Свя­то ві­рив у спра­ве­дли­вість...

Істо­рія гро­мад­сько­го акти­ві­ста Оле­ксан­дра Ре­ше­тня­ка, який став пер­шою жер­твою бо­йо­ви­ків на Лу­ган­щи­ні

Den (Ukrainian) - - Пам’ять - Сер­гій ЛАЩЕНКО

Оле­ксандр Ре­ше­тняк став пер­шим за­ги­блим із укра­їн­сько­го та­бо­ру. Втра­ти у до­не­цьких укра­їн­ців то­ді вже бу­ли, а лу­ган­чан де­який час Бог ми­лу­вав. Про му­че­ни­цьку смерть Оле­ксан­дра ді­знав­ся від зна­йо­мих при­кар­па­тців, із яки­ми кон­та­кту­вав на Май­да­ні. А по­тім і в Ін­тер­не­ті про­чи­тав: «У ре­а­ні­ма­цій­но­му від­ді­лен­ні Лу­ган­ської обла­сної лі­кар­ні 15 черв­ня 2014 ро­ку по­мер гро­мад­ський акти­віст Оле­ксандр Ре­ше­тняк. Дві до­би йо­го жор­сто­ко му­чи­ли в за­хо­пле­ній бу­дів­лі лу­ган­сько­го УСБУ. 12 черв­ня він по­тра­пив до ре­а­ні­ма­ції з роз­дро­бле­ним та­зом, від­би­ти­ми нир­ка­ми, зла­ма­ним хреб­том і про­ни­ка­ю­чим ку­льо­вим по­ра­не­н­ням у жи­віт. Пі­сля дво­ден­них зну­щань у бу­дів­лі СБУ і по­ра­не­н­ня в спи­ну Са­ша ще три до­би бо­ров­ся за жи­т­тя. Те­ро­ри­сти до­пи­ту­ва­ли Ре­ше­тня­ка про мі­сця дис­ло­ка­ції укра­їн­ської ар­мії та па­трі­о­ти­чно­го ба­таль­йо­ну «Ай­дар», який ра­ні­ше звіль­нив мі­сто Ща­стя. Те­ро­ри­сти, так і не до­міг­шись ні­чо­го, про­сто ви­стрі­ли­ли йо­му в спи­ну...». Так на­пи­сав йо­го при­я­тель і одно­ду­мець, жур­на­ліст Все­во­лод Фі­лі­мо­нен­ко.

*** От­же, при­кар­па­тці при ко­жній на­шій зу­стрі­чі на­га­ду­ва­ли про Са­шка і про­си­ли на­пи­са­ти про ге­роя. Во­ни ду­же хо­ті­ли, щоб про ньо­го зна­ла вся Укра­ї­на! Адже всти­гли зрі­дни­ти­ся з лу­ган­ча­ни­ном на ки­їв­сько­му Май­да­ні. Я й сам міг ба­чи­ти Оле­ксан­дра у ко­ло­мий­сько­му на­ме­ті, ку­ди ча­стень­ко за­хо­див. Міг, але, якщо че­сно, не за­пам’ятав йо­го або про­сто не звер­нув на акти­ві­ста зі схо­ду осо­бли­вої ува­ги. Чо­му ко­ло­ми­я­ни так су­му­ють за схі­дня­ком? Я ви­ру­шив із При­кар­па­т­тя на Ки­їв­щи­ну, де в одно­му з мі­сте­чок на те­ри­то­рії ди­тя­чо­го сад­ка обла­шту­ва­ла своє но­ве жи­тло пе­ре­се­лен­ка з Лу­ган­щи­ни, вдо­ва Оле­ксан­дра — Ла­ри­са Ре­ше­тняк. До на­шої роз­мо­ви до­лу­чив­ся і дав­ній при­я­тель Оле­ксан­дра Юрій Ру­ден­ко, який та­кож був ви­му­ше­ний із ро­ди­ною пе­ре­їха­ти на Ки­їв­щи­ну. Вда­ло­ся ме­ні роз­шу­ка­ти і Все­во­ло­да Фі­лі­мо­нен­ка. Ба­га­то ді­знав­ся і від актив­ної уча­сни­ці про­укра­їн­ських мі­тин­гів у Лу­ган­ську Оле­ни Ку­зен­ної, — во­на та­кож ви­му­ше­на бу­ла по­ки­ну­ти рі­дні краї — те­пер жи­ве у Чер­ка­сах.

