю мо­єю за­ли­ша­є­ться ро­сій­ська мо­ва. Не знаю, чи змо­жу я так са­мо віль­но пи­са­ти укра­їн­ською. Зре­штою ме­ні вже не двад­цять і на­віть не п’ят­де­сят ро­ків. Однак роз­ши­ре­н­ня кор­до­нів, но­ві сми­сло­ві пла­сти — це са­ме те, що по­трі­бно по­е­то­ві.

— Чи мо­же­те біль­ше роз­по­ві­сти про ваш пе­ре­кла­да­цький до­свід?

Про це мо­жна го­во­ри­ти ду­же дов­го. Най­пра­виль­ні­ше бу­ло б ска­за­ти — я пе­ре­кла­даю ті вір­ші, які від­ра­зу за­па­да­ють ме­ні в ду­шу. І ще — я пе­ре­кла­даю ті вір­ші, які близь­кі до мо­єї вла­сної по­е­ти­ки. І остан­нє — якщо пе­ре­клад, що на­зи­ва­є­ться, « не йде » , я за­ли­шаю ро­бо­ту над цим текс­том, не «ви­му­чую йо­го». Тоб­то як пе­ре­кла­дач я не уні­вер­саль­ний. Я охо­че пе­ре­кла­даю Жа­да­на та Кі­я­нов­ську. Але, швид­ше за все, не впо­рав­ся б із пе­ре­кла­дом ці­лої по­е­ти­чної книж­ки. Пе­ре­клад — це зав­жди зба­га­че­н­ня, роз­ши­ре­н­ня по­е­ти­чної мо­ви, якщо ро­би­ться він не для за­ро­бі­тку. Ду­маю, що моя по­е­ти­чна мо­ва не­ми­сли­ма без до­сві­ду пе­ре­кла­ду бі­блій­них текстів. При пе­ре­кла­ді пра­гну збе­рег­ти всі осо­бли­во­сті ори­гі­на­лу — ритм і ри­му, але зміст — пе­ре­д­усім.

— До ре­чі, у зв’яз­ку з те­мою мо­ви і у зв’яз­ку з ві­до­мою дис­ку­сі­єю: до якої лі­те­ра­ту­ри ви се­бе за­ра­хо­ву­є­те — ро­сій­ської, укра­їн­ської, якийсь ін­ший ва­рі­ант?

— За­раз я б сфор­му­лю­вав це так — я ро­сій­сько­мов­ний по­ет Укра­ї­ни. Моя по­е­зія ма­ла по­двій­не гро­ма­дян­ство. За­раз та­ка роз­дво­є­ність не­мо­жли­ва.

— Ва­ша «про­укра­їн­ська» (хо­ча ме­ні не ду­же по­до­ба­є­ться та­ке ви­зна­че­н­ня, але во­но за­раз є най­зро­зумі­лі­шим) гро­ма­дян­ська по­зи­ція за­галь­но­ві­до­ма. На­скіль­ки я знаю, че­рез неї ви по­сва­ри­ли­ся з де­яки­ми дру­зя­ми та ко­ле­га­ми в Ро­сії. Що від­чу­ває по­ет, що пи­ше ро­сій­ською і про­те­стує про­ти агре­сії «рус­ско­го ми­ра»?

— Я від­чу­ваю впев­не­ність у то­му, що вчи­няю пра­виль­но, спра­ве­дли­во. І це важ- ли­ві­ше за мо­ву. Я не від­чу­ваю за­раз про­ти­річ між ети­кою та есте­ти­кою. Це не озна­чає, що я не ба­чу про­ма­хів і про­ра­хун­ків у сво­їй кра­ї­ні, що я ві­дмов­ля­ю­ся від ро­сій­ської мо­ви та куль­ту­ри. Я за­ли­ша­ю­ся са­мим со­бою. Ін­ша по­зи­ція для ме­не бу­ла б про­сто не­мо­жли­ва. Най­ва­жли­ві­ша де­таль — до­свід жи­т­тя в СРСР при­ще­пив ме­ні не­пе­ре­бор­ну від­ра­зу до бре­хні, дер­жав­ної бре­хні, не­са­мо­ви­тої про­па­ган­ди. Жо­дно­го спів­чу­т­тя ро­сій­ська по­зи­ція у ме­не ор­га­ні­чно не мо­гла ви­кли­ка­ти. Мої кра­щі дру­зі в Ро­сії за­ли­ша­ю­ться мо­ї­ми дру­зя­ми. А во­ро­ги... Ну, ме­ні зда­є­ться, за­раз во­ни не ма­ють до ме­не осо­бли­во­го сто­сун­ку, ми — на рі­зних по­лях.