«СА­ШКО СВЯ­ТО ВІ­РИВ У СПРА­ВЕ­ДЛИ­ВІСТЬ»

Ла­ри­са Ре­ше­тняк: «Мій чо­ло­вік був ко­рін­ним лу­ган­ча­ни­ном. За­кін­чив ПТУ №45, пі­сля чо­го по­стій­но пра­цю­вав еле­ктро­звар­ни­ком. Ба­га­то їздив по всьо­му Ра­дян­сько­му Со­ю­зу, то­му до­бре знав кра­ї­ну, у якій жив. По­над чверть сто­лі­т­тя ми з ним про­жи­ли ра­зом... Са­шко зав­жди ди­ву­вав ме­не сво­їм став­ле­н­ням до лю­дей. І тим, що свя­то ві­рив у спра­ве­дли­вість. На­віть то­ді, ко­ли вла­ду за­хо­пи­ли се­па­ра­ти­сти, він не зро­бив на це жо­дної по­прав­ки. При­га­дую ви­па­док, який став­ся на­ве­сні 2014 ро­ку. Вже бу­дів­ля СБУ у Лу­ган­ську бу­ла за­хо­пле­на. Се­па­ра­ти­сти пи­ля­ли бен­зо­пи­лою де­ре­ва бі­ля на­шо­го се­ли­ща (с. Ве­се­лень­ке на­ле­жить до скла­ду Лу­ган­ська. — С.Л.) і ван­та­жи­ли дро­ва в ма­ши­ну. Оле­ксандр здо­га­дав­ся, що це за­го­тов­ля­ють дро­ва для шта­бу се­па­ра­ти­стів. Там, бі­ля СБУ, вже й на­ме­ти сто­я­ли, і по­льо­ва ку­хня, де го­ту­ва­ли їжу для бо­йо­ви­ків. Був з лі­со­ру­ба­ми і якийсь мі­ський де­пу­тат, який по­ка­зав своє по­свід­че­н­ня. На Са­шка це не впли­ну­ло, він ска­зав: «Чо­му я, ме­шка­нець се­ли­ща, тут не мо­жу пи­ля­ти, а ви пи­ля­є­те?». І та­ки про­гнав їх, уяв­ля­є­те?».

Юрій Ру­ден­ко де­що по­яснює: «Са­шко був се­кре­та­рем на­шо­го се­ли­щно­го ко­мі­те­ту, то­му й пе­ре­ймав­ся по­стій­но та­ким пи­та­н­ням, як па­ли­во. Га­зу у нас не бу­ло, ліс ні­би й по­ряд, але не мо­жна бу­ло бра­ти на­віть су­хо­стій і хмиз. Са­шко їздив до ве­ли­ких лі­со­вих на­чаль­ни­ків, на­ма­гав­ся ви­рі­ши­ти це пи­та­н­ня. І до мі­лі­цей­ських ге­не­ра­лів на­ві­ду­вав­ся, не мав пе­ред ни­ми жо­дно­го стра­ху. Але по­зи­тив­но­го ре­зуль­та­ту не бу­ло... Са­шко зав­жди мо­бі­лі­зу­вав­ся, ко­ли тре­ба бу­ло за­хи­ща­ти лю­дей, і ча­сом це ма­ло ре­зуль­тат. Ось тіль­ки са­мі лю­ди цьо­го не ці­ну­ва­ли... Ма­ло то­го, во­ни не ро­зумі­ли — як мо­жна ви­сту­па­ти про­ти Пар­тії ре­гіо­нів? При­чи­ну сво­їх про­блем во­ни ба­чи­ли де зав­го­дно, тіль­ки не в узур­па­ції вла­ди ці­єю по­лі­ти­чною си­лою...».