— Най­ві­до­мі­ша ва­ша книж­ка — «Се­мей­ный ар­хив». Своє­рі­дний вір­шо­ва­ний ана­лог фо­то­аль­бо­му з текс­то­ви­ми зо­бра­же­н­ня­ми рі­зних чле­нів одні­єї єв­рей­ської ро­ди­ни впро­довж ХХ сто­лі­т­тя, ва­шої ро­ди­ни. Чо­му сьо­го­дні­шня лі­те­ра­ту­ра, в рі­зних кра­ї­нах і рі­зних куль­ту­рах, де­да­лі біль­ше тя­жіє до спогадів, до при­ва­тної істо­рії?

— Жанр ро­дин­но­го ро­ма­ну не вчо­ра на­ро­див­ся. Спо­га­ди — теж вель­ми по­ва­жний жанр. Жанр біо­гра­фії бе­ре по­ча­ток від ан­ти­чно­сті. От­же жо­дно­го прин­ци­по­во­го зру­ше­н­ня я тут не ба­чу. Але мо­жли­во ми ста­ли біль­ше до­ві­ря­ти ін­ди­ві­ду­аль­но­му до­сві­до­ві, не хо­ва­є­мо­ся за ма­ска­ми ви­га­да­них ге­ро­їв, смі­ли­во ком­бі­ну­є­мо ре­аль­ність і ви­гад­ку в сво­їх книж­ках. До ре­чі, «Се­мей­ный ар­хив» — це не до­ку­мен­таль­на книж­ка, хо­ча в ній чи­ма­ло ре­аль­них істо­рій.

— Ці­ка­во, ме­ні зда­є­ться чи ні, що, по­рів­ня­но, на­при­клад, із тим са­мим «Се­мей­ным ар­хи­вом», те­пер у ва­ших вір­шах ве­ли­ку роль по­ча­ла ві­ді­гра­ва­ти фо­не­ти­ка?

— Ні, це не так. Про­сто мої вір­ші ду­же рі­зні, й ран­ні мої вір­ші на­віть фо­не­ти­чні­ші за ни­ні­шні. Я мо­жу на­пи­са­ти вер­лібр, мо­жу на­пи­са­ти вірш доль­ни­ком — най­ча­сті­ше, але збе­рі­гаю від­да­ність і кла­си­чній ри­тмі­ці. Ме­ні зда­є­ться, що те­ма під­ка­зує спо­сіб ви­ра­же­н­ня. Так, «Се­мей­ный ар­хив» про­сто не міг бу­ти на­пи­са­ний ре­гу­ляр­ним вір­шем, це бу­ло б ху­до­жнім про­ва­лом. Про­те ін­ші мої вір­ші не мо­гли б існу­ва­ти без ри­ми й ри­тму, до­сить ча­сто — блю­зо­во­го. Та­кі вір­ші ча­сто ото­то­жню­ють із ре­пом. Це — ні­се­ні­тни­ця. Але в прин­ци­пі му­зи­ка у вір­ші для ме­не ду­же ва­жли­ва. Я зав­зя­тий фі­ло­фо­ніст. Му­зи­ка — той нар­ко­тик, на яко­му я си­джу сер­йо­зно.

— Лю­бов до «вір­шів-спогадів» у вас ще яв­но не ви­чер­па­ла­ся, чи не так?

— Я ду­маю, що до­свід ди­тя­чих та юна­цьких ро­ків бу­де при­су­тній у мо­їх вір­шах по­стій­но. Але це швид­ше сюр­ре­а­лізм, ніж ре­а­лізм, швид­ше сно­ви­ді­н­ня, ніж до­свід ре­аль­но­сті. Ча­си на­ша­ро­ву­ю­ться один на одно­го, ге­рої одні­єї епо­хи смі­ли­во вди­ра­ю­ться до ін­шої й при­жи­ва­ю­ться там. Ме­ні ча­сто ка­жуть, що пе­ре­кла­ди мо­їх вір­шів важ­кі на­сам­пе­ред тим, що во­ни ду­же гли­бо­ко за­ну­ре­ні в кон­текст на­шої істо­рії та лі­те­ра­ту­ри. Не­мо­жли­во пе­ре­да­ти в ін­шій куль­ту­рі алю­зії, при­хо­ва­ні ци­та­ти, істо­ри­чні по­дії, які за кор­до­ном не­ві­до­мі й, в прин­ци­пі, до цих по­дій там ні­ко­му не­має ді­ла. Про­те ме­не пе­ре­кла­да­ють до­сить ба­га­то.