Ла­ри­са Ре­ше­тняк про­дов­жує: «У Са­ші був ми­слив­ський пе­сик, і якось він пі­шов ви­гу­лю­ва­ти йо­го в ліс. На­ткнув­ся там на бра­ко­ньє­рів — на­ших, мі­ських «кру­те­ли­ків». На­пи­сав за­яву у мі­лі­цію. Че­рез де­який час йо­му звід­ти по­ча­ли над­си­ла­ти ли­сти, що кар­ну спра­ву за­кри­то, бо не­ма скла­ду зло­чи­ну. А він із цим ні­як не міг по­го­ди­тись і по­чав усе за­но­во. Та­ким вже він був — прин­ци­по­вим і на­по­ле­гли­вим. До ре­чі, ві­део роз­мо­ви з «кру­те­ли­ка­ми» бу­ло в Ін­тер­не­ті, йо­го по­ча­ли на ву­ли­цях впізнавати. Ка­за­ли: мо­ло­дець, що ти так ро­биш, з ни­ми іна­кше не мо­жна. А я ли­ше із су­мом ду­ма­ла: «За­те ва­ші дру­жи­ни, на від­мі­ну від ме­не, сплять спо­кій­но... А ви, за­мість то­го, щоб хва­ли­ти йо­го, кра­ще під­три­ма­ли б ре­аль­ни­ми спра­ва­ми».

Все­во­лод Фі­лі­мо­нен­ко: «Те, що по­тім ста­ло­ся з Оле­ксан­дром, я роз­ці­нюю як осо­би­сту тра­ге­дію і до­сі не мо­жу зми­ри­ти­ся з йо­го смер­тю. Вбив­ство де­пу­та­та Ре­ше­тня­ка, який став пер­шою жер­твою лу­ган­ських те­ро­ри­стів, для ме­не бу­ло то­чкою не­по­вер­не­н­ня у став­лен­ні до тих лю­дей, які під­три­ма­ли се­па­ра­ти­стів. Чо­му йо­му ви­па­ла та­ка до­ля, ска­за­ти важ­ко, але це то­чно був не зви­чай­ний збіг об­ста­вин.

Знаю то­чно, що йо­го смер­ті хо­тів за­сту­пник ме­ра Сер­гія Крав­чен­ка. Ми з Ре­ше­тня­ком ду­же зі­псу­ва­ли йо­го ре­пу­та­цію, за­сту­кав­ши на Рі­здво під час не­за­кон­но­го по­лю­ва­н­ня на ка­ба­на в за­по­від­ни­ку. Оскіль­ки цей за­сту­пник — Пі­ла­вов — був основ­ною опо­рою Ан­ти­май­да­ну і ко­ор­ди­на­то­ром се­па­ра­ти­стів про­тя­гом усьо­го ча­су, пі­сля взя­т­тя мі­ста під свій кон­троль він дав на­каз бо­йо­ви­кам зна­йти і по­ка­ра­ти Оле­ксан­дра».

«ЦЕЙ ХЛО­ПЕЦЬ БУВ ЗА­НАД­ТО ЩИРИМ І ВІДЧАЙДУШНИМ»

Юрій Ру­ден­ко роз­по­вів про Май­дан: «Пі­сля по­би­т­тя сту­ден­тів у Ки­є­ві ми з ним одра­зу зу­стрі­ли­ся. Він ка­же: «Ти ба­чиш, що від­бу­ва­є­ться? Тре­ба їха­ти в сто­ли­цю...» Ви­рі­ши­ли їха­ти, щоб отри­ма­ти ма­кси­мум ін­фор­ма­ції і ви­зна­чи­ти­ся оста­то­чно. Швид­ко зі­бра­ли­ся й по­їха­ли. У цен­трі Ки­є­ва сти­кну­ли­ся з дво­ма ви­со­ки­ми, ко­ло­ри­тни­ми чо­ло­ві­ка­ми; у одно­го з них на фут­бол­ці бу­ло на­пи­са­но: «Яну­ко­ви­ча — під арешт». Я ка­жу: «Нам, ма­буть, до цих хло­пців». Ми із Са­шком за­го­во­ри­ли до про­те­сту­валь­ни­ків укра­їн­ською. Він тро­хи кра­ще роз­мов­ляв, я — сур­жи­ком... Хло­пці ті ви­яви­ли­ся із За­хі­дної Укра­ї­ни. Во­ни нас при­ве­ли у свій на­мет і ска­за­ли: кла­діть свої сум­ки, тут ні­хто їх не ві­зьме. Оле­ксандр по­чав актив­но з усі­ма спіл­ку­ва­ти­ся — він та­кий ко­му­ні­ка­бель­ний! І я ба­чив, як йо­го за­тя­гує вир ре­во­лю­ції. Це бу­ла йо­го рі­дна сти­хія...».

Оле­на Ку­зен­на: «А я познайомилася з Оле­ксан­дром Ре­ше­тня­ком ли­ше зав­дя­ки тра­гі­чним по­ді­ям, що від­бу­ва­ли­ся в Лу­ган­ську на по­ча­тку 2014 ро­ку. Але ду­же до­бре ро­зумі­ла йо­го, бо ми жи­ли ілю­зі­я­ми, що мо­жна ви­пра­ви­ти си­ту­а­цію сво­ї­ми бла­ги­ми намірами та до­брим став­ле­н­ням до лю­дей. Ска­жу ли­ше, що цей хло­пець був за­над­то щирим, відчайдушним і на­їв­ним, із за­го­стре­ним по­чу­т­тям спра­ве­дли­во­сті. Йо­го за­ги­бель — це на­слі­док ба­га­тьох фа­кто­рів. Із них най­ва­жли­ві­ший — при­ту­пле­на пиль­ність лю­дей, які на той час бу­ли по­руч із ним. Ме­не то­ді вже не бу­ло в Лу­ган­ську, але я не ски­даю з се­бе від­по­від­аль­но­сті...».

Юрій Ру­ден­ко: «Оле­ксандр був та­кий смі­ли­вий і від­чай­ду­шний, що ча­сом йо­му бра­ку­ва­ло обе­ре­жно­сті. Він уже був у ба­таль­йо­ні «Дні­про», про­хо­див ви­шкі­лу Дні­про­пе­тров­ську і там, під час тре­ну­вань, сер­йо­зно трав­му­вав но­гу... І, уяв­ля­є­те, ри­зи­кнув при цьо­му по­вер­ну­ти­ся в Лу­ганськ! Ду­мав, що но­га, за­ку­та в гіпс до сте­гна, кра­ще за­го­ї­ться у до­ма­шніх умо­вах. І що йо­го в та­ко­му ста­ні ні­хто не за­че­пить».

«КО­ЛИ Я ПРИ­ЙШЛА ДО­ДО­МУ, ВСЕ БУ­ЛО ПЕРЕВЕРНУТО...»

Про­шу роз­по­ві­сти про де­та­лі аре­шту Оле­ксан­дра. Тут уже Ла­ри­са Ре­ше­тняк мо­же роз­по­ві­сти біль­ше, ніж ін­ші: «За­бра­ли йо­го 10 черв­ня. О 9-й ве­чо­ра при­їха­ли, я са­ме на ніч пі­шла на ро­бо­ту. У їхніх пла­нах бу­ло за­бра­ти й ме­не, але ви­дно, по­лі­ну­ва­ли­ся на­здо­га­ня­ти, шу­ка­ти по мі­сту. Че­рез два дні Са­шка ска­лі­че­но­го ви­ки­ну­ли бі­ля Лу­ган­ської ОДА... Ко­ли я за­пи­ту­ва­ла в лі­кар­ні, хто йо­го ту­ди при­віз, ме­ні ска­за­ли, що та­кої ін­фор­ма­ції да­ти не мо­жуть. Мо­жна ли­ше здо­га­ду­ва­ти­ся: чи то «швид­ка до­по­мо­га» при­ве­зла, чи хтось із лю­дей пі­ді­брав, за­віз на сво­є­му транс­пор­ті. Ме­не не пу­ска­ли по­ди­ви­ти­ся на чо­ло­ві­ка, в морг ме­не та­кож не пу­сти­ли. Хоч я бла­га­ла: дай­те хоч зда­ля гля­ну на ньо­го... Ме­ні ска­за­ли ка­те­го­ри­чно — «Нет. Толь­ко с пра­во­о­хра­ни­тель­ными ор­га­на­ми...». Зі­йшли­ся на то­му, що лі­кар зро­бить йо­го фо­то в мор­зі й по­ка­же ме­ні. Так і по­ка­зав — з фо­то­о­апа­ра­та. Я на­віть не впі­зна­ла сво­го чо­ло­ві­ка, бо він був весь чор­ний — жи­во­го мі­сця на ньо­му не бу­ло ви­дно... Ме­не ще й за­пи­та­ли, чи бу­ду я йо­го хо­ва­ти у від­кри­тій чи за­кри­тій тру­ні? Я ска­за­ла, що по­хо­ваю у від­кри­тій. То­ді ме­не по­пе­ре­ди­ли, щоб за го­ло­ву йо­го не бра­ла. Ці­ка­во, чо­му? До ре­чі, в до­від­ці про смерть бу­ло на­пи­са­но: «Изби­е­ние с це­лью убий­ства». Хоч тут прав­ду на­пи­са­ли...Оле­ксан­дра зви­ну­ва­чу­ва­ли в то­му, що він скрізь «ай­да­рів­ців» роз­ста­вив, що у нас весь бу­ди­нок був за­пов­не­ний ви­бу­хів­кою, що ми но­си­мо в ліс про­ду­кти, під­го­до­ву­є­мо укра­їн­ських бій­ців. А ку­ди ж він міг но­си­ти, ко­ли одна но­га у ньо­го бу­ла пов­ні­стю за­гі­псо­ва­на? Він ледь-ледь пе­ре­су­вав­ся по кім­на­ті на ми­ли­цях. Трид­цять чо­ло­вік при­їха­ло... Ко­ли я при­йшла до­до­му — все бу­ло перевернуто — стіль­ці, ліж­ко, ре­чі... на­віть під­ло­гу про­стре­ли­ли в кіль­кох мі­сцях. Хо­ті­ли си­на за­бра­ти, але мі­сце­вий свя­ще­ник не дав, за­сту­пив­ся за ньо­го. Ска­зав: «Якщо йо­го хо­че­те за­бра­ти, то й ме­не за­би­рай­те...».