— Ще один актив­ний за­раз «жанр» — текс­ти з по­лі­ти­чним, пу­блі­ци­сти­чним аспе­ктом. Чи ор­га­ні­чно ви в них се­бе від­чу­ва­є­те, чи це ви­му­ше­на ре­а­кція «не мо­жу мов­ча­ти»?

— По­лі­ти­ка — ча­сти­на ре­аль­но­сті. Жо­дної ве­жі зі сло­но­вої кіс­тки, в якій мо­гли б від­си­ді­ти­ся по­е­ти, не існує. І це до­бре — скіль­ки сло­нів по­трі­бно бу­ло б уби­ти для бу­дів­ни­цтва ці­єї без­глу­здої спо­ру­ди. До ре­чі, ве­жа зі сло­но­вої кіс­тки — ме­та­фо­ра з ка­то­ли­цької лі­та­нії Бо­го­ро­ди­ці. А все­ре­ди­ні Бо­го­ро­ди­ці мо­же зна­хо­ди­ти­ся ли­ше Хри­стос. Ми — не бо­ги. Я ча­сті­ше ви­слов­люю свої дум­ки з при­во­ду по­лі­ти­ки в про­зі. Вір­ші, на які впли­ну­ли по­лі­ти­чні по­дії, у ме­не — це про­сто вір­ші. Без за­кли­ків і без зай­вої па­те­ти­ки. У ме­не скла­дне став­ле­н­ня до тих, хто вдає, що окрім скри­пу хвір­тки й осін­ньо­го па­до­ли­сту, окрім ра­до­щів і при­кро­стей ко­ха­н­ня ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться у сві­ті. Це — час­тко­ва слі­по­та, ви­па­да­н­ня ча­сти­ни по­ля зо­ру. Де­фект.

— У ва шій по­е­зії зав жди ду же ши ро ке по­ле алю­зій, тво­рів, до яких ви апе­лю­є­те. А який за­раз ваш умов­ний ка­нон? Що із за­до­во­ле­н­ням чи­та­є­те?

— Зав­жди чи­таю і пе­ре­чи­тую улю­бле­ні вір­ші. Сте­жу за жур­наль­ни­ми пу­блі­ка­ці­я­ми ро­сій­ською та укра­їн­ською, ін­ко­ли — ан­глій­ською мо­вою. Чи­таю фі­ло­соф­ську та ре­лі­гій­ну лі­те­ра­ту­ру. За­раз проби­ра­ю­ся крізь «Мі­фо­ло­ги­ки» Ле­ві-Стро­са. Про­фе­сій­на лі­те­ра­ту­ра та­кож зав­жди за­ли­ша­ла­ся в по­лі мо­го зо­ру.

— Між ін­шим, на ва­шій сто­рін­ці у Фейс­бу­ке ре­гу­ляр­но з’яв­ля­ю­ться зо­бра­же­н­ня, пов’яза­ні з чи­та­н­ням, із під­пи­сом «Не остав­ляй­те чте­ния!». Ду­ма­є­те, ри­зик то­го, що лю­ди за­ли­шать це за­ня­т­тя, дій­сно сер­йо­зний?

— Зви­чай­но, та­кий ри­зик є. Тоб­то лю­ди про­дов­жу­ють отри­му­ва­ти ін­фор­ма­цію, але ко­ри­сту­ю­ться ін­ши­ми дже­ре­ла­ми. Книж­ці, на жаль, до­ве­ло­ся по­су­ну­ти­ся. Я рід­ко ба­чив книж­ку в ру­ках у сво­їх сту­ден­тів. На мої пи­та­н­ня, що по­чи­на­ю­ться сло­ва­ми, — а ви чи­та­ли.. сту­ден­ти про­сто опу­ска­ють очі. І я при­пи­нив ста­ви­ти ці пи­та­н­ня. А цьо­го ро­ку про­сто ви­рі­шив за­ли­ши­ти Уні­вер­си­тет, яко­му від­дав близь­ко двад­ця­ти ро­ків жи­т­тя. Це не озна­чає, що не­має мо­ло­ді, яка чи­тає. Є бли­ску­чі, еру­до­ва­ні мо­ло­ді лю­ди, ко­трі зна­ють де­кіль­ка мов. Але ста­ти­сти­чно — тенденції не­спри­я­тли­ві. Це від­зна­ча­ють у всьо­му сві­ті.

— Бо­ри­се Гри­го­ро­ви­чу, за ва­ши­ми суб’єктив­ни­ми від­чу­т­тя­ми, ку­ди і як ру­ха­є­ться, роз­ви­ва­є­ться су­ча­сна по­е­зія?

— Во­на ру­ха­є­ться у рі­зних на­пря­мах. І най­ча­сті­ше — від чи­та­ча.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.