ГО­ЛОВ­НЕ, ЩОБ МИ НЕ ЗА­БУ­ВА­ЛИ ПРО НЬО­ГО...

Да­лі Ла­ри­са про­дов­жує: «На­ші акти­ві­сти по­да­ли кло­по­та­н­ня на при­сво­є­н­ня йо­му ор­де­на Не­бе­сної Со­тні. Ще у кві­тні цьо­го ро­ку пе­ре­да­ли всі до­ку­мен­ти на­шо­му Пре­зи­ден­ту. То­ді­шній ке­рів­ник Лу­ган­щи­ни Мо­скаль під­пи­сав це кло­по­та­н­ня. Але до­сі аде­ква­тної ре­а­кції на­шої вла­ди на це не­має. Ти­мур Юл­да­шев та­кож вхо­дить у цей спи­сок. А ще — Оле­ксандр Не­тру­нен­ко — всі по­смер­тно...».

Все­во­лод Фі­лі­мо­нен­ко до­дає ду­же ва­жли­ву де­таль: «Ре­ше­тняк отри­мав по­свід­че­н­ня ря­до­во­го мі­лі­ції, ко­ли всту­пив у ба­таль­йон «Ти­мур» під ке­рів­ни­цтвом Ти­му­ра Юл­да­ше­ва. По­свід­че­н­ня ви­да­вав на­чаль­ник обла­сно­го МВС ге­не­рал-лей­те­нант Гу­слав­ський. Пі­сля то­го, як Ти­му­ра Юл­да­ше­ва взя­ли в по­лон бо­йо­ви­ки, йо­го ба­таль­йон роз­фор­му­ва­ли, а Оле­ксандр Ре­ше­тняк про­хо­див під­го­тов­ку в ба­таль­йо­ні «Дні­про». Але ж юри­ди­чно він до остан­ніх днів за­ли­шав­ся спів­ро­бі­тни­ком укра­їн­ської мі­лі­ції! Я го­во­рив про це Ар­се­ну Ава­ко­ву, той обі­цяв ро­зі­бра­ти­ся, спри­я­ти на­го­ро­джен­ню, але... так ні­чо­го й не зро­бив. Ме­ні це важ­ко зро­зу­мі­ти... Спо­ді­ва­ю­ся, що до цьо­го пи­та­н­ня в мі­ні­стер­стві ще по­вер­ну­ться»...

Ось та­ка ви­йшла роз­по­відь. А Ге­роя Укра­ї­ни чи ор­ден Не­бе­сної Со­тні Оле­ксан­дру Ре­ше­тня­ку обов’яз­ко­во да­дуть пі­зні­ше. Го­лов­не, щоб ми не за­бу­ва­ли про ньо­го...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.